Змістовий модуль 2.

Тема 3. Розвиток і діяльність міжнародних

організацій.

3. Створення Ліги націй та її діяльність

Лігу Націй створено на Паризькій мирній конференції за ініціа­тивою президента США В. Вільсона. Створення Ліги Націй було першою спробою утво­рення організації глобального характеру, яка б узяла на себе відповідальність за підтримання миру на земній кулі шляхом погодження дій її членів.

Завдання – бороть­ба за мир, співробітництво й безпека народів.

Найважливіша мета – підтримання миру, збереження повоєн­ного статус-кво, виконання умов Версальського миру.

Ліга Націй, яка мала виконувати роль координатора між народ­них відносин, іні­ціатора у вирішенні складних міждержавних сто­сунків, вперше зібралась на своє засідання у листопаді 1920 року у Женеві. Принагідно зауважимо, що не усі держави Європи, які могли б серйозно впливати на підготовку і прийняття рішень постійно брали участь у її роботі. Так, Німеччина брала участь в роботі Ліги Націй з 1926-1933 pp., Італія – з 1920-1937 pp., CPCP – з 1934-1940 pp. Спо­лучені Штати Америки взагалі не побажали стати чле­ном Ліги націй. За таких обставин очікувати високого рівня ефективності Ліги Націй у вирішенні складних міжнародних проблем не доводилось.

Статут передбачав гарантії членам організації у збе­реженні їхньої політичної незалежності й територіальної цілісності проти зовнішньої агресії; передбачав ко­лективні дії усіх членів Ліги в разі порушення агресором статуту та розв'язання конфліктів; воєнні санк­ції, економічна та політична ізоляція поруш­ника миру; створення об'єд­наних збройних сил з контингентів країн-членів Ліги.

Слабкість Ліги націй як інструмента підтримання миру зумов­лювалася самим статутом. Рішення ухвалювали­ся за принципом одностайності, за винятком питань процедурних і таких, що стосува­лися прийняття нових членів. Обов'язкову силу мали тільки рішення з адміністратив­них питань, що стосувалися самої Ліги. Навіть санкції фактично були добровільними. Статут Ліги Націй був складовою частиною Версальсь­кого мирного договору. Його підписали 44 країни. Але США, під впливом «ізоляціоністів» у конгресі, не ратифі­кували Версальський договір й не увійшли до складу Ліги Націй.

Головними органами Ліги були Збори представників усіх членів організації (Асамблея), Рада Ліги Націй у складі 5-ти постій­них членів (США, Англії, Франції, Італії та Японії) й 4-х тимчасових. Відсутність ряду великих держав серед членів Ліги негативно позна­чилася на ефективності її діяльності. СРСР прийнято до Ліги Націй у 1934 p. та вик­лючено у зв'язку з радянсько-фінською війною 1939-1940 рр. Німеччина вступила до Ліги Націй у 1926 p. й вийшла з неї 19 жовтня 1933 p., Японія вийшла з Ліги Націй 28 березня 1933 p. Ліга Націй виявилася нездатною підтримати статус-кво, що склалося внаслідок першої світової війни, збе­регти Версальсько-Вашинг­тонську систему. Друга світова війна остаточно поховала Лігу Націй, хоча фор­мально вона проіснувала до 31 липня 1946 p.

4. ООН

Статут ООН був підписаний 26 червня 1945 р. на конференції у Сан-Франциско. Він вступив у силу 24 жовтня 1945 р. Щорічно 24 жовтня відзначається день ООН.

Якщо Ліга Націй була результатом Першої світової війни, то ООН пос­тала внаслідок Другої світової війни. Статут ООН вперше в історії юри­дичне поставив поза законом війну, поклав на членів цієї організації зобо­в'язання утримуватися у міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування, закріпив як загальновизнану норму міжнародного права принцип мирного співіснування держав, які належать до різних суспільно-політичних систем, визначив зав­дання ООН на підтримку міжнародного миру і безпеки, відведення і усунення небезпеки для миру і придушення актів агресії.

На 1 серпня 1985 року в складі ООН було 159 держав. Ряд держав, міжна­родних і національно-визвольних організацій мають при ООН статус спосте­рігачів. Головними органами ООН є Генеральна асамблея, Рада Безпеки, еконо­мічна і соціальна ради, Рада по опіці, Міжнародний суд і секретаріат. У ви­падку необхідності і згідно з Статутом створюються допоміжні органи. Штаб-квартира ООН – в Нью-Йорку, є відділення ООН у Женеві і Відні.

Потреби сучасного міжнародного розвитку привели до виник­нення найрізноманітніших міжнародних організацій. Серед них: спе­ціалізовані міжнародні організації та агентства, регіональні міжна­родні організації, організація у справах безпеки і співробітництва в Європі.

Спеціалізовані міжнародні організації та агентства є автоном­ними інсти­туціями, які мають власне членство і органи, а функціо­нально діловим до­говором пов'язані з ООН. Найважливіші серед них: Міжнародний банк ре­конструкції і розвитку (Світовий банк), Всес­вітня організація охорони здоров'я (ВООЗ), Міжнародна організація праці (МОП) тощо.

До регіональних міжнародних організацій належать: Організація еко­номічного співробітництва і розвитку – ОЕСР, Організація Пів­нічно­атлантичного договору – НАТО (орган колективної оборони країн, які входять до організації).

Головні завдання ООН були закріплені в її Статуті: підтримання міжнародного миру і безпеки, відвернення і усунення небезпеки миру і придушення актів агресії, вирішення мирними засобами між народ­них супе­речок або ситуацій, які можуть привести до порушень миру, розвиток дружніх відносин між націями на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів. Важливими завданнями ООН є здійснення міжнародного співробітництва у вирішенні міжнародних проблем еконо­мічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру і в заохоченні та розвитку поваги до прав людини і основ­них свобод для всіх, незалежно від раси, статті, мови і релігії; здій­снення ролі центру у погодженні дій держав, спрямованих на досяг­нення цих цілей. Після розвалу СРСР (однієї з супердержав) засто­сування права вето перестало бути систематичним. Це добре вис­вітила ситуація з війною у Перській затоці (січень-лютий 1997 р.), але з'ясувалася також і нездат­ність ООН перешкодити конфліктам між малими державами, кривавій боротьбі за незалежність, громадян­ським війнам. Якраз війна у Перській затоці довела необхідність мати могутню армію, яку спроможні споря­дити лише США, для припи­нення агресії малих і середніх держав. У ко­лишній Югославії після 14 невдалих спроб застосувати вогонь, що їх здійснювала ЄЕС, ООН не виправдала надій у цій справі. І причиною тут було аж ніяк не брак доброї волі Генерального секретаря ООН. Просто, щоб зупинити наступ сербських військ на боснійців-мусульман і хорватів, недос­татньо було виключення з ООН нової Югославії (Сербія та Чорно­горія). Потрібна була армія зі стотисячним особовим складом. А ООН могла спорядити тільки дуже слабкі формування "голубих касок", які не здатні вирішувати питання зупинення військових зіткнень. То ж діяльність для забезпечення миру на місцях залишається досить оман­ливою справою.

Разом з тим, ООН визнано авторитетною організацією, на яку покла­дають надії щодо вирішення міжнародних суперечок мирними засобами. Свідченням тому є постійне зростання членів ООН. Упро­довж багатьох років процедура прийняття, яка передбачала можли­вість вето з боку великих держав у Раді Безпеки, перешкоджала всту-пові нових членів. З часом було скасовано право вето на прийняття нових членів. Це сприяло швидкому збільшенні кількості нових членів ООН. В грудні 1955 р. було прийнято одноголосно 16 нових членів, довівши склад ООН до 76 країн. Від 1961 до 1973 р. прийнято 35 нових країн з різних регіонів світу, в тому числі 6 країн із Близь­кого Сходу (Кувейт, Бахрейн, Катар, Оман, Народна Демократична Республіка Ємен, Об'єднані Арабські Емірати), 4 з Азії (Монголія, Сінгапур, Бутан і Китай). Не охоплені членством в ООН залишаються Швейцарія – через свій нейтралітет, Північна і Південна Корея, Тайвань, замінений Китайською Народною Республікою, Демокра­тична Республіка Сахраві, Намібія та малі країни, наприклад, Ватікан, Князівство Монако та ін.

Події в Перській затоці, війна в Югославії, операція по наданню допомоги голодуючому населенню в пошматованому громадянською війною Сомалі показали, що жодна, навіть наймогутніша держава, не в змозі вирішити ці важливі проблеми самостійно. Чи може ООН у її нинішньому вигляді і фінансовому становищі прийняти виклик сього­дення? Більшість спостерігачів, дослідників, експертів вважають, що ні. Нині мало у кого викликає сумнів потреба реформування ООН. Найбільш важливою видається пропозиція переглянути принцип "суверенної рівності" держав, які є членами Генеральної асамблеї ООН. Нині голос США, Японії, Німеччини, як вже відзначалось, важить стільки ж, скільки й голос Ботсвани, Гаїті чи Бірми у наваж­ливішому питанні, яке контролює Генеральна асамблея, наприклад, при форму­ванні бюджету ООН, і, насамперед, фінансуванні численних фондів і програм, основними користувачами яких і є найменш розвинені і бідлі країни. По суті, бюджет контролюють ті держави, які вносять до нього найменші суми. Тому пропозиція представників розвинутих країн спрямована на відмову від принципу "одна країна – один голос" у Генеральної асамблеї. Держави – члени Генеральної асамблеї повинні мати різну кількість голосів відповідно до кількості насе­лення даної країни, економічної могутності і внеску до бюджету ООН. В 1995 році Організація Об'єднаних Націй відзначала свій п'ятидесятирічний ювілей. Урочистостям була присвячена 50-а сесія Гене­ральної асамблеї ООН. Кульмінацією сесії, її вінцем була серія урочистих засідань, присвячених 50-річчю ООН, що відбулися 22-24 жовтня. Безпре­цедентним був рівень представництв держав-членів (брало участь більше 150 голів держав і урядів країн-членів Органі­зації, включаючи монархів, папу Іоанна Павла II тощо). Наскрізною темою стало підтвердження Північчю і Півднем, Сходом і Заходом унікальності і безальтернативності ООН як центрального багато­сто­роннього механізму співробітництва в постконфронтаційному світі, її ролі в формуванні нової глобальної системи безпеки, стабільності і розвитку. У виступах лідерів держав виразно прозвучало, що вони тісно пов'язують реалізацію своїх довгострокових національних інте­ресів з можливостями ООН, інструментарієм багатосторонньої дип­ломатії в цілому.