145. Роль звукопису у худ.Творі. Їх різновиди

ЗАСОБИ ПОЕТИЧНОГО ЗВУКОПИСУ (ПОЕТИЧНОЇ ФОНЕТИКИ, або ЕВФОНІЇ): алітерація, асо­нанс, звуконаслідування.

Звукопис – вживання в художніх, переважно віршованих текстах у великій концентрації однакових чи подібних звуків:

- поняття, що об’єднує звукові явища поетичної мови

- звукова палітра автора

ПОЕТИЧНИЙ ЗВУКОПИС

(засоби поетичної фонетики - евфонії)

Алітерація - поєднання подібних приголосних звуків («Хто се, хто се по сім боці чеше косу, хто се?» - Т. Шевченко; «Вічний революцьйонер! / Дух, що тіло зве до бою, / Рве за поступ, щастя, волю. ~Він живе, він ще не вмер....» -І. Франко; «Шумить і шамотить шумка щума, / шум прибуває...» - Б,-I. Антонич).

Асонанс - поєднання подібних голосних звуків («Далеко за селом голосною луною обізвалася пісня»; «Чого являєшся мені У ^сні / Чого звертаєш ти до мене / Чудові очі ті сумні, ^ясні / Немов криниці дно студене» -1, Франко; «П'яне піано на піаніні трав...» - Б.-1, Антонич).

Звуконаслідування (ономатопея) - відтворення звуками людської мови природних звуків і шумів довколишнього світу («А там дерева люлі, Та все отак зозулі: Ку-ку!» (П. Тичина); гав; ку-ку-рі-ку, няв).

146. Роль риторичних фігур у художньому творі.

Художнім мовленням називається підкреслено індивідуалізована форма мовлення, що емоційно увиразнює оціночне ставлення мовця до предмета його висловлюван ня з розрахунком на естетичне враження.

 Мові науково-практичного призначення або, інакше кажучи, мові по всякденного спілкування художнє мовлення протиставля ється як таке, що характеризується підкресленою емоційно-смисловою виразністю.

Риторичні фігури — це засоби художньої виразності мовлення, що являють собою мовні звороти, утворені шляхом своєрідного сполучення слів і синтаксичної побудови фрази чи речення. На відміну від узвичаєного даною мовою порядку слів вони підсилюють значеннєвий, емоційний чи ритмічний бік мовлення. 

ПОЕТИЧНИЙ СИНТАКСИС (синтаксичні засоби):

Інверсія - змінений порядок слів у реченні (іменник перед прикметником, присудок перед підметом под.): «Грає синєє море, грає серце козацькеє» (Т. Шевченко) - замість прямого порядку слів: «Син море грає, козацьке серце грає»; «Я на гору круту крем'яную / Буду камінь важкий підіймать» (Лес Українка) - замість звичного: «Я буду підіймать важкий камінь на круту крем'яну гору».

Тавтологія - навмисний повтор слів, словосполучень, речень для підсилення враження від твору (долом-долиною, чужа чужинонька, грає-виграває; «Предки. Предки встали з могил» - П. Тичина).

Антитеза - стилістична фігура, яка полягає в особливо підкресленому протиставленні протилежних життєвих явищ, понять, почуттів, думок, людських характерів тощо (сміх/плач, день/ніч, рай/пеклі світло/темрява і т. ін.); «Той будує, той руйнує...» (Т. Шевченко); «Люди мучились, як в пеклі, Пан втішався, як у раю» («Давня казка» Лесі Українки); «З журбою радість обнялась...», «Сміються плачуть солов'ї» О, Олесь).

Контраст - протиставлення протилежних образів у літературному творі (напр., контрастні образи Гриць і Чіпка в романі «Хіба ревуть воли...» Панаса Мирного, Рафалович і Стальський у романі «Перехресні стежки» І. Франка).

Анафора (грец. єдинопочаток) - повторення того самого компонента на початку частин текст; однакових звуків, слів чи фраз на початку віршових рядків, строф або частин літературного твору (так, кожен розділ повісті «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ'яненка розпочинається словам «Сумний і невеселий...»).

Твори, побудовані на анафорі: «Не пора», «Сідоглавому» І. Франка, «До України» М. Старицькоп «О слово рідне» О.Олеся, «Україні» В,Симоненка, «Ти зрікся мови рідної», «Вставай, Україні вставай» Д. Павличка.

Епіфора (єдинокінець) - повторення того самого компонента наприкінці частин тексту: повторенн однакових звуків, слів, фраз наприкінці віршових рядків, строф, частин літературного твору: «Кому повім печаль мою - / Нудьгу мою, / Що в серці глибоко таю, / Давно таю?» (О. Олесь).

Паралелізм - художній засіб, що полягає у подібній побудові речень, сюжетних ліній, образів, в кожному з яких розгортається відмінна тема («Ой у лузі червона калина / Похилилася. / Чогось наша славна Україна / Зажурилася»; «Не хилися, явороньку, ще ж ти зелененький, / Не журися, козачень­ку, ще ж ти молоденький» (Народна пісня).

Твори, побудовані на паралелізмі явищ природи й людського життя: «Гримить!» І. Франка; «Арфами, арфами...» П. Тичини,

Еліпсис (еліпс) - пропуск членів речення; речення, у яких випущені головні чи другорядні члени, що допомагає передати схвильованість, навіяти певний настрій: «Я кажу...Я не хочу тут жити...Я хочу втопитися...Дозвольте мені...» (Б. Грінченко). Формальний показник-...

Обрив - незакінчене, обірване речення («Я не Ганна, не наймичка, / Я...» - / Та й оніміла...» -Т, Шевченко, поема «Наймичка»),

Рефрен (приспів) - група слів, що повторюється в кінці кожної строфи вірша. Обрамлення (рамка) - повторення однакових слів, групи слів чи речень на початку і в кінці строфи вірша.

Риторичні фігури (звертання, запитання, оклик, вигук) - вислови, які не вимагають відповіді, реакції на них.

Риторичне запитання - питання, яке не вимагає відповіді і стверджує певну думку: «Хто може випити Дніпро, / Хто властен виплескати море, / Хто наше злото-серебро / Плугами кривди переоре, / Хто серця чистого добро / Злобою чорною поборе?» (М. Рильський) - (Ніхто!). Формальний показ­ник-знак питання (?).

Риторичне звертання - звертання до відсутньої особи, як до присутньої, до мертвого, як до живого, до предмета, як до людини, до абстрактних понять, як до особи: «Добраніч, сонечко! Ідеш на захід... / Ти бачиш Україну - привітай!» («Бояриня» Лесі Українки).