143. Жанри ліро-епічних творів.

Поряд з епосом, лірикою та драмою в літературі досить часто зустрічаються твори, в яких поєднуються особливості епічного, ліричного та драматичного родів і суміжних галузей суспільної діяльності людини, зокрема науки та публіцистики.

Найчастіше відбувається поєднання епічного й лірично го начал. Такого роду твори належать до ліро-епосу. Людина тут зображується ніби у двох планах; з одного боку, передаються певні події її життя, а з іншого — переживання, емоції, настрої. До такого роду творів найчастіше відносять баладу, думу, билину, байку, сатиру, буколіку, співомовку, а також поему, іноді — віршований роман. 

Специфічними міжродовими утвореннями стали художні біографії (документально-біографічна художня проза) й мемуари, які мають ознаки як жанрів художньої літе ратури, так і публіцистики та документалістики, спираються на дані історії. Якщо художні мемуари узагальнюють і естетично освоюють реальні факти з життя автора, то художня біографія будується на естетичній обробці фактів життя реального героя. Розглянемо детальніше ліро-епічні, мемуарні й біографічні жанри.

Ліро-епічний твір — це літературний твір, в якому гармонійно поєднуються зображально-виражальні засоби, притаманні ліриці та епосу, внаслідок чого утворюються якісно нові сполуки (балада, співомовка, поема, роман у віршах).

Балада – невеликий ліро-епічний твір фантастичного, героїчного або морально-етичного характеру, в якому перебіг подій є драматично напруженим і має траг закінчення. Українська балада розпочинається з творів П. Гулака-Артемовського («Пані Твардовська», «Рибалка»), Л. Боро-виковського («Маруся»), У другій половині XIX століття до цього жанру зверталися С. Руданський («Верба»), Ю. Федькович («Рекрут»). Значні успіхи в розвитку жанру належать І. Франку («Керманич», «Князь Олег»), Лесі Українці («Калина», «Королівна»). Не цуралися баладного жанру на рубежі XIX—XX століть М. Стариць-кий, П. Грабовський, Б. Грінченко, М. Чер-нявський. У літературі нинішнього сторіччя українська балада представлена у творчості М. Йогансена, Є. Плужника, В. Сосюри, Л. Первомайського, А. Малишка, Б.-І. Антонима, 0.  Олеся, П. Тичини, Є. Маланюка, В. Симоненка. В поезії останніх десятиліть до балади зверталися І.  Драч, Л. Костенко, Б. Олійник, В. Малишко.

Дума – л.еп. віршований твір, особливий різновид фольклорних епічних пісень, в яких оспів героїчне історичне минуле. Мотиви дум широко використовували відомі українські письменники (Т. Шевченко, Є. Гребінка, П. Куліш, І. Фран-ко, М. Рильський, П. Тичина, М. Бажан, А. Малишко), композитори (М. Лисенко, Д. Січинський, Μ. Вериківський), художники (С. Васильківський, П. Мар-тинович, І. їжакевич, О. Данченко).

Билина — героїчна, інколи соціально-побутова, епічна пісня, поширена в IX—XIII століттях. В народі подібні піс ні називали «старинами» або «старинками». В українських казках, переказах та легендах збереглися герої билин (наприклад Ілля Муромець). Дослідники від значають вплив билин на твори героїчного епосу україн ців — думи та історичні пісні.

Байка віршована. Алегоричний хар. Склад з двох частин: в першій –сюжет, в другій тлумачення. В українській літературі XX століття до байки звертали ся В. Еллан-Блакитний, С. Пилипенко, М. Годованець, В. Поліщук, П. Красюк.Теоретичне вивчення байки почалося ще в епоху антич ності. 

Співомовка – віршована гумореска, в онові якої нар. Анекдот. Кінцівка — дотепний афористичний вислів.Елементи співомовки наявні у творчості Л. Боровиковського та Є. Гребінки. Своєю назвою цей суто український жанр завдячує С. Руданському, який у 50-х роках XIX сто ліття видав кілька збірок «Співомовок». Пізніше до цього жанру зверталися І. Франко (цикл «Нові співомовки»), В. Самійленко («Божий приклад»),

Буколіка (пасторальний, сільсь кий) — віршові або прозаїчні твори, в яких оспівується тихе, спокійне й щасливе життя жителів переважно сільської місцевості, зображуваних на фоні прекрасних картин природи.

Поема – великий за обсягом твір, в якому зображ. Значні події і яскраві характери. Починаючи з XIX століття в поемі відбуваються значні жанрові зміни. Вони помітні в розвитку української поеми. Спочатку в українській літературі з'являється бурлескнотравестійна поема І. Котляревського «Енеїда». Потім роз вивається ліро-епічна поема, представлена кількома жан­ровими різновидами: романтична («Гайдамаки» Т. Шев ченка), реалістична (його ж «Катерина», «Наймичка», «Варнак») та сатирична («Сон», «Кавказ»). Біля витоків російської ліро-епічної поеми стоять О. Пушкін («Руслан і Людмила», «Цигани») та М. Лєрмонтов («Мцирі», «Демон»).

 Вагомий внесок у розвиток жанру поеми зробив І. Фран-ко, який створив блискучі зразки психолого-філософської поеми («Іван Вишенський») та соціально-філософської поеми («Мойсей»). Йому ж належить цикл філософсько-етичних поем («Ex nihilo», «Рубач»). З другої половини XIX століття розвивається історична поема («На Святоюрській горі» І. Франка, «Morituri» M. Старицького, «Грицько Сковорода» П. Куліша), лірико-філософська («Герострат» В. Самійленка). Творцем драматичної поеми на початку XX століття стає Леся Українка («Осіння казка», «В катакомбах», «Роберт Брюс...»).

Мемуари – суб’єктивне осмислення певних історичних подій чи життєвого шляху певної постаті, здійснене письменником в худ.формі. Витоки української мемуаристики сягають доби Київ ської Русі («Повчання дітям» В. Мономаха). Цінними тво рами мемуарної літератури є козацькі літописи. У XIX столітті до мемуарної творчості зверталися І. Срезневський, М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Драгоманов, К. Устиянович та інші. У XX столітті мемуарна література дістає подальший розвиток. В дев'яності роки з цікавими мемуарними творами виступили Б. Олійник («Два роки в Кремлі»), Р. Іваничук («Благослови, душе моя, Господа...»), Р. Гром'як («Вертеп»), В. Дрозд («Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок»), І. Жиленко («Homo feriens»).

Щоденники здавна існують в українській літературі. Класичними зразками цього жанру стали «Журнал» Т. Г. Шевченка, а в літературі XX сторіччя щоденники В. Винниченка, П. Тичини, О. Довженка, Остапа Вишні, М. Драй-Хмари, В. Стуса.

Роман у віршах – велике ліро-еп. Полотно, яке містить велику рількість сюжетних ліній, порушене значне коло життєвих проблем.

Поезія у прозі – твір, для якого властиве ліричне розкриття життєвих подій.

Художня біографія – спец. Міжродове утворення. Реалізується в найрізноманітніших жанрах (Олійник про Л.Українку «Дочка Прометея»). Реалізується художня біографія в найрізноманітніших жанрах: від опові дання до роману. Класиками документально-біографічної прози (художньої біографії) стали А. Моруа, І. Стоун, Р. Роллан, С. Цвейг, Б. Франк, Е. Людвіг, Д. Ліндсей, Ю. Тинянов, Б. Окуджава. В українській літературі по мітне місце посідають художні біографії Шевченка («Петер бурзька осінь» О. Ільченка, «Тарасові шляхи» О. Іваненко, «В степу безкраїм за Уралом» 3. Тулуб, «Син волі» В. Шев чука), Марка Вовчка («Марія» О. Іваненко), Лесі Українки («Дочка Прометея» Μ. Олійника), П. Тичини («Кларнети ніжності» П. Загребельного).