- •120. Основні жанри драматичних творів. Драма як рід і як жанр літератури.
- •121. Роль поетики у розвитку літературознавства. Українські поетики 17-18 ст.
- •122. Культурно-історична школа в літературознавстві, її основні положення. Представники культурно-історичної школи в українському літературознавстві.
- •123. Психологічна школа в літературознавстві. Основні положення психолінгвістичної теорії Потебні
- •124. Теорія психоаналізу Фройда, її стосунок до літератури і мистецтва. Концепція колективного підсвідомого Юнга.
- •125. Стиль бароко в літературі. Риси українського бароко.
- •126. Поезія, музика, малярство. Спільне та відмінне між ними в інтерпретації Франка.(«Із секретів поетичної творчості»)
- •127. Зміст і форма художнього твору, їх взаємозв’язок. Компоненти змісту і форми.
- •128. Основні системи віршування.
- •129. Сюжет у художньому творі, основні компоненти сюжету. Сюжет і фабула.
- •130. Композиція літературного твору, основні елементи композиції.
- •131. Художній образ і його функція в літературі
- •132. Стиль класицизму в літературі. Особливості українського класицизму
- •133. Модернізм в літературі та його течії. Філософські засади модернізму.
- •134. Символізм як літературний стиль. Етапи розвитку українського символізму.
- •135. Авангардизм в літературі та його течії. Риси українського авангардизму.
- •136. Постмодернізм як дискурс і художні практика.
- •137. Історія літератури як галузь літературознавства. Історії індивідуальні і колективні. Основні історії української літератури.
- •138. Категорії епічного, ліричного та драматичного як родові ознаки літератури.
- •139. Літературна критика як галузь літературознавства і фактор літературного процесу.
- •140. Бібліографія як наукова дисципліна, типи бібліографії.
- •141. Основні жанри ліричних творів. Поділ лірики за тематичним принципом
- •142. Жанри епічних творів.
- •143. Жанри ліро-епічних творів.
- •144. Тропи у художній системі твору, їх різновиди.
- •145. Роль звукопису у худ.Творі. Їх різновиди
- •146. Роль риторичних фігур у художньому творі.
- •147. Строфіка: прості і канонізовані строфи. Верлібр.
- •148. Літературознавчі школи хх століття: феноменологія, герменевтика, структуралізм
- •149. Місце текстології серед літературознавчих дисциплін, основні завдання текстології
- •150. Історія тексту літературного твору.
- •151. Встановлення тексту літературного твору, його причини і принципи.
- •152. Цензура і самоцензура, їхній вплив на текст літературного твору.
- •153. Датування і локалізація літературного твору, їх різновиди і методи.
- •154. Методи атрибуції літературного твору. Антитеза
- •155. Поняття твору і тексту у сучасному літературознавстві.
- •156. Проблема автора у сучасному літературознавстві.
- •157. Завдання і методи генетичної критики.
128. Основні системи віршування.
Віршування, або Версифікація (лат. verssus — вірш та vacio — роблю) — 1) мистецтво виражати свої думки у віршованій формі; 2) система організації поетичного мовлення, в основі якої міститься закономірне повторення певних мовних елементів, що складаються на підставі культурно-історичної традції певної національної мови.
Система віршування — це сукупність норм та принципів версифікаційної майстерності, розбудовується на підставі певного ритмічного критерію. Відповідно до просодичних властивостей мов вона розмежовується на 2 групи:
— квантитативну (у рос. варіанті літературознавства — метричну, що характеризується нормативним чергванням довгих та коротких складів, зумовлених кількістю часу, необхідного для вимови складу,та долучених до нього більших ритмічних одиниць) античне віршування, аруз, навіть народне віршування українців;
— квалітативну, спрямовану на врахування не триваості складів, а їхньої акцентної виразності, пов’язаної з принципом наголошеності та ненаголошеності. Ця група, що нині витіснила квантитативну, поділяється на такі версифікаційні підгрупи:
1) силабічну, де за первісну ритмічну одиницю править склад як такий, властиву мовам з постійним наголос (французька, польська та ін.);
2) тонічну, що спирається на повтор слів та словосполучень із своїм наголосом як основою ритму;
3) силабо-тонічну, базовану на чергуванні наголошених та ненаголошених складів, яка поєднує в собі силабічні й тонічні тенденції.
Попри те в українському віршуванні спостерігаються проміжні версифікаційні форми як у вигляді квантитаивно-силабічного синтезу, так і в інших варіантах, зокрема коломийковий вірш, що постає внаслідок злиття силабічного та силабо-тонічного віршів, або павзник і тактовий вірш, в яких вбачається сполука силабо-тонічного і тонічного віршування тощо. Верлібр, який трактується як різновид тонічного вірша, має довільну організацію. У віршах прозою мовиться про чергування довгих та коротких відтинків ритмізованого тексту.
Система віршування визначає відповідний розмір і в квантитативній, і в квалітативних групах, послуговується відповідними знаками:
— довгий склад, È короткий склад, а також ненаголошений, — наголошений склад, // цезура, Ú лейма.
Стопа — найкоротший відрізок певного віршового метра, сконцентрованого у групі складів з відносно незмінним наголосом (ритмічним акцентом). Стопа сприймається як одиниця виміру та визначення віршового ритму. В українській силабо-тоніці, на відміну від античної врсифікації, де за основу стопи, пойменованої подієм, бралося поєднання довгих (арсис) та коротких (тесис) складів, вона спирається на природне мовне чергування наголошених та ненаголошених складів, які зумовлюють специфіку віршового розміру. Залежно від кількості складів стопа буває:
— двоскладова (ямб, хорей, пірихій, спондей);
— трискладова (дактиль, анапест, амфібрахій, бакхій, молос);
— чотирискладова (пеон).
За порядком розміщення наголосу стопа називається:
а) високою, якщо всі склади наголошені (спондей, молос);
б) висхідною, коли закінчується наголошеним складом (ямб, анапест, амфібрахій);
в) спадною, коли закінчується ненаголошеним складом (хорей, дактиль, амфібрахій).
Розрізняються також:
— закриті стопи, що мають наголоси на початкових та прикінцевих складах (амфімакр);
— перехідні стопи, де крайні склади ненаголошені (амфібрахій).
Оскільки пірихій позбавлений наголосів, його вважають низькою стопою.
Подеколи стопа за умови її поєднання з іншою набуває вигляду диподії.
Тонічна весифікація, в якій віршовий ритм будується за підрахуком основних наголосів у рядку, лишаючи довільну кількість ненаголошених складів між ними, базується на відмінних принципах від силабо-тоніки, неможливої поза стопами.