69. Принципи натуралізму

Натуралізм

(лат. - природний, ) - напрямок у мистецтві і літературі, що склалася в останній третині XIX століття в Європі та США і прагнуло до об'єктивного, точному, бесстрастному відтворення спостерігається реальності. Головним об'єктом натуралістів був людський характер у його обумовленості фізіологічної природою і безпосереднім побутових і матеріальним оточенням. Не втрачали в зображенні людини і ті потреби, які раніше вважалися "невідповідними" для мистецтва. У творах з'являлися раніше "не прийняті" герої - селяни, наркомани, повії, мешканці міських низів - клошари. Теоретиками і фундаторами натуралізму були Е. Золя, брати Е. та Ж. Гонкуры, С. Крейн - в літературі; А. Антуан, Про. Брам - у театрі; Е. Мане і ДО. Моне - в живопису. У Росії натуралізм не сформувався в самостійне художнє течія. Однак використовувався як один із прийомів зображення людини (наприклад, в картинах художників-передвижників).

1. Погляд на світ, відповідно до якого природа виступає як єдиний універсальний принцип пояснення всього сущого. 2. Методологічний принцип обґрунтування моральності; пояснення моральності людини і побудова етичних теорій на основі законів природознавства. 3. Напрям і творчий метод у мистецтві й літературі, який з фотографічною точністю відображає поодинокі явища життя, ігноруючи художнє узагальнення, типізацію.

70. Філософія декадансу

Декаданс — загальна назва кризових явищ у мистецтві і культурі кінця 19 — початку 20 століть.

Період декадансу позначений настроями безнадії, розчарування, занепадом життєвих сил, естетизмом.

Декаданс як конкретно-історичний факт постав у другій половині XIX ст., зокрема у Франції, де вперше було застосовано цей термін на позначення нових художніх тенденцій, які заперечували позитивістські доктрини у мистецтві, ілюзорний академізм, жорсткі міметичні нормативи у творчій практиці тощо, трактовані як прояв «присмеркової доби», коли дійсність, втиснена у абсолютизовані схеми раціоналізму, втрачала свій зміст. Відтак митці закликалися до подолання кризової ситуації, до створення нових естетичних та етичних цінностей, які випливали б з основ тогочасної, ще досить молодої «філософії життя», яка реабілітувала не просто ірраціональні принципи, а й критерій єдності світу. В цьому аспекті представники декадансу були близькі до символістів.

Однак марно було б шукати чистого декадансу, значно продуктивніше вбачати його елементи у творчості конкретного письменника (естетизація потворного у Шарля Бодлера, естетизм в Оскара Вайльда, підкреслений індивідуалізм в А. Стріндберга, аморалізм у М. Арцибашева чи Володимира Винниченка та ін.).

Накладання смислового значення декадансу на артистизм призвело до непорозуміння між І. Франком та В. Щуратом, котрий у статті «Літературні портрети. Іван Франко» відзначив високий естетичний рівень збірки «Зів'яле листя», але поет, вихований на принципах позитивізму, сприйняв таку оцінку як звинувачення у декадансі.

Водночас слід обережно виводити філософські джерела декаденсу з «філософії життя», як, приміром, із теорії Ф.-В. Ніцше, котрий у своєму запереченні закостенілої офіційної моралі та здеградованого християнства апелював до сильної, здорової людини, розглядав своє вчення як протест проти загального занепаду культури та людства. На жаль, декаданс, керуючись такими ж настановами, мимоволі сам переймався хворобливими симптомами «кінця віку», що не могло не позначитися на творчості самих митців.