2. Розслідувальна публіцистика газети «Волинь».

Було мінімум дві Волині: в одній працював Коцюбинський (її ми і проходили), в другій – Самчук, про неї я про всяк випадок теж напишу.

Влаштувавшись у Житомирі (за протекцією київських знайомих) до редакції губернської газети «Волынь», Коцюбинський став вести рубрику «Свет и тени русской жизни», а також публікував замітки культурологічного характеру. Умови роботи виявилися досить виснажливими: робочий день новоспеченого журналіста тривав з 9 ранку до 9—10 вечора. Та й матеріального достатку робота не приносила. Загалом за період роботи письменника у «Волыни» було опубліковано 15 його матеріалів, підписаних М.К.

Тогочасна «Волынь» являла собою газету, розраховану на «обывателя» і була нашпигована переважно офіційною інформацією, місцевими губернськими новинами, світською хронікою та рекламою.

Ось номер за 11 грудня 1897 року. У колонці «Свет и тени русской жизни» Коцюбинський робить огляд декількох публікацій з інших газет (Нижегородської та Харківської губерній), які розповідають про «забави» простого народу. В одному селі найулюбленішою розвагою є цькування (до смерті) собак, гусей, півнів. В іншому — управитель помістям за відсутності хазяїна влаштував «кориду», внаслідок якої оскаженілий бик травмував кількох селян. «О tempora, o mores!» — вигукує Коцюбинський, засмучений такою дикістю. А далі письменник пропонує один із шляхів подолання відсталості та невігластва серед селян — створення народних театрів. Називаючи їх «світлим явищем у культурному житті», Михайло Михайлович стверджує, що саме цей вид мистецтва найкраще поєднує смаки інтелігенції та простого народу. Але головна цінність статті — не в цьому. Основна думка матеріалу настільки яскраво характеризує патріотизм Коцюбинського, що варта цитування («Волынь» виходила російською мовою): «Для того, чтобы народный театр принёс ту пользу, какую он может и должен принести, необходимо, чтобы пьесы, входящие в репертуар народного театра, были написаны родным, понятным для народа языком. У нас, в Малороссии, народный театр должен быть малорусским». Зауважимо, що це сказано за вісім років до Маніфесту Миколи II (17 жовтня 1905 року), який послабив утиски української мови.

Ще більш показовим у цьому контексті є матеріал, надрукований 6 й 7 лютого 1898 року під назвою «Русский язык в Галиции?», в якому Коцюбинський аналізує полеміку двох газет — «Биржевые ведомости» і «Санкт-Петербургские ведомости» — щодо української мови. Перша з них, повідомивши про відкриття в Тернополі гімназії з «руською» мовою навчання, розтлумачує читачам, що це, мовляв, не російська мова, а «говор — нечто жалкое, смешное и неуместное». Натомість «Cанкт-Петербургские ведомости» вміщують позицію російського(!) історика і письменника Дмитра Мордовцева, котрий аргументовано захищає українську мову. Коцюбинський, переказуючи в своєму матеріалі зміст полеміки, особливо детально викладає думки Мордовцева, серед яких, зокрема, й такі: «Язык галичан и малороссов гораздо древнее и родственнее, чем общерусский, праотцу языков славянских — древнеславянскому», «…осмеиваемый якобы «говор» стоит ближе, чем общерусский, к родовитой аристократии языков, и при всех неблагоприятных условиях его развития он послужил богатейшею, неиссякаемою сокровищницею для создания целого цикла самостоятельных произведений». Не обмежуючись аргументацією Мордовцева, Коцюбинський згадує у статті таких авторитетних європейських вчених, як Абель, Шафарик, Лавровський, Потебня, Житецький, кожен iз яких свого часу виступав на захист української мови. Тут же — імена понад п’ятдесяти видатних українських письменників ХIХ століття, як свідчення життя та бурхливого розвитку невизнаної імперією мови. Навряд чи ця глибока та смілива стаття з’явилася б у «Волыни», якби не тверда позиція Коцюбинського, який не побоявся бути «білою вороною» у зросійщеному колективі редакції.

Європейська свобода мислення, помножена на український національний ідеал — ось своєрідне творче кредо письменника, якого він прагнув неухильно дотримуватися. Один iз багатьох проявів цього принципу — матеріал у «Волыни» за 1 лютого 1898 року «К годовщине смерти П.Кулиша». «Сильный и гибкий ум, ширина и независимость взглядов, крупный талант поэта и беллетриста дают право этому «последнему из могикан» блестящей плеяды украинских писателей 40 х годов на почетное место в украинскойлитературе», — у губернському Житомирі лише через рік після смерті Куліша прозвучала настільки влучно-щира оцінка його творчості. «Лучшим памятником поэту и писателю Украины было бы издание доступного по цене издания его сочинений», — підказує сучасникам Коцюбинський. І підсумовує: «Кулиш всю жизнь оставался верен своему народу», — у цих словах помітна не лише глибока повага, а й дороговказ для самого Коцюбинського, своєрідний маяк у літературному океані. Бути вірним своєму народові — як просто сказано, проте як важко йти цим шляхом! Але — «шлях здолає, хто йде».

Наприкінці лютого 1898 року Михайло Михайлович виїхав до Чернігова, назавжди попрощавшись iз Житомиром.

2. Часопис "Волинь" виходив у Рівному з 1 вересня 1941 року до січня 1944 року. "Волинь" (поширювалась на окупованій території, цензурувалась німцями )з вересня 1941 року до 22 березня 1942 року редагував Улас Самчук (називають колабораціоністом, але він був за україну: і проти німців, і проти срср). 4 есеї надрукувала Теліга, ще багато-хто працював, найвідоміші: Євген Маланюк, Олег Ольжич.

У Самчука – езопова мова, аналогії, бо проти німців, але не міг виступати відкрито, тому друкував фото Гітлера, оголошення їхати на роботу в Нім і тд. Самчук порушував українське питання: здобуття державності, об'єднання національно-патріотичних сил для боротьби за самостійну, незалежну Україну, відродження рідної мови, культури, організацію і розбудову міст і сіл України, вітчизняної промисловості та сільського господарства.

Важливо: розвінчував культ Сталіна, він розповів усьому світу про злочини "батька народів, які він здійснював під гаслом "визволення трудящих з-під іга капіталістів" щодо фінів, прибалтійських народів, а особливо – українців. !!! Голодомор - автор уперше назвав цифру знищених голодною смертю українців – 12 мільйонів. "Цифра вистачальна, пане Сталіне, щоб ми, українці, щоб наші нащадки і наша історія поставили вам у самому центрі України гігантський пам'ятник – прокляття і жаху! !!! Фатальною у долі Самчука стала передова стаття "Так було – так буде" . Це була стаття-протест проти злодіянь німецьких окупантів (напередодні виходу був бабин яр, вбили подругу Самчука Телігу і редактора "Українського слова" Івана Рогача)на території України.