Питання для обговорення

1. Як дитинство вплинуло на формування майбутнього підприємця Форда?

2. Що можна сказати про соціальну направленість Фордових винаходів, особливо на початковому етапі його діяльності?

3. Поясніть думку "У бізнесі не буває раз і назавжди правильних рішень" на прикладі розвитку підприємств Форда за концепцією їх засновника.

4. Чи завжди концепція мінімізації витрат у виробництві зумовлює успіх у майбутньому продажу? Чому цей підхід вважається хибним у сучасних умовах господарювання?

5. Які основні складові успіху автовиробництва Г. Форда?

6. Охарактеризуйте основні причини втрати "Фордом" лідируючих позицій у своєму бізнесі.

7. Умови створення підприємств "Форд" та "Фольксваген" різні. Але є принаймні дві спільні риси, які, врешті-решт, зумовили успіх і "Форд", і "VW". Що це за риси?

8. Які складові перемоги "VW" над "GM"?

9. Чому компанії "серця автомобілебудування США – Детройта не спромоглися стримати експансію спочатку VW, а потім і япон­ського автомобільного бізнесу? Адже й донині "GM" є найбіль­шою у світі автокорпорацією?

10. На відміну від Форда та Порше Мері Кей Еш не була спеціалістом у галузі, в якій досягла феноменального успіху. Які фактори зумовили цей феномен?

11. Усі три бізнес-структури, які були розглянуті, приділяли особливу увагу системі збуту своєї продукції. Яка з них має більш підприємницьку направленість?

12. Хто з розглянутих безумовних авторитетів у бізнесі більшою мірою відповідає сучасному поняттю підприємця.

13. Хто мав ті особисті якості підприємця, які визначають успіх у бізнесі? Назвіть їх.

Ситуаційна вправа № 3

Олександр розмірковує... Аналіз ситуації у малому та середньому бізнесі свідчить про наявність незайнятих "ніш" у різних сферах бізнесу. А яка ситуація у великому бізнесі? Адже в Україні вже створено великі фінансово-промислові групи, тобто певний шлях розвитку вже пройдений. Що це за шлях? Як вони досягли вершин українського підприємництва? У яких сферах? Які фактори стали основними складовими їх успіху? Чи зможе пересічний громадянин знайти публікацію ЗМІ, яка дозволять зробити більш-менш об’єктивні висновки?

І така інформація знайшлась.

Олександру слід самому приймати рішення про те, чи потрібно зараз йому брати приклад із найбільших фінансово-промислових груп (ФПГ). Чи пройшли вони звичайний еволюційний розвиток від невеликих підприємств до найбільших корпорацій, чи відразу "увірвалися" у великий бізнес? Чи зможе відставний військовий повторити цей шлях?

Інформація до роздумів – стаття з журналу "Експерт України".

Юрій Аксьонов, Ігор Гужва. Діти газу і сталі.

Експерт Україна. – № 1. – 2004]

У спадщину від СРСР Україна отримала великий промисловий потенціал, проте у нових ринкових умовах він був непотрібний. Величезні заводи важкої індустрії були тягарем для економіки та соціальної сфери. Але якщо більшість східно-європейських країн обрали шлях кардинальної структурної перебудови економіки, закриваючи старі соціалістичні підприємства і залучаючи інвестиції для створення нових (або для модернізації старих галузей, до яких проявляли інтерес міжнародні інвестори), то для України такий шлях здавався неможливим. Країна занадто велика і складна, щоб повністю закрити старі підприємства і чекати поки іноземні інвестори відкриють нові, або ж жити за рахунок транзитного потенціалу як країни Прибалтики. Тому держава будь-якими засобами підтримувала індустрію і сільське господарство країни, у крайньому разі ту їх частину, продукція якої користувалась попитом на світовому ринку.

Однак, як правило, таку продукцію не могли виготовляти без російської сировини (метал, хімія, сільськогосподарські товари). А яким чином отримати її після розпаду СРСР, керівники колишніх соціалістичних підприємств не знали. Проте чудово розуміли тих, кого "червоні директори" з презирством називали комерсантами. Тому магістральним напрямом розвитку українського бізнесу, на якому і зароблялись основні гроші, стала торгівля через новий кордон: поставки необхідної для української промисловості сировини із Росії і збут продукції, яка з використанням цієї сировини виготов­лялась. Таким чином, на своєму рівні це відігравало важливу роль у підтриманні конкурентоспроможності української промисловості, яка тоді ще не навчилась жити за законами ринкової економіки. Це з настороженістю відмічали і західні спостерігачі, які всередині 90-х із здивуванням виявили що українська промисловість все ще функціо­нує. "Вони фактично відновлюють колишню радянську економіку, яка стає чимось на зразок нових Держпланів" – писав 1997 р. Метью Бжезинськи у Wall Street Journal.

Друга особливість українського бізнесу – його сильна регіоналізація. Москва вже не могла впливати на українські області, а Київ був ще занадто слабкий. Саме тому регіональні підприємці (перш за все у великих промислових центрах сходу країни) у перші роки незалежності отримали можливість швидко розвивати свій бізнес.

Перші кроки олігархів

Гроші на початку 90-х, як відомо, зароблялись на чому завгодно. Проте найбільш далекоглядними виявилися ті, хто зразу почав освоювати ланцюг "російська сировина – українська продукція – експорт", а також налагодили зв’язки з менеджментом великих промислових експорт-орієнтованих підприємств. Найбільш вигідною справою був імпорт із Росії нафти, поставки в село нафтопродуктів і потім – продаж сільгосптоварів та продаж за кордон української сталі. Крім того, у період гіперінфляції добре заробляли комерційні банки. Саме цим займалися на початку періоду своєї діяльності більшість родоначальників нинішніх українських ФПГ.

На початку 90-х у Києві заговорили про компанію "Омета" і національний інвестиційний фонд "Омета ХХІ століття". Його заснували Григорій Суркіс (колишній начальник відділу постачання управління капітального будівництва Київського міськвиконкому) та його брат Ігор. Серед інших засновників були відомий юрист Віктор Медведчук та колишній мер Києва Валентин Згурський. Група швидко заснувала фінансову установу: був створений Український кредитний банк, його очолили Юрій Лях і Валентин Згурський. Група робила бізнес на поставках нафти і нафтопродуктів. 1994 р. "Омета" була реорганізована у ЗАТ "Промислово-фінансовий концерн "Славутич"". Продовжуючи роботу на нафторинку, "Славутич" почав розвивати аграрний напрям, зайнявшись торгівлею продовольчих товарів. Пізніше кияни стали освоювати премудрості метало­трейдерства. У результаті з’явились компанії "Славутич-Агро", "Славутич-Нафта" і ЗАТ "Український газовий комплекс". А трохи раніше група приватизувала національну гордість – футбольний клуб "Динамо". Григорій Суркіс став президентом клубу.

Ще одна знакова подія цього періоду – знайомство колишнього першого секретаря Дніпропетровського обкому комсомолу Сергія Тигіпко з місцевими підприємцями Геннадієм Боголюбовим, Ігорем Коломойським і Олександром Мартиновим. За висловом Боголюбова, цей момент можна вважати часом появи групи "Приват": Тигіпко запропонував їм створити банк. Партнери подумали і погодились. Так виник Приватбанк. Окрім банківського бізнесу у групі з’явився і нафтотрейдерський напрям – компанія "Сентоза".

У Харкові "сходила зірка" корпорації "Укрсібінкор", прези­дентом якої став Олег Таранов, а віце-президентом – лідер комуністів у харківській міськраді Олег Демін. Корпорація стала "колискою" багатьох бізнес-структур Харкова, у тому числі Укрсиббанку, президентом якого став Олесандр Ярославський – зять померлого 1996 р. губернатора області Олександра Масельського.

У Донбасі у той період спостерігались два паралельні процеси. По-перше, зміцнювали свої позиції найбільш відомі директори найбільших підприємств регіону. Наймогутнішим став альянс Олександра Булянди ("Азовсталь"), Анатолія Бандури (Азовське морське пароходство) і Юхима Звягільського (шахта ім. Засядько). По-друге, швидко розвивались нові компанії. Найбільшими з них на початку 90-х були корпорація "Дон" і створений колишнім директором шахти "Жданівська" Віктором Нусенкісом концерн "Енерго". Останній уже 1993 р. став найбільшим оператором на ринку вугілля СНД, контролюючи поставки палива на підприємства України, Казахстану і Росії. Серед інших бізнес-структур виділилась корпорація "Атом" Євгена Щербаня і "Справа всіх" Володимира Щербаня, який 1994 р. став губернатором Донецької області.

Ще один відомий донецький донеччанин Ахать Брагін, який ще у 80-х контролював всі місцеві ринки, заснував фірму "Люкс" і купив футбольний клуб "Шахтар".

А в Маріуполі відбувається незначна на перший погляд, але настільки ж важлива за наслідками подія – начальник відділу зовнішньоекономічних зв’язків комбінату "Азовсталь" Сергій Тарута, звільняється з комбінату і створює компанію "Азовімпекс", куди переходять майже всі його підлеглі.

Великий газовий переділ

До середини 90-х український бізнес почав цікавитися промисловими підприємствами, які тоді ще були у власності держави. Найпростішим шляхом здавалась ваучерна приватизація. Проте, недовго проіснувавши у 1994–1995 рр., вона швидко зійшла нанівець. Формально сертифікатні аукціони проводились ще кілька років, але великих підприємств, контрольні пакети яких були продані за приватизаційну власність і компенсаційні сертифікати, можна перерахувати на пальцях. Причин було дві. По-перше, українці не без підстав боялися, що на ваучерній ниві вони можуть програти більш досвідченим росіянам, які щойно завершили приватизацію у себе в країні, а також західним компаніям. По-друге, найбільш кмітливі та особливо наближені до влади підприємці знайшли інший спосіб здійснення контролю над підприємствами, при яких вони ще й добре заробляють (вирішивши таким чином питання початкового нагромадження капіталу). Схема була проста і нагадувала схеми, які вже використовувалися з поставками нафти в обмін на продовольчу продукцію. Тільки мова йшла про газ, без якого не можуть жити металургія і хімія.

Якраз до цього часу українська влада і Національний банк України розпочали боротьбу з інфляцією жорсткими монетарними методами, у результаті економіка була "поставлена на малий грошовий пайок". Виник кризис неплатежів. Ціни на російський газ почали зростати. Тут на допомогу прийшли підприємці, які запропонували поставляти газ промисловим підприємствам в обмін на їх продукцію. Керівництво цю схему ухвалило, і в країні з’явились приватні газотрейдери. Їх бізнес був такий: газ купують у Росії, віддають підприємствам в обмін на продукцію, продукція експор­тується за кордон. Враховуючи, що за російський газ також платили по бартеру, трейдери одержували потрійний навар: продукцію брали у підприємств за безцінь, віддавали росіянам за газ втридорога, а залишки експортували за світовими цінами і твердою валютою. Трохи пізніше трейдери зайнялися поставками електро­енергії на підпри­ємства за бартерно-заліковими схемами (у них також використову­вались газ і ядерне паливо для електростанцій із Росії). Рентабель­ність такого бізнесу досягала сотень процентів, а підприємства ставали фактично повністю залежними від трейдера і керували ними його менеджери. Не обійшлось тут, звичайно, без стрілянини і великих політичних міжусобиць.

Період із відставки Павла Лазаренка і до виборів Леоніда Кучми на другий термін став вирішальним для формування українського бізнесу. Саме у цей час керівництво країни почало проводити ціле-направлену політику створення в країні великих вітчизняних фінансово-промислових груп і перерозподілу на їх користь основних активів. Президенту України потрібна була група підтримки для переобрання.

Спочатку ФПГ створювалась через ті самі трейдерські схеми. Одну з них очолив чоловік дочки президента Кучми Віктор Пінчук. Основою його ФПГ стали банк "Кредит-Дніпро" і корпорація "Інтер­пайп". Остання швидко розвивалась, постачаючи газ десяткам підпри­ємств і реалізуючи їх продукцію. При цьому головна спеціалізація "Інтерпайпа" залишалася тією самою – труби. Під контроль корпорації наприкінці 90-х перейшли ВАТ "Нижньо­дніпровський трубопрокатний завод", ВАТ "Новомосковський трубний завод" і ЗАТ "Нікопольський завод безшовних труб Niko Tube".

Група "Приват", залишилась Сергію Тигіпку, який згодом заснував власну фінансову групу – ТАС), що взяла участь у приватизації десятків підприємств, викупивши великі пакети акцій рудника Суха балка, дніпродзержинського "Азота", Дніпропетров­ського метизного об’єднання. Група "Приват" отримала в управління Дніпропетровський металургійний завод, а також розширила свою зону впливу в нафтовому бізнесі за рахунок західноукраїнських НПЗ.

У Харкові швидко розвивався Укрсіббанк. Перед виборами йому в управління були передані держпакети акцій Північного ГЗКа та заводу імені Дзержинського (слід зазначити, що головою Агентства з управління корпоративними правами, яке і передавало підприємства в управління, був харківчанин Олег Таранов). Таким чином, банк став центром досить великої фінансово-промислової групи.

У галузі управління держакціями з’явився ще один великий бізнес. 1999 року контрольний пакет акцій комбінату "Запоріжсталь" був переданий в управління народному депутату Василю Хмельницькому. Разом зі своїм партнером Андрієм Івановим Хмельницький, врешті-решт, приватизував комбінат. Нині вони мають контрольний пакет акцій спільно з британською компанією Midland Resources.

У Донецькій області відбувались драматичні події. У грудні 1995 року була створена корпорація "Індустріальний союз Донбасу" (ІСД). Ідеологом створення корпорації став заступник голови Донецької облдержадміністрації Віталій Гайдук, а виконавчим директором – Сергій Тарута ("Азовімпекс" є одним із акціонерів ІСД). З корпорацією тісно співпрацювали й інші бізнес-структури регіону: "Данко", Донгорбанк, компанії Євгенія Щербаня. У лютому 1996 року тодішній губернатор Володимир Щербань видав розпорядження згідно з яким ІСД став єдиною організацією, яка здійснює укладання договорів з оптовими імпортерами газу на поставку у регіон. Однак за газовий ринок області розгорнулась жорстока боротьба. Восени 1995 року (ще до створення ІСД) на стадіоні "Шахтар" було вбито Ахатя Брагіна. Згодом від рук кілерів загинули голова компанії "Данко" Олександр Момот, пізніше – Євгеній Щербань.

Так чи інакше, але період перебування при владі теперішнього каліфорнійського в’язня донецький бізнес пережив і після його відставки швидко надолужив прогаяне. Першу скрипку у регіоні стали грати ІСД та структури, підконтрольні підприємцю Ринату Ахметову, якому перейшов контроль над більшою частиною бізнесу Ахатя Брагіна, у тому числі футбольний клуб "Шахтар" і Донгорбанк. До середини 1998 року у лідерів донецького бізнесу зберігались досить напружені стосунки з Києвом, однак згодом вони змогли знайти спільну мову з оточенням Леоніда Кучми (пообіцявши під­тримку президенту на виборах) і приступили до створення фінансово-промислової групи за схемою вугілля – кокс – метал і штрипс – труба – газ (ІСД отримала можливість прямої закупівлі газу у російської "Ітери" і перепродажу його підприємствам регіону). До початку 2000 року "під контролем" ІСД і Рината Ахметова знахо­дились "Азовсталь", Авдіївський коксохімзавод, Єнакієвський мета­лургійний завод, Харцизький трубний завод, більшість шахт Донбасу та інші великі підприємства регіону. Серед інших потужних груп у регіоні залишився тільки концерн "Енерго", який працював із "Криворіжсталлю" і розвивав свою схему: вугілля – кокс – метал, контролюючи шахту "Червоноармійська-західна" та Ясиновський коксохімзавод. 2000 року до "Енерго" перейшли акції донецького металургійного заводу.

А що відбувалось у столиці? Після ЄЕСУ контроль над енерге­тичним ринком країни намагалася взяти група "Фінанси і кредит" (Костянтин Живаго, Олексій Кучеренко), що планувалась радником президента Олександром Волковим і головою створеної 1998 року компанії-монополіста "Нафтогаз України" Ігорем Бакаєм, а також "динамівська" група Суркіса – Медведчука та працюючий у ній тоді підприємець – російський громадянин Костянтин Григоришин. Саме ці дві групи приватизували перші українські енергокомпанії, що були виставлені на продаж, – сім обленерго. Дві з них придбала група "Фінаси і кредит", п’ять – "динамівці" і Григоришин.

Серед київських підприємців слід виокремити Петра Порошенка, керівника корпорації "Укрпомінвест", який у ході прива­тизації отримав контрольний пакет акцій над декількома кондитер­ськими фабриками, ставши лідером цього ринку в Україні, і столич­ним суднобудівним заводом "Ленінська кузня". Фінансовою опорою його групи став банк "Мрія".

Кінець трейдерів та боротьба за енергетику

Таким чином, до кінця першого терміну президентства Леоніда Кучми сформувалося тісне коло великих підприємців, фінансові можливості яких дуже відрізнялись від загального середо­вища українського бізнесу. Водночас "зійшов з арени" колишній радянський директорат. Лише дехто зміг зберегти контроль над своїми підприємствами (і то, як правило, завдяки добрим особистим стосункам з президентом).

За часів президентства Леоніда Кучми між ФПГ йшла жорстока бо­ротьба за місце під сонцем та перерозподіл активів, що залишились. Паралельно здійснювалась структуризація та легалізація прав влас­ності на підприємства, контроль над якими був встановлений раніше. Крім того, у 2000 – 2001 роках відбувся серйозний злам у діяльності більшості груп – вони поступово відмовились від трейдерських схем роботи і перейшли до розвитку виробничого бізнесу на своїх підпри­ємствах. Ситуація з платежами в економіці покращувалась, швидкими темпами зникали бартерно-залікові схеми.

Основна боротьба розгорнулась за енергетичну галузь, нафто­переробку та ГМК. В українців з’явились зарубіжні конкуренти. Нині росіянам належать чотири з шести найбільших нафтопереробних заводів (НПЗ) країни. Особливого незадоволення з цього приводу тоді в Україні ніхто не відчував. Всім вже дуже набридли незліченні офшорні фірми, які за давальницькими схемами працювали з НПЗ, до того ж не могли забезпечити їх нормальну завантаженість, прово­куючи постійні кризи. Потім, використовуючи напрацьовані схеми роздрібного продажу, російські нафтовики влаштували "побоїще" дрібним власникам АЗС, встановивши над цим ринком майже повний контроль, оскільки НПЗ надавали їм паливо.

Серед інших надбань росіян слід відзначити купівлю корпо­рацією "Сибірський алюміній" Миколаївського глиноземного заводу (НГЗ). Росіян підтримували місцеві групи впливу. Так, приходу в Україну структур "Альфа-Груп" немало посприяв Віктор Пінчук (до цих пір у нього тісні стосунки з акціонерами "Альфи").

В енергетиці процеси проходили не менш зацікавлено. Ігоря Бакая, який мав величезні борги за газ перед Росією, було знято з посади в НАК " Нафто-газ Україна". Втратив свій колишній вплив і Олександр Волков. Після цього "зірка" групи "Фінанси і кредит" поступово втратила свої позиції. Основним претендентом на привати­зацію енергетики став тандем Суркіс – Григоришин, однак вони не знайшли спільної мови з тодішнім урядом Віктора Ющенка, який мав наміри залучити в енергетику західних інвесторів. Після довгих суперечок був оголошений конкурс на приватизацію шести обленерго, від якого ще на початковому етапі відокремили україн­ських бізнесменів і РАО "ЕЄС Росії". Крім того, уряд погодився з вимогами західних енергокомпаній підвищити вартість електро­енергії для підвищення інвестиційної привабливості обленерго.

Всі ці дії викликали незадоволення промисловців і великих бізнесменів. Незважаючи на це, приватизацію Ющенко В.А. зумів провести, проте навряд чи залишився задоволений результатом. Тільки два обленерго купили американці із AES, а чотири інших – невелика словацька компанія Vuchodoslovenske Energeticke Zavody, яка, як потім стверджували українські ЗМІ, діяла в інтересах представника акціонерів футбольного клубу ЦСК (Москва) Олександра Бабакова, тісно пов’язаного з Григорієм Суркісом. Більшість світових компаній відмовились брати участь у приватизації через високий політичний ризик (саме тоді в Україні розгортався "касетний скандал").

Проте наслідки для самого Віктора Ющенка виявились дуже невтішними. Тодішній бізнес не пробачив йому протекціонізму "західникам". Президент Кучма Л.Д. не хотів псувати взаємини із Заходом тому, ініціативу проявили самі підприємці – через контро­льовані ними фракції та за підтримки лівих вони відправили уряд Віктора Ющенка у відставку. Відразу після цього Леонід Кучма наклав мораторій на приватизацію енергетики. Було лише два винятки. У Донецькій області місцева фірма "Техремпоставка" викупила за борги три електростанції генеруючої компанії "Донбас­енерго". Потім вони були об’єднані в компанію "Східенерго", яка нині належить Ринату Ахметову. У Луганській області також за борги у власність Укрсиббанку (тоді він належав підприємцю Валерію Хорошковському) перейшли розподільчі мережі. Потім контроль над ними встановив Віктор Пінчук (компанія "Луганський енергетичний альянс").

Уточнення власності

Під час процесу "уточнення власності" групи розпочали інвентаризацію свого майна і прав на нього. Одночасно через прива­тизацію підприємства, контроль над якими відбувався неформально, оформлялись у власність офіційно. У результаті цього процесу відбулось декілька великих розподілів власності.

Так, Ринат Ахметов і власники ІСД розділили спільно придбані раніше підприємства. Більшість заводів у Донецькій області ("Азовсталь", Харцизський трубний завод, "Азовмаш" та ін.) перейшли у власність компанії Р. Ахметова "Систем капітал менеджмент"(СКМ), заводи в Луганській області (Алчевські метком­бінат та коксохім) – ІСД.

"Уточнення власності" у випадку з Костянтином Григоришиним та Григорієм Суркісом виявилось справою непростою та й досі незакінченою. Григоришин до 2001 року зумів значно зміцнити свій бізнес. Крім обленерго він контролював два феросплавних заводи, металокомбінат "Дніпроспецсталь", найбільше підприємство з вироб­ництва обладнання для газової галузі – Сумське НПО ім. Фрунзе, а також ряд інших машинобудівних заводів. З таким капіталом на початку 2002 року він вирішив порвати з "динамівцями", відмовив­шись від їх політичного прикриття. Але зробив це несвоєчасно. Незабаром партнера Григорія Суркіса Віктора Медведчука було призначено головою Адміністрації президента. Він набув колосаль­ного впливу в країні. У Костянтина Григоришина почались великі проблеми. Використовуючи пакети акцій, що належали їм, а також держпакети, колишні партнери забрали у нього контроль над усіма обленерго, якими він раніше керував. Труднощі виникли й в інших напрямах. У результаті феро­сплавні заводи Григоришин вимушений був продати групі "Приват", а "Дніпроспецсталь" – російському підрозділу Barrings Group.

Повернути контроль над енергетикою він намагався за допо­могою Віктора Пінчука та Анатолія Чубайса. Вони навіть оголосили наприкінці 2003 року про створення консорціума з управління влас­ністю в енергетиці та для участі у майбутній приватизації. Однак ідея залишилась нереалізованою через потужну протидію "динамівської" групи (або як її більш коректно називають – акціонери Українського кредитного банку). Нині Григоришину належать великі пакети акцій в обленерго, але контроль над їх діяльністю він втратив. Незабаром після появи в Україні Чубайса президент Кучма Л.Д. вирішив взагалі на деякий час не вирішувати питання про приватизацію галузі. Він підписав указ про створення Енергетичної компанії України на чолі з колишнім віце-прем’єром з ТЕК Олегом Дубиною, в уставний фонд якої були передані держпакети акцій обленерго та генеруючих компаній.