§ 2. Підстави та межі господарсько-правової відповідальності

Як і будь-яка інша юридична відповідальність, господар­сько-правова відповідальність ґрунтується на певних правових підставах. Це, по-перше, нормативні підстави, тобто сукупність норм права про відповідальність учасників господарських від­носин. Другою правовою підставою є господарська правосуб’єкт- ність правопорушника (боржника) і потерпілого (кредитора). Сторонами правовідносин щодо застосування відповідальності цього виду можуть бути суб’єкти господарювання, органи дер­жавної влади та органи місцевого самоврядування, наділені гос­подарською компетенцією, а також інші учасники господар­ських відносин (ч. 1 ст. 2; ч. 1 ст. 216 ГК). Третя підстава нази­вається юридико-фактичною. Вона встановлена ч. 1 ст. 218 ГК, згідно з якою підставою господарсько-правової відповідальнос­ті учасника господарських відносин є вчинене ним правопору­шення у сфері господарювання. Це можуть бути протиправні дії або бездіяльність особи-господарського правопорушника, що по­рушують права і законні інтереси потерпілої особи (кредитора) чи заважають їх реалізації.

Ця підстава складається з чотирьох елементів, які в теорії права називаються умовами господарсько-правової відповідаль­ності:

факт господарського порушення, тобто порушення норми за­кону, умови договору, державного контракту тощо, внаслідок чого завдаються збитки або інша шкода майновим правам та ін­тересам потерпілого (кредитора). Господарське порушення є наслідком протиправної поведінки господарського порушника. Така умова визначається у господарському праві в широкому розумінні. Це може бути як дія, так і бездіяльність, що порушу­ють правову норму, планове завдання, умови договору тощо;

збитки, завдані порушенням господарського зобов’язання або установлених вимог щодо здійснення господарської діяльності;

причинний зв’язок між протиправною поведінкою порушни­ка і завданими потерпілому збитками. Йдеться про так званий причинно-необхідний зв’язок, коли протиправна дія чи безді­яльність є об’єктивною причиною такого наслідку, як збитки або інша шкода, завдані потерпілому (кредиторові). Цей зв’язок необхідно доводити відповідними доказами;

вина правопорушника-учасника господарських відносин. Це негативне суб’єктивне ставлення правопорушника до прав і за­конних інтересів потерпілого. При цьому слід мати на увазі засте­реження закону, згідно з яким учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господар­ського зобов’язання чи порушення правил здійснення господар­ської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопо­рушення. У разі якщо інше не передбачено законом або дого­вором, суб’єкт господарювання за порушення господарсько­го зобов’язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов’язання вияви­лося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто над­звичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов’язань контрагентами правопоруш­ника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов’я­зання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів (ч. 2 ст. 218 ГК).

Сукупність (склад) чотирьох названих умов утворює юри­дично-фактичні підстави господарсько-правової відповідально­сті.

Для застосування майнової відповідальності у вигляді від­шкодування збитків необхідна наявність усіх чотирьох умов, то­ді як для застосування неустойки (штрафу, пені), оперативно- господарських та адміністративно-господарських санкцій досить лише одного з них: факту господарського правопорушення.

Ст. 219 ГК встановила межі господарсько-правової відпові­дальності, а також випадки, у яких розмір відповідальності уча­сника господарських відносин може бути зменшено або такий суб’єкт може бути звільнений від відповідальності.

За загальним правилом (ч. 1 ст. 219 ГК) за невиконання або неналежне виконання господарських зобов’язань чи порушен­ня правил здійснення господарської діяльності правопоруш­ник відповідає належним йому на праві власності або закріп­леним за ним на праві господарського відання чи оперативного управління майном, якщо інше не передбачено ГК та іншими законами.

Засновники суб’єкта господарювання не відповідають за зобов’язаннями цього суб’єкта, крім випадків, передбачених

законом або установчими документами про створення даного суб’єкта. Наприклад, учасники товариства з додатковою відпо­відальністю у разі недостатності майна товариства несуть до­даткову солідарну відповідальність у визначеному установчи­ми однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників (ч. 4 ст. 80 ГК); учасники повного товариства несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном (ч. 5 ст. 80 ГК); таку ж відповідальність несуть і повні учасники командитного товариства (ч. 6 ст. 80 ГК). Ін­ший приклад: об’єднання підприємств не відповідає за зобо­в’язаннями його учасників, а підприємства-учасники не від­повідають за зобов’язаннями об’єднання, якщо інше не перед­бачено установчим договором або статутом об’єднання (ч. 4 ст. 123 ГК).

Згідно з ч. 3 ст. 219 ГК суд має право зменшити розмір від­повідальності або звільнити відповідача від відповідальності, як­що правопорушенню сприяли неправомірні дії (бездіяльність) другої сторони зобов’язання.

Ч. 4 ст. 219 ГК встановлено, що сторони зобов’язання мо­жуть передбачити певні обставини, які через надзвичайний ха­рактер цих обставин є підставою для звільнення їх від госпо­дарської відповідальності у випадку порушення зобов’язання через дані обставини, а також порядок засвідчення факту виник­нення таких обставин. Очевидно, що тут йдеться про обставини непереборної сили (форс-мажорні обставини).

Крім того, відповідно до ст. 617 ЦК особа, яка порушила зобо­в’язання, звільняється від відповідальності, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку. Проте згідно з ЦК не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов’яз­ків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрі­бних для виконання зобов’язання, відсутність у боржника необ­хідних коштів.

Статті 220 і 221 ГК передбачають окремі випадки відпові­дальності боржника і кредитора за неналежне виконання зобов’я­зань (у вигляді відшкодування збитків), що полягає в порушенні строку виконання, та інші правові наслідки такого прострочен­ня (відмова кредитора від прийняття виконання, що втратило для нього інтерес; відстрочення виконання на строк прострочен­ня кредитора).