Розділ 5 архівна україніка

ЗА МЕЖАМИ УКРАЇНИ у державних, корпо­ративних, церковних і приватних архівах та колекціях, бібліо­течних і музейних зібраннях різних країн зберігаються величезні масиви інформації з історії та культури України. В історичній науці для визначення архівних документів, пов'язаних з Украї­ною, що зберігаються за її межами, закріпилося поняття архівна україніка (аналогічно: росіка - для російських документів, полоніка - для польських). У бібліографії та книгознавстві тер­міни "гоззіка" чи "україніка" звичайно стосуються зарубіжних публікацій про Росію або Україну, як, наприклад, колекція "rossika" в дореволюційній Імператорській публічній бібліотеці в Санкт-Петербурзі. Серед бібліофілів за кордоном цей термін вживається щодо ранніх (до XIX ст.) книг, виданих у Росії (в то­му числі слов'янських, що походять з Російської імперії). Порі­вняно недавно до терміна "україніка" було додано слово "архів­на" з метою уточнення його змісту.

Архівна україніка є важливим інформаційним масивом і ба­зовим Історико-культурним потенціалом гуманітарної сфери знань. Вона дозволяє залучати до соціального обігу інформацію, яка формує духовність, закладає фундамент нової національної ¹ соціальної психології, політики і культури. За Законом України 'Про Національний архівний фонд та архівні установи" такі Документи, є частиною Національного архівного фонду і відпо­відно до міжнародних угод, підлягають поверненню в Україну в оригіналах або копіях.

Інформаційний масив архівної україніки формувався три­валий час. Систематичне вивезення документів та книжкових зібрань з України почалося за Петра І. Згідно з його наказом від 20 грудня 1720 р., київському губернаторові Голіцину доручалося оглянути і забрати вірчі грамоти та інші цінні документи разом з рукописними та друкованими книгами з монастирських архівів. Значну кількість документів захопило військо Меншикова під час розгрому Батурина 1708 р. Передавалися документи до Москви і внаслідок арештів українських державних і вій­ськових діячів. Так, під час слідства у справі гетьмана П. Полубот­ка було конфісковано частину документів Генеральної військової канцелярії, листування козацької старшини. Причинами виве­зення архівних документів до столиць були реформи органів центральної та місцевої влади. Після ліквідації 1750 р. Канце­лярії міністерського правління малоросійських справ у Глухові з неї у повному складі було вилучено і відправлено до Росії спра­ви таємного діловодства. В результаті судової реформи 1864 р. тисячі пудів архівних матеріалів було вивезено до Москви. Сла­внозвісний архів греко-католицьких митрополитів після лікві­дації Греко-католицької церкви у 40-х роках XIX ст. було пере­везено з Радомишля до Петербурга. Найцінніші матеріали з давніх українських архівів звозилися до столиці на вимогу Петербур­зької археографічної комісії у 1837-1840 рр. Найдраматичніші зміни відбувалися за радянських часів, коли було ліквідовано величезну кількість установ та націоналізовано їхні фонди. Від­тоді за принципом права метрополії до Росії "законно" перемі­щувалися колосальні масиви документів, створені українськими установами на українській території. Так, 1924 р. почалася рекві­зиція документів Центрального чорноморського архіву у Мико­лаєві й перевезення їх до Петрограда. Згодом з України було вивезено документи майже всіх військових установ і підпри­ємств. За неповними даними, протягом 1951-1972 рр. вивезено понад 3000 фондів обсягом 80 тис. справ з військової історії. Зокрема, 1956 р. з ЦДІАК УРСР до Ленінграда було відправ­лено цінний фонд 345, Штаб Одеського військового округу. Одна з останніх акцій відвертого пограбування українських архівів -передання до Москви 1991 р. значного масиву документів з ар­хівів МВС та КДБ щодо руху опору більшовицькому режимові у 1940-х - на початку 1950-х років.

Архівні документи українського походження, які перебу­вають за межами України, є невід'ємною частиною багатьох за­рубіжних документальних груп або колекцій документів у дер­жавних і приватних сховищах. Значні масиви архівної україніки не знайшли свого шляху до публічних сховищ і не були ані оді' нені, ані описані взагалі. Багатьом зібранням загрожує руйну разом з рукописними та друкованими книгами з монастирських архівів. Значну кількість документів захопило військо Меншикова під час розгрому Батурина 1708 р. Передавалися документи до Москви і внаслідок арештів українських державних і вій­ськових діячів. Так, під час слідства у справі гетьмана П. Полубот­ка було конфісковано частину документів Генеральної військової канцелярії, листування козацької старшини. Причинами виве­зення архівних документів до столиць були реформи органів центральної та місцевої влади. Після ліквідації 1750 р. Канце­лярії міністерського правління малоросійських справ у Глухові з неї у повному складі було вилучено і відправлено до Росії спра­ви таємного діловодства. В результаті судової реформи 1864 р. тисячі пудів архівних матеріалів було вивезено до Москви. Сла­внозвісний архів греко-католицьких митрополитів після лікві­дації Греко-католицької церкви у 40-х роках XIX ст. було пере­везено з Радомишля до Петербурга. Найцінніші матеріали з давніх українських архівів звозилися до столиці на вимогу Петербур­зької археографічної комісії у 1837-1840 рр. Найдраматичніші зміни відбувалися за радянських часів, коли було ліквідовано величезну кількість установ та націоналізовано їхні фонди. Від­тоді за принципом права метрополії до Росії "законно" перемі­щувалися колосальні масиви документів, створені українськими установами на українській території. Так, 1924 р. почалася рекві­зиція документів Центрального чорноморського архіву у Мико­лаєві й перевезення їх до Петрограда. Згодом з України було вивезено документи майже всіх військових установ і підпри­ємств. За неповними даними, протягом 1951-1972 рр. вивезено понад 3000 фондів обсягом 80 тис. справ з військової історії. Зокрема, 1956 р. з ЦДІАК УРСР до Ленінграда було відправ­лено цінний фонд 345, Штаб Одеського військового округу. Одна з останніх акцій відвертого пограбування українських архівів -передання до Москви 1991 р. значного масиву документів з ар­хівів МВС та КДБ щодо руху опору більшовицькому режимові у 1940-х - на початку 1950-х років.

Архівні документи українського походження, які перебу­вають за межами України, є невід'ємною частиною багатьох за­рубіжних документальних груп або колекцій документів у дер­жавних і приватних сховищах. Значні масиви архівної україніки не знайшли свого шляху до публічних сховищ і не були ані оді' нені, ані описані взагалі. Багатьом зібранням загрожує руйнування через незадовільні умови зберігання, а багато унікальних та цінних документів приречені бути викинутими наступними поколіннями чи новими власниками, які не зможуть визначити потенційної цінності цих матеріалів, написаних уже чужою для них мовою, із невідомої їм далекої країни. Більшість документів, вивезених з батьківщини емігрантами або привезених інозем­цями додому з України, занадто фрагментарні й буденні для того, щоб заслуговувати на витрати, пов'язані з архівною обробкою. Але навіть ті, які потрапили до університетських бібліотек, іс­торичних товариств та музеїв або архівів етнічних груп як зразки іноземної екзотики, переважно не описані, закриті для дослід­ників. Численні українські організації докладають великих зу­силь до повернення на батьківщину архівної україніки.

В архівній україніці виділяють два головні комплекси: ук­раїнський, який складають документи, створені українським урядом, українськими установами або окремими особами, та зарубіжний - документи, створені іноземцями.