137. Історія літератури як галузь літературознавства. Історії індивідуальні і колективні. Основні історії української літератури.

Твори художньої літератури — це завжди частина куль турної спадщини певного народу. Написані в конкретно-історичних умовах доби, вони є частиною історичної пам'яті даного народу. Наука про літературу не може не враховувати міцний взаємозв'язок художньої творчості з розвитком окремого народу. В такому розумінні літе ратурознавство постає як історична наукова дисципліна, що допомагає історії вивчати суспільне буття певного народу.

Час написання художніх творів завжди залишає в них свій відбиток. Так, у «Слові о полку Ігоревім» знайшли своє відображення складні суспільні процеси, що про стежувалися в Київській Русі другої половини XII сто ліття, які пізніше призвели до загибелі цієї держави. Поезії П. Тичини «Одчиняйте двері...», «Золотий гомін» несуть у собі суперечливі й трагічні реалії національної революції 1917— 1920 років. У романах Юрія Андруховича «Москові-ада», «Перверсія», «Рекреації» віддзеркалено чимало моментів із дійсності кінця 80-х — початку 90-х років, характерних для пострадянського простору.

Художні твори, написані колись, залишаються незмін ниминазавжди, зберігаючи, часом і через багато десятиліть чи століть, прикметні риси часу їх появи. Зміст і форма творів інколи доносить до нащадків певний конкретний момент соціального чи культурного життя даного наро ду, наприклад могутній порив пробудження національної самосвідомості українського народу в результаті революцій них подій 1917 року («Золотий гомін» П. Тичини).

Без урахування особливостей соціального чи культурного буття народу, без володіння безліччю фактів, документів, свідчень певної доби, за якої написані дані твори, без спроб зрозуміти специфіку цієї доби літературознавцю неможливо з наукових позицій вивчити літературний процес. Саме тому науковець, який досліджує художню літературу, змушений постійно звертатися до даних історичної науки. Саме в ній він отримує хронологічні відомості, які накладає на факти та явища літературного процесу, встановлюючи зовнішні та внутрішні зв'язки. Допущені помилки в послідовності окре мих літературних явищ можуть призвести до неправильного розуміння ходу творчого розвитку в цілому. Вилучення окремих історичних фактів чи літературних явищ, наприклад замовчування доробку окремих письменників (В. Вин-ниченка чи Юрія Клена) або деяких творів відомих авторів (роману «Собор» О. Гончара чи драматичної поеми «Бояриня» Лесі Українки) за радянської доби також свідчать про антиісторизм в осмисленні літератури, спотворюють бачення літературного процесу XX століття.

Автор будь-якого художнього твору завжди репрезентує певний культурний прошарок своєї доби, спостерігаючи яку, беручи участь в її житті, він водночас представляє певний ідеологічний або політичний напрям. Свої світо глядні позиції, історичне бачення шляхів розвитку свого народу, власний суспільний ідеал письменник прямо чи опосередковано передає в художньому творі. Щоб розі братися в задумі письменника, в політичній спрямованості його твору чи творчості, треба знати основні факти біо графії митця, його зв'язки з іншими людьми, участь у полі тичному і громадському житті. Тут знову літературознавцеві можуть допомогти історія, різноманітні історичні джерела: архівні документи, листи, фотографії, мемуари тощо.

Як й історики, літературознавці повинні вміти працюва ти з архівами, знаходити в них необхідні матеріали, аналізу вати їх і коментувати. Словом, літературознавець та істо рик мають працювати поряд, допомагаючи один одному в наукових пошуках.

Історія літератури — галузь науки про літературу, яка досліджує її розвиток у зв'язку з розвитком суспільства та його культури, прагнучи виявити внутрішні закономірності літературного процесу. Спираючись на здобутки філософії, естетики, теорії літератури, ретельно простежуючи всю сукупність художніх творів, їх сприймання читачами і критичні оцінки, історики літератури описують динаміку літературно-мистецького життя, літературних напрямів і течій, виявляють значення творчості письменників, їх окремих творів для читачів епохи, в яку ці твори постали, і для наступних поколінь.

Серед видатних істориків української літератури, які створили концептуальні праці з власним поглядом на особливості й закономірності її розвитку, — М.Петров, М.Дашкевич, І.Франко, С.Єфремов, Б.Лепкий, М.Грушевський, Л.Білецький, М.Зеров, М.Гнатишак, М.Возняк, Д.Чижевський та ін. Історія української літератури зазнала згубного впливу денаціоналізаторських концепцій радянського літературознавства. За умов національного відродження усуваються фальсифікаторські тенденції, відтворюється об'єктивна картина історико-літературного процесу.