50. Початок “холодної війни”

1945-70-х роках характеризувалися більш-менш постійним ста­ном «холодної війни» між ос­новними протагоністами на міжна­родній арені – СРСР з одного боку і США з іншого, які відповідно були лідерами протилежних військово-політичних блоків. Тільки після «карибської кризи» 1962 р., коли людство впритул пі­дійшло до межі термоядерної війни і знищення цивіліза­ції, почалася розрядка міжна­родної напруженості.

Прагнучи обмежити «радянський експансіонізм», він підтриму­вав політику «стримування», але не розглядав її як самоціль; більш важливим для В. Черчилля було врегулювання ситуації шляхом як­найкращого використання переговорних мож­ливостей західних країн. Перший натяк на це пролунав у його широко відомій фултон­ській промові 5 березня 1946 р., яка, втім, більше запам'яталася словами про «залізну завісу» і вважається першим актом «холодної війни». Два з половиною роки по тому, 9 жовтня 1948 р., він повернувся до своєї аргументації, виступаючи у валійському містечку Лландундо: «Ми маємо поставити пи­тання руба й провести остаточне врегу­лювання. ...Західні нації швидше зможуть досягти довгостро­ко­вого врегулю­вання й уникнути кровопролиття, якщо вони сформулю­ють свої справедливі вимоги, поки атомна зброя перебу­ває в нашому розпорядженні й поки російські комуністи не оволоділи атомною енергією». Ще через два роки В. Черчилль повторив аналогічний заклик у палаті гро­мад: західні країни є достатньо сильними, щоб піти на переговори, в той час як очікуванням вони лише послаб­люють себе.

В. Черчилль прагнув звузити район радянського впли­ву, але був готовий співіснувати з радянською владою, обмеживши масштаби її поширення. Керівництво ж США домагалося знищення, а не звужен­ня сфер про­никнення свого оппонента. Врешті-решт американська позиція взяла гору, що зумовлювалося, на думку Г. Кіссінджера, тим, що «Америка була сильнішою, ніж Ве­ликобританія, та тим, що В. Черчилль у статусі лідера британської опозиції не мав можливості чинити тиск у справі реалізації своєї стратегії».

51. Створення Ліги арабських держав

Після краху мандатної системи й утворення неза­лежних арабсь­ких держав посилилися доцентрові тенденції в міжарабських відно­синах. Цьому сприяла й консолідація арабських країн у зв'язку з загостренням палестинської проблеми. Спочатку ініціаторами об'єд­нання виступили пред­ставники Хашимітів — правлячої династії в Йорданії та Іраку. Проте їхні плани «Великої Сирії» та «Родючого півмісяця» були відкинуті іншими арабськими країнами. Ініціативу об'єднання взяв на себе Єгипет. Восени 1944 р. в Александрії на установчій конференції арабських країн було підписано так званий Александрійський протокол, що передбачав створення Ліги арабських держав.

Статут Ліги, підписали в Каїрі 22 березня 1945 р. Єгипет, Сирія, Йорданія, Ірак та Ліван (Ємен підписав Статут у травні). Статут зафіксував цілі й завдання орга­нізації: розвиток відносин між арабськими країнами на основі поваги до незалежності й суверені­тету, співпраця в галузі економіки, соціальній та культурній сферах. Перед­бачалася також координація зовнішньополітичних курсів араб­ських країн.

Принципами діяльності ЛАД проголошувалися: добро­вільність відносин між державами, взаємна повага до суверенітету й не залеж­ності, суверенна рівність держав, заборона використання сили для розв'язання суперечок, повага до існуючих в країнах режимів.

З самого початку існування ЛАД центральною проб­лемою в її діяльності стала палестинська проблема. На сьогоднішній день ЛАД об'єднує 21 країну (Алжир, Бахрейн, Джібуті, Єгипет, Йорданію, Ірак, ЙАР, Катар, Кувейт, Ліван, Лівію, Мавританію, Марокко, НДРЙ, ОАЕ, Оман, Саудівську Аравію, Сирію, Сомалі, Судан, Туніс).