24. Конференція в Локарно

Локарнська конференція відбулася 5-16 жовтня 1925 року з метою політичної інтеграції Німеччини в Версальську систему та об’єднання Західної Європи. В цій конференції взяли участь Англія, Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Польща та Чехословаччина. Було вироблено ряд угод, які передбачали наступне:

1. Взаємне гарантування кордонів та зобов’язання про ненапад між Німеччиною та Францією, Німеччиною та Бельгією.

2. Арбітраж між Німеччиною та Францією, Бельгією, Польщею, Чехословаччиною на випадок якихось прикордонних суперечок.

3. Прийняття Німеччини до Ліги Націй і надання їй постійного місця в Раді. Прийняття відбулося 8 вересня 1926 року.

Підсумки Локарнської конференції:

1.Угоди було укладено в інтересах Німеччини. Німеччина домо­глася відносної “рівноправності” з великими державами. Західні дер­жави вважали Локарнську конференцію позитивним кроком в перед, в той час як Німеччина вже тоді вбачала в цій конференції перший крок до зламу Версальської системи і до відновлення своєї когут­ності.

2. Локарнські договори спрямовувалися проти Радянського Союзу. План Дауеса склав по суті економічну базу, а Локарнська конференція політичне оформлення блоку капіталістичних країн Єв­ропи з відвертим антирадянським змістом.

Таким чином, Локарнські угоди підвели риску під пошуками розвит­ку світу в період стабілізації. Причому багато було зроблено з урахуванням інтересів Німеччини. Захід немов би хотів забути про неприязнь до Німеч­чини, яка мала місце під час Першої світової війни та одразу ж після її закінчення. Враження європейської громад­ськості від результатів Локарнсь­кої конференції було таким сильним, що міністри закордонних справ Анг­лії, Франції та Німеччини Остін Чемберлен, Арістид Бріан і Густав Штреземан були відзначені Нобе­лівськими преміями "за миротворчу діяльність".

25. Підготовка та підписання пакту Бріана-Келлога

У Східній та Середземноморській Європі період 1925-1929 років ви­дався менш бурхливим, ніж попередній. З 1924 року (смерть Леніна) до 1927 рік СРСР був визнаний вже більшістю європейських держав. 2 лютого 1924 року Великобританія визнала де-юре радян­ський уряд. 30 листопада 1923 року Муссоліні заявив, що "фашист­ський уряд не бачить жодної пе­решкоди для визнання де-юре Радянської Росії. Він вимагає тільки еко­номічних пільг". Це визнання з боку Італії відбулося 8 лютого 1924 року. Слі­дом за Англією та Італією це зробили Норвегія (13 лютого), Австрія (25 лю­того), Греція (8 березня), Швеція (15 березня), Данія (18 червня), Китай (31 травня), Албанія (6 липня), Мексика (кінець липня), Угорщина (5 верес­ня). Франція визнала СРСР пізніше. Затримка з визнанням пояснюється тим, що 11 березня 1924 року французький парламент ратифікував Паризьку конвенцію про Бессарабію, укладену в 1920 році. Румунія відмовилась проводити плебісцит у цьому краї, який СРСР і далі вважав своїм. Нарешті, 28 жовтня 1928 року Франція визнала де-юре Радянський Союз. Визнання СРСР було доповнене 20 січня 1925 року підписанням Радянсько-японської угоди.

У 20-ті роки відбувалися два суперечливі та взаємовиключні процеси: прагнення до роззброєння й нестримна гонка озброєнь, що відповідала інтересам великого капіта­лу та обіцяла збільшення прибутків. У ці роки вперше широко та на міжнародному рівні обго­ворювалися пробле­ми роззброєння. Вони, щоправда, були приречені на не­вдачу, оскільки Версальсько-Вашингтонська система вста­новила нерівність в озброєннях і всі переговори фактично зводились до закріплення цієї нерівності. Разом з тим у 1925 р. вдалося підписати Женевську конвенцію про заборону застосування хімічної та бакте­ріологічної зброї (у роки Першої світової війни від газових атак загинуло майже 40 тис. солдатів). Міністр закордонних справ Фран­ції А. Бріан 6 квітня 1927 р. запропонував укласти франко-американський договір, що забороняв використання війни як засобу національної політики. Французькі правлячі ко­ла розраховували забезпечити цією угодою доброзичливе ставлення світової громадськості до своєї політики і таким чином зміцнити позиції в Європі. Державний сек­ретар США Келлог 28 грудня 1927 p., схваливши в принципі ідею Бріана, запропонував уклас­ти не двосторонній, а багатосторонній договір. США розраховували пов'язати країни, що залучалися до угоди, зобов'язаннями і посилити свій вплив на світовій арені. СРСР не отримав запрошення до участі в перего­ворах про укладення пакту, однак у серпні 1928 р. був запрошений приєднатися до угоди і пер­ший серед інших країн ратифікував його. Західні країни не поспішали надавати Пакту чинності. СРСР звернувся з пропози­цією достроково ввести угоду до дії в Польщі, Литві, Латвії, Естонії, Фінляндії. 1929 р. було підписано Мос­ковський протокол, у якому СРСР, Латвія, Польша, Румунія, Естонія, а також Литва, Іран та Туреччина заявили про дострокове набрання чинності Паризьким договором. Однак, як показали наступні події, подібні однобічні акції успіху не мали.

Отже, можна сказати, що підготовка даного пакту розпочалася ще в 1927 році, коли міністр закордонних справ Франції Бріан звернувся до США з пропозицією укласти дво­сторонній договір «про вічну дружбу і заборону звернення до війни як знаряддя національної політики», розраховуючи цим договором підняти авторитет Франції. Державний секретар США Келлог спочатку не звер­нув уваги на цю пропозицію, але потім вирішив використати ідею Бріана задля посилення впливу США на світову політику й створення нового політичного об'єднання держав на противагу Лізі Націй. Він послав ноту-відповідь Франції з пропозицією укласти не двосторонній, а багато­сторонній договір між «головними державами світу» про недопустимість війни між ними. Келлог познайомив уряди ряду держав з цим листуванням. Всі країни схвалили таке рішення, але кожна намагалася зробити деякі виключення. Так, Англія обумовлю­вала собі “право самозахисту” і одночасно заперечувала проти участі держав, які ще не набули світового визнання (йшлося насамперед про СРСР). Франція, Японія та Італія також настоювали на законній самообороні. В результаті тривалого вдосконалення цей пакт було підписано 15 державами на чолі із США та Францією 27 серпня 1928 року в Парижі. Загалом до цього пакту приєдналося 69 країн.

Цей договір безперечно мав позитивне значення: 1) важ­ливим був факт колективного проголошення державами “права на мир” та відмови від війни як інструменту державної політики; 2) універсальна форма пакту відкривала можливості приєднання до нього залежних та напівколоніальних країн; 3) цей пакт поклав певні зобов’язання на держави перед громадською думкою.

Разом з тим пакт мав і ряд недоліків: 1) відмова від “права на війну” не підкріплювалася жодними зобов’язаннями про роззброєння чи хоча б обмеження гонки озброєнь; 2) невизначеність формулю­вань, зокрема про заборону війни.

Радянський Союз також приєднався до цього пакту і ратифі­кував його 29 серпня 1928 року, хоча і відзначив публічно недоліки цього пакту. Вже на початку 1929 року Радянський Союз і деякі сусідні держави підписали протокол про негайне набрання сили пакту Бріана-Келлога. Загалом пакт Бріана-Келлога не справдив надій люд­ства. Відсутність гарантій та двозначність формулювань підри­вали його ефективність, і такі держави-агресори, як Японія, Німеч­чина та Італія вже на початку 30-х років грубо порушили його.