4. Основні джерела інформації. Методи збирання інформації.

Як зазначалось, джерелом інформації в журналістиці є об’єктивна реальність. Вивчення фактів, їх осмислення – постійна справа журналіста. Тому нам важливо з’ясувати не тільки суперечливу природу фактів, їх джерела, але й способи здобування, вивчення інформації з метою її осмислення та передачі відповідній аудиторії.

Вміння шукати, опрацьовувати інформацію – частина журналістського професіоналізму, яка з огляду на різні причини е особливо актуальною сьогодні. Відкритість суспільства, до якого дорога виявилась такою важкою, потребує певної налаштованості на інформацію, особливого способу існування у світі сучасної інформації. Навіть досвідчені, талановиті журналісти скаржаться на те. що доводиться вчитись журналістики майже з нуля. Подейкують, що солідні зарубіжні інформаційні агентства, телерадіокорпорації воліють брати на роботу не випускників радянських журфаків, а людей, не зв’язаних до цього із журналістикою.

Були часи, коли інформація відповідним чином оброблялась, була доступною газетяреві у готовому, так би мовити, відредагованому вигляді. Кращі журналісти шукали фарби, деталі, якісь особливі моменти із життя тих. про кого збирались писати. Розслідувати, здобувати інформацію не було особливої потреби. Як висловився один з відомих російських журналістів, “нас не вчать бути журналістом. Вчать лише писати замітки. Та не це головне – упакувати інформацію і в результаті наші матеріали – мінімум інформації і максимум слів”.

Отже, мова повинна йти про виховання у початкуючих журналістів націленості на нову і цікаву інформацію, певну професійну натренованість, своєрідний внутрішній стан людини. Інформаційність журналістики, жорстка конкурентна боротьба породжують низку етичних проблем. Журналісти, скажімо, задумуються над тим, чим відрізняються інформатори, яких бажано мати репортерові у різних відомствах і організаціях, від донощиків. У двері української журналістики достукується і практикована у світі плата редакцій за отриману дефіцитну інформацію. Дехто вважає, що вона цілком можлива, інші – категорично проти. Існує реальна небезпека розгубити те цінне і людяне, що було в колишній чесній, демократичній українській журналістиці.

Прийнято вважати, що є три головні джерела інформації: предметно-оречевлене середовище, документ, людина. Відповідно прийнято традиційно виділяти методи іспособи збору інформації: метод спостереження; метод вивчення документів; метод інтерв’ю. Варто виокремити соціологічні методи вивчення інформації.

Метод спостереження – один з найуніверсальніших способів пізнання дійсності у повсякденній практиці, а також у науці, мистецтві і, зрозуміло, журналістиці. На відміну від загального споглядання, метод спостереження передбачає певну мету. Спостереження – цілеспрямоване бачення, коли людина “не тільки бачить але й дивиться, не тільки чує, але й слухає, а іноді вона не тільки дивиться, але й розглядає, вдивляється, не тільки слухає, але й прислухається, і навіть вслуховується”.

Журналіст, як і художник, не знає, як, коли знадобиться йому те чи інше спостереження. Вони закарбовуються у пам’яті, часто мимоволі, і за дивовижними законами асоціації виникають несподівано, переростають в образ, деталь, сюжетний хід, спонукаючи до дальших пошуків. І все ж журналістське спостереження прагматичніше, цілеспрямованіше, особливо, коли пошук супроводжується відповідним задумом. Тоді вже автор не просто спостерігає, а шукає відповідну інформацію, фіксує факти, які знадобляться для, реалізації саме цього задуму. Щось, звичайно, відійде на “про запас”. ч Вміння бачити те, чого не можуть, не вміють побачити і сформулювати інші – неповторна грань літературного таланту. Вона дається від природи, але може вдосконалюватись, розвиватись. Вміння бачити – вміння мислити, тобто вміння на основі окремих^ частинок бачити щось цілісне, вгадувати хід і закономірності подій, робити своєрідні відкриття. Відомо, наприклад, що молодий і тоді чеський журналіст Егон Ервін Кіш у 1913 році на основі спостережень зробив безпомильний висновок про зраду і ув’язнення керівника австро-угорської контррозвідки полковника Редля, який, як виявилось, був завербований російською контррозвідкою. У процесі спостереження беруть участь не тільки очі й вуха, але й аналітичний розум, життєвий практичний досвід.

У творчій практиці, а відтак і в наукових дослідженнях прийнято розрізняти відкрите і приховане спостереження. У першому випадку люди, співрозмовники, учасники тієї чи іншої події знають, що за ними спостерігають, що їх вивчають. У практиці сучасної журналістики це найбільш поширений спосіб спостереження, регламентований в Україні законами “Про інформацію”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” та іншими документами.

Нагадуємо про це тому, що у свій час досить поширеним був досвід “зміни професії” або включеного спостереження, коли газетяр на певний час ставав членом того чи іншого колективу. Члени його, як звичайно, не знали, що їх колега – журналіст – спеціально за ними спостерігає. Такий метод збору матеріалу виявився досить модним і в радянській журналістиці. Приклад показувала “Комсомольская правда”, але й працівники інших, зокрема і регіональних газет, користувалися цим методом збору інформації. Скажімо, відома львівська письменниця Євгенія Божик як представниця газети певний час працювала офіціанткою, ходила до ворожки, у результаті чого з’являлись цікаві репортажі, нариси.

Та всесвітньо відомими стали книги видатного німецького письменника-документаліста Гюнтера Вальрафа, характерні скандальними викриттями. Він місяцями і навіть роками жив під чужими прізвищами, змінюючи навіть власну зовнішність. Кожна нова книга викликала відповідні судові процеси. Може, найбільший резонанс принесла йому документальна книга, у якій він зумів викрити змову португальського генерала Спіноли проти демократичного режиму.

Поширеним і типовим є відкрите спостереження, коли журналіст дивиться на персонажів майбутнього твору зі сторони, і вони знають, з ким мають справу. Зацікавленість журналіста, його професійні здібності, вміння встановити контакт з людьми, заінтересувати їх у подачі відповідної інформації дає, як правило, позитивні результати.

Цьому певною мірою сприяє використання в журналістиці соціологічних, науково більш точних методів спостереження. Особливо під час перевірки достовірності зібраної інформації. Журналіст повинен пам’ятати про свої звички й уподобання. І дуже важливо, щоб він бачив у житті те, що є, а не те, що хочеться бачити, і по можливості нейтралізував дію вироблених установок. Важливо вміти контролювати і перевіряти отримані дані. Особлива складність виникає тоді, коли автор збирає інформацію для критичного виступу. Сьогодні ситуація ускладнюється ще й тим. Що ст. 31 Закону “Про інформацію” передбачає: громадяни мають право “знати у період збирання інформації, які відомості про них і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються”. Дізнавшись, що зібрана інформація може бути використана з критичною метою, “дослідні” приховуватимуть факти негативного характеру, компрометуючі матеріали, документи.

Говорячи про спостереження, ми так чи інакше торкались інших методів збору інформації, зокрема роботи з документами. У ширшому значенні слова під документом (від. лат., повчальний приклад, спосіб доказу) прийнято розуміти зафіксований відповідним чином на певному матеріалі факт, подію, інформацію. Документ – не первинна, а вже відображена кимось і у певний спосіб зафіксована інформація. Тобто між об’єктивною подією, первинною інформацією і документом стоїть певна особа.

Треба мати також на увазі багатозначність слова “документ”, під яким прийнято розуміти не тільки певне письмове джерело, але й письмовий акт, здатний служити доказом юридичних відносин, офіційне свідчення особи, інші матеріальні носії інформації.

До вивчення і класифікації документів вдаються юристи, вчені, письменники, а також журналісти. Останні звертаються до документів як джерела фактів, ідей, думок, оцінок,. подробиць, як одного із способів аргументації. “Документи, – наголошується в одному з досліджень, – можуть служити самостійним джерелом інформації для журналіста, засобом перевірки даних, зібраних з допомогою інших методів, служити способом попереднього знайомства із ситуацією, проблемою, виступати як метод збору матеріалу в сукупності з іншими методами. Рідко який матеріал можна зробити, не звертаючись так чи інакше до документа. Навіть добре інтерв’ю без цього неможливе”.

Тому журналіст повинен бути обізнаним з основними принципами роботи над документом. Вони докладно розроблені в сучасній науці, зокрема в соціологічній, історичній, джерелознавстві, соціальній психології, криміналістиці. Не всякий документ має юридичну силу, коли справа розглядається у суді. Магнітофонний, відеозапис, фотознімок, записи у блокноті судом до уваги як аргумент звинувачення чи виправдання не беруться.

Документ і сучасні мас-медіа – проблема багатоаспектна. Одна справа, коли журналіст звертається до документа як джерела фактів, цифр, свідчень, інша – коли звертаються до документа для характеристики певної особи. Нерідко документ є висхідним моментом у процесі зародження нової теми, проблеми. Таких прикладів безліч.

І, нарешті, про найбільш поширений метод збору інформації -інтерв’ю. Дехто з дослідників вважає, що цей метод дає близько 80% потрібної журналістської інформації. Розуміючи відносність цієї цифри, не можна не визнати, що з огляду на оперативність ЗМІ, розмова із людьми, учасниками поточних подій, є все-таки вирішальним джерелом найновішої інформації.

Йдеться не про інтерв’ю як жанр, а про інтерв’ю як метод збору інформації для виступу в будь-якому жанрі журналістики, а також збору інформації в соціології, психології та інших науках. Причому в журналістиці інтерв’ю – здебільшого розмова двох чи кількох осіб, у процесі якої і суб’єкт дослідження (інтерв’юер), і об’єкт дослідження (інтерв’юйований) можуть взаємно обмінюватись думками при домінуючій активності першого. Інтерв’ю в соціології, соціальній психології характеризується стабільнішим розподілом ролей: інтерв’юер запитує, інтерв’юйований – тільки відповідає. В науці воно взагалі обезособлене максимально, усереднене, позбавлене індивідуального. У журналістиці певне значення має не тільки зміст розмови, а й особистість співрозмовника, його неповторність, особливо тоді, коли автор збирається писати есе, нарис, політичний портрет, навіть статтю.

Процес розмови, хоч нерідко він триває порівняно недовго, можна умовно розділити на ряд елементів, включаючи підготовку до розмови, саму розмову, а також розшифрування і осмислення інформації.

І про соціологічні методи збору інформації. Соціологія послуговується тими, що йжурналістика, методами збору інформації: спостереження, вивчення документів, опитування. Оскільки журналістика з’явилась на світ раніше від соціології, можна твердити, що остання запозичила ці методи у працівників преси. Але вони модифіковані, трансформовані, ґрунтовніші, науково вмотивовані, а головне системніші, масштабніші. Вони, як правило, ґрунтуються на значно більшому обсязі відповідним чином впорядкованої емпіричної інформації, а тому висновки й рекомендації соціологічної науки універсальніші, достовірніші, об’єктивніші, авторитетніші.

Крім спостереження, опитування, вивчення документів, соціологія значно частіше вдається до таких методів, як контент-аналіз та експеримент, які, особливо експеримент, перекочували у журналістику, використовуються у практиці ЗМІ як допоміжний (згадаймо “Епіцентр” з формалізованим телефонним опитуванням глядачів) чи як головний спосіб дослідження проблем. Найбільшої популярності набули, наприклад, експерименти, проведені в «Литературной газете» Анатолієм Рубіновим ще у 70-х роках і детально описані ним у книзі “Операції без секретів”.