§ 6. Архіви та архівна справа доби Української революції (1917-1920 рр.)

ПОВОРОТНИМ РУБЕЖЕМ в історії справи в Україні стала Українська революція 1917-1920 рр., ідновлення Української держави.

З одного боку, за умов першої світової війни, революційних подій, ліквідації старого адміністративно-політичного апарату та формування нових державних структур архіви зазнали чис­ленних втрат. З другого - проголошення Української Народної Республіки (УНР), заходи Центральної Ради щодо збереження архівів, підвищення їх ролі і значення в незалежній державі знай­шло конкретний вияв у створенні восени 1917 р. Бібліотечно-архівного відділу при департаменті мистецтв Генерального се­кретарства справ освітніх Центральної Ради (з січня 1918 р. -Народного міністерства освіти УНР) на чолі з відомим істори­ком О. Грушевським. Основними напрямами діяльності цього відділу в архівній галузі були реєстрація архівів, складання опи­сів відомих архівів, розширення діяльності існуючих архівних комісій і утворення нових, рятування приватних архівів, яким загрожувало знищення²². Не залишалися поза увагою уряду УНР питання реєстрації українських документів в архівосхо­вищах Росії і повернення їх в Україну. З ініціативи Секретаріату народної освіти восени 1917 р. у Петрограді було створено ко­місію, яка почала реєстрацію "предметів та документів історич­ного минулого України в фондах петроградських архівів, музеїв і приватних колекціях"²³. До складу комісії входили відомі вчені: Ф. Вовк (голова), М. Макаренко, П. Стебницький, С. Тройницький, В. Щавинський, П. Потоцький та ін.

Уряд Центральної Ради надавав важливого значення розбу­дові системи державних архівних установ. У березні 1918 р. при Головному управлінні Генерального штабу було засновано Дер­жавний військово-історичний архів (очолював Я. Жданович), на який покладалися функції архівного управління, що мало ор­ганізувати військово-історичні архіви в Україні. Державний вій­ськово-історичний архів порушував питання про збирання і збе­рігання архівів російських військових частин та штабів, дисло­кованих свого часу в Україні, архівних фондів Південне-Західного і Румунського фронтів колишньої російської армії, а також доку­ментів про українізацію військ, формування українських вій­ськових частин. Однак план Державного військово-історичного архіву через відомі причини не вдалося втілити в життя. Про­грама уряду Центральної Ради, спрямована на збереження ста­рих та створення нових архівів і архівних фондів, не передбачала докорінного реформування архівної справи.

Проект архівної реформи в Українській державі був розроб­лений за правління гетьманського уряду П. Скоропадського. Проведення загальної архівної реформи державного характеру запропонував Архівно-бібліотечний відділ, що продовжив ро­боту при Головному управлінні мистецтв і національної культу­ри. Його очолив відомий історик і архівіст В. Модзалевський. Основний зміст реформи полягав у проголошенні державної влас­ності на архівні документи. Архівні справи всіх відомств, які втратили актуальність для поточного діловодства, переходили у власність держави. Центральною установою архівної системи мав стати Національний архів Української держави (або Голов­ний державний архів). Крім Національного архіву в Києві, де мали зосереджуватися документи загальнодержавного характе­ру, які відображали діяльність головних державних установ, пе­редбачалося створити губернські архіви для зберігання докумен­тів губернських інституцій. Ідеї централізації архівної справи одержали конкретизацію в проекті реформи, розробленому 1918р. Він передбачав функціонування в системі архівних ус­танов місцевих управлінських органів. Автори проекту реформи (В. Модзалевський, Д. Багалій, В. Іконников, І. Каманін, О. Ле-вицький) пропонували створити в губерніях архівні комісії зі статусом "державних інституцій" для управління архівною спра­вою на місцях. Саме на ці архівні комісії, призначені Головним управлінням, покладались обов'язки розбирання архівних доку­ментів, виділення і відбір тих, які мали передаватися до Націо­нального або губернських архівів.

Проекти архівної реформи не вдалося реалізувати ні урядові П. Скоропадського, ні Директорії УНР.

В умовах військових дій та частих змін місця перебування Уряд Директорії УНР не випускав з поля зору діяльність архівів. У січні 1919 р. за постановою Ради народних міністрів у відання Головного управління мистецтв та національної культури пере­давався Київський центральний архів давніх актів, а на його утри­мання виділялось понад 66 тис. карбованців. Головна увага уряду Директорії була зосереджена на зберіганні архівних документів, зокрема військових архівних фондів, збиранні документів УНР.

Військово-архівну роботу 1919 р. проводила Культурно-ос­вітня управа Генерального штабу Армії УНР, яка організувала архівні комори у Кам'янці та Проскурові. Основою для архівних Комор були архівні фонди періоду першої світової війни, зосереджені в цих містах. Сюди передбачалося передавати й фонди українських частин доби визвольних змагань. Однак з відходом української влади з тих міст архівні комори припинили своє існування

6 жовтня 1919 р. у Кам'янці головний отаман С. Петлюра ви­дав наказ Головної команди війська УНР, в якому заборонялося знищувати військово-історичні документи і надавалося право секвестру для державного архіву. Справа охорони архівів на міс­цях покладалась на військових начальників і комендантів.

Важливим етапом формування військово-архівних фондів стала архівна діяльність українських інституцій на еміграції, зо­крема в Польщі. У Тарнові (центрі державного осідку УНР) було засновано Головний військово-історичний архів, який з літа 1921 р. став центром зосереджування воєнно-історичних матеріалів, вивезених українською еміграцією на чужину.

Відповідно до Закону УНР від 1 вересня 1921 р. передбача­лося утворити за кордоном Музей-архів визволення України для збирання, впорядкування та охорони історичних документів і пам'яток визвольної боротьби української нації. 1922 р. при Мі­ністерстві освіти було створено Архівну комісію для "перебиран­ня історичних матеріалів для Музею-архіву визволення Украї­ни"²⁴. Архівна комісія переглядала архівні фонди міністерств, щоб виявити і відібрати документи історичного значення.

Загалом увага урядів Центральної Ради, Гетьманату, Дирек­торії у складних умовах війн та революції зосереджувалася на врятуванні архівних матеріалів, реєстрації архівів в Україні та українських архівних документів за кордоном. Важливе значен­ня мала спроба архівної реформи 1918 р., яка полягала у прого­лошенні державної власності на архівні документи, централізації архівів, створенні Національного архіву Української держави та підготовці архівних кадрів.