22. Рапалльський договір

Підписання Рапалльського договору відбулося під час Генуезь­кої конференції 16 квітня 1922 року. Його суть: взаємна відмова від відшкодування військових збитків, відновлення дипломатичних від­носин, найбільше сприяння в торгівлі. Росія відмовилась від права на репарації, а Німеччина – від претензій за націоналізацію Росією майна німецької дер­жави. Це означало припинення дії Брестського мирного договору і дипло­матичної ізоляції Росії. Поява цього до­говору була несподіванкою для учасників Генуезької конференції. Цей договір називали "слов'яно-тевтонський", "буря в Генуї", "спалах бомби". Країни Заходу-учасниці конференції за цей крок по відно­шенню до Росії виключили Німеччину з учасників конференції. Цей договір став ударом по ізоляції радянської Росії й Німеччини. Обидві держави взаємно відмовилися відшкодувати воєнні витрати (Німеч­чина відмовилася від Брестського миру, Росія – від німецьких репарацій). Договір передбачав розвиток взаємовигідної торгівлі між обома державами на основі принципу найбільшого сприяння. Рапалльський договір мав велике значення. Це було перше юридичне визнання радянської Росії. Обидві країни були життєво зацікавлені в такому договорі. Вже наприкінці 1922 року значно поліпшилася торгівля між цими двома країнами. Договір вніс суттєві зміни в міжнародну політичну си­туацію і сприяв розвиткові взаємовигідного співробіт­ництва Росії й Німеччини не тільки в економічній, полі­тичній та культурній галузях, але навіть у військовій. Було проведено ряд таємних переговорів щодо військового співробітництва. В Росії почали діяти німецькі військові навчальні центри та почалося будівництво змішаних радянсько-німецьких оборонних підприємств. Таємне військове співробітництво між радянською дер­жавою й Німеччиною не було чимось незвичайним у прак­тиці міжнародних відносин. У ті роки таємне військово-технічне співробітництво з Німеччиною здійснювали США, Японія, Італія та деякі інші країни. На останок необхідно відмітити, що Рапалльський договір зіграв не на користь країн Антанти, так як вони мали намір використати Німеччину проти радянської держави.

23. Перша криза Версальської системи та її врегулювання (репарації, Рурська криза, план Дауеса, план Юнга)

До кризової ситуації призвела проблема виплати репарацій Франції Німеччиною. На цей час Німеччина вже сплатила частину репарацій Франції і вимагала мораторію на 2-4 роки, так як була в важкому економічному положенні. Уряд Франції відмовився від будь-яких поступок й в січні 1923 року Франція окупувала Рур з метою заставити Німеччину сплачувати репарації. США й Англія зайняли очікувальну позицію. Радянський Союз в сою чергу за без­печив Німеччину необхідною продовольчою допомогою. Окупація Руру мала тяжкі економічні наслідки як для Німеччини, так і для Франції. Німецька економіка була повністю дезорганізована, тисячі підприємств Руру зупинили виробництво. Для Франції зросли окупа­ційні витрати, зменшились поставки вугілля з Руру, внаслідок знач­ного скорочення виробництва. США та Англія в кінцевому випадку вирішили втрутитися задля порятунку Європи від катастрофи. Наприкінці 1923 року було вирішено створити два комітети експертів. Перший – для розробки планів стабілізації німецької марки й бюджету Німеччини. Головою цього комітету став американський банкір Ч. Дауес. Другий – для пошуку шляхів повернення репарацій Німеччиною. Цей комітет очолив англійський фінансист Мак-Кенна. Дауес взяв на себе вивчення репараційної проблеми в цілому. Вже на Лондонській конференції, яка тривала з 16 липня по 16 серпня 1924 року було представлено так званий план Дауеса (1924 р.), який містив такі положення: загальна сума і термін репарацій не визна­чалися; репарації здійснювалися шляхом річних виплат: 1925 рік – 1 млрд. марок; 1926 рік – 1,22 млрд. марок; 1927 рік – 1,22 млрд. марок; 1928 рік – 1,75 млрд. марок; 1929 рік – 2 млрд. марок; джерела репарацій – відрахування з бюджету за рахунок непрямих податків (на пиво, спиртні напої, тютюн та інше), транспортного податку, відрахувань від прибутків промисловості; репараційна комісія на чолі з французьким керівником ліквідовувалася і встановлювався новий орган, першою головою якого був американський банкір. Таким чином економіка Німеччини була поставлена під англо-американсь­кий контроль. Надавались Німеччині кредити для відновлення важкої промисловості. Передбачалося, що збут своєї продукції Німеччина буде здійснювати Радянському Союзові, щоб не конкурувати з дер­жавами Антанти. Виведення через рік французьких окупаційних військ з території Руру. Отже, суть плану полягала в тому, що Фран­ція зобов'язувалася вивести свої війська з Рурської області. Німеч­чина з свого боку зобов'язувалася виплачувати репарації по зроста­ючій величині (за умови, що вона відбудує свою економіку), у 1924 р. – 1 млрд. марок, у 1928 р. – 2,5млрд. марок. Німеччина мала одержати кредит у 800 млн. ма­рок. Покрити кредит Німеччина мала за рахунок торгівлі з СРСР. За німе­цьку продукцію СРСР розраховувався зо­лотом. Одержане Німеччиною зо­лото і повинно було піти на виплату репарацій. США зрозуміли, що без відбудови німецької економіки не може бути і мови про сплату нею репа­рацій. Віднині США, а не Франція виступали гарантом одержання усіма репарацій з боку Німеччини. Основним шляхом для одержання репарацій був обраний економічний (за участю американського капіталу перш за все). Таким чином, заради одержання репарацій країни Заходу вирішили піти на відродження німецької економіки. Німеччина одержала упро­довж 1924-1929 рр. не 800 млн. марок позики, як це було перед­бачено, а 25 млрд. марок. На виплату репарацій вона витратила 11 млрд. марок. Німеччина зуміла по господарському розпорядитися великими фінансовими можливостями, при цьому значну частину коштів направила у військову промисловість. Реаліза­ція плану Дауеса привела до посилення впливу США на всю Європу.

У 1929 р. під тиском Німеччини для розгляду репараційного питання був створений новий міжнародний комітет, який знову очолив громадянин США О. Юнг. Німеччина категорично настоює на зменшенні репарацій, і США підтримують її в цьому питанні. Адже вони були зацікавлені в одер­жанні прибутків з наданих Німеччині кредитів (репарацій США не одержу­вали). Країни Європи навпаки не хотіли йти на зменшення репарацій. У кінцевому рахунку, узгоджений план був прийнятий. Сутність плану Юн­га (1929 р.) полягала в тому, що загальна сума репарацій визначалась у 114 млрд. марок. Кожного наступного року виплати скорочувались на 20% аж до 1966 p., а до 1988 р. виплати не повинні перевищувати 1,6 млрд. марок у рік. Крім того план передбачав припинення контролю за фінансовою діяль­ністю Німеччини з боку держав-переможниць. З вересня 1929 р. план Юнга при згоді 12 європейських держав вступив у дію.

Таким чином, економічний інтерес кожної окремо взятої країни й усіх разом увійшов у протиріччя з Версальським мирним дого­вором, особливо щодо репарацій з боку Німеччини. Державні діячі, бізнесмени того часу знайшли в собі достатньо політичної сміливості, стали на шлях сприяння розвитку Німеччини. Біда в тому, що з часом цей добрий жест з боку пере­можців був використаний фашистами для гіпертрофованого розвитку вій­ськово-промислового комплексу.