147. Строфіка: прості і канонізовані строфи. Верлібр.

Строфіка – Стійке повторюване поєднання віршованих рядків, логічно зв*язаних системою рим та інтонацією

Строфа (грецьк. strophe — поворот, зміна, коло) — фонічно викінчена віршова сполука, яка повторюється у поетичному творі, об’єднана здебільшого спільним римуванням, представлена інтонаційною та ритміко-синтаксичною цілісністю, відмежована від аналогічних сполук помітною паузою та іншими чинниками (закінчення римованого ряду, відносна змістова завершеність). Простіше кажучи, строфа — це група віршованих рядків, об’єднаних одною думкою, інтонацією, порядком римування і відокремлена від суміжних віршових сполук великою паузою.

Строфа — найбільша ритмічна одиниця віршованого твору. Римо — ритмічний малюнок у кожній строфі одного вірша майже завжди однаковий, що надає стійкості ритму віршованого твору. В цьому полягає ритмотворче значення строфи.

Термін «строфа» виник в античній трагедії, означав відтинок пісні, що виконувався між двома поворотами в урочистій процесії хору (обидві однаково побудовані частини називалися строфою та антистрофою).

Види строф: - двовірш (диптих)

- тривірш (терцет),

- чотиривірш (катрен)

-10тивірш(децима),

- сонет (14-рядкова строфа) В українській поезії сонет відомий із 1830 (вірш Сапфо і сонети Адама Міцкевича в переспіві Опанаса Шпигоцького). Далі він зустрічається в поезії Л. Боровиковського, А. Метлинського, М. Шашкевича, Ю. Федьковича, Б. Грінченка, У. Кравченко, Степана Чарнецького.

Особливого поширення набирає він на кінець 19 — початок 20 ст. Видатну роль у розробці сонету відіграв Іван Франко: «Сонети» (1882), цикли «Вільні сонети», «Тюремні сонети» тощо. Сонети писали Леся Українка і Микола Чернявський («Донецькі сонети», 1898).

Найвищого розвитку досягає сонет у творчості неокласиків М. Зерова (його «Sonnetarium», виданий 1948 за кордоном, містить 85 ориґінальних і 28 перекладних сонетів), Максима Рильського й інших.

З поч. 30-их pp. майстерні зразки сонетів з'являються в галицькій поезії (цикл Б. І. Антонича «Зриви й крила» та ін.), натомість в УРСР під тиском репресій сонет зазнає занепаду і дещо оживає із середини 50-их рр. В українській поезії в еміграції сонет набув значного поширення і в багатьох випадках високої майстерності. Серед інших зустрічається він у творчості Ю. Клена, М. Ореста, Б. Кравцева, С. Гординського, Яра Славутича, Остапа Тарнавського, Ігоря Качуровського, Емми Андієвської й інших.

- верлібр – вільний вірш, я якому відсутня рима, стопи і строфічна будовр (Еллан-Блакитний,Калинець,Андрухович, Тичина)

верлібр (франц. vers libre*— вільний вірш)*— вірш, який не має наскрізної міри повтору, вільний від метру, рими і, нерідко, від поділу на строфи, що структурно наближає його до прози. Важливим засобом організації В. в. є тематичний і синтаксичний паралелізм. Структури, подібні до В. в., знаходять у давній книжній і народній українській поезії (молитвословному вірші, голосіннях, обрядових примовляннях тощо). Різні модифікації В. в. розвинулись спочатку в Німеччині (Г. Гейне), згодом у Франції (поети-символісти), Бельгії (Е. Верхарн), США (У. Уїтмен), Росії (А. Фет, М. Кузмін, В. Брюсов, О. Блок, А. Бєлий та ін.). Як самостійна форма український В. в. складається на межі 19 і 20 ст. в поезії Лесі Українки та Івана Франка*— у перекладах (з Й.В. Гете, Г. Гейне у Лесі Українки) і оригінальних творах ("У чорну хмару зібралася туга моя", "Ave regina!", "Уривки з листа" та ін. Лесі Українки, "Вільні вірші" І. Франка)."