19. Журналістика Французької революції.

На першому етапі Французької революції (травень 1789 – серпень 1792) відбулася подія, що стимулювала життя періодичних видань. Свобода преси була юридично закріплена в “Декларації прав людини й громадянина” (26 серпня 1789 р.), де говорилось, що “вільне повідомлення думок є одним з найдорогоцінніших прав людини; а тому кожний громадянин може вільно говорити, писати й друкувати, лише за умови відповідальності за зловживання цією свободою у випадках, визначених законом”. Це ж положення було відображене в Конституції 1791 р. Підсумком стало кількісне зростання періодики – якщо в 1788 р. в усій Франції було 60 періодичних видань, то в період з 1789 по 1792 рр. виникло більше 500 газет.

У цей період повернувся до країни з Америки Жан-П’єр Бріссо, котрий став одним з лідерів революційної преси, а його газета “Patriot Francais” (“Патріот Франції”, 1789— 1793) – символом нових перетворень. Відомим став Жан-Поль Марат, вустами якого “заговорив четвертий стан”. Марат максимально використав можливості свого друкованого органу “L’Ami du Peuple” (“Друг народу”, 1789 – 1793) для впливу на громадську думку.

Велика французька буржуазна революція наче підбила риску під цілим періодом у розвитку журналістики. Вона породила небачену досі політичну періодику революційно-демократичного напрямку. Засновником останньої став Жан-Поль Марат, який видавав газету “Публіцист париз’єн”, перейменовану на “Амі дю пепль” (“Друг народу”), а після вбивства Ж.-П.Марата – на “Газету французької республіки”. Ця газета незмінно виступала під лозунгом свободи, рівності й братерства.

Період від Великої французької буржуазної революції кінця XVІІІ сторіччя до Паризької Комуни 1871 року характеризується, з одного боку, перемогою та утвердженням капіталізму в найбільш розвинутих районах світу, і, з другого боку, відступом європейських періодичних видань на другі ролі порівняно з бурхливим розвитком американської журналістики.

Майже всі лідери революції були редакторами власних газет - Мірабо("Генеральні штати"("Пошта Прованса")., Марат("Друг народу")., Робесп'єр, Демулен (Le vieux cordilier) .

Журналістська діяльність Демулена показова для революційної епохи. Він заявив про себе в період так званого "дощу памфлетів", напередодні взяття Бастілії. Його памфлет "Вільна Франція", який несе на собі печатку риторики Цицерона, і памфлет "Промова ліхтаря", що малює образ ідеальної республіки, зробили ім'я Демулена популярним серед республіканців.

Публіцистика Мірабо вирізнялася логікою - "стислою, сильною, часом софістичною з відтінком відвертості, завжди впевненій у собі і яка схоплювала скрізь головні аргументи та корисні докази1'.

20. Поява в Європі та сша перших журналістських освітніх центрів.

Перші спроби налагодити підготовку репортерів для щоденних газет були зроблені в США і належать до 1860-х рр. А "перший системно організований курс з'явився в університеті Пенсільванії в 1893 р." . У Європі першу вищу школу журналістів було відкрито в Берліні 6 січня 1900 р. У 1902 р. з ініціативи редактора "Westminster Gasette" Віл. Гіля створено школу журналістів у Лондоні. Створені як окремі навчальні заклади, ці школи мали свої програми підготовки майбутніх фахівців, орієнтувалися на редакційні потреби великих щоденних газет, в основу професійної підготовки клали залучення до навчального процесу провідних журналістів-практиків. Уперше факультет журналістики був створений у Цюріхському університеті (Швейцарія) в 1903 р., куди для організації професійної підготовки журналістів був запрошений редактор газети "Züricher Post" доктор Веттештайн.

На американському континенті ідея університетської журналістської освіти була реалізована завдяки головному редакторові нью-йоркської газети "The World", знаменитому журналістові Джозефу Пулітцеру (1847-1911). В історію американської (і світової) масово-інформаційної діяльності він увійшов як засновник "нової журналістики", батько "жовтої преси". Незважаючи на те, що з цим типом мас-медіа в суспільній свідомості пов'язані уявлення про поверховість і необізнаність журналіста, Дж. Пулітцер добре розумів пекучу потребу для його підготовки гарної глибокої всебічної освіти. Уже ставши великим медіа-магнатом і внаслідок погіршання здоров'я відійшовши від справ, але розуміючи, що його достатки надбані внаслідок праці в журналістиці, він заповів 2 млн ам. дол. (приблизний еквівалент нинішнім 300 млн) Колумбійському університетові Нью-Йорка на створення факультету журналістики і на щорічну премію свого імені. Вважають, що саме Дж. Пулітцер заснував професійну журналістську освіту в США. Факультет журналістики в Колумбійському університеті відкрився в 1912 р. Сьогодні у США журналістській професії навчають у 450 університетах.

В Україні вища журналістська освіта була вперше запроваджена в Комуністичному університеті імені Артема (Харків). Термін навчання становив три роки. Для підвищення теоретичного рівня керівних працівників при університеті діяли річні курси підвищення кваліфікації.

У 1926 році на базі факультету журналістики Комуністичного університету імені Артема було створено спеціальний вищий навчальний заклад для підготовки працівників преси - Український комуністичний інститут журналістики (УКІЖ) з терміном навчання також три роки.

Київського державного університету імені Тараса Шевченка, де з 1947 р. так само на філологічному факультеті існувала спеціальність "Журналістика". Шляхом злиття двох відділень був утворений 1953 р. перший в Україні факультет журналістики.

БЛОК ―РАДІО.

• Виникнення радіо та становлення радіомовлення. Герц, Марконі, Попов.

Винайдення радіозв’язку наприкінці ХІХ ст. та впровадження його в життя було здійснено завдяки експериментальним та теоретичним дослідженням переважно європейських фізиків.

Про пріоритет у винайденні радіо чи то росіянином О. Поповим чи то італійцем Г. Марконі точиться тривала дискусія. Не дивно що в цій історії як і взагалі в історії науки і техніки утвердження пріоритету досить часто пов'язане з питаннями національного престижу. Наприклад "Большая советская знциклопедия" винахідником радіо називає О. Попова італійська "Nuova ЕnсісlopediaSonzgno" ― Г. Марконі однак французька "Larousseuniversel" ставить Г. Марконі на друге місце після Е. Бранлі тоді як англійська енциклопедія "EncyclopaediaBritannica" наперед виводить О. Лоджа а німецький "LexikonderDeutschenBuchgemeinschaft" батьком радіо називає Г. Герца. При цьому незаперечним залишається твердження про те що саме німецький фізик Г.Герц у 1887р. своїми дослідами заклав основи бездротового електрозв'язку.

Ещё в 1845 году Майкл Фарадей ввёл понятие электромагнитного поля. По мнению Альберта Эйнштейна, идея поля была самым важным научным открытием со времён Исаака Ньютона. До этого пространство считалось наполненным телами и зарядами, через которые передавалось воздействие. А поле – это пустота, через которое тоже может осуществляться взаимодействие.

В 1865 году Джеймс Максвелл создал теорию электромагнитного поля, где выразил все основные закономерности этого явления. Главный вывод теории – свободное распространение электромагнитного излучения в пространстве со скоростью света.

В 1887 году Генрих Герц создал реальную конструкцию генератора и резонатора электромагнитных колебаний. В 1888 году с помощью этих приборов экспериментально доказал существование электромагнитных волн, распространяющихся в свободном пространстве со скоростью света. Именно тех – предсказанных Фарадеем и описанных Максвеллом.

Ранняя смерть Герца в 1894 году (в возрасте 37 лет) не позволила этому гениальному учёному, экспериментатору, инженеру продолжить совершенствование созданных им приборов. А что же в это время сделали Попов и Маркони, между которыми разгорелся и до сих пор существует спор о приоритете на изобретение в 1895-1896 годах радио?

В техническом плане для увеличения расстояний и Попов, и Маркони добавили к приборам Герца антенну и заземление. Для более чёткой регистрации сигнала оба добавили в приёмник Герца когерер – стеклянную трубку, наполненную металлическим порошком. Когерер изобрёл в 1887 году французский физик Эдуард Бранли, а в 1893 году англичанин Оливер Лодж обнаружил, что порошок в трубке резко меняет сопротивление в присутствии волн Герца. Практические применения когерера Лоджа не интересовали, а Попов и Маркони использовали его для включения звонка, вместо малозаметной искры у Герца.

Далі про історію Попова і Марконі

Прошло немногим более ста лет со дня изобретения способа передачи

информации на расстояние при помощи радиоволн русским ученым Алексан-

дром Степановичем Поповым. В 1895 году, 25 апреля по юлианскому календа-

рю (7 мая – по григорианскому) впервые в мире, был сделал доклад для научно-

технической общественности об изобретенном методе использования электро-

магнитных волн для беспроводной передачи электрических сигналов. В этот же

день состоялась и демонстрация аппарата. Первые сообщения об этом докладе

появились в газете «Кронштадский вестник» (от 30 июня 1895 года, № 52).

Описание аппаратуры А. С. Попова и полученных им результатов было опуб-

ликовано в журналах Русского физико-химического общества (том 27 от 24 но-

ября 1895 года и том 28 от 28 февраля 1896 года). Эти журналы распространя-

лись не только в России, но и за рубежом и были весьма популярны среди ино-

странных ученых.

Предложенный А. С. Поповым метод беспроводной передачи полезной

информации путем модуляции (манипуляции) излучаемых электромагнитных

волн получил в дальнейшем название радиопередачи (Radio – от латинского –

«испускать лучи»). В честь этого изобретения Постановлением Совнаркома

СССР от 4 мая 1945 года, к пятидесятилетию изобретения радиопередачи А. С.

Поповым, седьмое мая отмечается как «День радио». Одиннадцатого мая 1993

года Правительство России издало Постановление № 434 о проведении столет-

него юбилея изобретения радио, в котором был отмечен приоритет России. На

27-й сессии Генеральной Ассамблеи ЮНЕСКО было принято предложение

Правительства России о международном праздновании в 1995 году столетней

годовщины создания радио.

После демонстрации радиопередачи 25 апреля 1895 года А. С. Попов в

течение ряда лет передавал на корабли Балтийского флота множество служеб-

ных радиограмм для нужд флота и исследовал методы увеличения дальности

приема радиограмм. Летом 1895 и 1896 годов проводился также прием радио-

волн от грозовых облаков в Лесном институте в Санкт-Петербурге. Год спустя,

в 1896 году, на электростанции в Нижнем Новгороде. Дальность приема со-

ставляла тридцать километров. Успешное применение радиосвязи А. С. Попо-

вым на Балтийском флоте было высоко оценено руководством флота и коман-

дирами кораблей. Для оснащения флота потребовалось изготовление десятков

комплектов аппаратуры. Изготовление первых образцов было организовано в

Кронштадте по чертежам и под руководством самого Александра Степановича

в мастерских лейтенанта Е. В. Колбасьева. Кроме того, для удовлетворения

растущих потребностей флота в такой аппаратуре к ее изготовлению были при-

влечены иностранные фирмы. Это фирма Э. Дюкрете во Франции и Всеобщая

Компания электричества (AEG) в Германии (профессор А. Слаби и граф Арко).

Э. Дюкрете представил 19 ноября 1897 года на выставку в Париже образцы та-

кой аппаратуры, а 21 января 1898 года делал доклад о ней на заседании Фран-

цузского физического общества.

Таким образом, производство радиоаппаратуры А. С. Попова в Крон-

штадте в мастерских Е. В. Колбасьева можно считать первым в мире промыш-

ленным выпуском приемной и передающей радиоаппаратуры, а сами мастер-

ские были производственными цехами отечественной радиопромышленности.

Примеру мастерских Е. В. Колбасьева, фирм Э. Дюкрете и AEG последовала

Англия, которая, будучи колониальной державой, особенно нуждалась в радио-

связи с кораблями. Некоторое количество такой аппаратуры было изготовлено

в Англии военным ведомством.

Публикации А. С. Попова, посвященные изобретенному им методу ра-

диопередачи, привлекли внимание известного физика Аугусто Риги (Универси-

тет в городе Болонья, Италия), который изучал метод радиопередачи А. С. По-

пова. Этими работами под влиянием А. Риги заинтересовался молодой пред-

приимчивый итальянец Гульельмо Mapкони, который, согласно сообщениям в

прессе, пытался повторить в доме своего отца в Болонье аналогичные опыты,

которые уже проводил А. С. Попов. Первое сообщение об этих опытах появи-

лись в журнале «The Electrician» от 25 сентября 1896 года и журнале «Revista

Marittimo» в апреле 1897 года. Публикации не содержали каких-либо подроб-

ностей, более того, не было описания аппаратуры и ничего не говорилось о по-

лученных результатах. Маркони 2 июня 1896 года подал в Англии заявку на

изобретение аппаратуры для связи без проводов с помощью электромагнитных

волн. В начале марта 1897 года он закончил внесение изменений в эту заявку и

2 июля 1897 года получил английский патент № 120039 на «Усовершенствова-

ния в передаче электрических импульсов и сигналов и в аппаратуре для этого».

Описание аппаратуры Г. Маркони было впервые опубликовано в докладе ин-

женера У. Г. Приса в Королевском Обществе Англии 4 июня 1897 года, кото-

рый был напечатан в журнале «The Electrician» (1897 года, 11 июня, стр. 216-

218). Из этого доклада следует, что Г. Маркони в своем патенте применил при-

емник, созданный по схеме А. С. Попова, а его «Усовершенствования» состоя-

ли в добавлении (с целью внесения отличий от приемника А. С. Попова) в при-

емник отдельной батареи звонка, что усложнило схему. Из сравнения схем А.

С. Попова и Г. Маркони следует, что Г. Маркони отстал от А. С. Попова на два года.

Как колониальная держава, владеющая большим флотом, Англия остро нуждалась в быстрой беспроводной связи. Поэтому перед Г. Маркони открыва-лись блестящие перспективы получения больших заказов на аппаратуру радио-связи, для выполнения которых необходимо создание мощной радиопромыш-ленности. С этой целью Г. Маркони в 1899 году создает в Англии фирму «Mar-coni Telegraph Company», а в 1900 году эта фирма получает название «Marconi Wirelles Telegraph Company». Таким образом, в создании радиопромышленно-сти Г. Маркони отстал от А. С. Попова на три с половиной года.

Однако необходимо отметить, что наряду с созданием этой фирмы госпо-дин Маркони сделал большой вклад в развитие радиосвязи, активно работая по определению дальности приема радиосигналов на приемник, аналогичный по схеме приемнику А. С. Попова. С первых годов нашего века началось бурное развитие радиосвязи на базе искровых передатчиков.

После изобретения электронной радиолампы (ламповые диоды Ли де Фо-реста 1906 год) для усиления слабых токов началось бурное развитие электрон-ной промышленности и радиопромышленности с широким применением ра-диоламп как в аппаратуре радиосвязи, так и в аппаратуре радиовещания, теле-видения и для прикладных целей. Интересно напомнить, что в США при орга-низации производства радиоламп использовался опыт серийного производства осветительных электрических лампочек накаливания, накопленный на заводах Томаса Эдисона. Аналогично поступали и в других странах. К сожалению, в нашей литературе развитие мировой и отечественной радиопромышленности отражено совершенно недостаточно, тогда как этот вопрос истории развития цивилизации представляет огромный интерес, особенно для молодого поколе-ния специалистов.

• Започаткування регулярного радіомовлення в Україні. Ефірне та проводове мовлення.

Повна історія українського радіомовлення тут http://uastudent.com/?s=%D0%86%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F+%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE+%D1%80%D0%B0%D0%B4%D1%96%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F

Проводно́е веща́ние (воно ж дротове радіо) — система однонаправленной передачи сигналов звукового вещания от центральной вещательной станции ко многим слушателям по проводам (кабелям).

Преимущества проводного вещания — относительно высокое качество звучания с минимумом помех при простоте и дешевизне абонентских приёмников, энергонезависимость, высокая надежность за счёт простоты устройства и дублирования многих элементов системы, более высокая защищенность при радиоподавлении по сравнению с беспроводным радиовещанием. Недостатки — необходимость прокладки разветвлённых вещательных сетей, возможность использования только стационарных приёмников, ограниченный выбор программ для прослушивания.

Саме дротове радіо було дуже розвинути на території СРСР. Зараз це – радіоточки, які є в багатьох будинках.

Коротко :

Радіо використовується в Україні для радіотелеграфічного зв'язку з 1902. Початки радіомовлення припадають на 1924, коли уХаркові, через 4 роки після того, як почали діяти 4-кіловатні радіостанції в Москві, Ленінграді й Казані, розпочато радіопересилання через малопотужні передавачі. Перші потужні радіостанції були збудовані у Харкові й Києві 1925Московським акціонерним товариством для широкого мовлення по радіо. Згодом постали радіостанції в Одесі,Дніпропетровську, Донецьку та інших містах. Введена у дію 1927 Харківська «РВ 4» (Радиовещательная станция 4) була четверта за потужністю в усьому СРСР. 1941 найпотужнішою довгохвильовою радіостанцією УРСР була Київська («РВ 84»), призначена також для пропагандивних пересилань за кордон.

Розпочата 1928, уже під керівництвом Народного комісаріату пошт і телеграфів СРСР, радіофікація України відбувалася головним чином релейною системою — шляхом будування радіовузлів та подальшої ретрансляції дротами до підключених репродукторів — гучномовців. Панівний в інших країнах світу ефірний метод — встановлення радіоприймачів — використовувалася мало. Ефірні радіоприймачі вироблялися у незначній кількості, в основному для урядових і партійних установ і осіб. Кількість їх почала збільшуватися лише під кінець 1930-их pp., після того, як удосконалено засоби заглушування радіопересилань з-за кордону та коли розпочато виробництво ефірних приймачів, які були придатні винятково для слухання радянських радіостанцій. В основному аж до останнього часу головним засобом радіомовлення в УРСР, зокрема в робітничих кварталах міст і по селах, були радіовузли та трансляційні радіоточки з репродукторами. У 1940 трансляційних радіоточок в УРСР було 1 047 000, у тому числі у сільських місцевостях 137 200. Усіх радіоприймачів було лише 255 400, здебільше по містах. Їх треба було реєструвати в міліції.

У серпні 1930 постановою Ради Народних Комісарів УРСР була створена при уповноваженому Народному Комісаріату пошт і телеграфів СРСР при уряді УРСР Всеукраїнська Радіопрограма з підлеглими їй радіоцентром Автономної Молдавської РСР та місцевими радіоцентрами. У 1932 Всеукраїнську Радіоуправу перейменовано на Всеукраїнський комітет радіофікації та радіомовлення при РНК УРСР (з 1938 скорочено — Український Радіокомітет). Цей комітет одержував інформацію відРадіотелеграфного Агентства України (РАТАУ). Допоміжною установою було створене 1930 з місцевих товариств друзів радіо республіканське Радіотовариство України. У 1930-их pp. діяв також Комітет сприяння радіофікації та радіоаматорству при ЦК ЛКСМУ. Питанням радіотехніки, радіомовлення і радіоаматорства був присвячений журнал «Радіо» (1930—1941).

УРСР була охоплена насамперед радіопересиланнями Московських радіопередавачів. Програми українською мовою були обмежені спершу щодо часу і за змістом. Наприкінці 1920-их pp. і на початку 1930-их pp. вони складалися на понад 70 % з політичного мовлення (політосвіта й агітація). Програма Харківської радіостанції, крім «радіогазет» — робітничої, селянської, комсомольської, піонерської, єврейської та есперанто — складалася з доповідей, бесід, останніх новин, повідомлень зі з'їздів і нарад. На мистецьке слово припадало з усіх 18 годин щоденної роботи — 3-4 год. У другій половині 1930-их pp. програми радіостанцій в УРСР доповнено музичними пересиланнями і літературно-драматичними радіомовленнями, як також окремими пересиланнями для дітей і молоді. 30-40 % часу приділювано на обов'язкове транслювання московських пересилань на радіомережу УРСР і на пересилання з Москви російською мовою 12 раз на добу останніх новин. Під час другої світової війни, коли більшість радіостанцій була знищена в наслідок воєнних дій, населення України було обслуговуване або радіопересиланнями німецької окупаційної влади, абож радіомовленням Московських радіостанцій та радянських військових радіостанцій. Українські радіопересилання у 1941-44 вела Радіостанція ім. Т. Г. Шевченка із Саратова, куди евакуйовано частково устаткування радіостанцій з УРСР.

Після війни оправами радіомовлення і радіофікації в УРСР відає Комітет Радіомовлення (з 1950 і телебачення) при Раді Міністрів УРСР. З лютого 1957 цей комітет видає щодня свої програми під назвою «Говорить Київ».

1965 в УРСР діяло понад 50 потужних довгосередніх- коротко- і ультракороткохвильових радіостанцій.

Стан радіомовлення в УРСР за 1950-69 унаочнюють нижче подані таблиці (з даними також для всього СРСР):

Порівняно до 1930-их pp. програми радіомовлення в УРСР значно поширилися. На початку 1965 обсяг республіканського радіомовлення становив пересічно 3 години на добу. Крім 10 випусків «останніх вістей», передаваних щодоби з Київської Радіостанці, програми радіостанцій в УРСР включають лекції, бесіди, консультації, загальноосвітні, літературні і музичні пересилання. Ведуться також радіопересилання для дітей і молоді й окремі програми чужими й українською мовами для закордону. У 1960-их pp. Українська Республіканська Радіостанція передавала свої пересилання за трьома програмами — першою, що її трансльовано радіовузлами і радіоточками для масового слухача, і другою та третьою — для власників радіоприймачів здебільшого по містах або поблизу них. У першій програмі на теми місцевого партійного і господарського життя припадало 20 — 25 % часу, решту становили транслювання з Москви. У двох інших більше уваги присвячено загальноукраїнським справам, у тому числі літературі й мистецтву.

Поза тижневиком «Говорить і показує Україна», в УРСР не було жодного україномовного радіожурналу. У видавництві Київського Політехнічного Інституту виходить з1958, як орган Міністерства вищої і середньої освіти СРСР, двомісячний журнал «Радиотехника» (3 500-5 000 накладу).

Радіоаматорські клуби й гуртки в УРСР працюють у системі Добровільного Товариства сприяння армії, авіації і флоту (ДТСААФ). У 1961 в УРСР було 220 самодіяльних радіоклуба з понад 24 000 радіоаматорів. Працювало також понад 2 500 аматорських радіостанцій.

На глушення радіопередач з-за кордону в СРСР витрачалися величезні кошти, проте глушення було ефективним лише у великих містах.

На Західних Українських Землях під Польщею радіо було включене у систему державного зв'язку, і радіослухачі мали реєструватися і оплачувати щомісяця абонемент у поштових урядах. Окремі україномовні радіопрограми, розпочаті Львівським радіо у 1930-их pp., були спорадичні й обмежені часом (15-30 хвилин) і змістом. У неділі і у більші свята передавано богослуження з українських церков.

У 1930-их pp. було розпочато україномовне радіомовлення для населення Закарпаття. У рамках чехо-словацьких пересилань з Кошиць передавано двічі на тиждень (з 1934 5 раз) 15-хвилинну програму українською мовою. У 1934 радіо-журнал Прага увів щоденні радіопересилання для Закарпаття. Під час карпато-української державності пересилання українською мовою передавалося з Банської Бистриці на Словаччині. З початку 1939 діяла короткохвильова радіостанція у Хусті.

Під час другої світової війни, у 1939-41, українське населення західних земель обслуговували радянські радіостанції у Львові, Станиславові й Тернополі. За німецької окупації західних українських земель (1941—1944) діяла німецька радіостанція у Львові (30-хвилинні україномовні програми 3 рази на тиждень).

Трохи фактів:

Свій початок сучасне інформаційне радіомовлення бере від радіогазет, що, за задумом їхніх творців, мали інформувати, агітувати, пропагувати й головне – організовувати своїхслухачів. Перший випуск всеукраїнської робітничої газети “Пролетар” був переданий із Харкова, де тоді містилася столиця України, 10 грудня 1926   року.   Відтоді   й   на   досить   тривалий   час   радіогазети   стають основною формою політичного мовлення в Україні.

Радіогазета «Пролетар» спочатку не тільки дублювала свій друкований варіант, а й взагалі мало чим відрізнялася від нього: зміст, верстка, жанри, манера викладу матеріалу – усе це було, як у газеті.

Читали радіогазету два диктори. Вона була оформлена двома музично-ліричними номерами і звучала в ефірі 22 хвилини. Штат радіогазети складався всього з однієї людини. У тому ж 1926 році були підготовлені і вийшли в ефір 4 випуски радіогазети. Передавалися вони у «вільний від музичних передач час» [10].

У серпні 1927 року радіогазета відокремлюється від однойменного видання, змінює назву на «Радіо-Пролетар». Штат зріс до 4 осіб. Їм допомагали 50 робкорів (кореспондентів), які надсилали до редакції інформацію із заводів та фабрик. Але цього недостатньо для підготовки радіогазет. Тому редакція добирала необхідні новини із газет.

Протягом року на базі «Радіо-Пролетаря» було утворено ряд спеціальних радіовидань для селян, для молоді, військовослужбовців, а також літературні та музичні радіожурнали.

У 1928 році у редакції «Радіо-Пролетар» відбулися зміни: оновлюється керівництво, штат укомплектовується кваліфікованими працівниками. Редакція поступово відмовляється від газетних вирізок і зменшує кількість суміжних радіовидань. Це дозволило зосередити зусилля на підготовці радіогазети і піднести її якість.

У тому ж році «Радіо-Пролетар» перейменували в «Робітничу радіогазету». Тепер основною тематикою його передач стало висвітлення життя робітничих колективів.

У 1931 році «Робітнича газета» стала органом ЦК КП(б)У. Тепер вона провідна в системі українського радіомовлення, виходить двічі на добу – вранці та ввечері, а також передає нічний бюлетень новин та тижневий літературно-мистецький випуск.

З 1930 року радіогазети стають основними в системі радянського радіомовлення, вони адресовані всім основним колам населення («Радянське село», «Комсомолець України», «Червона оборона», «Піонер України» та ін.).

Керував підготовкою усіх цих радіогазет відповідальний редактор Редакції радіогазет і радіожурналів Ф. Солод – один із засновників інформаційного мовлення в Україні.

Хоча розвиток радіогазет був до волі бурхливим, у преважній своїй більшості вони із запізненням інформували про події і недостатньо впливали на спрямування загальної політичної культури. Отже, радіогазети тихо й непомітно відійшли в минуле.

Після переїзду до Києва значення самостійного жанру набирають виступи перед мікрофоном. Для їх підготовки на радіо запрошувалися віддані більшовицькому режимові люди.

У практику інформаційного радіомовлення поступово входять репортажі з місця подій. Такі репортажі, наприклад, передавалися 11 і 12 червня 1935 року, коли відзначалося 15-річчя визволення Києва від білополяків, під час святкування річниці переїзду уряду України до нової столиці – 24 червня 1935 року. У ці дні мікрофон “Останніх вістей” постійно перебував у центрі подій. Він часто виходив за межі студії – на вулиці й площі, на аеродроми чи стадіони, де відбувалися масові заходи. Кореспондентські розповіді про перебіг подій доповнювали самі учасники, глядачі, гості столиці України.

озпочаті в 1930 році переслідування українізаторів переросли у наступні роки в масовий терор. Він досягнув свого апогею у 1937-1938 рр. Саме тоді й виникла “Справа українського радіокомітету”. Формальним приводом для її порушення став випадок, коли після трансляції з Москви вироку троцкісто-зінов’євцям, в ефірі залунала “траурна музика”. Сталося це цілком випадково, бо для трансляції була перервана планова освітня передача “Що таке сюїта?”. Тему передачі ілюструвала музика Е.Гріга до драми Г.Ібсена “Пер Гюнт”. Після завершення трансляції освітню програму продовжили, і в ефірі залунала скорботна мелодія “Смерть Озе”. Тож стався просто випадковий збіг обставин.

• Концептуально-теоретичні засади функціонування сучасної радіожурналістики в Україні. Державне та комерційне мовлення.

ЗУ «Про телебачення і радіомовлення»

Стаття 13. Державні телерадіоорганізації  1. Порядок створення державних телерадіоорганізацій, порядок призначення їх керівників, формування керівних та наглядових органів визначаються законами України.  2. Державні телерадіоорганізації можуть створюватися органами державної влади відповідно до їх функцій та повноважень. Державні телерадіоорганізації є державними підприємствами.  3. У своїй діяльності державні телерадіоорганізації керуються Конституцією України, законами України та реалізують основні завдання, визначені цим Законом.  4. Основними завданнями державних телерадіоорганізацій є:  а) оперативне інформування телеглядачів і радіослухачів про суспільно-політичні та інші події в Україні і за кордоном, про надзвичайні події та ситуації, що становлять загрозу життю чи здоров'ю населення, оприлюднення офіційних повідомлень, роз'яснення рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування;  б) створення та розповсюдження економічних, публіцистичних, культурно-освітніх, медико-гігієнічних, художніх, навчальних, розважальних, спортивних програм, а також програм для дітей та юнацтва;  в) сприяння зміцненню міжнародних зв'язків України, зростанню її авторитету у світі.  5. Фінансування державних телерадіоорганізацій за рахунок коштів Державного бюджету України здійснюється тільки через державне замовлення у порядку та формах, визначених законодавством України.  6. Організаційно-правовий статус обласних державних телерадіокомпаній може бути змінений лише на статус громадських телерадіокомпаній.

Якщо державне чи громадсько-правове радіомовлення передбачає здебільшого інформаційно-просвітницьку діяльність, то комерційне радіо ґрунтується, як правило, на функціонуванні інформаційно-розважального ефіру. А отже, визначаючись у своїх потребах стосовно прослуховування радіо, аудиторія цілеспрямовано або мимовільно здійснює сьогодні ще й вибір між загальнодержавною, колективною чи приватною формою власності на радіомовлення. Саме це і є характерним для сучасного стану розвитку радіомовлення, коли слухач має можливість вибирати в контексті соціальних цінностей той радіоефір, який є цінним для нього, а, отже, показовим з точки зору комунікативних процесів у суспільстві.

Українське комерційне радіомовлення, стартувавши в 1992 році, опинилося у досить-таки специфічній ситуації, яка й сьогодні впливає на його становлення. З одного боку, розвиток підприємницької діяльності в українському радіоефірі був сформований на основі загальносвітової практики комерційного мовлення із залученням як журналістикознавчої термінології, так і методик та способів організацiї й здійснення мовлення. З другого боку, тривалий час функціонування у системі тоталітарного суспільства та прагнення побудувати відкрите інформаційне суспільство порушує перед радіомовленням України, в тому числі й комерційним, непрості проблеми адаптації до тих можливостей, які сьогодні розкриваються перед українським радіо.

Відлік становлення українського комерційного радіомовлення варто вести з 1 травня 1992 року, коли в Миколаєві, поряд зі створенням першої телевізійної компанії (ТК "Тоніс"), вийшла в ефір на частоті 71 МГц (діапазон УКХ) перша недержавна станція "Радіо Радіус", згодом – "Радіо Сет". У цьому ж році з'являється в Павлограді ще одна станція "Радіо-Самара".

Серед інших комерційних радіокомпаній в Україні, які розпочали свою роботу на власній ультракороткій частоті в цей час, були "Радіо Львівська хвиля" (Львів), "Радіо Незалежність" (Львів), "Радіо Майстер" (Харків), "Транс-М-Радіо" (Сімферополь), "Радіо Прем'єр" (Дніпропетровськ), "Радіо Глас" (Одеса). Станції намагалися визначитися з форматними концепціями мовлення, однак без справжньої конкуренції на території мовлення та за відсутності ринку радіопрограм, їхній ефір був монопольним, спрямованим на всеохоплення слухацьких інтересів, потреб і смаків. Хоча інфраструктура засобів масової інформації, економічні передумови й рекламний ринок у цих містах були перспективними для поступового формування конкурентного середовища в радіоефірі. Саме в цих обласних центрах на початку 1996 року працювали 23 недержавні радіостанції, тобто, приблизно 4/5 від усіх, що діяли в Україні на той час. Визначення пріоритетів щодо власності на передавачі, частоті й каналі мовлення між державними й недержавними телерадіокомпаніями стало в середині 90-х років основою багатьох дискусій не лише на законодавчому рівні, а й у пресі, електронних мас-медіа. Проблема власності на засоби виробництва завжди була як в Україні, так і в інших пострадянських державах "наріжним каменем" можливих непорозумінь у часи регіональних політичних дебатів, зокрема під час виборів.

Появу перших комерційних радіостанцій в Україні згодом було законодавчо закріплено. У статті 11 Закону України "Про телебачення й радіомовлення" (1993) було зазначено: "Структуру національного телебачення і радіомовлення України складають державні і недержавні телерадіоорганізації". Діяльність комерційних радіостанцій, як і всього українського радіомовлення, була покликана регулювати Національна Рада України з питань телебачення і радіомовлення, тимчасове положення про яку було затверджено Верховною Радою України 15 грудня 1994 року, а закон прийнятий 23 вересня 1997 року. В Україні було створено дуальну систему радіомовлення.

У ст. 2 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" записано, що "телерадіоорганізації України у своїй діяльності реалізують принципи об'єктивності, достовірності інформації, компетентності, гарантування права кожного громадянина на доступ до інформації, вільне висловлювання своїх поглядів та думок, забезпечення ідеологічного та політичного плюралізму, дотримання телерадіопрацівниками професійної етики та загальнолюдських норм моралі" [5, с 102]. Ці принципи, на наш погляд, визначають, по-перше, зміст і характер, по-друге, методи і форми, по-третє, структуру й організацію функціону­

вання радіомовлення. Принципи діяльності радіоорганізацій нерозривно пов'язані з нормами службової чи професійної етики журналіста, його світоглядною позицією, національно-духовним переконанням, державотворчим мисленням, фаховою обдарованістю, інтелектом, здібністю завжди бути готовим до праці. Творчий процес повинен ґрунтуватися на органічному поєднанні свободи слова, плюралізму думок, гласності та журналістської етики, основними принципами якої є: повага до істини і гідності особи; відмова від використання нелегальних або нечесних методів під час збирання інформації; активна участь у процесах українського державотворення; захист і розвиток національного інформаційного простору; критичне ставлення до розтиражування фактів, що принижують гідність людини за расовими, релігійними чи національними мотивами. Принципи діяльності радіоорганізацій

Принцип 1

Існування та розвиток справжньої демократії неможливі без існуван­

ня та зміцнення вільної, незалежної, плюралістичної та відповідальної

журналістики. Отже, журналісти повинні діяти так:

— інформувати про діяльність громадських, владних структур, а та­

кож приватного сектора, надаючи можливість людям формувати

їхню думку;

— дозволяти як окремим людям, так і групам людей висловлювати

їхні думки, щоб про ці думки знали громадські, владні структури та

суспільство в цілому;

— постійно і критично аналізувати діяльність різних владних струк­

тур.

Принцип 2

Журналістика спирається у своїй діяльності в різних електронних та

друкованих засобах інформації на фундаментальне право про свободу слова, гарантоване ст.10 Європейської конвенції про права людини.

Принцип З

Для того, щоб журналістика реально сприяла демократичному розвит­

кові суспільства, їй потрібно мати:

— необмежений доступ до отримання професії журналіста;

— повну незалежність редакцій від політичної влади і тиску з боку

груп, що мають особисті інтереси, або з боку громадських органів;

— доступ до отримання чесної та неупередженої інформації від громадських, владних структур для забезпечення відкритої інформаційної

політики;

— захист права журналістів на утаємничення джерела інформації.

Принцип 4

Маючи на увазі фундаментальну роль журналістської свободи слова

у суспільстві справжньої демократії, будь-яке втручання у журналістику

громадських, владних структур повинно:

— бути обумовленим та відповідати суттєвим соціальним потребам де­

мократичного суспільства;

— бути затверджене законом і мати ясне та чітке формулювання;

— мати вузьку інтерпретацію (тлумачення);

— бути пропорційним до тієї мети, яка ставиться. 96 Розділ З

Принцип 5

Перевага (підтримка) з боку владних структур і відповідно тих, хто

зайнятий у сфері журналістики, має бути надана:

— високоякісним системам професійної підготовки журналістів;

— діалогу між журналістами, редакторами, видавцями, власниками

електронних та друкованих засобів інформації, з одного боку, а з ін­

шого — владними структурами, що відповідають за політику ЗМІ

на урядовому чи міжурядовому рівнях;

— створенню таких умов, які б захищали журналістів (вітчизняних та

зарубіжних) у небезпечних ситуаціях під час виконання небезпеч­

них завдань, використовуючи для цього такий спосіб, як двосторонні

та багатосторонні угоди;

— прозорості щодо діяльності;

— структурам власності різних підприємств у сфері ЗМІ;

— відносинам із третіми сторонами, що мають вплив на незалежність

редакцій ЗМІ.

Принцип 6

Фундаментальна функція журналістики у демократичній країні перед­

бачає, що всі, хто займається журналістикою, роблять це відповідально

і дотримуються етичних норм, а головне — не втрачають своєї незалежності та критичності. Журналістика має служити свободі слова, що включає право отримувати та передавати інформацію, поважаючи інші фундаментальні права, свободи, інтереси, що їх захищає Європейська конвенція про права людини.

Принцип 7

Практика журналістики у демократичному суспільстві виробила цілу

низку норм, які ввійшли до багатьох професійних кодексів поведінки. Це такі "неписані закони", як:

— повага до права громадськості бути точно інформованою про факти

та події;

— збір інформації чесними (законними) методами;

— чесність в інформуванні, коментуванні, критиці, утримання від не­

виправданого втручання у приватне життя, наклепів (дифамації),

необґрунтованих звинувачень;

— виправлення будь-якої друкованої або переданої в ефірі інформації

що виявилася неточною (помилковою);

— збереження професійної таємниці щодо джерела інформації;

— утримання від пропаганди насильства, ненависті, нетерпимості на

расовій, мовній, релігійній, політичній або іншій основі, що мають

національне, регіональне або соціальне походження.

Принцип 8

Розуміючи, що різні ЗМІ працюють у різних умовах, і ці умови не є

стабільними, владні структури мають обережно посилатися на правила,

про які йдеться у принципі 7, і мають визнати, ще всі, хто працює у сфері журналістики, мають право виробити свої стандарти поведінки, наприклад, у формі кодексів поведінки, де буде визначено, як права і свободи журналістів узгоджуються з іншими правами, свободами та інтересами, з якими може виникнути конфлікт, а також обов'язки журналістів.

Дотримання принципів є важливим критерієм оцінки діяльності жур­

налістів будь-яких радіоорганізацій. Дуже важливо враховувати особли­вості історії України, яку впродовж століть зросійщували, полонізували, мадяризували, румунізували; формували в українців почуття бездержавності, малоросійства, меншовартості, ущербності, рабської покори. І нині, як не прикро, на всій українській території відверто і приховано зросійщують українську душу. Отже, реалізацію принципів функціонування радіоорганізацій потрібно спрямовувати на здійснення національної гуманістичної ідеї, фундаментального, природного права українських громадян побудувати свою державу і бути у ній щасливими господарями.

• Закон України «Про телебачення та радіомовлення». Характеристика його основних положень.

Тут треба прочитати сам закон http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3759-12

А тут розгорнуті коментарі до закону від Телекритки http://www.telekritika.ua/doc/images/news/70044/Modified%20Final%20Analysis%20and%20Comments%20on%20Ukr.Br-g%20Law_01.03.2012.pdf

• Законодавча база у сфері функціонування радіомовлення в Україні.

в Україні сферу телебачення і радіомовлення прямо або

опосередковано регулює достатньо велика кількість законодавчих актів: закони України "Про інформацію", "Про телебачення і радіомовлення", "Про рекламу", "Про авторські і суміжні права", "Про Національну раду з питань телебачення і радіомовлення, "Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України", ратифікована Україною Європейська конвенція про транскордонне телебачення, укази Президента, нормативні акти Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення та інші законодавчі акти.

Ось тут хороша наукова стаття з цього приводу http://www.academy.gov.ua/ej/ej11/txts/10msltru.pdf

• Радіомовлення у сфері ЗМК. Поняття інформаційного суверенітету в контексті національного інформаційного простору..

Даємо за Івановим визначення МК:

ід масової комунікацією ми розуміємо процес розповсюдження соціальної інформації (тобто інформації внегенетичної, семантичної, яка фіксується в знаках) за допомогою технічних засобів (преса, радіо, телебачення, відео, кіно тощо) на велику і розташовану в різних місцях аудиторію. Взагалі, термін "комунікація" виник від латинського communіcare, що означає "радитися". Поняття "масова комунікація" виникло на початку ХХ ст. у США. Його автор — психолог Ч.Кулі.

Як особливий вид соціального спілкування масова комунікація здійснюється в масштабах всього суспільства, виступає найважливішою умовою суспільного розвитку і організації. Особливістю масової комунікації є перш за все її соціальна обумовленість, що дає підставу розглядати її у системі соціальних стосунків і як визначений вид даних відношень.

Розповсюдження інформації за допомогою масової комунікації є засобом ідеологічного, політичного, економічного впливу на свідомість і діяльність людей. Змістом повідомлень масової комунікації охоплюється весь спектр психологічного впливу в діапазоні від інформування і навчання до переконання і навіювання. Техніка масової комунікації орієнтується на задоволення соціальних потреб і попиту, розповсюджує інформацію в масштабах і ритмі, які визначені характером функціонування і розвитку тієї чи іншої соціальної системи. Комплекси технічних пристроїв, призначених для виробництва, зберігання, передачі і прийому газетної, радіо, телевізійної інформації, з'являються тільки на визначених етапах історії. Колективна діяльність людей в умовах високого ступеня інтеграції праці та концентрація матеріального і духовного виробництва породжують "споживачів масової комунікації” — багатомільйонні читацькі, радіослухацькі, телеглядацькі аудиторії. З соціологічної точки зору індивіди, які створюють аудиторію, розглядаються як особистості, що "включені" в мережу реальних суспільних стосунків. Масова комунікація дозволяє їм встановити і підтримувати зв'язок з більш широким соціальним середовищем, кордони якого знаходяться далеко за межами їх безпосереднього оточення.

А далі про особливості МК за допомогою радіо:

1. Особливості радіокомунікації.

Радіо як засіб масової інформації успішно існує вже майже сто років. Навіть із винайденням телебачення та Інтернет, радіо не втратило свою аудиторію. Його популярність пояснюється наступними особливостями:

1) Оперативність.

І в наш час радіо залишається оперативним засобом масової інформації. До того ж, перед мікрофоном можуть виступити коментатори й учасники важливих суспільних подій, політики, громадські діячі.

2) Зручність у сприйнятті.

Слухати радіо можна, не відриваючись від справ на виробництві, удома, в транспорті, автомобілі.

3) Емоційність сприйняття.

Дослідники звертають увагу на специфіку сприйняття радіоінформації на слух: «ще до появи радіо було доведено, що людина в міру своїх можливостей намагається перевести звукові враження в зорові. Процес цей неминучий, він не залежить від бажання людини, бо виражає об’єктивну закономірність природи сприйняття навколишнього світу» [9]. Отже, збуджуючи уяву, радіо змушує працювати фантазію і мислення, викликає емоції.

Учені, які досліджують специфіку впливу телевізійної інформації, стверджують, що людина, отримуючи поєднання зображення і звуку, відчуває перенасиченість, уяві нема чого домальовувати, тож вона притлумлюється [9]. Соціопсихологи вважають, що людина, сприймаючи інформацію лише на слух, так чи інакше випрацьовує механізми психологічного захисту, коли чує повідомлення про трагічні події. Коли ж людині не вистачає емоцій і переживань, вона може компенсувати це прослуховуванням радіо.

Отже, радіо має такі основні властивості, які дозволяють йому успішно існувати серед інших ЗМІ: зручність, емоційність, сприйняття на слух. Основна задача радіо – інформувати.

Специфічні виражальні засоби радіо складаються з двох груп:

Перша – це природні, натуральні виражальні засоби:

а) усне слово;

б) шуми (акустична характеристика подій);

в) музика.

До другої групи виражальних засобів належить використання технічних можливостей. Це, насамперед, монтаж у різних його значеннях.

Однією з важливих ланок сприймання радіоматеріалів є його розуміння слухачем. Розуміння – це складний процес аналізуючої і синтезуючої роботи мислення, кінцевою метою якого є поповнення новою інформацією вже наявного запасу понять, уявлень, думок. Д. Любосвєтов окреслив процес розуміння у такій послідовності:

1) розпізнаються звуки, думки, факти;

2) осмислюється почуте;

3) відбувається розмежування нового від уже відомого;

4) нове зіставляється з минулим досвідом;

5) відбувається інтерпретація почутого у свідомості;

6) відсутній матеріал додумується на основі почутого. Інформаційні прогалини заповнюються на основі контексту.

Розуміння, сприймання радіоповідомлення тісно пов’язане з увагою слухача. Розрізняють такі типи слухання радіо:

1. Пошукове. Слухач крутить ручку налаштування приймача, щоб знайти яку-небудь конкретну передачу, це своєрідний етап підготовки до слухання. Наступне залежить від того, чи запропонує йому радіо таке, що відповідало б у цей момент його інформаційній потребі та емоційному стану. Вибрана передача може подобатися, бути нейтральною, але не повинна дратувати. Залежно від інтересу на наступному етапі виникають інші типи слухання.

2. Зосереджене. Людина слухає всі повідомлення або групу повідомлень. Музику, до речі, також можна розцінювати як повідомлення. Навіть за умови спеціальної зацікавленості зосереджене слухання вимагає від радіослухача певних зусиль і становить незначну частину від усього часу активного спілкування з радіо впродовж доби.

3. Вибіркове, або селективне. Під час такого слухання сприймається лише частина радіопередачі або окреме повідомлення.

4. Фонове. Радіопередача є елементом умов, що оточують слухача, і частково зачіпає або навіть зовсім не зачіпає сферу його свідомості.

Сильні мовленнєві, музичні стимули, зміна теми або форми матеріалу здатні активізувати увагу слухача і перевести неусвідомлене або частково усвідомлене сприймання у повністю усвідомлене.

Інформаційний суверенітет держави - здатність держави контролювати і регулювати потоки інформації з-поза меж держави з метою додержання законів України, прав і свобод громадян, гарантування національної безпеки держави. (ЗУ «Про Національну програму інформатизації»)

Тут є проект закону «Про інформаційний суверенітет» http://uacm.kharkov.ua/ukr/index.shtml?ulaws/usuvetr.htm

Тут лекція https://www.youtube.com/watch?v=7nNYWCJKIJs

А про його значення в контексті національного простору я думаю, що кожен зможе розказати.

Для прикладу подаю нижче пост у ФБ

ІНФОРМАЦІЙНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ УКРАЇНИ: А ЧИ БУВ ХЛОПЧИК?

20 квітня 2014 р. о 3:01

...Заговорили про те, що "втрату інформаційного суверенітету було сплановано" (http://www.ukurier.gov.ua/uk/articles/utratu-informacijnogo-suverenitetu-bulo-splanovano/). Авжеж! Мені здається, що чесно було б поставити питання руба: а чи взагалі незалежна Україна мала хоча б якийсь інформаційний суверенітет?  За роки незалежності в Україні палець об палець не вдарили для створення власного інформаційного простору. Зробіть поверховий аналіз ЗМІ незалежної Украіни. Що маємо? Половину чи й більше ЗМІ становили й становлять філії московських ЗМІ ("КП в Украине", "Коммерсант-Украина" та ін., не кажучи вже про засилля телеканалів). Левова частина українських ЗМІ були й залишаються проросійськими (наводьте приклади самі). Мова ЗМІ (на 80 - 90% - російська) - це навіть не обговорюється. Україномовні ЗМІ ледве животіють, і їх ніхто й ніколи не мав наміру підтримуватм бодай формально. Якість ЗМІ - нижче плінтуса.  Українські журналісти, які вважаються провідними (про деяких я писав тут у своїх нотатках) вирізняються з-поміж загальної сірої провінційної маси лише браком скромності у поводженні з людьми, з якими розмовляють, безалаберним зовнішнім виглядом та епатажністю. Серйозна державо- й націєтворча тематика залишається поза їхньою увагою. Культура мови/мовлення та стилістика (отже, й культура мислення) залишають бажати кращого. Навіть провідні ЗМІ фактично не редагуються, а переклади виконуються за допомогою автоматичних інтернетних перекладачів без будь-якої участі живої людини. Вирвавшись із лабет компартійно-радянської пропаганди, ідеологічний сектор незалежної України взагалі виявився зневаженим. За чверть століття так і не було налагоджено пропаганду українського світу, іміджу України, українського способу життя та ін. Пропаганда переваг українського устрою над російським взагалі відсутня, хоча Україна має багато переваг над Росією саме в цьому відношенні, і ми це побачили на прикладі ситуації навколо Криму. Про контрпропаганду в Україні ніхто навіть не думав, хоча засилля російських і проросійських ЗМІ волало про необхідність підготовки кадрів для цієї сфери та створення відповідних засобів. Тепер, коли агресія Росії дійшла межі, доводиться покладатися лише на народну ініціативу. Професійна журналістика продовжує мовчати, бо вона не готова та й не здатна до цього. Чи треба доводити, що у сказаному вище і криються причини безкінечних провалів у зовнішній і внутрішній політиці, в економіці й народному господарстві, в культурі й міжетнічних відносинах, у занепаді регіональної політики, у боротьбі з корупцією й організованою злочинністю? Почитати "Урядовий кур'єр", так усе, що залишається, - посипати голову попелом. Але ніколи не пізно почати усе спочатку й належним чином узятися за налагодження обговорюваної галузі. Для цього потрібні: державницька воля, відповідні засоби й кадри. Усе це можна знайти й змобілізувати. При бажанні, звичайно. Володимир Іваненко.

• Цифрове радіомовлення. Його характеристика та перспектива в Україні.

Ера аналогового радіомовлення, як свідчить розвиток світового, в тому числі й українського радіоефіру, поступається перед ерою цифрового радіо [1]. Радіостанції переходять з аналогових передавачів на цифрові, кількість цифрових радіоприймачів, що ними користуються індивідуальні абоненти, окремі слухачі, поступово зростає. Аналогова система радіомовлення в Україні загалом вичерпала свої можливості, а це позначається, передусім, на можливості постійно отримувати якісний сигнал, наприклад, під час руху автомобіля, а також на зонах упевненого прийому аналогових АМ та УКХ-передавачів, які густо “перенаселені” сигналами радіостанцій і не мають достатніх потужностей для збільшення кількості ефірних частот. Однак аналогове мовлення забезпечувало головне достатньо високу, зокрема в FM-діапазоні, якість передачі сигналу, що не залежала від атмосферних, географічних та індустріальних перешкод. Тим-то перехід від однієї системи до іншої відбувається тоді, коли, попри якість, ідеться також про інші медіапослуги, нові й функціональні одночасно, що вельми актуальні сьогодні для вітчизняного медіаринку.

Цифрове радіомовлення – це метод передачі радіосигналу, який базується на цифрових технологіях, і на відміну від аналогового методу, передбачає принципово нові можливості передачі звукових програм, створених на поєднанні мультимедійної інформації – текстової, візуальної, графічної, і власне – звукової [2 ]. Тому йдеться не лише про забезпечення споживача інформацією, а про сервісне її сприйняття, тобто певні сервісні послуги, що супроводжують інформацію. Наприклад, коли музичні програми супроводжують повідомлення про виконавців та авторів, що вже стало традицією для цифрового радіомовлення, то появу на дисплеї цифрового приймача текстового контенту програми, фото та відеозображень виконавців тощо, цілком можна вважати сервісною (мультимедійною) подачею інформації. Тобто, на екрані цифрового приймача може відображатися не лише інформація про радіостанцію (частота, мова, жанр), додаткові повідомлення про передачу (назва пісні, її текст, автори та виконавці), а й цілком самостійна інформація – новини, курси валют, прогноз погоди тощо. Вся ця інформація може бути записана в приймачі, і користувач, слухаючи радіо у фоновому режимі, може повернутися до неї тоді, коли є потреба. Цифрові передавачі для оптимального досягнення аудиторії потребують, порівняно з аналоговими, менше потужності й значно ширше дозволяють використовувати спектр радіочастот. Цифрові передавачі можуть бути інтегровані з комп’ютерами, що сприяє якнайшвидшій обробці звукового сигналу споживачем.

Загалом історики визначають чотири етапи розвитку світового радіомовлення [3]. Перший етап розпочинається зі становленням у 1920 році першої комерційної радіостанції й подальшим формуванням у світі комерційного радіомовлення, коли радіо використовували переважно як можливість передачі інформації за допомогою електромагнітних хвиль. В ефірі переважно звучала класична музика, читалися історичні драми, що взагалі не приносило сподіваних фінансових дивідендів і не могло бути достатньо прибутковим. Золота ера радіо була відкрита в 1928 році, коли воно почало розважати слухачів, тобто актори озвучували пригодницькі оповідання, готували скетчі та аудіокомікси, що дозволило говорити про радіомовлення як про певний вид бізнесу, – цим і позначило якісно другий етап розвитку світового радіомовлення.

Третій етап розпочався наприкінці 40-х років із появою телебачення, коли комерційну модель радіо було доповнено великою кількістю програм, його доступністю та більш спеціалізованою наближеністю до споживача, бо, як зазначали тогочасні оглядачі, «радіо з віталень перейшло до спальні чи ванної кімнати, з'явилося в автомобілі чи на пляжі». Початок четвертого періоду якраз і пов'язують із появою цифрового радіомовлення, коли на радіобізнес впливають нові технології, що перебувають на стадії пошуку оптимальних форматів і стандартів мовлення.

Отже, сучасне радіомовлення, так само, як й інші електронні ЗМК, визначаючись на межі століть із подальшим розвитком, проводить технологічну та змістову реорганізацію – стає цифровим. Хоча, за статистикою, 60% інформації, що її отримує людство за допомогою електронних мас-медіа, належить радіомовленню, однак радіо загалом помітно відстає, наприклад, від телебачення щодо залучення сучасних цифрових технологій. Такий стан справ викликаний передусім невизначеністю з основними цифровими форматами, а, отже, й з новими шляхами розвитку радіо, які частково або поступово задіюються в різних країнах, у тому числі й в Україні, хоч, загалом принципово змінюють загальні можливості радіомовлення як носія інформації.

Першою діючою цифровою технологією для радіомовлення вважається RDS (radio data system), що активно використовується здебільшого в сучасних автомобільних приймачах. Ця технологія здатна подавати додаткову інформацію на піднесучій частоті, наприклад, під час звучання музичної композиції інформує про її назву, виконавця, а одночасно про назву та частоту радіостанції, яка, власне, її передає.

ІР-радіомовлення – це отримання звукового сигналу радіостанцій через інтернет, що ґрунтується на ІР-технологіях і передається по ІР-діапазонах, те дозволяє контролювати якість і збільшує вибір контенту.

В Україні ухвалено план розвитку телерадіопростору, де передбачено перехід країни на цифрове мовлення до 17 червня 2015 року [7], це ж стосується й радіо зі стандартом T-DAB та експериментально - з DRM. За цим планом, наприклад, починаючи з 2007 року розпочався перехід на цифрове мовлення з поетапним вимкненням аналогового в Закарпатській, Одеській та Сумській областях [8], а з 2008 року, при наявності частотного ресурсу, переоформлятимуться ліцензії радіокомпаніям тільки на цифрове мовлення.

Упровадження в Україні цифрового радіомовлення підпорядковуватиметься визначеним у Європі основним чинникам впливу на темпи та національні механізми формування цифрового телерадіопростору. Такими чинниками є обсяг ринку наземного мовлення; ступінь зацікавленості споживачів переходом від аналогового до цифрового мовлення; ступінь охоплення домогосподарств цифровим мовленням, а також політичні рішення, що приймаються міжнародними організаціями й визначають зміст національної політики щодо темпів та механізмів припинення аналогового мовлення [9].

Згідно з європейськими стандартами, українське радіомовлення може застосовувати три основні механізми припинення мовлення в аналоговому форматі. Першим із них є одночасне припинення аналогового мовлення та початок мовлення в цифровому форматі в межах усієї держави; до другого належить поетапне впровадження цифрового мовлення із одночасним поетапним припиненням аналогового мовлення в окремих регіонах країни (зі збереженням короткострокового паралельного мовлення в обох форматах); третім є поетапне припинення аналогового мовлення з метою звільнення частот для розгортання цифрового мовлення (без збереження короткострокового паралельного мовлення в обох форматах). У рішенні Національної Ради України з питань телебачення і радіомовлення за основу був узятий другий напрям, що дозволяє переходити до цифрових стандартів без різких економічних коливань на радіомовному ринку. Бо загалом процес переходу від “аналога” до “цифри”, хоча й відкриває для суспільства, держави чи радіокомпаній ряд нових можливостей та переваг в отриманні інформації та її вибору, все ж таки може призвести до зменшення надходжень від реклами, абонентської плати, зменшуватиме конкуренцію на ринку програмних послуг та технологій.

Перехід на цифрове радіомовлення в Україні, як зазначається у відповідних документах [10], має стати основною метою національної політики у сфері радіомовлення, до якої належить: забезпечення ефективності використання радіочастотного ресурсу, розширення спектру програмних та інтерактивних послуг у радіоефірі та підвищення їхньої якості, захист конкуренції на радіомовному ринку. Така мета повинна слугувати підґрунтям основою системи ліцензування суб'єктів ринку та визначення механізмів його регулювання.

Однією з особливостей впровадження цифрового радіо в нашій Україні є роль суспільного мовлення, яке, хоча й законодавчо затверджено, однак поки що в Україні не працює. А саме однією з особливостей розвитку цифрового радіомовлення в Європі є доступ до програм суспільного мовлення, при цьому – за суспільне мовлення відіграє домінуючу роль у процесі переходу на цифру. І цей перехід сплановано таким чином, що суспільне мовлення не втрачає своєї аудиторії, враховує фінансові можливості комерційних мовців та забезпечує місцеві мовні й національні особливості слухачів.

Безперечно, в Європі не існує єдиної процедури ліцензування суспільних мовців, однак це не впливає на забезпечення плюралізму в процесі впровадження цифрового мовлення, і що вважається надзвичайно важливим аспектом становлення цифрового радіомовлення в Україні. Відкритість і публічність – такі основні чинники, які варто враховувати щодо визначення кола суб’єктів, що отримують основну частину фінансування для переходу на цифрове мовлення. В деяких європейських країнах такими суб’єктами є організації суспільного мовлення, в інших - комерційні мовці чи оператори мереж. Однак незалежно від системи впровадження цифрового радіомовлення, її політичної, економічної чи соціальної доцільності, в Україні, як і в Європі, мають існувати механізми державної підтримки цього процесу, що ґрунтуються передусім на прямому бюджетному фінансуванні та готовності суспільства отримати нові інформаційні переваги й можливості вибору.

• Ефірне радіомовлення. Класифікація радіохвиль.

Ефірна радіостанція

Радіостанції цього типу доставляють свою продукцію до аудиторії за допомогою радіохвиль і приймально-передавальних пристроїв.

Ефірне мовлення розподіляється за такими діапазонами:

ДХ – діапазон довгих хвиль (LW, long wave) з частотами 148-408 КГц;

СХ – діапазон середніх хвиль (MW, middle wave) з частотами 526,5-1606,5 КГц, так звана амплітудна модуляція (Amplitude modulation, AM);

КХ – діапазон коротких хвиль (SW, short wave) з десятьма піддіапазонами й частотами від 3,95 МГц до 26,1 МГц;

УКХ-1 – нижній піддіапазон ультракоротких хвиль з частотами 64,0-87,5 МГц;

УКХ-2 – верхній піддіапазон ультракоротких хвиль з частотами 87,5-108.0 МГц, так звана частотна модуляція (FM, Frequency modulation).

Отже, за діапазоном мовлення радіостанції поділяються на такі, що працюють у діапазонах довгих, середніх, коротких і ультракоротких хвиль. Якщо державні станції мовлять переважно в діапазоні довгих хвиль, то недержавні використовують середні та ультракороткі хвилі й поділяються на середньохвильові (AM) та ультракороткохвильові (FM) станції.

• Формати радіостанцій та типи програм.

Найбільшу очевидну перевагу радіо має в передачі інформації та музики. Для класифікації радіостанції за типом і форматом мовлення, слід звернути увагу на відсоткове співвідношенням у радіоефірі інформаційного (розмовного) і музичного контекстів.

Розмовні радіостанції

Цей тип мовлення формують усі відомі розмовні формати, основними з яких вважаються формати "All News" ("тільки новини") і "Talk" ("розмовне радіо"). Розмовні радіостанції поєднують типові випуски новин, в яких постійно оновлюється інформація, з програмами, де обговорюються найрізноманітніші проблеми, проводяться інтерактивні опитування, наводяться телефонні розмови з радіослухачами тощо. Для цього типу теж характерним є формат "Financial" ("радіо фінансової, економічної та біржової інформації").

Розмовні формати складаються з інформаційного, інформаційно-аналітичного, інформаційно-публіцистичного, культурно-просвітницького, пізнавально-розважального, дитячого, спортивного та ігрового типів програм. Тому розмовні радіостанції, відповідно, спеціалізуються також і щодо типологічної характеристики радіопрограм.

Музичний контекст у роботі розмовних радіостанцій практично відсутній. Хоча, як правило, музичних заставок, джинглів, фонової музики завжди достатньо для того, щоб говорити про помітну роль музичного матеріалу в цьому типі мовлення станцій.

Розмовно-музичні радіостанції

Радіостанції такого типу характеризуються переважаючим співвідношенням розмовних форматів над музичними. Співвідношення інформації та музики на розмовно-музичних станціях приблизно 70% на 30%. Цей тил мовлення характерний для державних і громадських радіостанцій, його, окрім "All News" і "Talk", складають переважно такі розмовні формати, як "Public" ("громадське радіо"), "Children's Radio" ("дитяче радіо") та "Ethnic Radio" "радіо для національних спільнот"), "All Sport" ("спортивне радіо").

Музично-розмовні радіостанції

У цьому типі мовлення співвідношення інформації та музики діаметрально протилежне, приблизно 30% на 70%. Деякі державні радіоканали й громадські радіостанції використовують саме цей тип мовлення. Окремі комерційні станції теж прагнуть працювати у такому співвідношенні інформації та музики, що дозволяє їм урізноманітнити ефір і залучити різнопланову за соціально-демографічною характеристикою аудиторію. Для музично-розмовних радіостанцій характерні, крім форматів "All News" і "Talk", такі розмовні формати, як "College" ("студентське радіо"), "Public", а також більшість музичних форматів.

Музичні радіостанції

Незважаючи на те, що цей тип мовлення складають усі відомі музичні формати, не варто позбавляти уваги й інформаційний контекст. Як правило, 10-20% інформаційних програм (короткі тематичні рубрики, 3-5-хвилинні випуски новин, реклама) протягом доби звучить в ефірі передусім комерційних радіостанцій. Саме комерційні станції, які використовують винятково музичні формати, становлять основу цього типу мовлення.

6. Типи радіостанцій за способом трансляції програмного продукту.

Спосіб трансляції програмного продукту визначається способами виробництва програм, до яких належать:

Програми іноземного виробництва – це трансляція передач іноземних мовних компаній без купюр, а також ретрансляція передач іноземного виробництва, умови якої визначаються міждержавною чи двосторонньою угодою.

Програми власного виробництва – це програми, підготовлені творчими силами й технічними потужностями радіостанції; програми, базовані на матеріалах вітчизняного або іноземного виробництва (з купюрами); програми, підготовлені на замовлення (оплачені з власного кошторису) та отримані для безстрокового користування.

Програми вітчизняного виробництва – це продукція інших вітчизняних компаній, що транслюється без купюр або ретранслюється станцією з отриманням прав на демонстрацію. До програм вітчизняного виробництва можуть належати програми власного виробництва в тому випадку, коли йдеться про мережне мовлення радіостанції на території однієї країни.

Отже, за способом трансляції програмного продукту станції поділяються на ретранслянтів і транслянтів.

Радіостанція-ретранслянт

До цього типу належать станції, які ретранслюють програми центральної мережної станції (програми іноземного й вітчизняного виробництва) у прямому ефірі на основі ліцензійних угод.

Радіостанція-транслянт

Цей тип складають станції, що транслюють у запису програми переважно власного виробництва, інколи з невеликою часткою програм іноземних радіокомпаній або вітчизняних виробників.

http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=articleHYPERLINK "http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=1029"&HYPERLINK "http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=1029"article=1029

• Інформаційні жанри на радіо. Особливості їх впливу на аудиторію.

Проблеми поділу на жанри в радіожурналістиці.

У радіомовленні вже сформувалася більш-менш стійка система жанрів.

Жанр у журналістиці – це "усталений тип твору, який склався історично і відзначається особливим способом освоєння життєвого матеріалу, характеризується чіткими ознаками структури" [9, с. 76].

Кожний жанр відзначається конкретною роллю в системі ЗМІ і характеризується певною композиційною організацією матеріалу. У журналістиці поділ на жанри до певної міри умовний, часто чіткі межі між видами жанрів розмиті.

Для читача, радіослухача чи телевізійного глядача не так важливо, якого жанру матеріал. Багато людей навіть не замислюються над цим. Головне для них – щоб матеріал був цікавим. Особливо в наш час, коли інформації дуже багато, і у реципієнта є вибір. Щоб зацікавити читача/слухача, журналіст повинен дуже добре знати особливості та можливості як ЗМІ, так і журналістських жанрів (їх специфіки, можливостей реалізації творчого задуму).

Структура радіожанрів, їх риси і властивості складалися історично.

Деякі із жанростворюючих елементів існували до виникнення радіомовлення у газетних і журнальних жанрах, інші створювалися і розвивалися на радіо впродовж становлення самого радіомовлення.

Жанр володіє рядом постійних, стійких ознак. Конкретне призначення жанру визначає його місце в усій системі радіомовлення, виступає його визначальною ознакою і в той же час формує його характерні риси. Система радіо жанрів у своєму розвитку продовжила шлях, по якому розвивались пресові жанри, одночасно з цим радіомовлення створювало свої специфічні жанри й жанрові ознаки.

Будівельним матеріалом жанрів є елементи, що окреслюють риси жанру і відмежовують його від інших жанрів. Особливості жанру визначаються не тим, що інколи в ньому є, а тим без чого він немислимий і що становить його сутність, закон, за яким він створюється.

Болгарський вчений Ст. Станчев назвав сім основних елементів, які характеризують журналістські твори і визначають жанр: тема; характер опису фактів; кількість, якість і масштаб суджень; літературна форма і якість матеріалу; характер спостережень і спосіб вивчення матеріалу; теоретичне охоплення; обсяг матеріалу [цит. за 9].

Професор В. Здоровега називає такі критерії поділу журналістських творів на жанри:

1. Об'єкт відображення, тобто конкретний життєвий матеріал, який лягає в основу журналістського твору.

2. Призначення виступу (матеріалу).

3. Масштаб охоплення дійсності, масштаб узагальнення.

4. Особливості літературно-стилістичних засобів вираження задуму.

На специфіку радіожанрів спливає специфіка радіокомунікації. За своєю суттю радіопередача – це акустичне відображення дійсності. В основі його лежать мовлене слово, музика, шуми тощо. Ці компоненти в сукупності характеризують радіожанри взагалі як родове поняття, яке виражає специфіку творчої діяльності на радіо.

Отже, особливості радіожанру визначаються слуховим сприйманням, специфікою радіокомунікації. Основні її моменти – звукове зображення дійсності, усна творчість, можливість безпосереднього впливу на слухача, передача інформації про подію у процесі її розвитку або після того, як звукова картина події і супроводжуюча її розповідь журналіста були записані на магнітну стрічку.

Інші дослідники виділяють такі особливості жанрів радіожурналістики:

1. Документальне усне мовлення, яке використовується різними жанрами радіодокументалістики.

2. Акустичне відображенням події і місця дії, роль, яку відіграє у журналістському описі події звукова характеристика.

3. Ілюзія участі, яка створюється з допомогою радіотехнічних засобів, журналістських прийомів і справляє на слухача сильний психологічний вплив.

4. Психологічна напруга і емоційнае звучання, що досягається за допомогою монтажу, багатим інтонаційним забарвленням усної мови та музичним оформленням.

Різні дослідники намагалися виділити радіожанри. Та всі спроби так чи інакше зводяться до наступної думки: в основі радіожанрів три основних способи відображення дійсності:

1) повідомлення фактів (новин);

2) інтерпретація фактів і подій;

3) художньо-публіцистичне розкриття фактів, подій, явищ.

Ці способи відображення дійсності створюють відповідно три відносно стійкі групи жанрів радіожурналістики:

1. Інформаційні: радіоповідомлення, радіозвіт, радіоінтерв'ю, радіорепортаж, радіовиступ, радіоогляд преси.

2. Аналітичні: радіокореспонденція, радіокоментар, радіобесіда, радіоогляд.

3. Художньо-публіцистичні: радіонарис, радіофейлетон, радіокомпозиція, радіофільм, оригінальна радіодрама.

Та слід пам’ятати, що цей поділ є умовним. Жанри постійно розвиваються і вдосконалюються. На практиці досить часто відбувається змішування і взаємодія основних елементів різних жанрів.

2. Радіоповідомлення.

Інформаційне радіоповідомлення повідомляє радіослухачів про суттєву, соціально значущу подію. Якщо провести аналогію з друкованими жанрами, то радіоповідомлення схоже на замітку в періодичній пресі. В основі радіоповідомлення – важлива для громадськості новина. В інформаційному радіоповідомленні йдеться:

- про нові, актуальні події;

- про події, які сталися давно, але з певних причин досі не відомі громадськості;

- про події, які ще мають відбутися;

- про оцінку події, думки про неї відомих людей, спеціалістів.

Репортер має подати факт так, щоб він зацікавив найбільшу кількість радіослухачів. Ракурс подачі матеріалу залежить від вибору журналіста. Однак радіожурналіст повинен поінформувати про новину неупереджено, об'єктивно, правдиво.

В ідеалі журналісти мають подавати соціально значущу інформацію, а не псевдо сенсаційні новини. На жаль, інформаційні радіоповідомлення бувають поверховими, уривчастими. Комерціалізація радіо, як і всіх ЗМІ, веде до спрощення подачі новин, на догоду публіці. Окремі інформаційні служби потрапляють у володіння транснаціональних корпорацій і працюють за правилами великого бізнесу, ігноруючи інтереси національного простору.

Виходячи з того, що первинним, найголовнішим завданням радіоорганізацій є повідомляти, інформувати про суспільно значущі факти, події та явища, радіожурналіст повинен постійно себе запитувати: "Що корисного дає радіослухачам те чи інше інформаційне радіоповідомлення? Які новини є першорядними?"

Для плідної роботи репортера йому слід:

- вміти збирати інформацію;

- мати навички чітко, зрозуміло й цікаво розповідати своїй аудиторії про те, що нового відбулося;

- бути інтелектуалом, постійно працювати над собою;

- добре знати жанрову природу інформаційного радіоповідомлення, його жанрові особливості, ознаки.

Найхарактерніші жанрові особливості інформаційного радіоповідомлення:

- оперативність;

- подієвість;

- актуальність;

- достовірність;

- конкретність.

Ці ознаки вимагають від журналіста професійної орієнтації в усіх сферах життєдіяльності району, області, краю, держави, а також великої мобільності.

Предмет зображення інформаційного радіоповідомлення – факти дійсності. Йдеться в основному про те, що вже трапилося (на відміну від радіорепортажу, в якому йдеться про те, що відбувається зараз, у цей момент, а журналіст є очевидцем чи учасником події). Щоб підготувати інформаційне радіоповідомлення, не обов'язково бути на місці події.

Інформація для радіоповідомлення має бути достовірною, базуватися на точних, конкретних, перевірених фактах, з посиланням на джерело й об’єктивною характеристикою події.

Готуючи інформаційне радіоповідомлення, репортер повинен уміти визначити актуальність події, її новизну в суспільно-політичному житті, а також зорієнтуватися у можливій зацікавленості (незацікавленості) аудиторії новиною.

Готуючи радіоповідомлення, радіожурналіст нічого не повинен брати на віру. Слід застосовувати перехресний спосіб перевірки фактів, бо й авторитетна людина, яка повідомила про подію, не застрахована від помилки.

Щоб у радіослухача склалося достовірне, правдиве уявлення про подію, то інформаційне радіоповідомлення повинно бути об'єктивним. Об'єктивність базується на точному, правдивому викладі радіоповідомлення про подію, а не на тому, як бачить або хоче її подати упереджена чи зацікавлена особа. До відображення дійсності (факту, ситуації, проблеми) радіожурналіст повинен підходити чесно, безсторонньо, неупереджено, як літописець і документаліст сучасності. А це зобов'язує його повідомляти про подію за принципом "так було" або "так є". Правда, досягнути об'єктивності досить важко. Емоції, оціночні судження репортера легко можуть проникнути у тканину інформаційного радіоповідомлення. Об'єктивність інформаційного радіоповідомлення виключає інтерпретацію події.

Важливо, щоб радіорепортер завжди знаходив суспільно значущі новини, до яких радіослухачі виявляють інтерес. Треба мати чітке уявлення, які питання є найголовнішими для району, області, краю, держави.

Для того, щоб інформаційне радіоповідомлення зацікавило слухача, репортерові потрібно добре знати "спектр його очікувань". Коли журналіст знає механізм сприйняття соціально значущого радіоповідомлення, то з великого потоку фактів він вибере найвагоміші.

Репортер повинен також вміти писати інформаційне радіоповідомлення доступною мовою, якщо можливо, то уникати незрозумілих термінів, іноземних слів, а в разі крайньої необхідності використання – пояснювати їх. Для інформаційних радіо жанрів потрібно поєднання лаконічності й точності викладу матеріалу. Не можна допускати двозначність трактування повідомлення. Сприймання радіоновин пов'язано зі слухом. Тому кожна фраза повинна бути до кінця продумана, виважена, відточена, щоб її інформаційна насиченість була максимальною.

У радіоповідомленні словам має бути тісно, а думкам – просторо.

Різновиди інформаційних радіоповідомлень.

Залежно від характеру новин, соціального, політичного, культурологічного значення факту, події, явища, ступеня їх повчальності, обсягу інформації, способу викладу матеріалу, мовностилістичних засобів розрізняють такі різновиди інформацій¬них радіоповідомлень: хронікальне, розгорнуте, коментоване, полемічне.

Хронікальне радіоповідомлення (хроніка) є найкоротшим, воно звучить 10 – 15 секунд, характеризується лаконізмом, інформаційною насиченістю, оперативністю. Зміст повідомлення відповідає на запитання "Що відбулося? Де?" Інколи вказується також "Коли". Це своєрідний "лід". У хроніці немає подробиць, подія не деталізується.

Хронікальне радіоповідомлення дає можливість охопити велику кількість різноманітних суспільно значущих фактів. Темою хроніки може бути будь-яка за масштабами подія. Хронікальне радіоповідомлення – це "зріз з будь-яких найважливіших подій без яких-небудь оцінок і коментарів". Його цінність випливає із суспільної значущості факту, його актуальності, соціальної рельєфності, Привертаючи увагу радіослухачів до події, хронікальне радіоповідомлення втягує їх в оціночний процес. У цьому, насамперед, полягає важливість цього радіожанру.

Розгорнуте радіоповідомлення не тільки інформує про факт, подію, явище, а й розкриває його зміст, суспільно-політичне значення. Зміст кожного розгорнутого інформаційного радіоповідомлення, зазвичай, відповідає на запитання "Що? Де? Коли? Як? Чому? Хто?". Ці запитання природно виникають у радіослухача, як і у будь-якої людини під час безпосереднього щоденного спілкування. Відповідь на запитання "Що відбулося?" становить головний зміст розгорнутого радіоповідомлення.

За змістом розгорнуті інформаційні радіоповідомлення бувають:

- позитивними відгуками про важливі суспільно-політичні події (радіоповідомлення-відгук);

- пропозиціями щодо поліпшення національного життєвого середовища (радіоповідомлення-пропозиція);

- подяками за доброчинство (радіоповідомлення-подяка);

Розгорнуте інформаційне радіомовлення може бути озвучене документальним записом з місця події (озвучене радіоповідомлення). Композиція озвученого радіоповідомлення залежить від часової послідовності події, що розгортається, або від тематично виділених суттєвих її елементів. Документальні записи в озвученому радіоповідомленні, зазвичай, виступають як моменти події, послідовність яких не залежить від волі автора, і звучання їх подібне звучанню в дійсності. Вони також можуть бути організовані радіожурналістом.

Включення документальних записів, участь у передачі журналіста (правда, не завжди обов'язкова) нерідко дає повід змішувати озвучене радіоповідомлення з радіорепортажем. Але, незважаючи на спільні, на перший погляд, риси, обидва жанри відрізняються один від одного як своїм конкретним призначенням, так і рівнем драматургічності, художності в зображенні події. Озвучене розгорнуте радіоповідомлення призначене головню чином для інформування про загально значущі факти. Тут журналіст переважно інформатор. Він звертає увагу радіослухачів на яскраві, найважливіші моменти події головним чином заради інформаційно-пізнаваного ефекту.

Коментоване радіоповідомлення – це невеликий за обсягом інформаційний матеріал (1 – 2 хв.), у якому не лише сповіщається факт, що характеризує суть події, але й міститься роз'яснення, тлумачення, елемент оцінки цієї події.

Коментоване радіоповідомлення містить у собі два елементи:

- інформацію про факт;

- чиюсь думку про цей факт: автора, коментатора, оглядача, спеціаліста, політичного діяча тощо.

Коментування дає можливість радіослухачеві довідатися, що ховається за фактом (подією) і що з цього приводу думають інші люди. Оціночні судження потрібно виносити за рамки самого радіоповідомлення.

У коментованому радіоповідомленні документальні факти є основою, опорою матеріалу, а аргументація доповнює їх. Але це не фундаментальний аналіз, не глибока оцінка, а роз'яснення, популяризація події. Такі тлумачення можуть бути не лише текстовими, а й усними. Автор коментованого радіомовлення прагне відповісти на запитання: що означає ця новина, її суть, яке її значення для людини, родини, суспільства, України? З цією метою також використовується "метод чесного репортера", тобто автор ділиться своїми думками, міркуваннями з приводу події. Таку радіожурналістику називають "особистісною", "персоніфікованою".

Коментовані радіоповідомлення є дуже потрібними, бо дають можливість одразу ж за інформацією про факт пояснити його значення, Це допомагає радіослухачеві зрозуміти суть факту, з'ясувати для себе його місце у ланцюжку інших фактів, подій, явищ. В. Миронченко називає чотири основних способи коментованої подачі радіоповідомлень:

1. Залучення до тлумачення та оцінки новин офіційної та компетентної особи.

2. Короткий огляд передісторії події, історична, біографічна довідка. Для кращого висвітлення і роз'яснення новини ці дані вміщуються відразу ж після початку радіоповідомлення, в якому її описано. Так створюється тло, на якому виникла, відбувалася й набула завершення ця новина.

3. Уміле узагальнення, за допомогою якого можна одиничне піднести до рівня особливого, загального чи типового.

4. Яскраве порівняння. Діапазон порівнянь у коментованому радіоповідомленні може бути доволі широким – від простого до розгорнутого та контрастного. Застосування їх дозволяє глибше розкрити, яскравіше змалювати зображувану новину [цит. за 9].

Полемічне радіоповідомлення. У полемічному радіоповідомленні наявні не лише оцінка факту, події, а й заперечення чиєїсь позиції, зіткнення поглядів, ідей, концепцій тощо.

Полеміка, дискусія, еклектика і софістика, – це чотири різновиди суперечки.

Суперечка – це зіткнення думок, позицій, під час якої кожна із сторін аргументовано відстоює своє розуміння проблеми, що обговорюється, і намагається відкинути доводи іншої сторони.

Дискусія – це суперечка, що спрямована на досягнення істини, під час якої використовують тільки коректні прийоми суперечки.

Полеміка – суперечка, що спрямована на перемогу над опонентом, під час якої використовують тільки коректні прийоми.

Еклектика – суперечка, мета якої досягнення істини, але для цього використовують і некоректні прийоми.

Софістика – суперечка, метою якої є досягнення перемоги над опонентом. Для цього використовують як коректні, так і некоректні прийоми.

Інформаційний жанр – полемічне радіоповідомлення – набуло поширення на радіо в роки незалежної України. Складність його підготовки полягає в тому, що за 1,5 – 3 хв. потрібно аргументовано заперечити опонентові, утвердити у свідомості слухачів свою думку, свою позицію. Хоч полеміка спрямована на пошук істини, наближення до неї та утвердження своєї позиції, потрібно пам'ятати, що перемога помилкової думки, яку здобуто завдяки різним маніпуляціям, – недовговічна і не здатна принести моральне задоволення. Засоби полемічного радіоповідомлення повинні бути коректними, що, на жаль, не завжди відбувається в ЗМІ.

Правила ведення полеміки:

- немає сенсу починати полеміку, коли автор не може сказати нічого нового і не готовий вислухати іншого;

- У доказах мають бути наявні логічні елементи: по-перше, теза, яка відстоюється; по-друге, аргумент, тобто істинне судження, яке не потребує додати доказів; по-третє, будь-яке полемічне радіоповідомлення – це ланцюг суджень, послідовно розвинута думка, система аргументів.

Методика підготовки інформаційного повідомлення.

З лавини подій та явищ треба безпомилково вибрати лише ті, що дійсно нові, вагомі та цікаві.

Вміння шукати інформацію, опрацьовувати її – важлива частина журналістського професіоналізму.

Існує три головні джерела інформації:

- предметно-оречевлене середовище;

- документ;

- людина.

Звідси випливають методи збирання інформації:

- метод спостереження (включене та невключене, відкрите та приховане, систематичне та несистематичне (випадкове), польове та лабораторне;

- метод вивчення документів (історичний, літературний, психологічний, юридичний, лінгвістичний, логічний, текстологічний тощо);

- метод інтерв'ю (складається з трьох етапів підготовки: загального, конкретного, психологічного);

- соціологічний метод (контент-аналіз, експеримент тощо).

Основні джерела радіоповідомлень:

1) власні кореспонденти, які акредитовані в областях України і за рубежем; редактори та кореспонденти, які працюють у штаті інформаційних радіоредакцій; позаштатні кореспонденти;

2) інформаційні агентства (державні, громадські тощо);

3) прес-центри, прес-служби;

4) газети (всеукраїнські, обласні, міські, районні);

5)Інтернет.

Підготовка радіоповідомлення включає старанну перевірку фактичного матеріалу. Щоб правдиво, точно інформувати населення, радіожурналіст повинен бути чесною, акуратною людиною. Необхідно чітко записувати прізвища, імена, по батькові людей, назви політичних партій, громадських організацій, машин, приладів, матеріалів, цифри, географічні назви тощо; не соромитись перепитати, детально з'ясувати, коли щось не зрозуміло. Уточнюють факт в офіційних органах, у кількох осіб (перехресний метод перевірки фактів). Від точності, достовірності фактів, об'єктивної їх оцінки залежить не лише авторитет радіоредакції, сила пізнавально-виховного впливу радіоповідомлень, а й моральний стан людини, колективу, про яких повідомляло радіо.

Інформаційне радіоповідомлення спирається на відповіді на запитання: "Що? Хто? Де? Коли? Чому? Як?".

"Що?" – це подія;

"Хто?" – люди, як опинилися в центрі події;

"Де?" – місце, де відбулася подія, на якій території відчуваються або будуть відчуватися наслідки цієї події;

"Коли?" – час і тривалість події, а також очікуваний ефект у часі;

"Чому?" – пояснення причин події;

"Як?" – відповідь на це запитання може бути подано в описі фактів, які стали причиною або настали за подією (науковим відкриттям, урядовою заявою, ухвалою нового закону).

Масова, публічна інформація повинна бути розрахована на певний рівень уявлень громадськості про ту іншу тему, але не бути нижче цього рівня.

Для того, щоб переданий по радіо матеріал краще сприймався слухачами, потрібно і саме радіоповідомлення будувати таким способом, який дає можливість легше засвоїти закладену в ньому інформацію. Теорія і практика журналістики виробили ряд таких способів, які застосовуються також на радіо.

Один із них: побудова повідомлення відрізками або шарами, кожний з яких містить наполовину менше інформації, ніж закладено, у попередньому. Вираженням цієї концепції є класичне правило "перевернутої піраміди", яке застосовується при підготовці новин і схематично може бути зображено так:

Найважливіше (головний елемент повідомлення).

Розвиток теми (важливе, менш важливе).

Подробиці (обставини, деталі)

Правило "перевернутої піраміди"

Головна ідея або висновки йде на початку радіоповідомлення. Ставка всього матеріалу робиться на перше речення – «лід». Якщо "лід" містить відповіді на кілька запитань, то його називають узагальнюючим. Перше речення повинно бути простим, не дуже довгим. Отже, радіослухачі з першої фрази чи двох-трьох можуть довідатися про суть радіоповідомлення. Наступні речення розташовані за знижувальним ступенем важливості. В кінці матеріалу подаються другорядні подробиці. Це найпоширеніший спосіб подання інформаційних повідомлень.

Наступний спосіб побудови інформаційного радіоповідомлення – за схемою «звичайної піраміди.

Схема «звичайної піраміди»

захоплюючі подробиці

розвиток теми

найважливіше (основний елемент повідомлення)

Таким чином на початку повідомлення журналіст зацікавлює. заінтриговує слухача – радіоповідомлення при цьому будується за принципом поступового нарощування вражень.

3. Радіозвіт.

Призначення і жанрові особливості радіозвіту. Радіозвіт також один з найпоширеніших інформаційних жанрів.

Об'єкт зображення радіозвітів – різного роду засідання (наради, конференції, з'їзди, сесії, зустрічі, симпозіуми).

Радіозвіт – це не протокол, не звичайне переповідання виступів, а вдумливий журналістський виклад обміну думок з метою найповнішого відображення суспільно значущої події, яка виражена словом.

Автор радіозвіту не тільки інформує, про що йшлося під час певної зустрічі, але й має можливість проаналізувати, узагальнити висловлені думки, пропозиції, критичні зауваження, передати атмосферу події, охарактеризувати поведінку її учасників.

У радіозвіті, зазвичай, подають "спресоване", найголовніше, про що говорилося на засіданні, радіослухачі довідуються про квінтесенцію події.

Цей жанр за радянських часів був одним з найнудніших, особливо у газетах. Однак, з настанням Перебудови звіт стає чи не найцікавішим, найпопулярнішим за змістом жанром журналістики. Особливою популярністю користувалися прямі трансляції по радіо та телебаченню засідань Верховної Ради, численних багатолюдних мітингів, які в Україні називають вічами.

Вимоги до радіозвіту:

Призначення радіозвіту – максимально точно, інформаційно насичено, цікаво, повчально повідомляти про перебіг суспільно значущої події.

У радіозвіті наявне поєднання публіцистичних елементів (публіцистичні відступи радіожурналіста під час розповіді про конференцію) і короткості викладу.

Основні недоліки, які зустрічаються під час роботи з цим жанром – радіозвіт нерідко наближається до радіоповідомлення за формою і методикою відтворення фактів, тож є ризик одноманітності й монотонності, що ускладнює сприймання слухачами радіоматеріалу.

Радіослухач очікує від радіозвіту об'єктивної, "живої", або "активної", інформації про сутність того, що відбулося. Тому, обираючи подію для радіозвіту, радіожурналіст оцінює її, виявляє ставлення до неї, виконує важливу регулятивну функцію. При цьому дотримується вимоги – оперативно, правдиво, точно відтворювати подію, не допускати навіть найменших помилок.

Не менш шкідливим є згладжування у радіозвітах гострих кутів, замовчування критики, яка звучала на конференції, зборах тощо.

Безперечно, важко підготувати радіозвіт про подію, яка триває не одну годину, а час в ефірі обмежений. Радіожурналіст має уважно, продумано відокремити головне, оминаючи другорядні деталі, загальні фрази, які мало про що говорять.

Різновиди радіозвітів

Радіозвіти за формою подачі, змістовим наповненням неоднорідні. Видова характеристика радіозвітів зумовлена творчим задумом автора й особливостями відображення дійсності. Залежно від мети, яку висуває перед собою радіоорганізація, звіт може мати лише інформаційний або аналітичний характер.

Короткий хронікальний радіозвіт – найоперативніше, найлаконічніше повідомляє про подію (збори, нараду, конференцію, мітинг тощо), яка відбулася сьогодні або вчора. Він дуже схожий на розгорнуте (розширене) радіоповідомлення. Короткий хронікальний радіозвіт оперативно розкриває суть, політичну спрямованість події, але не дає повного, детального уявлення про неї. Перші речення – це повідомлення про саму подію: у живому мовленні виділяються голосом репортера (ведучого передачі). Нерідко хронікальний радіозвіт передує розгорнутому звіту, викликаючи таким чином інтерес у радіослухачів до майбутньої всебічної розповіді про подію.

Інформаційний (загальний розгорнутий) радіозвіт – подає точне й найповніше відтворення події з усіма її подробицями у відповідній часовій послідовності. У таких радіозвітах розповідається, зазвичай, про події політичного та суспільного життя, що мають офіційний характер. Автор такого радіозвіту точно, докладно повідомляє про те, що відбулося. Хоч немає авторського коментаря, його позиція виявляється через більшу чи меншу деталізацію повідомлення, добір фактів, деталей, подробиць.

Прямі інформаційні (загальні розгорнуті) радіозвіти характеризуються послідовним, досить таки повним викладом, документальним відображенням події.

Для якісної підготовки раідозвіту автор повинен дуже добре орієнтуватися в ситуації і відібрати з великої кількості фактів найбільш значущі, принципово важливі.

У прямому інформаційному (загальному розгорнутому) радіозвіті може повністю прозвучати головна доповідь або її уривки, цілі виступи чи їх уривки або стислий переказ доповіді, виступів.

Прямі радіотрансляції (наживо) на відміну від прямого інформаційного (загального розгорнутого) радіозвіту повністю відтворюють подію.

Аналітичні звіти. У таких звітах радіожурналісти намагаються згрупувати, зіставити, оцінити, проаналізувати те, про що говорилося на засіданні, висловити своє ставлення до проблеми.

Аналітичні радіозвіти поділяють на тематичні та проблемні.

Тематичний радіозвіт: автор виділяє із великої розмови головну тему, до уваги може братися один або декілька виступів, що дає можливість вводити у матеріал власний аналіз, додаткові факти, найповніше висловити особисті враження. Практикується розгляд кількох питань, пов'язаних між собою. Висвітлення перебігу події у тематичному радіозвіті може бути неповним і не відповідати дійсному її розвиткові у часі. Такий радіозвіт здебільшого суб'єктивний.

Проблемний радіозвіт – важлива форма постановки актуальних питань з різних сфер життєдіяльності України. Повідомлення про подію, виступи на зборах є лише приводом для підготовки радіозвіту. Радіожурналіст бере до уваги тільки окремі думки, пропозиції, критичні зауваження промовців, звертає увагу на деякі поведінкові елементи – настрій, тон доповіді та виступів, використовує для підготовки радіозвіту також деякі додаткові, нові факти. Хоч аналіз у проблемному радіозвіті виходить за межі основної події, проте він пов'язаний з нею, розкриває ті чи інші її риси, характер, спрямованість. Зосереджуючи увагу на питаннях важливого суспільного звучання, автор дає оцінку події, що послужила приводом для підготовки проблемного радіозвіту. Робота над таким радіозвітом вимагає від журналіста ширшої ерудиції, здатності до аналітичного мислення й відповідного авторитету.

Існує три типи радіозвіту.

У першому – суть доповіді, промов, документів передають без будь-яких цитат. Повідомляють про конференцію, коротко розповідають про зміст доповіді, виступів, документи, які ухвалила конференція.

У другому типі радіозвіту зміст доповіді, виступів, документів не лише викладають, а й цитують. У третьому типі –найважливіші промови відтворюють повністю. У відтворенні цитат (авторське "виконання") виявляється специфічність радіозвіту –слухач чує не тільки те, про що говорить виступаючий, але й як він говорить. Його голос передає його ставлення до того, що обговорюють на форумі. Якщо передається повністю доповідь, виступи, то разом з ними чути реакцію залу. Це вже такий елемент, який зближує відображення дійсності з природним перебігом події, елемент, який можна назвати репортажним, але це не повинно вести до змішування цих двох жанрів. На практиці нерідко радіозвіт оголошують як радіорепортаж на тій підставі, що він записується на місці події.

Подієвість в основному перейшла на інформаційні жанри – радіоповідомлення, радіорепортаж та радіозвіт.

• Еволюція журналістських жанрів після виникнення радіомовлення. Трансформація радіожанрів у сучасних умовах.

три групи радіожанрів:

1) інформаційні (замітка, огляд преси, радіозвіт, радіоінтерв'ю, радіо­

репортаж);

2) аналітичні (радіоогляд, радіо-бесіда, радіокореспонденція, радіоко­

ментар, радіопромова);

3) документально-художні (радіонарис, радіокомпозиція, радіофейле-

тон)

Рухливість, гнучкість жанрів пояснюється складністю і динамічністю

тих подій, явищ, які відображає радіожурналістика, локальністю завдань

кожного конкретного журналістського твору, місцем у передачі, характе­

ром і обсягом матеріалу, методом роботи кореспондента, метою редакції

і самого автора, його особистим досвідом, рівнем майстерності.

Взаємодія і взаємозв'язки жанрів у системі виявляються двояко: по-

перше, будь-який жанр як такий "відтінюється", виділяється іншими жан­

рами, буття одного жанру опосередковано впливає на функціонування

сусідніх жанрів; по-друге, жанри зазнають безпосереднього взаємовпливу

але до взаємопроникнення. Будучи елементом системи, тобто компонен­

том, який залежить від функціонування всієї системи, будь-який жанр

у той же час володіє відносною самостійністю. У зв'язку з цим варто пам'я­

тати глибоке зауваження М. Бахтіна: "Ніколи новий жанр, народжуючись

на світ, не скасовує і не замінює ніяких жанрів, які раніше уже існували.

Усякий новий жанр тільки доповнює старі, тільки розширює коло уже

існуючих жанрів. Адже кожний жанр має свою переважаючу сферу буття,

стосовно якої він незамінний. Але в той же час кожний суттєвий і значний

новий жанр, який одного разу появився, здійснює вплив на все коло ста­

рих жанрів: новий жанр робить старі жанри, так би мовити, свідомішими,

він заставляє їх ліпше усвідомлювати свої можливості і свої межі" [2,

с 360].

Розвиток радіожурналістики — це двоєдиний процес виділення, виок­

ремлення жанрів, набуття ними нових ознак і інтеграції жанрів, їх взає­

мопроникнення, взаємозбагачення. Цей процес також впливає на рухли­

вість жанрових меж.

В основі жанрів радіожурналістики міститься інформаційне повідом­

лення. Інформаційні передачі повідомляють найважливіші факти, вияв­

ляють найзагальніші зв'язки і відносини. Усе багатство відтінків подій за­

ховано за фактами. Слухачеві пропонується тільки результат певних дій,

подій, явищ. Індивідуальність автора також залишається за межами хро­

нікального повідомлення, виявляється частково й опосередковано лише

у виборі факту.

Факт або групу фактів із хронікального повідомлення можна розгор­

нути в радіокореспонденцію, радіокоментар, радіорепортаж, радіонарис,

радіобесіду. У такому випадку в процесі освоєння дійсності засобами різних

жанрів розкриваються складніші зв'язки і ставлення до них автора, його

національно-громадянська позиція. При цьому в інформаційно-аналітич­

них жанрах домінує інтерпретація фактів. Факт ніби виводиться на іншу

орбіту, набуває інших зв'язків. Оцінка фактів, подій цікавить журналіста

в контексті аналізу соціального явища, публіцистичних роздумів. У ху­

дожньо-публіцистичних жанрах факти осмислюються як засіб художньо-

публіцистичного показу людини або проблеми. До жанроутворюючих елементів належать виражальні та мовностилі­

стичні засоби радіожурналістики. Наприклад, інформаційне повідомлен­

ня не потребує інших засобів, крім слова, що звучить; у той же час репор­

таж неможливий без шумів, які характеризують подію, без звукової картини

події. Живе, не завчене слово, спонтанні відповіді на питання радіожурна-

ліста є суттєвими ознаками радіоінтерв'ю. Коментар і бесіда будуються

переважно без залучення інших виражальних засобів, крім слова. У радіо-

нарисі можуть бути використані всі три основні виражальні засоби, тобто

слово, шуми та музика

• Структура та особливості радіокоментаря. Його роль та місце на каналах державних радіостанцій..

Радіокоментар – це думка компетентної людини (журналіста або спеціаліста) про явище, подію, факт.

Коментатор (від лат. commentator) – винахідник, вигадник-особа, що пояснює соціально-політичні та інші події й явища, закони, тексти з деякими оцінками їх; укладач, автор коментаря.

Радіокоментар – це роздум, тлумачення, аргументоване осмислення факту, події, явища з метою впливу на свідомість слухачів, створення громадської думки.

Завдання радіокоментатора – за допомогою вмілого, об'єктивного добору і зіставлення фактів створити у слухачів певну думку про стан справ, правильно зорієнтувати їх в оцінці подій.

Особливості жанру:

• завжди має подієвий привід (не обов’язково прив'язаний до останніх подій);

• радіокоментатору не обов'язково бути на місці події – бути її учасником або очевидцем, але він повинен знати все детально про цю чи аналогічну подію;

• характеризується оперативністю, злободенністю, аргументованістю.

Вимоги до радіокоментаря:

- кожне твердження коментатора повинно бути обґрунтованим, тактовно, без нав'язливості висловленим;

- радіокоментатор повинен володіти даром слова, журналістським і літературним чуттям, приємним тембром голосу, говорити повільно і розбірливо, розповідати образно, захоплено, переконливо.

Різновиди радіокоментаря:

1. За тематичним спрямуванням:

- зовнішньополітичні (якщо відбулася важлива політична подія, зміст якої не може бути зрозумілим із інформаційного радіоповідомлення);

- внутрішньополітичні (коментування важливих фактів,подій,суспільно-політичних документів,які є актуальними і викликають громадський інтерес).

2. За способом використання радіокоментарів у програмі мовлення:

- розширений радіокоментар як самостійна передача або закінчена структурна частина програми;

- короткий радіокоментар, що є складовою частиною (елементом) тієї чи іншої складної передачі (випуск новин, спортивний щоденник, радіоогляд, у якому підсумовують найважливіші події дня, тижня, місяця).

3. За метою, характером матеріалу:

- оперативні

- конкретно-подієві (у таких радіокоментарях відбувається розтлумачення, оцінка найактуальніших подій дня);

- проблемні (призначений,щоб розглянути важливу соціально-політичну проблему, яка зачіпає інтереси великої кількості людей, дослідити, розтлумачити широку панораму суспільних подій, діяльності партій, уряду, визначних осіб. В основі-події не нинішні, а типові факти,події, явища, що відображають певні тенденції тощо. Час звучання від 5 до 10 хв.

Модифікації радіокоментаря:

1. коментар-довідка (притаманний оцінно-констатуючий характер);

2. коментар-репліка (завжди присвячена найважливішим, найгострішим життєвим питанням, досить експресивна, насичена гумором, іронією, сарказмом, нерідко в'їдлива. звучить в ефірі 1,5 – хв.).

• Жанрові особливості радіорепортажу. Його роль та місце в залежності від формату радіостанції.

У радіорепортажі можна реалізувати всі можливості радіо, повністю використати його специфіку. Радіорепортаж поєднує сильні сторони інформаційного радіоповідомлення (оперативність, актуальність, насиченість тексту) та елементи радіопубліцистики (емоційне, образне відображення події з певною її оцінкою).

Основними жанровими ознаками радіорепортажу є документальність,

достовірність, об'єктивність, оперативність, які базуються на актуальності інформації. Якщо у радіозвіті мовиться про те, що відбувалося на зборах, конференції, партійному з'їзді тощо (радіожурналіст ознайомлює з доповідями, виступами, ухвалами, рекомендаціями), то радіорепортаж розповідає про подію, виражену в часі та просторі (будівництво і пуск домни, відкриття школи, політ у космос, жнива, спортивне змагання тощо). Радіорепортажу притаманні специфічні властивості — наявність звукової документальної картини події, яка дає можливість слухачеві вгамувати допитливість і повірити тому, що відбувається. Документальні шуми, які передають атмосферу, обставини події, розповідь кореспондента, яка малює пейзаж, портрети людей і, на кінець, живі голоси учасників репортажу — все це створює "ефект присутності", допомагає слухачеві здійснити мандрівку на місце події. Ритм, динаміка, "калейдоскопічність" — це характеризує репортаж.

Прямий ефірний радіорепортаж (наживо) звучить одночасно з подією,

яка відбувається. Він має величезну силу емоційного впливу, оскільки

завжди наповнений диханням самої події. Радіослухач ніби переміщується на місце події за допомогою всіх п'яти органів чуття журналіста: зору, слуху, смаку, дотику, запаху.

Змонтований радіорепортаж будується на основі зроблених на місці

події документальних звукозаписів. Необхідність записувати радіорепортаж на магнітну стрічку з подальшою передачею пояснюється як технічними причинами, так і тим, що подія відбувається у години, коли більша частина аудиторії не може слухати радіо, бо зайнята роботою тощо. Тому доводиться переміщати у часі і скорочувати на носієві звукового матеріалу час дійсної події, що нині має неабияке значення — подій, що варті уваги, дуже багато. Репортер зі зроблених звукозаписів відбирає монтажу найважливіше, найсуттєвіше, найдинамічніше, найемоційніше. Це дає наочну картину того, що відбувалося у відведений для радіорепортажу час.

Потрібно підкреслити, що радіорепортаж є синтетичним жанром, який

об'єднує у собі елементи радіонарису, радіоінтерв'ю, радіозвіту, радіоогляду, збагачує їх емоційно і дає картинне уявлення про розвиток події. По суті, радіорепортаж є мозаїкою, яка складається з елементів багатьох жанрів. Це змушує декого з теоретиків радіожурналістики

і радіожурналістів-практиків дрібнити радіорепортаж: на багато

різновидів, залишаючи поза увагою головні, визначальні його ознаки. Залежно від змістового наповнення події, її суспіль­

но-політичної значущості, програмної концепції радіостанції змонтований радіорепортаж може бути суто інформаційним і проблемним.

Інформаційний радіорепортаж (змонтований) містить у собі пізнаваль­

ну інформацію. Радіорепортаж повідомляє про подію, описує ситуацію

і лише стисло може висловити своє ставлення до почутого, побаченого. Го­ловна мета такого радіорепортажу — ознайомити слухачів з тим новим, цікавим, важливим, що відбувається у різних сферах життєдіяльності суспільства, владних структурах. Проблемний радіорепортаж, зазвичай, починається з місця події.

Автор, змальовуючи якусь подію, на основі документальних звукозаписів ретельно аналізує ситуацію: зіставляє факти, досліджує їх взаємозв'язок у нинішньому та історичному аспектах, вивчає причини і наслідки проблеми, критично оцінює. Отже, проблема у такому радіорепортажі ставиться і розглядається на конкретних фактах, спонукає до роздумів.

• Методи збору радіоінформації: спостереження. інтерв’ю, соціологічний метод.

• Інтерв’ю як поширений діалогічний жанр радіомовлення Інтерв’ю в «запису» та в «прямому ефірі».

Призначення і жанрові особливості радіоінтерв'ю. Інтерв'ю в пере­

кладі з англійської (interview) означає "зустріч", "бесіда". Треба розрізняти інтерв'ю як метод одержання різноманітної інформації для написання журналістських творів [20; 48] та інтерв'ю як жанр. Специфіка інтерв'ю як жанру полягає в тому, що факт, подія, явище, їх суспільно-політичне значення розкривається через повідомлення, оцінку компетентного співбесідника, який володіє важливою, цікавою інформацією. Надання її "з перших рук", через пряму мову створює відчуття більшої достовірності. Специфіка радіоінтерв'ю полягає в тому, що журналіст записує матеріал на звуконосій або передає його одразу в ефір. Це — жива розмова, живий діалог. Якщо для газети журналіст заздалегідь пише текст, літературно опрацьовує матеріал, може стискати фрази співбесідника, виражати його думки чіткіше, може переписати, змінити форму своїх запитань, то радіоінтерв'ю народжується під час розмови. Технічний запис у такому випадку перетворюється у творчий процес з кінцевим результатом. Якщо радіоінтерв'ю йде в ефір не зразу, то журналіст зможе його змонтувати:

дещо скоротити довгі шматки, викинути другорядне, зробити динамічним, але змінити сам процес розмови, її характер він не може.

Радіоінтерв'ю, що передає живі голоси учасників розмови, на відміну

від газетного інтерв'ю, документальніше та емоційніше. Радіожурналіст у ньому — посередник між носієм інформації та аудиторією, при цьому посередник — активний, творчий. Робота над радіоінтерв'ю вимагає від журналіста великої підготовки і професійної майстерності, особливо коли передача йде наживо в прямому ефірі. Адже сучасному радіослухачеві замало отримувати готові судження. Він хоче зрозуміти, відчути реальні обставини, сам думати над ними. Саме радіоінтерв'ю, в якому важлива

і корисна для слухачів інформація викладається у формі запитань і відповідей, створює ефект співучасті. У цьому якраз особлива принада радіоінтерв'ю, оскільки воно сприймається на слух легше, з більшим інтересом, ніж суцільний текст. Таким чином досягається інформаційна, пізнавальна, виховна мета. Отже, характерною жанровою ознакою радіоінтерв'ю є його діалогічність. Активна участь журналіста у розмові дає йому в руки диригентську паличку. Він конструктор розмови. Від нього залежить, чи з'явиться у співбесідника бажання відповідати, чи вийде цікава розмова перед мікрофоном. Радіожурналіст в інтерв'ю виступає у кількох ролях: він автор за­

питань, виконавець, організатор і значною мірою режисер передачі. На

думку М. Мінкова, радіоінтерв'юєр повинен відповідати таким вимогам:

"а) бути гідним, рівним партнером у розмові;

б) добре знати інтерв'юйованого. Чим більше журналіст знає про сво­

го співбесідника, тим точнішими, змістовнішими будуть задані йому запитання;

в) не забувати про мету інтерв'ю і про завдання редакції (інтерв'ю не

тільки задовольняє допитливість, а й виконує роботу пропагандиста);

г) мати добре поставлений голос" [24, с. 29]. Інформаційні радіожанри

На відміну від закордонного досвіду, наприклад, французьких жур­

налістів, які не вважають радіоінтерв'ю ні дебатами, ні дискусією, а місію журналіста вбачають тільки в тому, щоб ставити запитання, в українській радіожурналістиці не тільки допускаються, а й бажані в радіоінтерв'ю елементи дискусійності. Адже в такому випадку схрещуються різні думки — журналіста і співрозмовника. Від цього інтерв'ю стає експресивнішим та динамічнішим. "Думки, висловлені інтерв'юйованим і оприлюднені, вважаються його інтелектуальною власністю. Нерідко вони виходять окремим виданням за його авторством. Але перпіопоштовхом до висловлюван­

ня цих думок був журналіст і його запитання, — зазначає В. О. Карпенко. — Тому було б справедливіше авторами інтерв'ю вважати обох співрозмовників. Тим більше, коли інтерв'ю підготовлене за усною бесідою і коли журналіст займає активну позицію, схиляючи співрозмовника до дискусії" Тривалість радіоінтерв'ю залежить від багатьох обставин, але переважно воно триває від 2 до 10 хв. Радіоінтерв'ю може бути самостійною передачею, складовою частиною радіогазети, радіожурналу, інформаційного випуску, елементом інших жанрів (радіорепортажу, радіонарису, радіокомпозиції, радіофільму).

Структура інтерв'ю містить два основних елементи: запитання, які

задає журналіст конкретній особі, та її відповіді. Ролі цих двох учасників передачі зовсім різні: один (інтерв'юер) володіє інструментом для отримання інформації, яка цікавить радіослухачів, другий (інтерв'юйований) є носієм, джерелом тієї інформації.

радіоінтерв'ю — бесіда журналіста з компетентною, авто­

ритетною людиною на суспільно значущу тему, призначену для передачі по радіо. Мистецтво інтерв'ю — це мистецтво діалогу. Радіожурналіст не тільки задає запитання, а й, коли потрібно, висловлює свою думку, може прокоментувати відповіді співбесідника, інколи посперечатися з ним, підтримати бесіду вдалою реплікою, зробити публіцистичний відступ.

Різновиди радіоінтерв'ю. У літературі існують різні класифікації інтер­

в'ю. В. Миронченко поділяє інтерв'ю на такі різновиди:

а) класичне інтерв'ю (одержати авторитетні роз'яснення з питань вну­

трішнього і міжнародного життя від компетентних осіб — політич­

них, громадських, наукових, культурних діячів, відповідальних

господарських працівників, зарубіжних гостей тощо);

б) інтерв'ю-анкета (опитування) — з'ясовування думок громадськості

про певну проблему, подію чи окрему особу, якщо вони становлять

предмет загального інтересу;

в) інтерв'ю-портрет (розкрити особу опитуваного. Досягається двома

шляхами — опитуванням самого героя інтерв'ю та опитуванням

людей, що близько знають героя і можуть дати йому характеристи­

ку)

• Акустично-виражальні засоби радіомовлення та їх штучні електронні двійники. Радіомовлення у нових технологічних умовах.

Перша група специфічних виражальних засобів радіо:

Усне слово на радіо:

1. Радіослово не ідентичне друкованому слову, оскільки підпорядковується законам усного мовлення, є інтонаційно забарвленим.

2. Слово, що звучить по радіо, має величезну емоційну силу, викликає ефект співпереживання. Радіослово повинно донести до слухача найрізноманітнішу інформацію, емоційно вплинути, зробити невидиме видимим.

3. Радіомова своєрідна, неповторна і за своєю природою діалогічна, тобто завжди передбачає співбесідника, тобто радіослухача.

За результатами аудиторського дослідження, яке здійснили Т. Бровченко, В. Волошин і Н. Труханова, прийнято таке позначення сприймання ознак мовлення радіомовців: 1 – приємне; 2 – природне; 3 – виразне; 4 – активне; 5 – підготовлене; б – плавне; вільне; 7 – невимушене; 8 – емоційне; 9 – щире; 10 – довірливе; 11 – зрозуміле, дохідливе; 12 – цікаве; 13 – легке для сприйняття; 14 – інформативно насичене; 15 – логічне; 16 – правдоподібне; 17 – переконливе; 18 – авторитетне; 19 – викликає відповідне переживання; 20 – виникає зорове уявлення; 21 – викликає бажання діяти; 22 – природна інтонація; 23 – природний темп; 24 – природна гучність; 25 – чіткий ритм; 26 – темп стабільний; 27 – чітко виділений семантичний центр; 28 – чітке членування на мовленнєві відрізки; 29 – широкий діапазон голосу; 30 – чітке членування початку абзацу.

4. Слово в радіоповідомленні ефективне тоді, коли воно зрозуміле, не вимагає розшифрування, звернення до довідників тощо. Щоби зробити правильний висновок про придатність тих чи інших слів для повідомлення по радіо, потрібні знання не тільки про лексику усної літературної чи розмовної мови, але й про частоту її використання. Наприклад, французький лінгвіст П. Жюро дійшов висновку, що 100 найбільш повторюваних слів становлять 60% кожного тексту, 1000 слів – 85, а 4000 слів – 97,5% тексту. Деякі зарубіжні дослідники психології мови вважають, що збільшення словникового складу повідомлення веде до скорочення аудиторії.

5. Стандартність радіомовлення. Практика радіомовлення диктує свої критерії використання лексичного багатства мови: надто багатий словниковий склад не є гарантією доброї дохідливості матеріалу. Чим рідше використовується слово, чим незвичніше висловлювання, тим важче його засвоїти і запам'ятати.

Та все ж використання частовживаних слів, словесних кліше не означає, що радіожурналісту не треба шукати нових форм для викладу матеріалу. Для радіомовлення це особливо потрібно, бо величезний обсяг інформації примушує щоденно шукати нові способи її подачі, у тому числі й засобами мови. Та в основі текстів передач, насамперед, інформаційних, які розраховані на масову аудиторію, повинна бути загальновживана лексика.

6. "Невербальні мовні засоби" радіомовлення – темп мови, сила звуку, висота тону, тембр голосу, ритм, інтонація голосу, наголоси, паузи. Велика кількість варіантів сполучень усіх цих засобів дає змогу знайти найяскравіший ритміко-мелодійний рисунок мови. Звучання мови безпосередньо пов'язане з психікою мовця, що привідкриває внутрішній світ людини.

7. Радіо переломлює, інколи підсилює, висвічує всі якості усного мовлення.

8. Темп радіомовлення. Швидкість засвоєння інформації читачем у середньому у 2–3 рази вища, ніж у радіослухача. Експерименти вчених показали, що оптимальне сприйняття і запам'ятовування текстів відбувається при темпі читання близько 122 слів на хвилину (для порівняння, в англомовних країнах темп читання матеріалів по радіо досить високий – від 125 до 180 слів на хвилину).

Отже, темп мови на радіо повинен бути вмотивованим, відповідати змісту повідомлення. Якщо він буде надто швидке, то збуджуватиме увагу й емоції слухачів, але сприйняття інформації тоді неповне. Слухач за таких умов не встигатиме осмислити повідомлення і зафіксувати його в пам'яті. Повільний темп ускладнює сприйняття, оскільки ослаблюється увага слухача.

На сприймання радіоінформації впливають сила звуку, висота тону, тембр голосу, інтонація. У звуковому мовленні, в його дохідливості та впливовості основну роль відіграє інтонація, на другий план відходять порядок слів, тип речень, відношення, в яких перебувають між собою окремі граматичні чинники. Про значення інтонації й індивідуальних характеристик мовця на радіо і телебаченні говорять багато дослідників. Вони підкреслюють, що голос, його висота, тембр, музикальність, плавність або уривчастість вимови, ритмічність, характер розміщення наголосів – це ті важливі компоненти звукового мовлення, що значно впливають на враження, яке мовець справляє на оточення.

Сила звуку повинна бути оптимальною. Дуже голосна розповідь дратує слухачів, а надто тиха – змушує прислуховуватися. Небажано говорити високим, менторським тоном. Спокійний, врівноважений тон викликає довіру. Високий тон можна виправдати доречною схвильованістю.

Оптимально для радіоведучого мати милозвучний тембр голосу, який не ріже слух високими нотами і не глушить басом. Інтонація повинна відповідати змісту повідомлення і не суперечити йому. Логічні наголоси та паузи мають увиразнювати зміст повідомлення.

Звукові засоби розподіляються на три групи:

1) тонові – зміна висоти голосового тону, що проявляється у мелодії мови.

2) динамічні – розстановка і взаємна відповідність наголосів у висловлюванні та загальний динамічний цільний хід виступу.

3) кількісні – це темп мови і пауза

Оскільки радіоведучий спонукає слухача прийняти висловлену ним думку, намагається донести повідомлення до його свідомості, впливаючи на логіку мислення і почуття, то мова його повинна бути, перш за все, переконливою, з природною і живою інтонацією. Мовлення приймається як переконливе, коли у ньому наявні такі особливості:

1. Темп мовлення – має бути чітким, середнім за швидкістю, із семантично умотивованими змінами, завдяки яким важлива думка виділяється більш повільним або більш швидким темпом.

2. У мовленні потрібно використовувати різноманітні тональні контури з широким, але природним для цього жанру частотним діапазоном.

3. Інтенсивність мовлення повинна бути досить значною, соковитою, насиченою. Відсутність належної інтенсивності робить його млявим, невиразним, нецікавим.

4. Кількість пауз і їх тривалість повинна визначатись рівнем мовної одиниці та значущістю окремих слів висловлення. Так, паузи нижнього рівня – між окремими словами або між синтагмами – мають бути меншими, ніж між мікротемами чи фоноабзацами. Ключові семантично важливі слова повинні виділятись (поряд із енергетичними і частотними характеристиками) також паузацією, причому тривалість пауз залежить від ступеня важливості цих слів.

5. При членуванні мовлення на синтагми та фрази слід враховувати часовий об'єм людської пам'яті – від 4 до 10 секунд - не перевищувати цей час.

6. Велике значення для виразності звукового підготовленого тексту має наявність яскравих за контрастом параметрів частоти основного тону та інтенсивності, а також чергування різних форм тонального контуру, яскраве виділення семантичного центру висловлення.

Характерними засобами радіо також є шуми, звукоефекти і музика.

Шуми та звукоефекти

На відміну від радіослова шуми не є універсальним виражальним засобом. Сфера їх застосування обмежена. Проте нерідко радіо слово супроводжують шумові фони, різні звукоефекти або музика (наприклад, у репортажах і радіонарисах, радіокомпозиціях і радіофільмах завдяки звуковому фону створюється ефект присутності на місці події). Звук надає достовірності слову, почутому в радіоефірі.

Завдяки акустиці розповідь журналіста набуває виду документа, що самостійно розкриває характер і зміст факту (наприклад, гнів демонстрантів, викрики схвалення чи осуду в залі). Акустика несе чітке смислове навантаження, справляючи певний вплив на слухача (наприклад, голос людини у підземеллі звучить глухо, понуро, що створює відповідний емоційний настрій; у великому концертному залі з доброю акустикою голос звучить світло, весело, і результат досягається зовсім інший). Вдало використані шуми роблять передачу об'ємнішою, яскравішою, відчутнішою. Вони допомагають якнайточніше передати атмосферу події або явища, про які розповідається. Інколи використання у передачі шумів звільняє журналіста від довгих описів, економить багато дорогоцінних секунд або навіть хвилин.

Шуми на радіо виконують певні функції: суто інформаційні, емоційні, відіграють роль історичного документа (наприклад, проголошення важливого законодавчого акту), служать звуковим фоном, є елементом монтажу.

Музика

Музика існує на радіо як самостійний вид мовлення (музичні передачі) і як виражальний засіб радіожурналістики (використовується у специфічному зв'язку зі словом і шумами).

Як виражальний засіб музика доповнює розповідь або несе в контексті додаткове змістовне навантаження. Правильно підібрана музика відповідно до змісту передачі підсилює його емоційний вплив, надає більшої виразності.

Друга група виражальних засобів радіо: монтаж

"Монтаж" означає складання, з'єднання у певній послідовності та за певною системою частин в єдине ціле. На радіо монтаж має такі значення:

1. Найпростіше значення слова "монтаж" полягає у нескладній обробці магнітної стрічки, на якій зроблено запис, в усуненні із запису непотрібних або невдалих місць і з'єднання окремих частин запису в єдине ціле. Останнім часом особливого значення набуває монтаж з використанням комп'ютерної техніки. Цей новий спосіб має ряд незаперечних переваг над "архаїчним" монтажем. Наприклад, під час монтажу магнітної стрічки найменша помилка призводить до безповоротної втрати записаного матеріалу, дефектів звуку на склейках, а також можливий розрив стрічки при відтворенні, склеюючи ми засобами забруднюється робоча поверхня головки тощо. До комп’ютерного монтажу обов'язково входить занесення всієї інформації в пам'ять. Надалі можливе використання всяких фрагментів запису у будь-якій послідовності та першій-ліпшій комбінації з регулюванням рівнів і часу звучання, навіть висоти тону, якщо у цьому є потреба. Здійснюють також роздільну поканальну обробку звуку (кореляція амплітудно-частотної характеристики, динамічного діапазону, компресування, шумопонижения, панорамування тощо), а потім переписують вивірений, готовий матеріал на довільний носій. Дуже важливо, що весь записаний матеріал у процесі монтажу залишається неушкодженим і може знову використовуватися.

2. Ширше значення слова "монтаж" – з'єднання в певному порядку частин радіопередачі, а також усієї денної програми, що допомагає підсилити ефект впливу на слухача. Можливе, наприклад, хронологічно послідовне з'єднання матеріалу для того, щоб домогтися його емоційного звучання. Але цей варіант не єдиний. Можливе під час монтажу і порушення хронологічної послідовності за творчим задумом автора, протиставлення суперечливих одна одній частин; можливий їх паралельний монтаж.

3. Словом "монтаж" називається також з'єднання різних виражальних засобів радіо: слова і шумів, слова і музики, шумів і музики або всіх виражальних засобів одночасно.

Монтаж дає змогу вдосконалити звуковий матеріал, забираючи розтягненості та залишаючи найяскравіші характерні фрагменти життєвої реальності; переміщувати звукові епізоди з одного місця на інше відповідно до композиційного задуму автора; ущільнювати, конденсувати час за допомогою монтажних переходів, створювати у радіопередачах щось подібно умовному "екранному" часу в кіно; змішувати, "накладати" одну на одну у будь-якому сполученні мовні, шумові та музичні частини передачі, сягаючи максимального художнього, інформаційно-пропагандистського вираження; з'єднувати фрагменти запису за асоціативним, послідовним або паралельним принципами, зіштовхувати контрастуючі частини, підсилюючи цим ефект впливу на слухачів.

Отже, монтаж на радіо – це процес відображення навколишньої дійсності, який породжує у свідомості слухача ланцюг думок і уявлень. Він підпорядковується задуму журналіста, концепції програми. За допомогою монтажу автор надає події, проблемі свою інтерпретацію. Вибір передач, їх тематики, тривалості, чергування тексту і музики – це монтаж програми, який виконує величезне відповідальне завдання: формує високі морально-естетичні якості, національно-духовні цінності, громадську думку. Монтаж – це метод художнього мислення, що випливає з психології сприйняття радіопередач.

Творчий процес створення багатьох радіопередач складається з двох принципово важливих етапів:

1) фіксації звукової реальності;

2) монтажу записаного матеріалу.

Технічні властивості радіо, використання його виражальних засобів зумовлюють підготовку матеріалів, які повинні активізувати думку і пробуджувати почуття, тобто впливати на слухача у двох сферах: логічній та емоційній.

Раціональний, логічний вплив здійснюється радіопередачами, зміст яких насамперед треба зрозуміти, збагнути. Осмислюючи, зіставляючи почуті факти з життєвою практикою, реальною дійсністю, проявляючи свою тямущість, радіослухач має змогу зробити логічно обґрунтований висновок, який сприятиме формуванню, утвердженню певної думки, допоможе зайняти відповідну соціальну позицію, спонукатиме до певних дій.

Вплив радіо на почуття здійснюється за допомогою кваліфікованого використання звукових властивостей слова та інших виражальних засобів.

Саме вони у сукупності сприяють створенню у слухача того чи іншого емоційного стану, який розкриває ставлення до фактів, подій, явищ, оцінює їх, характеризує його дії. Тому радіослухач не завжди чітко усвідомлює мотиви свого стану або поведінки, його побуджує до вчинків, керує ним неусвідомлений до кінця внутрішній емоційний імпульс.

Природні можливості радіо сприяють створенню саме емоційного стану. Безперервний потік інформації, потік висловлювань, оцінок, думок (його слухач не в змозі зупинити або сповільнити, щоби все обдумати, зважити), з одного боку, надзвичайно ускладнює логічне мислення і, з іншого боку, сприяє створенню відповідного емоційного настрою. Найбільшого ефекту впливу радіо досягає тоді, коли разом оптимально використовують емоційні та раціональні засоби, коли вони доповнюють одне одного, органічно поєднані.

• Рекламна функція радіо. Проблеми прихованої реклами.

Емоційний вплив реклами залежить від форми подачі, переконливості обраних аргументів і виражальних засобів, новизни та визначеності рекламної інформації, змісту, матеріальних і духовних потреб людей тощо.

Радіореклама впливає на емоційну і раціональну сфери сприймання інформації.

Радіореклама втілюється в різноманітних жанрах: оголошення, репортажі (інформаційні експрес-випуски), споти, скетчі, піоти, радіофільми тощо. Найпоширенішим є оголошення. Короткий і конкретний текст із адресами, телефонами, переліком переваг та послуг у певній частоті повторень досить ефективний. Часто використовуються і такі жанри, як репортаж, інтерв'ю (бесіди, консультації...). Здебільшого вони діють як непряма реклама, можуть бути разовими або ж передаються з певною періодичністю. Яскравий словесно-звуковий малюнок з місця події та "живі" враження, емоції, а також інформація з уст компетентної людини переконують, як відомо, найсильніше. Застосовуються також складніші у композиційному і режисерському вирішенні жанри, де вжито всю гаму звукових технічних досягнень. Наприклад, скетч. Це – невеличка п'єса жартівливого змісту. Розкриває ідею реклами побічно, у формі логічно-емоційних висновків самого слухача. Будується на грі акторів, шумових, музичних ефектах.

З розвитком приватних радіоорганізацій зросла роль реклами як джерела доходів, що й породило негативний зворотний бік цієї форми журналістського маркетингу. Дбаючи лише про комерційні інтереси, у багатьох радіоорганізаціях рекламу висувають на чільне місце, однак нерідко порушують визначені законом вимоги до реклами і принципів рекламної діяльності.

Рекламування – це також специфічний аспект політико-ідеологічного впливу на слухачів. Примітивна, низькопробна реклама негативно впливає на смаки радіослухачів, особливо якщо не враховує національно-психологічні особливості народу.

Під час підготовки національної реклами треба ретельно вивчити і врахувати у своїй практичній роботі такі аспекти:

1. Значення реклами в цій чи іншій країні, місцеві особливості рекламування.

2. Засоби масової інформації та правила рекламування в них.

3. Місцеві особливості та навколишнє середовище.

4. Особливості споживачів цієї країни.

5. Ставлення до вашого продукту в цій країні, стадію його життєвого циклу.

6. Правила рекламування вашого типу товару в цій країні.

7. Національно-символічне значення кольорів у цій країні.

8. Які національні герої та образи найбільш прийнятні для цієї країни?

9. До стандартного оголошення додайте "національний колорит".

10. Добре вивчіть місцеву мову та врахуйте можливі лінгвістичні неузгодження.

11. Чи варто використовувати в рекламних оголошеннях іноземні слова?

12. Які рекламні матеріали можна використовувати у цій країні (тільки місцеві чи й іноземні також)?

По-третє, треба намагатися створити національну рекламу такою, щоб вона була зрозумілою, прийнятною, приємною тому народові, на який вона, власне, і розрахована, тому вона повинна спиратися на глибинні культурні цінності народу [12, с. 54].

Підготовка реклами – це досить важливий і складний творчо-інтелектуальний процес. Для того, щоби реклама була ефективною і не викликала у слухачів негативних емоцій, роздратування, потрібно формувати чітку рекламну стратегію, використовувати засоби і форми рекламування з обов'язковим урахуванням соціально-економічної, морально-психологічної і навіть політико-ідеологічної ситуації у суспільстві.

Отже, повноцінний рекламний радіотвір залежно від змісту, спрямованості та мети повинен бути змістовно і композиційно завершеним сполученням слова, музики і документальних звуків.

Приховна реклама – інформація про особу у програмі, передачі, публікації, якщо така інформація слугує рекламним цілям і може вводити в оману осіб щодо дійсної мети таких публікацій [2].

У статті 9 Закону України “Про рекламу” зазначено:

Реклама має бути чітко відокремлена від іншої інформації, незалежно від форм чи способів розповсюдження, таким чином, щоб її можна було ідентифікувати як рекламу. Матеріал, у якому привертається увага до конкретної особи чи товару та який формує або підтримує обізнаність та інтерес глядачів (слухачів, читачів) щодо цих особи чи товару є рекламою і має вміщений під рубрикою “Реклама” чи “На правах реклами”.

Прихована реклама забороняється [6]. Попри законодавчі заборони, прихована реклама існує, та не лише інтенсивно розвивається, а й стає обов’язковою складовою просування продукту чи послуги на

ринку. Чи не найбільше прихована реклама експлуатується в політиці, адже законодавством передбачено чіткі часові межі передвиборчої агітації. А це, як правило, не влаштовує політичних діячів, адже реклама дієва тільки за регулярного повторення без перерв. Прихована реклама є одним із ключових засобів паблісіті (один із аспектів паблік рілейшнз).

Форми прихованої аудіореклами:

авторська передача, коротке інформаційне повідомлення в новинах, пісня (хіт), “гаряча лінія” .

Авторська передача – аналітична та інформаційна передача на замовлення. Сво-го часу на радіо “Львівська хвиля” виходила інформаційно-аналітична програма “Комп’терний всесвіт”, спонсором якої був однойменний магазин комп’ютерної техніки. У цій п’ятихвилинній програмі йшлося про новинки комп’ютерних технологій та основні принципи їх роботи, а також, звичайно, ведучий зазначав, що таку високопрофесійну техніку можна придбати в магазині “Комп’ютерний всесвіт”, що знаходиться за адресою … Та вочевидь, вказаний магазин відмовився від подальшої співпраці з радіо, і програма “Комп’ютерний всесвіт” перестала виходити в ефірі “Львівської хвилі”. Майже кожнї півгодини в ефірі “Львівської хвилі” виходить програма для автолюбителів “Авто-хвиля”. У цій програмі автор – Славко Нудик – розповідає про новини в автомобільному світі, про найбільших автовиробників та їх негаразди. Також на радіо “Хіт-FM” регулярно виходить програма К. Матросова “Міцні хіти”,

спонсором якої є горілка “Козацька рада”. Безпосередньо перед початком програми іде інформація про цю горілку без зазначення “Реклама” чи “На правах реклами”. Виробники даної марки позиціонують її як “міцну”, звідки й назва програми – “Міцні

хіти”. Закінчується програма також інформаційним рядом про горілку – “Козацька рада” – міцна горілка.

Інформаційні повідомлення – заснована на події рекламна інформація про товар, послугу чи особу. Обов’язкове згадування назви товару, адреси, телефону.

Пісня (хіт). В музичних творах часто зустрічаються згадки певних торгових марок, політичних партій та ін. Згадаймо відому колись пісню групи “Сплін” з приспівом “А ты жуешь свой “ОРБИТ” без сахара”. Чи пісню групи “Скрябін” – “Озимі люди”, спеціально написану для однойменної партії.

“Гаряча лінія” – спеціально підготовлені люди телефонують в прямий ефір передачі і ставлять “потрібні” запитання чи відкрито хвалять рекламований товар, або запрошену особу.

Реклама на радіо має порівняно невисоку ціну порівняно з кампаніями у пресі чи телеефірі, та й ще, як правило, на конкурентному ринку станції пропонують скидки; простежується намагання чіткого позиціонування станцій на основі форматизації ефіру. Рекламодавці почали чіткіше уявляти свою аудиторію, а отже, орієнтуватися на формати тих станцій, які ця аудиторія слухає

• Радіомовлення як платформа мультимедійної журналістики.

Тут треба розказати про: сайти радіо і соціальні мережі, інтернет-радіо, подкастинг, додатки для смартфонів та присутність радіо у всіх мобільних пристроях.

• Радіовистава за драматичними творами та оригінальна радіоп’єса. Жанрові особливості.

Оригінальна радіодрама (радіоп’єса).

Цей жанр виник ще на початку розвитку радіожанрів і до цього часу вважається найскладнішою формою художнього мовлення.

Оригінальна радіодрама (радіоп’єса) – драматичний твір, написаний спеціально для радіомовлення з урахуванням його специфіки. Оригінальна радіодрама не використовує готові і вже раніше використані сюжети і першоджерела.

Оригінальна радіодрама – це особливий спосіб осмислення реальної дійсності. В основі цього жанру лежить розв’язання конфлікту. «Радіодрама робить це не на аналітично-публіцистичному. а на синтетичному, образному рівні … Оволодіти подібним творчим методом для професіонала в галузі радіожурналістики означає вийти за межі можливого для журналіста-аналітика, випередити на багато кроків найкращого репортера в умінні прогнозувати події, передбачати суспільні тенденції [10, с. 576].

Структура радіоп’єси: частини, які озвучуються акторами; ремарки; шуми; музика.

Оптимальний термін звучання: 20 – 40 хв.

Сучасна радіодрама несценічна, позбавлена театральних умовностей, близька до літературного жанру новели. У раідодрамі невелика кількість персонажів і невеликий обсяг, проте підняті проблеми досить масштабні і виходять за межі окресленого конфлікту.

У 30-ті роки ХХ ст. оригінальна радіодрама була досить популярна. На жаль, в умовах тоталітарної держави після 1933 року оригінальні п’єси, написані для українського радіо, зникли і за основу бралися вже готові сюжети з літературних творів. У повоєнні роки була спроба відродити радіодраму, але українські надбання в цій галузі безнадійно відстали від світового рівня таких творів. У 6- - 70-ті рр. були підготовлені кілька циклових драматичних передач для дітей («ВЮГ» Р. Заєздного, «Кость Барабаш у 10-«Б» класі» Г. Дмітрієнко).

Основні особливості радіодрами:

• специфічна мова: жива розмова, розрахована на слухове сприйняття;

• Діалоги мають бути лаконічними, місткими щодо інформації про героїв, максимально наближеними до природної розмови;

• Текст радіодрами повинен викликати емоції і відчуття достовірності.

Різновиди оригінальної радіодрами:

І. Хоменко виділяє такі види радіодрами:

• акустична (звукова) радіоп’єса;

• радіоп’єса;

• радіоп’єса чистого слова;

• драма ідей;

• документальна радіодрама.

Акустична (звукова) радіоп’єса – твір, побудований на засадах драматургії з використанням словесних засобів та музики і шумів. Її звукове наповнення самодостатнє. Гранична форма – радіоп’єса шумів – композиція зі звукових ефектів, організованих згідно із художнім задумом. Слова у такому творі несуть не скільки семантичне значення, скільки фонетичне навантаження [16, с. 75 – 76].

Радіоп’єса чистого слова (поетична радіоп’єса) – твір, в якому основне навантаження припадає на слово, його розуміння. Слухач ототожнює себе з персонажами. Замість вишуканих технічно-монтажних прийомів – лише слово, темп та інтонація. Це звужує можливості режисера, зате сприяє відродженню інтелектуальної та емоційно витонченої драматургії. Об’єктом таких творів, як правило, є людина, її складний внутрішній світ.

Драма ідей – твір, основне завдання якого висловити і обґрунтувати певну думку, світоглядну позицію, морально-етичного принципу. «Образно кажучи, – це теорема, що доводиться або спростовується не за допомогою апарата формальної логіки чи математики, а засобами мистецтва. Провідний художній метод, притаманний драмі ідей – це уявний експеримент. Конфлікт у радіоп’єсах «ідейного» напрямку є похідним від інтелектуального парадокса, що став предметом авторського дослідження. Раціональні творчі настанови, порушення балансу між розумом і пристрастями на користь першого увиразнюють риси, взагалі характерні для оригінальної радіодрами – схематизм і умовність обставин дії» [16, с. 115].

Драматична радіомініатюра

Драматичні мініатюри для радіо будуються на документальному матеріалі – найчастіше випадку, зразковому для наслідування. Герої можуть бути різні: історичні діячі, сучасники, як відомі, так і звичайні люди, готові на самопожертву, шляхетні душею.

Тривалість радіо мініатюри: 3.5 – 5 хв. Проте для написання такої невеличкої за обсягом передачі треба повести серйозну пошукову роботу.

• Характеристика сучасного інформаційного радіопростору України.

http://www.umediagroup.com.ua/radio/structure-radio-in-ukraine - про холдинги і структуру радіо в Україні

http://uainfo.org/news/1220-komu-kakoe-radio-v-ukraine-prinadlezhit-foto.html - кому і яке радіо належить.

БЛОК ― ТЕОРІЯ ЖАНРІВ (ВСТУП ДО СПЕЦІАЛЬНОСТІ)