138. Категорії епічного, ліричного та драматичного як родові ознаки літератури.

Теорія літературних родів і жанрів, хоча їй присвячено чимало наукових праць, досі не має достатньо чітких науко вих дефініцій. Окремі дослідники навіть стверджують, що роди літератури, становлячи центральну проблему поетики, разом з тим чинять стійкий опір будь-якій смисловій інтер претації. Витоки подібного підходу до класифікації родів і жанрів літератури криються в сивій давнині. Уже в давньогрецькій естетиці склалися умови для розгляду епосу, лірики та драми як способів вираження художнього змісту.

Зокрема, Платонові належить ідея покласти в основу поділу на роди форму вираження авторської свідомості. На його думку, в ліриці «поет говорить від себе і не прагне змінити напрямок наших думок так, ніби крім нього говорить ще хтось». Драма, відповідно до уявлень Платона, розглядалася як протилежність ліриці, оскільки носіями авторської свідомості в ній є самі герої, а не письменник. Епос розглядався античним філософом як змішаний рід, що має ознаки як лірики, так і драми.

Платонівські ідеї знайшли свій подальший розвиток в естетиці Арістотеля, який вважав кожен із трьох літератур них родів окремим «способом наслідування».

Під предметом зображення мислитель античності розу мів необхідність відтворювати постаті людей: або кращих, і для цього він рекомендував трагедію, або смішних, нікчем них, що краще робити в комедії, оскільки «комедія нама гається показати людей гіршими, а трагедія — кращими від сучасників». До зображувальних засобів Арістотель відносив мело дію, ритм, розмір, слово.

У середньовіччі питання про поділ поезії на роди май же не розглядалося. Повернення до поглядів Платона та Арістотеля пов'язане з добою Відродження. Зокрема, в трактаті А. С. Мінтуріно «De Poeta» (1559 p.) словесне мистецтво поділялося на епос, меліку (тобто лірику) та сценічну поезію (тобто драму).

Теоретик класицизму француз Н. Буало у написаному віршами трактаті «Поетичне мистецтво» (1674 р.) розглядав теорію родів і жанрів з позицій раціоналізму. На його думку, кожен літературний жанр повинен мати незмінні формальні ознаки. Саме в естетиці Н. Буало утвердилася думка про нерівноправність різних жанрів: одні з них (трагедія, поема) він відніс до високих, інші (комедія, байка, роман) — до низьких. Кожен з жанрів, означений сталим змістом. У трагедії чи поемі зазвичай розглядається доля народу чи держави, а буденні інтереси простолюдина, його приватне життя може бути предметом комедії чи роману. Героями високих жанрів можуть виступати вінценосні осо би, високопоставлені сановники, полководці. У низьких жан рах повинні бути представники так званого третього стану.

В епоху Просвітництва ідеї мислителів античності знай шли свій подальший розвиток у працях Г. Е. Лессінґа і Д. Дідро. Зокрема в дослідженнях Д. Дідро «Прекрасне», «Парадокс про актора», «Про драматичну поезію», «Побічний син» він рішуче виступив проти догматичних постулатів естетики класицизму. В його працях уперше з'явилися роз думи про нові жанри драми — «серйозну драму» і «серйозну комедію». Середній між комедією та трагедією жанр — власне драма — отримав право на самостійне існування.

Дещо пізніше з'явилася й інша традиція поділу поезії на роди та жанри як типи художнього змісту. Пріоритет у такому підході до літератури дослідники віддають А. Шлеґелю. Розмежовуючи епос і драму, німецький учений від дав перевагу певній духовній суті, а не формальним рисам цих літературних родів.

Подібна точка зору знайшла подальшу еволюцію в есте тиці Геґеля. Для розрізнення родів літератури він користувався категоріями гносеології. Стосовно епосу такою категорією виступає об'єкт, лірики — суб'єкт. У драмі від бувається синтез цих понять. Виходячи з цього, Гегель вважав, що кожному роду літератури притаманним є специфічний предмет. Для епосу — це буття в його цілісності й доміну вання подій над волею окремих індивідів. Для лірики — душевна схвильованість, переживання; цілеспрямованість, вольова активність людини — для драми.

Критично підійшов до таких ідей В. Бєлінський, хоч і йому імпонували думки Геґеля. Протиставляючи епопею та драму, де в першій панують події над героями, а в другій — герої над подіями, В. Бєлінський у праці «Поділ поезії на роди і види» переконливо довів, що літературна практика часто не відповідає теоретичним постулатам і між формою та змістом бувають суттєві протиріччя.

У літературознавстві XX століття склалася відносно усталена в межах кожного з літературних родів жанрова система, про яку варто поговорити детальніше.

У художній літературі розрізняють три способи відображення життя, або три роди: епос, лірику і драму. Кожен з цих родів має свої характерні ознаки. Так, в епічних творах зображуються повнокровні людські характери і різноманітні події, через які вони розкриваються. Ці події організовуються в сюжетну систему. Тип оповіді — об'єктивна розповідь, яка інколи порушується авторським коментарем у формі ліричних чи публіцистичних відступів.

На відміну від епічних, ліричні твори відтворюють внутрішній світ людини, її настрої, емоції, переживання, думки, викликані певними реаліями життя. У ліриці немає сюжету, розгорнутих характерів, великих описів.

Драматичні твори призначені для постановки на сцені, цим зумовлені і їх особливості. Істотна ознака драми — дія, через яку перед глядачем постає людський характер, вчинки героя, його духовний світ. Автор говорить не сам, а вкладає свої думки в діалоги та монологи дійових осіб. Цим драма відрізняється від епосу, а спільною рисою цих родів літератури є їх сюжетність. Роди літературні — це загальні принципи змалювання життя, які реалізуються у конкретній формі — жанрі.