14. Шляхи розвитку європейської драматургії кінця XIX- початок XX ст..

Друга половина XIX - початок XX ст. (1860 - 1910-е рр.) -період не такий вже великий порівняно з низкою попередніх історико-культурних епох, багато з яких охоплюють не одне сторіччя - антична епоха, середньовіччя і т.д. Тим не менш він цілком з ними можна порівняти, бо вмістив в себе цілий ряд подій світового значення і виявився зазначеним видатними досягненнями в мистецтві різних країн. Більш того, загальновизнано, що друга половина XIX - початок XX ст. -воістину епоха, якісно новий етап культурного розвитку людства.

Драматургія – це вид художньої літератури, зображення дії, в тому числі – зображення конфліктів, тобто дій, які наштовхуються на протидію (контрдію). Драма розвиває конфлікт у вигляді діалогів своїх персонажів і ремарок, які фіксують вчинки, фізичні дії і події, що істотно впливають на хід дії, місце і час.

Величезний вплив на світову драматургію мала творчість відомого норвезького драматурга Генріка Ібсена (1828-1906), творця нової соціально-психологічної драми. Своєрідність його новаторського методу криється не в захоплюючому сюжеті і не в ефектних сценах. У своїх кращих драмах («Пер Гюнт», «Ляльковий дім», «Привиди») він дає стримано реалістичні картини повсякденного життя і прагне до максимальної простоти. Дія у нього розгортається в одній і тій же кімнаті, протягом однієї доби. Звичайно ж, це не свідчить про те, що Ібсен був класицистом: класицизм давно підійшов в минуле. Ібсен лише відтіняв простотою обставин значимість імісту своїх п’єс.

Характерною рисою ібсенівських драм є те, що вони є розв’язкою давно назрілих конфліктіІМСожна п’єса – розв’язка, останній етап життєвої драми дійових осіб. Більшість важливих подій перенесені в мину-пе, в предісторію п’єси. Усі головні герої мають якусь заповітну таємницю, і вона поступово стає відомою глядачам (скажімо, «свята» таємниця – історія її самопожертви (п’єса «Лялькой дім»)). При цьому п’єса перетворюється на картину розплати за скоєне раніше, чи то злочин, чи ю звичайну помилку.

Ще одна важлива риса – наявність в ібсенівських п’єсах дискусійних суперечок, що носять ідейний, принциповий характер. Герої самі обговорюють і пояснюють все, що сталось. Так, Нора розбиває всі аргументи Гельмера, її чоловіка, на захист буржуазної сім’ї. Це поєднання і иибоко психологічної драми з її чітким емоційним поясненням робить іГсси Ібсена особливо переконливими. Драми Ібсена обійшли всі театри світу. Інтерес до духовного життя і ероїв став законом передової драми кінця XIX – початку XX століття.

У цей період з’являються п’єси А. П. Чехова «Чайка», «Дядя Ваня», ‘Гри сестри», «Вишневий сад», що свідчило про появу в Росії нового і еатру. Новаторство п’єс російського письменника А П. Чехова (1860-1904) полягало в тому, що вони будувалися не на гостррсюжетній драматичній дії, а на глибокому психологічному аналізі характеру. Дія розвивалась і тримала глядача в напрузі не за допомогою зовнішніх ефектів, а шляхом поступового проникнення в суть складного, а іноді й суперечливого внутрішнього світу героя (найчастіше це російський інтелігент). Звідси – нова організація художнього матеріалу, нове уявлення про принципи будови сюжету.

Чехов послідовно і рішуче відмовляється від подій як основи драми. Навіть найефективніші сцени самогубства героя чи дуелі («Чайка», «Три сестри») виносились ним за сцену. В змалюванні персонажів новаторство Чехова полягає в тому, що у більшості випадків у нього немає однозначності і визначеності. Він відмовляється від прямолінійних характеристик – негідник чи ангел. Характерною особливістю чехівської драматургії, також новаторською, вважається наявність «підтексту» або, як ще говорять, «підводної течії». Підтекст надає мові багатого змісту, емоційну насиченість, художню переконливість. У чеховському театрі цей прийом свідомо використовується як один із найсильніших засобів художньої виразності.

Оригінальна творчість англійського драматурга Бернарда Шоу (1856-1950), перегукується з новаторським театром Ібсена та Чехова. Шоу наблизив театр до життя, відбиваючи суперечності оточуючого світу, виховуючи і направляючи глядача. Він значно збагатив театр, прагнучи перетворити його на театр великих ідей і почуттів. На матеріалі англійської дійсності він створив гостру проблемну п’єсу, а потім і парадоксальну гротескну політичну комедію, в яких ставив важливі соціальні проблеми свого часу.

Цікаві інтелектуальні, філософські драми Шоу, в яких він також не орієнтується на сюжет, а сюжету і тим небагатьом подіям протиставляються настрої героїв та загальна задушлива моральна атмосфера («Дім, де розбиваються серця»). З’являються парадокс, раціоналістична фантастика, характери-маски, які подальший розвиток матимуть в жанрі гостросюжетної комедії.

З драматургією Чехова філософську п’єсу Шоу зближує тема інтелігенції, прийом підтексту, ліризм. Його п’єса «Дім, де розбиваються серця» має підзаголовок «фантазія в російській манері на англійські теми», що свідчить про те, що п’єса написана лід впливом російської драматургії.