91. Вихід Франції з військової організації нато (лютий 1966 р.)

До середини 60-х років між Францією та її західними партне­рами намітилися доволі відчутні суперечності з ряду кардинальних проблем міжнародної політики та стратегії НАТО. Ш. де Голль взяв курс на обмеження впливу США в Західній Європі, блокування вход­ження до «Спільного ринку» Великобританії, відновлення золото­го стандарту в міжнародних валютно-фінансових розра­хунках, здобуття Францією лідерства в ЄЕС, забезпечен­ня її економічних інтересів як у галузі промисловості, так і сільського господарства. З 1959 р. прези­дент Ш. де Голль почав здійснювати заходи щодо виходу Франції з військових структур НАТО, що відбулося врешті-решт у лютому 1966 р. Вихід Франції з НАТО став однією з найважливіших скла­дових нового зовнішньополітичного курсу країни, спрямованого та відігравання Францією самостійної міжнародної ролі. Його елемен­том був також новий, оснований на здоровому прагматизмі підхід до відносин з Радянським Союзом, іншими країнами «со­ціалістичного табору». Вихід Франції з системи інтегрованого команду­вання зброй­ними силами НАТО в 1966 р. і ліквідація військових баз та інститутів блоку, що перебували на її території, безперечно, свідчили про гли­боку кризу в системі західних союзів.

Політика протистояння та ультимативних вимог щодо своїх головних партнерів – США, Великобританії та ФРН у межах як Атлантичного союзу, так і Європейсько­го економічного співтова­риства призвела в другій по­ловині 60-х років до фактичної зов­нішньополітичної ізо­ляції Парижа. Тому прагнення керівництва П'ятої Республіки до розширення та поглиблення відносин з країнами протилежного блоку, яке знаменувало повер­нення до старої європей­ської моделі зовнішньополітичної поведінки («держава, що балансує між своїми конкурен­тами») у значною мірою було єдиною можли­вою за тих умов раціональною стратегією.

92. Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам (14 грудня 1960 р.)

14 грудня 1960 р. Генеральна Асамблея прий­няла історичну Дек­ларацію про надання незалежності ко­лоніальним країнам і народам. Про силу антиколоніальних настроїв у світі і в ООН переконливо свідчив уже той факт, що ніхто не наважився проголосувати проти і лише 9 країн утрималися (Австралія, Бельгія, Великобританія, До­мініканська Республіка, Франція, Португалія, Іспанія, Південна Африка та Сполучені Штати Америки).

Важко переоцінити значення цього документа, який засвідчив спільне засудження людством колоніалізму. Декларація проголосила не тільки право, колоніальних народів на незалежність, а й перед­бачила створення сприятливих умов для його втілення в життя. Дек­ларація засудила пригнічення народів іноземними гнобителями, домі­нування й експлуатацію як порушення фундамен­тальних прав люди­ни, що суперечить Статуту ООН. Декларація проголосила, що всі народи мають право на самовизначення; недостатня політична, еко­номічна, соціальна й освітня підготовка не повинна слугувати пере­поною для незалежності. Наголошувалося, що будуть припинені всі воєнні дії або репресивні заходи проти залежних народів, аби дати їм можливість мирно і вільно використати їх право на цілковиту незале­жність. Щодо інших територій, які ще не здобули незалежність, передбачалися негайні заходи для передання всієї влади народам цих територій без будь-яких умов у відповідності з їх вільно виявленим бажанням цілковитої незалежності й свободи. Водночас Декларація містила принципово важливі положення щодо цілісності держав. Підкреслювалося, що будь-які спроби часткового або повного пору­шення національної цілісності й територіальної єдності країни несу­місні з цілями та принципами Статуту ООН. Через рік після прий­няття Декларації, в 1961 р.. Гене­ральна Асамблея утворила Комітет 17-ти для контролю за втіленням її в життя і вироблення необхідних реко­мендацій. У 1962 р. Комітет був розширений і став Комітетом 24-х. Він виряджав місії, заслухову­вав петиції, робив рекомендації щодо ситуації на тій чи шшій території.

На основі Статуту ООН (розділи XI, XII і XIII) створена більш ефективна система міжнародної опіки над несамоврядними терито­ріями. У ряді випадків ООН втручала­ся з метою припинення ворож­нечі (Індонезія, Кашмір, Палестина). Отже, ООН діяла як головна міжнародна антиколоніальна сила.

З прийняттям у 1960 р. Декларації про деколонізацію настав новий, більш активний період в антиколоніальній діяльності ООН. Створена правова основа руху поневолених народів до незалежності. Найбільша заслуга ООН полягала в утвердженні нового порядку у світі, у встановленні справедливих відносин між метрополіями і коло­ніями, у сприянні економічному, соціальному, куль­турному й полі­тичному розвиткові новоутворених неза­лежних держав. Молоді країни ставали повноправними членами Організації Об'єднаних Націй, що забезпечувало міжнародний захист їх національних інтересів.