68. Агресія сша проти Гватемали

Революція у Гватемалі 1944-1954 рр. пройшла у своєму роз­витку кілька етапів. Уже в перші її роки за підтримки народних мас уряд X. Аревало (1944-1950) ужив ряд заходів на захист національ­ного суверенітету. Через від­мову в концесіях американським нафто­вим компаніям та прийняття в 1949 р. Закону про нафту США в ті роки не змогли заволодіти нафтовими багатствами країни. В ході затяжного конфлікту з компанією «Юнайтед фрут», спри­чиненою небажанням останньої задовольнити со­ціально-економічні вимоги робітників компанії, X. Аревало ставав на бік трудящих. Одним з основних завоювань революційного процесу у Гватемалі стала аграрна реформа, закон про яку прийняв новий уряд на чолі Арбенсом у 1952 р. Реформа не тільки завдала сильного удару земельній олігархії, а й безпосередньо зачепила інтереси могутньої «Юнайтед фрут». Рево­люційний процес у Гватемалі вплинув на зовнішню політику країни, в якій з поглибленням курсу на внутрішні пере­творення посилилися тенденції до самостійності. Нерідко уряд Гватемали виступав з само­стійних, анти­імперіалістичних позицій. В ООН – на відміну від ба­гатьох латиноамериканських країн – позиція країни явно не відпо­відала відведеній їй Сполученими Штатами ролі слухняного учасника «машини голосування».

На міжнародних форумах представники Гватемали, хоч і зали­шались часто наодинці, виступали на захист на­ціонального сувере­нітету, наприклад права на незалежну від США зовнішню політику, відкрито звинувачували Спо­лучені Штати та їх союзників з-поміж військово-дикта­торських режимів у тому, що під приводом боротьби з комунізмом вони перешкоджають розвиткові Латинської Америки. Соціально-економічні й політичні перетворен­ня у Гватемалі в умовах «холодної війни» правлячі кола США розцінили як небезпечний пре­цедент порушення звичного «статус-кво» в безпосередній близькості до своїх кордонів. США прагнули створити обстановку ворожості навколо Гватемали. Це посилювалось тією обставиною, що дикта­торські режими в сусідніх Гондурасі й Нікарагуа перетворилися на опорні пункти контрреволюції, які фі­нансувалися Вашингтоном і «Юнайтед фрут».

У 1954 р. США в союзі з місцевою реакцією і нікарагуанським режимом А. Сомоси організували вторгнення військових найманців до Гватемали й придушили рево­люцію. Патріотично налаштовані дрібнобуржуазні про­шарки не змогли довести започатковані перетво­рення у Гватемалі до кінця. Уряд X. Арбенса не пішов на тісний союз із народними масами і в останній момент не зва­жився озброїти народ перед загрозою вторгнення.

69. Громадянська війна в Китаї та проголошення кнр

На початку 1947 р. збройні сили націоналістичного Китаю здо­були свої останні перемоги. Але в квітні становлення Чан Кайші (керівник націоналістичного руху) раптово погіршало. До середини 1947 комуністи заволоділи майже всією Маньчжурією. Зброя, яку постачали США потрапляла до комуністів, оскільки багато офіцерів збройних сил часто продавали її або самі переходили на бік супро­тивника. Генерал Маршалл оголосив про свій намір запропонувати програму економічної допомоги Китаю, вона передбачала надання кредиту на 15 місяців у розмірі 570 млн. доларів, який мав бути використаний на цивільні потреби. Вона стала відома, як “Акція допомоги Китаєві”. Проте було вже запізно і величезна підтримка, яку отримав націоналістичний уряд, уже не допомогла йому подолати численні труднощі. Іноземна допомога Китаєві з 1945-1949 рр. до­сягла 2245 млн. доларів, 90% надійшли з США. Приблизно половина цих кредитів була використана на воєнні цілі.

18 жовтня 1948 р. урядові війська залишили Чаньчунь, столицю Маньчжурії, отож націоналістичний Китай остаточно втратив Маньч­журію. Завоювання комуністів Північного Китаю велося з різних напрямків. На початку 1949 р. Чан Кайші почав мирні переговори. Мао Цзедун у своїй відповіді висловив вимоги, які практично озна­чало встановлення комуністів на всій території Китаю. 22 січня вій­ська комуністів зайняли Пекін. 25 січня націоналістичний уряд подав у відставку.

20 квітня знову почався наступ комуністичних збройних сил. Велися бої, виникали повстання, очолювані генералом Ма Пуфунем. Але 21 вересня 1949 Мао Цзедун у присутності 600 делегатів прого­лосив Китайську Народну Республіку. Після тривали поразок націо­налістичному Китаєві залишився лише о, Тайвань, Пескадорський архіпелаг та кілька прибережних островів. Пе­ремога Комуністичної партії Китаю стала можливою за­вдяки сприятливій міжнародній ситуації, зокрема перемозі країн антигітлерівської коаліції над фа­шизмом, роз­громові мілітаристської Японії, суттєвій допомозі Ра­дянського Союзу.

Уряд КНР оголосив про намір установити нормальні відносини з усіма країнами, включаючи й капіталістичні, на засадах рівності, взаємної вигоди та поваги сувере­нітету. Підкреслювався миролюбний характер зовнішньо­політичного курсу країни. Разом із тим китайські керівники висунули гасло «триматися однієї сторони», тобто СРСР. Визначений курс зумовлювався ворожою політикою США до кому­ністичного уряду КНР. Зробив­ши свій вибір, КНР стала щирим союзником СРСР. Керівництво КПК відчувало гостру потребу в його допо­мозі.

Війна в Кореї та участь у ній КНР ще більше за­гострила американо-китайські суперечності, підкреслив­ши особливе значення для КНР підтримки з боку Ра­дянського Союзу. Пекін неодноразово заявляв публічно про позитивну роль СРСР у справі розбудови народного господарства в КНР. Водночас китайські дослідники за­значають, що радянсько-китайські відносини «не були вільними від суперечностей, а єдність – від боротьби».

Бірма була першою країною поза комуністичним блоком, яка визнала уряд Мао Цзедуна (грудень 1949). За нею відразу це зробила Індія, проконсультувавшись з іншими країнами Британської спів­дружності. Потім Пакистан, Норвегія, а 6 січня і Великобританія визнала комуністичний Китай. Вона зробила це внаслідок тиску своїх азійський домініонів, маючи на меті зберегти важливі комерційні інтереси, які вона мала в Китаї. Для США визнання Китаю означало б відмову від їхнього зобов’язання щодо захисту Тайваню та збройних сил китайських націоналістів, які там перебували та передачу їх комуністам. Що ж до Франції, то вона вагалась аж до того дня, коли Мао Цзедун визнав комуністичний уряд В”єтміню в Індокитаї (25 січня 1950).

ООН за постановою Ради Безпеки від 14 січня 1950 відмовила СРСР у пропозиції виключити націоналістичний Китай з ООН. СРСР висловив ультиматум та оголосив бойкот Раді Безпеки, це стало початком кризи ООН, яка тривала до початку війни в Кореї, повернення СРСР 1 серпня 1950 в Раду Безпеки.