§ 2. Правові засади зарубіжної архівістики. Проблеми доступу до архівної інформації

ЗУПИНИМОСЯ ДЕТАЛЬНІШЕ на правових аспектах зарубіжної архівістики, що стосуються проблем досту­пу до архівної інформації, загальнодержавного архівного зако­нодавства, державного або національного архівного фонду.

У більшості західних країн право доступу до архівів відоме з початку XIX ст. На практиці в кожній окремій країні його за­стосовують з урахуванням критерію часу. Офіційно встановлені строки, протягом якого документи не видаються дослідникам, у різних країнах не однакові. Так, країни-члени Ради Європи прийняли загальну угоду, яка обмежує його 30-ма роками (в Ні­дерландах - 20 років). Провідними європейськими країнами протягом останніх 15 років прийняті національні закони про свободу інформації подібні до американського. Ці закони від­кривають громадянам вільний доступ до адміністративних документів незалежно від часу їх створення, за умови, що в ре­зультаті використання відомостей, які містяться в цих докумен­тах, не буде заподіяно шкоду особистому життю окремих гро­мадян та державі в цілому.

В національних архівних законодавствах західних країн іс­нують три категорії документів, доступ до яких протягом певно­го часу закритий. До першої належать документи, що містять ві­домості з питань захисту приватної таємниці громадян (100 ро­ків від часу їх створення - у Бельгії, 80 років - у Данії; ЗО років після смерті людини; коли дата смерті невідома - 110 років від дня народження; в Іспанії - відповідно 25 і 50 років; в Італії - 70 років від часу створення документів; у Великобританії - від 50 до 100 років залежно від виду документа). Другу категорію скла­дають документи, інформація яких стосується безпеки держави (60 років після створення документа - у Франції, 50 років -в Італії, від 50 до 100 років - у Великобританії). Третя категорія охоплює документи, відомості яких торкаються економічних інтересів громадян та підприємств (від ЗО до 60 років - у різних країнах, 80 років - у ФРН).

У законах деяких країн (ФРН, Греція, Нідерланди, Португа­лія) обмеження доступу зумовлені потребою захисту документів з огляду на їх фізичний стан. Низка інших обмежень доступу до архівних документів випливає не з норм архівного законо­давства, а із законів про національну оборону, судочинство, про особистий статус, податки, статистику, комерційну таємницю тощо. Окремі з них вступають у протиріччя з архівним законо­давством. Тому неодноразово на міжнародних форумах обгово­рюються питання гармонізації європейського архівного законо­давства щодо доступу до документів з урахуванням інших зако­нів, громадянського статусу, середньої тривалості життя в Європі.

У більшості західних країн (США, Канада, Швеція, ФРН, Японія) централізованого управління архівною справою не іс­нує. Діяльність архівів регламентується актами, серед яких є закони про державні архіви. В окремих випадках європейська практика (Франція, Іспанія, Швеція) передбачає регулювання правових відносин між державою і власниками громадських та приватних архівів, визначає права розпорядження документами і державного контролю за ними. Тому в цих країнах активно підтримується концепція державної реєстрації та опису куль­турної спадщини, що зберігається поза державними архівами.

Західні держави не мають спеціальних законів про держав­ний або національний архівний фонд. Чинні закони в галузі ар­хівної справи, як правило, регулюють правовий статус, управлін­ня та діяльність національних архівів, державних та федеральних органів і концентрують увагу на проблемах зберігання, доступу, власності, авторських прав, а також юридичних та фінансових питаннях використання документної інформації, їх переміщен­ня за кордон (у цих ситуаціях архіви найчастіше оцінюються як державна нерухомість і підпадають під відповідне законодавство).

Немає єдиного загальнодержавного закону стосовно архівної справи і в США. Тут вона регулюється законами кількох рівнів (федерального, штату, місцевої влади). Декілька законів, що вра­ховують різні форми власності та специфічні фонди (переважно федеральної власності), також регламентують окремі аспекти архівної справи. До загальнонаціональних належать, наприклад, "Закон про таємницю", "Закон про систему федеральних архівів та управління", "Закон про зберігання архіву документів та ма­теріалів Президента", "Закон про авторські права", "Закон про Президентський архів", "Закон про Адміністрацію Національного архіву", "Закон про архівну колекцію документів у справі замаху на Президента Дж. Ф. Кеннеді". Основні питання архів­них законів США, як, до речі, й інших країн, які не порушували природний стан соціальних відносин та основ власності, поля­гають у вирішенні питань управління архівною справою та до­ступу до інформації.

Приклади більш централізованого підходу до державної юрисдикції архівної спадщини подає Австралія (Австралійський Союз держав Південної Півкулі), що входить до Британської співдружності, і має окремі закони в кожному з шести штатів федерації (наприклад, архівні закони Тасманії, Нового Півден­ного Уельсу), які регламентують функціонування державних ус­танов. Показовим є поєднання в єдиному законодавчому акті архівного та бібліотечного законодавства, наприклад у Квінслен-ді та в Південній Австралії.

Особливістю юридичної практики західних країн є відкри­тість законодавства про різні види і типи фондів. Усю сукупність законодавчих актів можна розцінювати як прояв централізо­ваного управління архівними установами.