155. Поняття твору і тексту у сучасному літературознавстві.

Барт «Від твору до тексту»

• Твір – це не класика, текст – не авангард. Твір є матеріальним фрагментом, що займає певну частину книжкового простору, а текст – поле методологічних змагань. Твір можна помістити на долоні, текст знаходить притулок у мові, існує тільки у дискурсі. Текст – процес.

• Текст не підлягає включенню до жанрової ієрархії. Визначальним для нього є здатність ламати узвичаєні канони.

• Твір – мало символічний, однобокий. Текст – множинна інтерпретація. Текст – це багатозначність, калейдоскопічність, розщеплення сенсів.

• Твір має батька. Текст можна читати, не беручи до уваги його автора (Біблія – найбільш інтерпретований текст)

• Текст вимагає процесу творення, гри, а твір зводиться до споживання готового (як слухати музику із платівки, при тому не граючи)

• Від тексту ми отримуємо задоволення без відчуття, а через твір, хоч і відчуваємо задоволення, але з відчуттями

Поль Рікер Пише про пояснення як твір і розуміння як текст (інтерпретацію)

Умберто Еко «Поетика відкритого твору»

Твір – це поле можливостей читача, це запрошення до вибору. Назвати предмет – означає зруйнувати ¾ його гармонії. Треба уникати прищеплення єдиного значення.

Приклад відкритого твору «Улісс» Джойса (Коли ми перечитуємо його, то можемо почати з будь-якого місця).

Слово хоче бути почутим, мати відповідь і знову відповідати на відповідь. Воно вступає у діалог, який не має смислового завершення – діалектизм (Бахтін)

156. Проблема автора у сучасному літературознавстві.

Фуко «Що таке автор»

Автора Фуко визначає як постійний рівень вартостей, відносну стилістичну єдність, через яку ми ідентифікуємо автора. Автор – це функція. Автор – це замовник дискурсу і йому належить не лише твір, але й всі дискурси, часто суперечливій в своїй природі.

Р.Барт «Смерть автора»

Письмо починається там, де голос відривається від свого носія і для автора постає смерть. Автор у різні часи розумівся по-різному. Позиції автора зруйнував сюрреалізм (автоматичне письмо). Письмо знає суб’єкта , але не особистість. Автор – це просто той, хто говорить, хто володіє мовою, точніше мова володіє ним. Це інструмент, який пише, так, як радіо - інструмент для трансляції. Автор лишається у минулому, як той, хто вже написав, вже зробив.

Присвоїти тексту автора – означає наділити текст остаточним сенсом, що несе смерть тексту. Такий погляд влаштовує критику, яка шукає автора у тексті і якщо знаходить, то святкує перемогу.

Сучасна критика похитнулась разом з царюванням автора, бо царювання автора – це царювання критики.

Щоб забезпечити письму майбутнє, треба надати прав читачеві.

Народження читача відбувається тоді, коли автор помирає.

157. Завдання і методи генетичної критики.

Генетична критика зароджується у Франції у 70рр 20 ст. (закуп. рукописи). Рукописи почали розглядати як самодостатній дослідницький предмет. Генетичну критику цікавить процес становлення тексту, усі варіанти тексту, усі шляхи, які пройшов твір.

Засади: ген.критика виходить з того, що твір не є результатом одномоментного творення. Це тривала цілеспрямована робота за певними правилами. Кожен твір набуває часового виміру. Твір – це процес.

Критику також цікавлять авантексти – все, що написано у процесі роботи над твором.

Рукописи – головна опора генетичної критики. Ген.критика – це археологія тексту. Ми мусимо побачити, з чого виникає текст. Якщо поетику цікавить, як зроблений літ.твір, то ген.критику – як він робився. Критики прагнуть відшукати рукописи і все, що всідчить про писання твору. Ген.критика викор.поняття МЕТАТЕКСТ – прямі висловлювання автора у літ.творі з приводу його власної творчості.

Інтертекст – те, що виникає в процесі взаємодії тексту з усією літературою (автор читає якісь тексти перед написанням свого)