§ 1. Основні напрями та форми науково -дослідної роботи архівних установ

ДЕРЖАВНІ АРХІВНІ УСТАНОВИ відповідно До специфіки своєї діяльності проводять наукові дослідження У галузі архівознавства, археографії, джерелознавства, дипло­матики, документознавства, генеалогії, історії державних уста­нов, історичної географії, кодикології, палеографії, сфрагістики та інших галузей історичної науки. Водночас співробітники ар­хівних установ досліджують окремі аспекти природничих, еко­номічних, юридичних, технічних наук, пов'язані з архівістикою, а саме: питання удосконалення методів реставрації та консервації документів, розроблення засобів і способів захисту документів від біопошкоджень, визначення нормативів чисельності праців­ників різних типів архівних установ, економічного аналіз діяль­ності архівів, комп'ютеризації архівних технологій та ін.

Практика державних архівів і близьких до них за профілем наукових інституцій та навчальних закладів свідчить, що в нау­ковій роботі архівних установ склалися чотири самостійні, але взаємопов'язані напрями: дослідницький, методичний, науково-інформаційний та науково-організаційний.

Безпосередньо під науково-дослідною роботою архівних ус­танов розуміють здійснення наукових досліджень для отримання теоретичних, методичних і практичних результатів, спрямо­ваних на удосконалення архівної справи та діловодства. Важли­вою ланкою наукової роботи архівних установ є науково-інфор­маційна діяльність, що охоплює публікацію документів, під­готовку та видання науково-довідкової літератури, організацію користування документами з метою забезпечення потреб дер­жави, суспільства та особи в повноцінній та неупередженій ре­троспективній документній інформації. Складовою наукової роботи є науково-організаційна діяльність - підготовка й про­ведення наукових конференцій, семінарів, "круглих столів". Ці заходи сприяють апробації результатів наукових досліджень, ви­рішенню актуальних проблем, залученню до каналів масової та[ наукової комунікації архівної інформації.

Науково-дослідна робота архівних установ охоплює розроб-| лення теоретичних і прикладних проблем, створення науковихі праць, необхідною умовою й підґрунтям яких є глибокий аналізі джерельної бази та історіографії кожної конкретної проблеми всебічне дослідження історії та практики діяльності українських І і зарубіжних архівів, вивчення здобутків інших наукових ди-[ сциплін, комплексне застосування методів різних галузей знань.

Найважливішими загальнонауковими принципами дослід-1 жень в архівознавстві, документознавстві, археографії є прин-1 ципи історизму, об'єктивності, всебічності, системний підхід Д° І розвитку суспільних процесів і соціальних структур. Широко І застосовуються в таких студіях загальнонаукові методи (істо­ричний, логічний, абстрагування, системно-структурний), Ш° дозволяє комплексно вивчити об'єкт і предмет, спеціально-нау­кові методи (генетичний, компаративний), які уможливлюють встановлення тенденцій розвитку архівістики, визначення його специфіки. Важливе гносеологічне значення має в архівознавчих дослідженнях соціокультурний підхід, що сприяє встановлен­ню взаємозв'язків архівної, бібліотечної, музейної справи, інфор­маційної діяльності, освіти. Методи проблемної хронологізації та персоналізації допомогають встановити структуру істо­ріографічного комплексу, охарактеризувати персональний вне­сок у архівне будівництво відомих учених. При аналізі актуалі­зованої і неактуалізованої інформації джерельної бази застосо­вуються методи джерелознавства (наукової евристики, класи­фікації і критики джерел та ін.), методи наукознавства (зокрема, бібліометричний аналіз) сприяють вивченню кількісних пара­метрів архівознавчих видань.

Теоретичні дослідження мають перспективний характер і спря­мовані на розвиток загальної теорії. Вони проводяться з метою вивчення закономірностей розвитку архівістики та створення теоретичної бази з конкретних проблем архівознавства, архео­графії, документознавства та інших споріднених дисциплін на основі новітніх наукових методів. До теоретичних належать ме­тодологічні та історичні праці як такі, що встановлюють загальні тенденції, виводять теоретичні положення. У процесі таких до­сліджень, кінцевим результатом яких є нова науково-теоретична інформація, виявляють емпіричний матеріал, проводять наукові експерименти, узагальнюють отримані дані, формулюють ви­сновки. Це, зокрема, теоретичні дослідження механізму старіння документів, науково-методичних основ публікаційної діяльності державних архівів, історії архівної справи в Україні, розроблен­ня концепцій комп'ютеризації архівної справи, підготовки та пі-слядипломної освіти кадрів, забезпечення національних інте­ресів України в архівній справі.

Теоретичні дослідження у галузі архівної справи в Україні здійснюють наукові центри: Український науково-дослідний ін­ститут архівної справи та документознавства, Інститут україн­ської археографії та джерелознавства імені М Грушевського НАН України, Інститути рукопису і архівознавства Національної бібліотеки України імені В. Вернадського. Помітну роль у роз­витку теорії архівознавства відіграють студії науковців - пред­ставників вищих навчальних закладів (Київського національно­го університету імені Тараса Шевченка, Київського національного Університету культури і мистецтв, Харківського національного університету імені В. Каразіна, Східноєвропейського універси­тету імені В. Даля), центральних і обласних державних архівів. Архівознавчі дослідження дозволяють простежувати закономір­ності та провідні тенденції розвитку архівістики, виносити уроки з минулого, уникати повторення помилок.

Результати таких досліджень упродовж 1990-х років втілено в індивідуальних монографіях Г. Боряка "Національна архівна спадщина України та державний реєстр "Археографічна ук­раїніка": архівні документальні ресурси та науково-інформа­ційні системи" (К., 1995), Л. Дубровіної "Кодикологія та кодикографія української рукописної книжки" (К., 1993), В. Шан­дри "Київське генерал-губернаторство. 1832 - 1914: Історія створення та діяльності, архівний комплекс і його інформацій­ний потенціал" (К., 1999) та "Малоросійське генерал-губер­наторство. 1802-1856: Функції, структура, архів" (К., 2001), С. Кулешова "Документознавство: Історія. Теоретичні основи" (К., 2000), І. Матяш "Українська архівна періодика 1920-1930-х рр.: історія, бібліографія, бібліометрія" (К., 1999) та "Архівна наука і освіта в Україні 1920-1930-х років" (К., 2000) та ін.; колективних працях: "Нариси історії архівної справи в Україні" (К., 2002), біобібліографічному довіднику "Архівісти України" (1998-2002), термінологічному словнику "Архівістика" (К., 1998) та ін. Проекти окремих теоретичних розробок (концепцій, схем, моделей) публікуються для обговорення у наукових фахових виданнях: науково-практичному журналі "Архіви України", нау­ковому щорічнику "Студії з архівної справи та документознав-ства", міжвідомчому збірнику наукових праць "Архівознавство. Археографія. Джерелознавство".

Прикладні дослідження необхідні для забезпечення насам­перед практичної діяльності державних архівів. Вони передба­чають використання теоретичних положень та позитивного практичного досвіду для вирішення актуальних питань архів­ного будівництва й спрямовані на вирішення конкретних про­блем практичної діяльності архівних установ за допомогою нау­кових методик. Результати прикладних досліджень (нові методи роботи або технологічні процеси, обґрунтування застосування нової техніки й технологій тощо) викладаються у вигляді нор­мативних документів (стандартів, правил роботи, інструкцій)-науково-методичних посібників (основних положень, методич­них рекомендацій, схем класифікації документів у каталогах архівів, аналітичних оглядах тощо), науково-інформаційних ви­дань (збірників документів, архівних довідників), баз даних.

Прикладні дослідження проводять усі державні архівні ус­танови. Так, за результатами прикладних досліджень протягом 1996-2001 рр. на базі УНДІАСД підготовлено галузеві стандар­ти "Документи на паперових носіях: Правила зберігання. Тех­нічні вимоги", "Фотодокументи: Правила зберігання. Технічні вимоги", "Кінодокументи: Правила зберігання. Технічні вимоги", міжархівний довідник "Національний архівний фонд України: засоби інтелектуального доступу до документів", розроблено та видано методичні посібники "Система планування і звітності державних архівних установ", "Основні положення організації науково-дослідної та методичної роботи в державних архівних установах України", "Використання архівно-слідчих справ гро­мадян, репресованих у 1920-1950-і рр.: методичні рекомендації" (спільно з ЦДАГО України), "Методичні рекомендації з розроб­ки та застосування примірних та типових номенклатур справ", "Організація комп'ютерного діловодства в установах: Програм­но-апаратне забезпечення" та ін. Результатом низки прикладних досліджень, проведених державними архівами стали методичні рекомендації: "Проведення вивчення впливу зовнішніх факто­рів на фізичний стан документів" (ЦДІАК України), "Про органі­зацію та проведення суцільної перевірки наявності справ в держ­архівах з перемінним складом документів та в відомчих архівах" (Держархів Чернівецької обл.), "Рекомендації по відбору листів громадян із фондів органів влади, управління та редакції газет" (Держархів Миколаївської обл.) та ін. Примірники неопублі-кованих методичних розробок зберігаються в довідково-інфор­маційному фонді галузевого центру науково-технічної інфор­мації й доступні зацікавленим особами.

В процесі науково-дослідної роботи поглибюються взаємо­вигідні творчі контакти українських архівознавців з зарубіж­ними колегами, відбувається обмін досвідом, розробляються спільні наукові, видавничі, освітні проекти. Визнаними центра­ми архівознавчих досліджень у світі є Міжнародний інститут архівної науки (Словенія, Марібор) і Всеросійський науково-дослідний інститут документознавства та архівної справи (Ро­сійська Федерація, Москва). Архівознавчі дослідження у різних країнах проводять під егідою Архіву відкритого суспільства (Будапешт), Міжнародної ради архівів, Європейської мережі культурної спадщини; органів управління архівною справою -Дирекції Національного архіву Франції (Париж), Генеральної дирекції державних архівів Польщі, а також громадських об'єд­нань (спілок, товариств) архівістів в Австралії, Канаді, Німеч­чині, Росії, Польщі, Угорщині. Розвитку наукових студій у галузі архівної справи сприяють вищі навчальні заклади, які готують архівістів: Архівна школа Міністерства науки та мистецтв землі Гессен (Марбург, Німеччина), Школа бібліотекознавства та ар­хівознавства при Лондонському університеті (Великобританія), Національна вища школа інформаційних наук і бібліотек (Фран­ція, Париж), Університет документалістів, архівістів і бібліоте­карів у Мадриді (Іспанія), Школа бібліотечної справи та архіво­знавства (Колумбія), Школи архівістики, палеографії і дипло­матики при 17-ти державних архівах Італії, Архівний інститут Китайського університету, Вища школа документної інформації (Швейцарія, Женева), Історико-архівний інститут Російського державного гуманітарного університету (Москва), Київський національний університет імені Тараса Шевченка та ін.

На початку 1990-х років створено спеціалізовані науково-до­слідні установи у галузі архівної справи - Білоруський науково-дослідний центр (від 1997 року - інститут) документознавства та архівної справи (Мінськ) та Український науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства (Київ). Відкрит­тя в травні 1994 р. галузевої наукової установи стало важливим етапом архівного будівництва в незалежній Україні. Відтоді УНДІАСД - головна науково-дослідна інституція в системі Дер­жавного комітету архівів України. Його основні завдання поля­гають у дослідження теоретичних і методичних проблем архі­вознавства, документознавства, археографії, створення доку-ментних інформаційно-пошукових систем, здійснення експери­ментальних робіт задля вирішення проблем фізико-хімічних та біологічних умов зберігання документів і розроблення відповід­них нормативів, надання науково-методичної допомоги з питань архівної справи, організація широкої оперативної інформації з основної діяльності державних архівних установ.

Організація наукових досліджень передбачає чітке визначення напрямів і видів науково-дослідної роботи, їх прогнозування, планування та систематичний контроль за виконанням планів, координацію всієї наукової діяльності, державну реєстрацію найважливіших запланованих робіт, поетапний облік виконаної роботи, оформлення результатів наукових досліджень та впро­вадження їх у практичну діяльність архівних установ, оцінку ефективності НДР.

Науково-дослідні роботи, що виконуються архівними устано­вами України, підлягають обов'язковій державній реєстрації та обліку задля поширення у масштабах держави інформації про планові, розпочаті, виконувані та виконані роботи з різних га­лузей знань та практичної діяльності. Це уможливлює прове­дення моніторингу розвитку галузі, аналізу її сучасного стану та окреслення перспективних напрямів, реалізації можливостей кооперування співпраці з розробниками на основі реєстрації ін­формації, а також використання результатів розроблення тем шляхом замовлення звітної документації у даному інформацій­ному органі чи безпосередньо у виконавця. Державну реєстра­цію та облік розпочатих, виконуваних і закінчених науково-дос­лідних робіт, дисертацій, а також підготовку та видавання в ус­тановленому порядку інформаційних матеріалів за запитами підприємств, установ, організацій, органів виконавчої влади, формування фондів документів, розповсюдження відповідної інформації проводить Український інститут науково-технічної та економічної інформації. Обов'язковій державній реєстрації підлягають розроблювані архівними установами наукові звіти, монографії, науково-довідкові видання, збірники документів.

Архівні установи можуть проводити науково-дослідні роботи самостійно (як головна організація) або брати участь у розроб­люваній кількома установами темі як співвиконавець. Колек­тивні дослідження забезпечують єдність застосування результа­тів дослідження в усіх державних документосховищах (держав­них архівах, рукописних відділах бібліотек та музеїв). Головна організація координує всю роботу за темою, розробляє органі­заційно-методичні документи, виконує найвідповідальніші ета­пи дослідження, здійснює контроль за підготовкою співвико-навцями матеріалів, надає методичну допомогу, узагальнює й оформлює підсумкові матеріали з теми й складає науковий звіт. Установа-співвиконавець бере участь у розробленні органі­заційно-методичних документів, досліджує відповідно до про­грами частину теми з самостійним науковим значенням, або го­тує аналітичні матеріали (експериментальні дані) для головної організації, залучається до обговорення, рецензування, експе­риментального впровадження результатів дослідження.

Наукових досліджень, як правило, включає такі етапи: ознайомлення зі станом досліджуваної проблеми; розроб­лення та затвердження організаційно-методичних документів-аналіз та узагальнення матеріалів, формулювання наукових висновків; обговорення, експериментальне впровадження ре­зультатів та оформлення підсумкових документів.

Знайомлячись зі станом об'єкту дослідження, виконавці ви­вчають джерела та літературу, встановлюють ступінь розробле­ності теми, складають бібліографічний список. Висновки, зроб­лені на цьому етапі, використовують для підготовки організа­ційно-методичних документів: програми дослідження, плану-проспекту, координаційного плану.

Програма дослідження (технічне завдання) акумулює коло питань, пов'язаних з організацією дослідження: наукове обґрун­тування необхідності розроблення теми та підстави для прове­дення роботи (назва державної програми чи проекту, вказівки на зведене замовлення та ін.), мета, завдання, методи, хроноло­гічні межі дослідження, вимоги до розробки (предмет, об'єкт, робоча гіпотеза), основні параметри підсумкового документа (склад, зміст, очікуваний ефект), етапи роботи (у тому числі види контактів із співвиконавцями), строки виконання. План-проспект розробляють у випадках, коли результатом наукових! досліджень має бути монографія, науково-довідкове видання,! підручник, документальна публікація, правила чи науково-ме тодичний посібник. У плані-проспекті визначають основну кон-І цепцію дослідження і структуру роботи в цілому, вказують етапні роботи, коротко розкривають основний зміст кожного розділу! (етапу), визначають мету завдання дослідження, виконавця розділів і строки їх виконання. Координаційний план розробляють на колективні теми, фіксуючи види роботи кожного співвико-навця з зазначенням строків та відповідальних за виконання конкретних етапів дослідження.

Тему вважають закінченою, якщо її виконано, а підсумкові документи розглянуто і затверджено у встановленому порядку. Спрямованість наукових досліджень на підвищення якісного рівня роботи архівних установ передбачає застосування на прак­тиці результатів наукових досліджень. Впровадження резуль­татів наукових досліджень буває експериментальним і практич­ним. Експериментальне (дослідне) впровадження здійснюється на стадії розроблення теми і є одним з його етапів. Практичне впровадження - це повне або часткове використання положень і висновків теоретичних і прикладних досліджень у науково-дослідній, методичній та практичній діяльності архівних уста­нов. Воно полягає у виданні праць, оформленні за встановлени­ми правилами наукових звітів, оприлюдненні документів конгре­сів, конференцій, "круглих столів" семінарів, введенні в дію ДСТУ, технічних умов, правил; затвердженні керівництвом архівних установ методичних посібників та застосуванні їх у роботі тощо. Наукові дослідження в галузі архівознавства, як правило, не ма­ють прямого економічного ефекту, тому показником ефектив­ності таких робіт є ступінь їх впливу на розвиток архівної справи, підвищення наукового рівня виконуваних робіт. Науково-ефек­тивними вважають праці, що розвивають теорію, узагальнюють наукові знання з окремих напрямів діяльності, сприяють вияв­ленню нових методів, а також ті дослідження, висновки яких без­посередньо застосовуються в роботі архівних установ.

Типова дослідницька тематика архівних установ, визначена їхньою специфікою як центрів зберігання "документальної па­м'яті народу", охоплює історичні, джерелознавчі, краєзнавчі, бібліографознавчі та інші теми. Державні архіви областей беруть активну участь у підготовці документальних видань типу хре­стоматій "Наш край" (Держархів Донецької, Тернопільської, Харківської, Хмельницької та Черкаської обл.), працюють над створенням довідково-інформаційних видань: путівників (ЦДІАЛ України, ЦДАМЛМ України, Держархіви Вінницької, Запорізької, Сумської, Тернопільської, Чернівецької обл.), до­відників (Держархіви Рівненської і Харківської обл.), каталогів документів ("Документи Михайла Грушевського у фондах ЦДІАЛ України", "Музикалії у фондах ЦДІАЛ України", "Каталог особових фондів українських істориків, що зберігають­ся в ЦДІАК України" та ін.); фіксують спогади очевидців історич­них подій для публікації "усна історія" (Держархів Миколаїв­ської обл.); досліджують історію державних установ (ЦДІАК Ук­раїни, ЦДАВО України) тощо.

Обговорення проблем науково-дослідної роботи архівних ус­танов проводиться на різних рівнях. Для розгляду основних на­прямів та підсумків наукової роботи та методичних питань ар­хівної практики у державних архівних установах функціонують відповідні науково-дорадчі органи. Так, у Держкомархіві Украї­ни діють Наукова та Редакційно-видавнича ради; в галузевих науково-дослідних установах - вчені ради, у державних архівах -науково-методичні ради. Ці науково-дорадчі органи надають ке­рівництву установ допомогу в організації наукових досліджень, науково-видавничої та науково-організаційної роботи. Зокрема, до компетенції Наукової ради Держкомархіву входить розгляд питань удосконалення законодавства України в галузі архівної справи та діловодства; аналізу діяльності державних архівів як науково-методичних центрів з питань архівної справи; перспек­тивне планування науково-дослідної та методичної роботи дер­жавних архівів; міжвідомчої координації досліджень з проблем архівознавства документознавства, археографії; економічних аспектів діяльності державних архівних установ; використання архівної інформації; вироблення концептуальних засад підго­товки навчальних посібників, навчальних програм з архівознав­чих та документознавчих дисциплін; організації наукового спів­робітництва; висування профільних визначних наукових праць на здобуття державних і галузевих нагород. Питання рекомен­дації до друку та публікації рукописів збірників архівних докумен­тів, путівників, каталогів, описів та інших архівних довідників про склад і зміст НАФ, документальних публікацій, продовжу­ваних видань, а також іншої науково-популярної, навчальної, довідкової і рекламно-інформаційної літератури; плани науко­во-видавничої роботи архівних установ України розглядає Ре­дакційно-видавнича рада Держкомархіву.

Вчена рада УНДІАСД розглядає основні напрями і пробле­матику наукових досліджень інституту, питання планування науково-дослідної, методичної, науково-видавничої та органі­заційної роботи, а також питання, пов'язані з підготовкою та підвищенням кваліфікації наукових кадрів, конкурсним замі­щенням вакантних посад, обговорює наукові доповіді з профілю роботи інституту.

Науково-методичні ради державних архівів розглядають пла­ни НДР та плани впровадження нормативних і науково-методич­них розробок архівів, обговорюють інформацію про їх виконан­ня, виносять рішення за результатами виконаних досліджень; затверджують експозиційні плани документальних виставок; висувають кращі роботи на конкурс; визначають види джерел комплектування державних архівних установ і складу докумен­тів, що підлягають зберіганню в цих архівах; здійснюють мето­дичне керівництво діяльністю експертних комісій установ, нізацій і підприємств. Основні завдання рад полягають у ви­значенні перспективних проблем наукової і методичної роботи з усіх напрямів діяльності державних архівів, розгляді та оцінці результатів цієї роботи, сприянні підвитценню якості усіх видів архівних робіт.

При науково-дорадчих органах можуть створюватися мето­дичні комісії, експертні комісії, групи консультантів, рецензен­тів. Так, з 1993 р. при науковій раді Головархіву діє методична комісія, до компетенції якої входить розгляд нормативних до­кументів з питань архівної справи загальногалузевого або між­галузевого характеру, що підлягають розробленню або перероб­ленню в зв'язку з прийняттям нових законодавчих актів.