Дослід 5. Взаємодія винної кислоти з гідроксидом купруму (іі)

У пробірки до 2–3 мл 1 % розчину винної кислоти добавляють 10 % розчин гідроксиду натрію до сильнолужної реакції. До цієї суміші добавляють по краплях 2 % роз­чин сульфату купруму, в результаті чого утворюється блакит­ний осад гідроксиду купруму, який під час збовтування розчи­няється. Розчин забарвлюється у темно-синій колір внаслідок утворення розчинних комплексних сполук типу алкоголятів багатоатомних спиртів:

CuSO₄ + 2NaOH → Cu(OH)₂ + Na₂SO₄

На цій реакції засноване приготування фелінгової рідини.

Дослід 6. Розклад лимонної кислоти

До 2–3 г лимонної кислоти добавляють 5 мл концентрова­ної сульфатної кислоти. Пробірку закріплюють у штативі, закри­вають пробкою з газовідвідною трубкою й обережно нагрівають. Одразу починається розклад лимонної кислоти з утворенням оксиду карбону (II), діоксиду карбону й ацетону:

Продукти розкладу легко виявити відомими способами: оксид карбону (II) — підпалюванням біля отвору газовідвідної трубки (горить блакитним полум'ям); діоксид карбону — пропусканням через вапнякову воду (спостерігається її помутніння); ацетон — дією нітропрусиду натрію, (для цього у свіжо приготовлений 1 % розчин нітропрусиду натрію відганяють кілька крапель дистильо­ваної води і добавляють кілька крапель 10 % розчину гідрокси­ду натрію. З'являється оранжево-червоне забарвлення, яке при під­кисленні оцтовою кислотою переходить у вишнево-червоне).

Дослід 7. Таутомерія ацетооцтового естеру

У пробірку наливають 3–4 мл води, 0,5 мл ацетооцтового есте­ру і кілька крапель хлориду феруму (III). Розчин забарвлюється в синє-фіолетовий колір. З крапельної лійки додають трохи бром­ної води, розчин знебарвлюється, оскільки бром приєднується за місцем подвійного зв'язку й єнольна форма зникає. Через деякий час синьо-фіолетове забарвлення з'являється знову, бо рівновага зміщує нові молекули естеру з кетонної форми в єнольну. Знову приливають бромну воду. Розчин знебарвлюється, а потім знову забарвлюється. Наприкінці досліду приливають бромну воду до повного насичення. Весь процес можна зобразити такою схемою:

У кінці реакції утворюється діетиловий етер α, α-дибром-β-кетомасляної кислоти. Він не містить рухливих атомів Гідрогену, тому єнольна форма не виникає і розчин не забарвлюється хло­ридом феруму (III).

Амінокислоти і білкові речовини

Амінокислоти належать до сполук з змішаними функціо­нальними групами. В їх молекулах знаходяться дві групи: карбо­ксильна – COOH, аміногрупа – NH₂. Амінокислоти розглядають як похідні карбонових кислот, у вуглеводневих залишках яких один або кілька атомів Гідрогену заміщені на аміногрупу. Чис­ло карбоксильних груп у молекулі амінокислот визначає їх основ­ність. За числом аміногруп розрізняють моно-, ди- і поліамінокислоти. За положенням аміногруп щодо карбоксильної групи розрізняють α-, β-, γ- та інші амінокислоти.

Ізомерія амінокислот зумовлена положенням аміногруп щодо карбоксильних груп, будовою карбонового ланцюгу. Біль­шість природних амінокислот є α-ізомери й обертають площи­ну поляризованого світла вліво.

Назви амінокислот за раціональною номенклатурою скла­дають доданням до назви відповідної карбонової кислоти приставки аміно- і літери грецького алфавіту, що вказує на поло­ження аміногрупи щодо карбоксильної групи. Разом із тим широко використовують історично утворені назви: гліколь, ала­нін, лейцин, серин, лізин та ін.

Реакції добування амінокислот можна віднести до трьох типів:

введення аміногрупи за наявності в молекулі карбоксилу;

введення карбоксильної групи за наявності в молекулі аміногрупи;

одночасне введення обох функціональних груп.

Амінокислоти — амфотерні сполуки. У вільному стані вони є внутрішніми солями, які утворюються переміщенням іона Гідрогену карбоксильної групи до атома Нітрогену аміногрупи. Водні розчини амінокислот нейтральні завдяки утворенню біпо­лярного іона.

Деякі властивості амінокислот є результатом взаємного впливу карбоксильних і аміногруп.