25.Конкурентні стратегії підприємств: їх види та класифікація.

Віолентна ("силова") стратегія. Ця стратегія є х-ною для фірм, які діють у сфері крупного, станд-го в-цтва товарів і послуг. Фундаментальним джерелом сили цих підпр-в є те, що таке в-цтво зазвичай можна налагодити більш ефект-но і з меншими витратами, ніж виготовлення невеликих партій товарів, які будуть дуже відрізнятися один від одного. Віоленти використ-ть переваги, які створюються широкомасштабними наук дослідженнями, розвинутою збут мережею та крупними рекламними компаніями. Стратегія віолентів є простою: спираючись на свою гігантську силу фірма намагається домінувати на обширному ринку, по можливості витис­куючи з нього конкурентів. Вона приваблює покупців порівняною дешевизною і добротністю (середнім рівнем якості виробів).

Патієнтна (нішова) стратегія. Ця стратегія є типовою для фірм, які встали на шлях вузької спеціалізації. Вона передбачає виготовлення особливої, незвичайної продукції для певного (час­тіше) вузького кола споживачів. Ринкова сила компаній - патієнтів полягає в тому, що їх вироби стають незамінними для відпо­відної групи клієнтів.

Сенс цієї стратегії полягає не просто в спеціалізації, але і в зо­середженні зусиль на випуску продукції, яка користується обмеженим попитом. Такі фірми намагаються ухилитися від прямої конкуренції з провідними корпораціями тому, що боротьба з гігантами у виробництві стандартної продукції завідомо приречена на провал. Зате в урахуванні спеціальних запитів споживача переваги на боці тієї фірми, яка присвятила свою діяльність їх вивченню і задоволенню. І тут гігантський розмір фірми з пози­тивної якості перетворюється в недолік, перевагу одержують малі і середні фірми.

Комутантна (пристосовницька) стратегія переважає при звич-му бізнесі у місцевих (локальних) масштабах. Сила малого неспеціалізованого підприємства полягає в його кращій пристосованості до задоволення невеликих за обсягом (а іноді коротко­часних) потреб конкретного клієнта.

Численні малі підприємства, які створюються для кожного конкретного випадку виконують роль з'єднувальної тканини економіки. Лише комутанти готові використати кожну можли­вість для бізнесу, тоді як інші фірми строго дотримуються свого виробничого профілю. Підвищена гнучкість стає джерелом сили комутантів у конкурентній боротьбі.

Експлерентна (піонерська) стратегія. Ця стратегія конкур боротьби пов'язана зі створенням нових або радикальним перетворенням старих сегментів ринку. Це не просто вдосконалення товарів і послуг, а дуже ризиковий пошук революційних рішень. Н-д, такі фірми можна знайти серед першопроходців випуску персональних комп'ютерів ("Еппл", "Зеніт", "Осборн" та ін), біотехнології ("Джінетек").

Головний фактор сили експлерентів пов'язаний з випередженням у впровадженні принципових нововведень. Така компанія намагається створити новий ринок і одержати вигоди з первісної одноосібної присутності на ньому.

За М.Портером можна остаточно виділити наступні види конкур-х стратегій підприємства:

Стратегія лідерства за витратами - передбачає зниж-ня повних витрат на в-цтво товару чи послуги і на цій основі зниження реалізаційних цін, що приваблює пере­важну більшість клієнтів (покупців, споживачів).

Стратегія широкої диференціації - спрямована на надання товарам підприємства специфічних рис, що відрізняють їх від товарів конкурентів, що в свою чергу також приваблює споживачів.

Стратегія оптимальних витрат - дає можливість покупцям отримати за одні і ті ж гроші більшу цінність за рах поєднання високої корисності, внаслідок диференціації товару, з низькою ціною.

Стратегія ринкової ніші або фокусування у свою чергу поділяється на стратегії:

сфокусована стратегія низьких витрат - орі­єнтується на вузьку ринкову нішу споживачів, де підприєм­ство випереджає своїх конкурентів за рахунок більш низьких витрат виробництва;

сфокусована стратегія диференціації - орієн­тується на вузьку ринкову нішу споживачів, яких підприєм­ство забезпечує диференційованим товарами та послугами, що найбільш відповідають їх потребам та смаку.

Крім названих за Портером, виділяють ще п'ятий вид конкур стратегій - стратегія упередження, яка найчастіше використ-ся підпр-ми у галузях, що знаходяться на початкових стадіях жит циклу, та пов'язані з формуванням стратег-го потенціалу випередження, який не завжди або важко нейтралізується конкурентами.

26. Конкурентні стратегії у сфері малого бізнесу.

Дрібні підприємства концентрують свої зусилля на локальних потребах, яким властивий ряд специфічних рис:

– невеликі за розмірами і пов'язані з обмеженим колом клієнтів.

– спрямовані на різнорідні види товарів (послуг). Їх не можна задовольнити за допомогою високоефективного серійного виробництва.

– численні. Локальні потреби існують у всіх галузях народного господарства, а деякі з галузей за самою своєю природою повністю розпадаються на локальні виробництва.

– мінливі.

Головне в стратегії малих підприємств – гнучкість. У компанії немає могутнього високопродуктивного обладнання, але вона може на відміну від гігантів виконувати і дрібні замовлення. Фірма не нагромадила спеціальних знань в якийсь вузькій області бізнесу, але вона може пристосуватися до змін попиту, радикально змінюючи сферу своєї діяльності. Однак для досягнення успіху гнучкість має стати усвідомленою і агресивною політикою. Нестача капіталу, відсутність високих технологій і особливих неповторних продуктів у виробничій програмі глава фірми повинен компенсувати підприємницькою хваткою.

Для виживання в конкурентній боротьбі малі підприємства частіше за все обирають один з трьох варіантів поведінки:

– діяльність в сферах, що традиційно обслуговуються тільки дрібним бізнесом;

– виконання функцій субпостачальника нескладних деталей чи напівфабрикатів для більш крупної компанії;

– випуск товарів або послуг, що копіюють чужі вироби.

Переваги малої фірми в порівнянні з іншими видами компаній визначаються:

1. Високою керованістю й ефективністю управління. Малі розміри фірми дозволяють господарю прослідкувати за всім самотужки.

2. Можливістю раціональної організації підприємства, обумовленою максимальним зближенням менеджменту, маркетингу та виробничого процесу.

3. Наявністю унікальних, нетипових для інших фірм мотивів підприємництва. Там, де прибуток невеликий – а це не рідкість в дрібному бізнесі, – безкорислива любов до справи є великою перевагою. Власна ж справа створює оптимальні можливості для реалізації мотивів та схильностей до підприємницької діяльності.

4. Низькою капіталоємністю, швидкою окупністю вкладень, невисокими експлуатаційними та накладними витратами підприємства.

5. Мобільністю, здатністю до швидкого реагування на зміни кон’юнктури ринку, оперативністю освоєння нової продукції та зміни обсягів виробництва в межах виробничих можливостей.

6. Здатністю до якнайповнішої мобілізації доступних ресурсів, включаючи оперативне використання досягнень науково-технічного прогресу (у технічній, економічній, організаційній, інформаційній сферах).

7. Підтримкою держави. Незалежні дрібні господарі традиційно розглядаються як уособлення національної заповзятливості і найбільш цінний соціальний шар, так званий середній клас, що стабілізує політичну і економічну ситуацію в країні. В Україні малі підприємства мають можливість вести фінансовий облік за спрощеною системою, а також обирати альтернативні методи оподаткування (наприклад, єдиний податок).

Використання дрібними фірмами різноманітних прийомів виживання не позбавляє їх від «природженої» вади стратегії – низької міри стійкості. Ці фірми стійкі і незламні тільки як клас.

Якщо ж у малої фірми за сприятливих обставин з’являється можливість вирости, вона має чотири варіанти поведінки:

• збільшити свою ефективність та на цій базі добитися низьких питомих витрат («силова стратегія»);

• виробити ефективну спеціалізацію, що захищає від конкурентів;

• не змінюватися і стати легкою здобиччю для першого ж сильного супротивника;

• просто не збільшувати розмірів свого бізнесу, так як це роблять на Заході більшість власників малих фірм, які не бажають радикального їх збільшення.

26. Конкурентоспроможність суб’єктів міжнародних економічних відносин в умовах глобалізації. ????

В сучасних умовах головними суб'єктами МЕВ виступають:

• національні господарства

• регіональні інтеграційні угруповання країн (ЄС, НАФТА та інші)

• транснаціональні корпорації (ТНК)

• міжнародні організації (ООН, МВФ та інші)

У процесі глобалізації зростають обсяги і розмаїття транскордонних переміщень, товарів, послуг. Високими темпами розширюються міжнародні потоки капіталу. В нових умовах міжнародної економіки торгівля ресурсами для країн, що розвиваються, і так званих наздоганяючих країн часто перетворюється в «економічну пастку». Недоліки у визначенні світових цін на ресурси, зокрема, за відсутності незалежного контролю за ними з боку світової спільноти, перетворюються в ще одне, суттєве джерело багатства ТНК, розвинених країн і є причиною розширення прірви між цими країнами та країнами, що розвиваються.

Глобалізація фінансового сектора призвела до значного зростання інвестиційних потоків. Адже надії на широке залучення іноземних інвестицій можуть стримуватися розумінням того, що нинішня фінансова система перетворилася, по суті, в глобальний спекулятивний грошовий конгломерат, що функціонує не в інтересах розвитку національних економік, зростання виробництва і рівня життя людей, а в інтересах зміцнення позицій найбільш розвинених країн світу.

В один з механізмів несправедливого розподілу доданої вартості у світовому масштабі перетворився міжнародний фондовий ринок. Операції корпоратизованих переробних підприємств з цінними паперами на міжнародному фондовому ринку можуть обернутися великими збитками.

Лібералізація міжнародних економічних відносин сприяла створенню для транснаціональних суб’єктів господарювання можливостей управляти корпоративним економічним процесом незалежно від кордонів, національних політик та інтересів тощо, сповна використовуючи особливості ресурсного потенціалу й економічного стану країн свого розміщення, орієнтуватися фактично на власну мету діяльності. Це потребує висококваліфікованих менеджерів, здатних конкурувати на рівних з зарубіжними «акулами бізнесу».

В основі різних інструментів забезпечення прибутків транснаціональних компаній лежить доходність науково-технічної продукції. Тож може здатися привабливим порівняно легкий шлях входження на міжнародні ринки – стати асоційованим або в іншій організаційній формі членом транснаціональної компанії з функцією постачальника сировини. Це водночас може означати стати не тільки сировинним, а й економічним придатком цієї компанії.

розвинутих країнах фактично сформувалася економіка нового типу, орієнтована на інноваційну модель розвитку, в якій визначальну роль відіграють інтелектуальний капітал і високі технології. ТНК і високо розвинуті країни повною мірою використовують інноваційну ренту («квазіренту») для отримання надприбутків. Процес глобалізації веде до нерівномірного вилучення доходів у населення всього світу і все більшої концентрації ресурсів, багатства у надрах ТНК, країн їх базування.

26. Конкурентоспроможність України в глобальній економічній системі.

За рейтингами міжнародних економічних організацій Україна за рівнем конкурентоздатності посідає одне з останніх місць. Курс уряду на лібералізацію зовнішніх відносин не виправдав покладених на нього надій і не реалізував конкурентні переваги України.

Через не конкурентоспроможність занепадають цілі галузі, які можуть переробляти сировину, а деякі функціонуючі галузі не повністю використовують свої виробничі потужності.

Вплив глобалізації на національну економіку досить складний та суперечливий. Існують як позитивні, так і негативні сторони. Позитивні сторони очевидні: по-перше, це можливість брати активну участь в обговоренні режимів регулювання міжнародних економічних відносин, а не бути осторонь, як це спостерігається тепер.

По-друге, відбудеться скорочення витрат на здійснення зовнішньоекономічних операцій, що є дуже важливо, оскільки загальне підвищення цінової конкурентоспроможності українських виробників найактуальніше питання сьогодення.

Забезпечення інвестиційної привабливості України для іноземних інвесторів за рахунок приєднання країни до загальноприйнятих у світі регулятивних норм також є однією із позитивних сторін, оскільки сучасному становищу держави не позаздриш. Іноземні інвестори не довіряють політичній та економічній нестабільності в країні і тому забирають свої капіталовкладення, а це негативно впливає на розвиток виробничої промисловості.

Позиція, яку зараз підтримує Україна приведе до збільшення можливостей входження країни до великих міжнародних коопераційних проектів, що в перспективі можуть забезпечити істотне підвищення конкурентоспроможності та розширити можливості більш вільного доступу до зарубіжних ринків за рахунок зменшення тарифних і нетарифних перешкод.

Але для України стратегічно важливою метою має стати стимулювання структурних реформ усередині країни, спрямованих на забезпечення конкурентоспроможності у відкритому ринковому середовищі, що є стратегічно важливою метою.

З іншого боку, глобалізація спричинює серйозні негативні наслідки – вона загрожує майбутньому людської цивілізації, шкідливо впливає на клімат, погіршує якість та рівень життя. Виникає пригнічення розвитку окремих галузей (секторів) національної економіки, які виявляються не готовими до повноцінної міжнародної конкуренції, заміщення їх імпортом.

В умовах глобалізації спостерігається зниження ролі національної держави, втрата нею державної ідентичності, цілісності. Причому сили, які завуальовано руйнують державу, мають транснаціональну природу.

Глобалізація веде до зростання конкуренції у світовому масштабі, викликає поглиблення спеціалізації та поділу праці із властивими їм наслідками - зростанням продуктивності праці та скороченням витрат. Для національних виробників немає достатньої внутрішньої мотивації застосування інновацій, що дає можливість іноземним конку рентам використовувати суперечності внутрішнього законодавства для знищення контрагентів на внутрішньому ринку. У такій ситуації інтеграція позначається на руйнації цілих галузей, прикладом чого є тютюнова промисловість. На даний час Україна не використовує всі свої конкурентні переваги (дешева робоча сила, достатня ресурсозабезпеченість деякими видами сировини, використання вигідного геоекономічного розташування тощо), оскільки офіційний сектор економіки неефективний. Натомість конкуренти України широко застосовують високі й запатентовані технології, стимулюють виробництво унікальних товарів, всебічно залучають наукову еліту, кредитують інновації. Отримані результати дозволяють країнам-конкурентам знижувати собівартість виробництва й оволодівати новими ринками збуту.

Покращити становище України на світовому ринку можливо завдяки застосуванню ефективної інноваційної та зовнішньоекономічної політики.

Головним завданням інноваційної політики держави в епоху поширення глобалізацій них процесів має стати забезпечення збалансованої взаємодії наукового, технічного і виробничого потенціалів, вдосконалення механізму активізації інноваційної діяльності суб’єктів підприємництва, поширення інновацій по усіх сферах економіки.

26. Конкуренція на основі інвестицій та інновацій (за підходами М.Портера).

Активізація теоретичних досліджень з проблем підвищення конкурентоспроможності національної економіки та ролі в цьому процесі інноваційної моделі економічного розвитку бере свій початок з опублікування в 1990 році всесвітньо відомої фундаментальної праці М. Портера „The Competitive Advantage of Nations"

Портер виходить з того, що "конкурентна перевага" створюється та здійснюється у зв'язку з певними умовами країни базування фірм.

М.Портер аналізував чотири види конкурентних стратегій — на основі «чинників» (природних ресурсів, дешевої робочої сили тощо), інвестицій, інновацій і багатства (накопичених ресурсів), показавши, що економічного домінування домагаються країни, що конкурують на основі інновацій.

Фірми домагаються конкурентної переваги, знаходячи нові способи конкуренції в своїй галузі, з якими виходять на ринок, що можна назвати таким поняттям, як „нововведення". Нововведення, у широкому розумінні, містить і поліпшення технології, і удосконалювання методів ведення справ. Воно може виражатися як у зміні товару, виробничого процесу, так і в нових підходах до маркетингу. Фірми-новатори не тільки передбачають можливі зміни, але і прискорюють їх. Велика частина змін має еволюційний, а не радикальний характер. І досить часто акумуляція невеликих змін дає більше, ніж великий технологічний прорив.

Загальновизнано, що ефект масштабу, передова технологія і диференціація продукції створюють сприятливі умови для торгівлі, експорту. Але які фірми і з яких країн мають ці переваги? Чому країна домагається міжнародних успіхів у тій чи іншій галузях?

Портер, відповідаючи на ці питання, виділяє умови, що впливають на конкурентну перевагу країн:

1. Визначені факторні умови необхідні для успішної конкуренції в даній галузі. Наприклад, кваліфікована робоча сила чи інфраструктура.

2. Попит на внутрішньому ринку. на продукцію чи послуги, що пропонуються даною галуззю.

3. Наявність у країні пов'язаних та підтримуючих галузей,конкурентоспроможних на міжнародному ринку.

4. Умови, що існують у країні для створення і діяльності фірм, а також сам характер конкуренції на внутрішньому ринку.

Крім того, існують ще такі чинники, як випадкові події і дії урядів, які істотно впливають на умови розвитку підприємництва в країні.

Взаємодія системи детермінантів приводить до того, що конкурентспроможні галузі розподіляються в економіці країни нерівномірно. Вони об'єднані в „кластери" (пучки), що складаються із залежних одна від одної галузей. Аналіз взаємодії детермінантів в окремих кластерах має велике значення, тому, що дозволяє зрозуміти, чому «вмирають» національні галузі [2]. Таким чином, згідно з концепцією Портера високий рівень конкурентоспроможності національних фірм в сучасних умовах : тягається шляхом активізації конкуренції в домінуючих національних кластерах. Розповсюдження інновацій та розвиток внутрішньої конкуренції за межі цих кластерів приводить в остаточному підсумку до зростання конкурентоспроможності національної економіки.

В цілому портеріанський підхід до джерел національних конкурентних переваг, серед яких головне місце відводиться географічній близькості фірм, збігається з поглядами на взаємодію між підприємствами, галузями, державними і змішаними інститутами, що впливають на ч новації, конкурентоспроможність та економічне зростання. Але необхідно усвідомлювати, що цей підхід базується на неокласичній традиції та відображає американську модель інноваційної політики, в основу яких покладено принципи вільної конкуренції та максимальної автономії підприємництва.

26. Корпоративні стратегії диверсифікації.

Нині у світі переважає тенденція диверсифікації, з якою пов’язують розширення товарної номенклатури, створення нової продукції для нових ринків, освоєння суміжних галузей виробництва.

Диверсифікація дає переваги в конкурентній боротьбі, оскільки збільшує можливості маневрування в умовах зміни кон’юнктури, забезпечує стійку частку ринку, знижує ризик інноваційної діяльності, підвищує ефективність використання науково-дослідних робіт, дозволяє підприємству створювати виробництва в інших галузях.

Розрізняють три види стратегій диверсифікації:

1. Стратегія горизонтальної (концентричної) диверсифікації. Підприємство додає до продукції своєї номенклатури нову продукцію, яка виробляється із використанням тих самих технологій, має подібне експлуатаційне призначення або потребує аналогічних маркетингових програм і обслуговування.

2. Стратегія вертикальної диверсифікації базується на тому, що діюча виробнича програма доповнюється продукцією попередніх та наступних ступенів.

3. Латеральна (конгломератна) диверсифікація здійснюється тоді, коли підприємство приймає рішення організувати виробництво в цілком нових галузях, які не збігаються з його основною діяльністю, а отже, немає жодного зв’язку між традиційною і новою продукцією. Така диверсифікація організаційно складніша, є дуже ризикованою та застосовується передусім у тих випадках, коли діяльність у межах однієї галузі обмежує зростання обсягів продаж і розвиток підприємства. Здійснити її можуть лише фірми зі значним науково-технічним, технологічним і фінансовим потенціалом.

Диверсифікація як стратегія виходу на ринок потребує великих витрат і повинна бути ретельно обґрунтована. В усіх випадках диверсифікація має на меті досягнення максимального зиску від наявних і нових товарів та ринків, розширення збуту, збагачення асортименту продукції, що виробляється. Диверсифікація є також засобом підвищення стійкості підприємства на ринку і зниження ризику банкрутства. Вона дає можливість підприємствам «триматися на плаву» при складній економічній кон’юнктурі за рахунок випуску різноманітного асортименту.

Процес диверсифікації може бути успішним і дозволяє підсилити конкурентні переваги підприємства лише тоді, коли вона вигідна структурним підрозділам підприємства. Для того, щоб впровадження процесу диверсифікації приносило вигоду, необхідно дотримання наступних умов:

• здійснювати постійний пошук можливостей поділу виробництва продукції і надання послуг в існуючих структурах;

• робити ревізію взаємозв'язків між існуючими структурними підрозділами підприємства;

• оцінювати можливості наступної ефективної реорганізації структури підприємства;

• використовувати при проведенні диверсифікації накопичений досвід і знання;

• створювати основу для спрощення в розумних межах горизонтальних взаємозв'язків між робітниками підприємства.

Диверсифікація підприємницької діяльності повинна базуватися на реальних можливостях підприємства. Мінімізувати комерційний ризик, глибоко і докладно обґрунтувати прийняття важливого рішення можна за допомогою проведення наступних заходів:

• розробки моделі споживчих очікувань стосовно нової продукції або послуги;

• запровадження механізму прогнозування, створення і використання нової продукції (послуги). Такий механізм вимагає застосування випереджальної бази порівняння при плануванні оновлення товару, що забезпечує його конкурентоспроможність саме на момент продажу, а не на момент виробництва

Здійснення обґрунтованої диверсифікації в потрібний момент часу, як правило, сприяє припливу позик у виді прямих інвестицій коштів і збільшенню збуту продукції, що випускається.