Розділ 2 історія архівної справи в україні

ІСТОРІЯ АРХІВНОЇ справи в Україні невіддільн від світової історії зародження і розвитку архівів, формування архівних систем, генези світової архівознавчої думки. Водночас вона пов'язана з історією державних установ, громадських об'єд­нань і рухів. Особливості формування та функціонування ме­режі архівів різних регіонів України (Лівобережжя, Право­бережжя, західні та південні регіони), які перебували у складі Литви, Польщі, Росії та Австро-Угорщини, зумовлювалися їхнім тодішнім адміністративно-політичним устроєм.

Вивчення історії архівів допомагає осмислити їх місце і роль у житті суспільства, пізнати закономірності еволюції різних ти­пів архівів: від сховищ документів до наукових центрів їх збе­рігання та використання, простежити процес збирання докумен­тів та формування архівних фондів; стимулює теоретичні студії в архівознавстві. Дослідження історії архівної справи сприяє та­кож вирішенню евристичних завдань, дозволяє з'ясувати при­чини та обсяги втрат документів у архівах, націлює на пошук архівних фондів та їх окремих частин, на реконструкцію націо­нальної архівної спадщини.

§1. Початок архівів в Україні

Центр зосередження писемних матеріалів у Київській Русі та Галицько-Волинській державі.

ІСТОРІЯ АРХІВІВ та архівної справи в Уараїні починається з утвердження її державності. Найдавніші писемні документи – грамоти періоду Київської Русі – виникла як результат взаємовідносин між великим князем і його васалами, між окремими феодалами. Грамоти закріплювали права на влас­ність і привілеї. "Повість минулих літ" згадує русичів, які слу­жили в Греції і писали заповіти на успадкування майна. Доку­менти, що засвідчували права успадкування, відображали діяльність землевласників, збиралися і зберігалися дружин­никами і боярами.

Від часу запровадження християнства як державної релігії та інституційного утвердження церкви на території України бе­руть початок церковні архіви. Монастирі, церкви, митрополичі та єпископські кафедри були найважливішими центрами зосе­редження писемних документів. Давньоруська православна церква невдовзі після свого утворення стала не лише важливим духовним осередком, а й великим землевласником. Основним джерелом розширення церковних земельних володінь були бе­нефіції - пожалування з боку князівської влади та великих фео­далів. Монастирі дбайливо зберігали документи про своє засну­вання, на право володіння земельними угіддями та привілеї. В монастирських церквах і соборах документи зберігалися в риз­ницях разом з цінними культовими речами і богослужебними книгами. Давні монастирські архіви Київської Русі не зберег­лися переважно через ворожі навали, війни, природні катаклізми.

Давньоруські літописи зафіксували важливі відомості про широкі стосунки київських князів з чужоземними країнами, тексти договорів з Візантією, волзькими болгарами. Угоди скріплювалися писемними документами. "Цей договір учинили ми (руси) і ви оба (цесарі), - зазначається в тексті договору між Греками і Руссю 912р.,- новим написанням на двох хартіях"¹. Хрисовули, клятвені грамоти руських послів та інші важливі документи на пергаменті зберігалися в казні київських великих князів. Місцезнаходження князівських архівів разом з кош­товностями свідчило про роль документів і ставлення до них великокнязівської влади.

Княжий двір як орган центрального управління Галицьке-Волинської держави XIII -XIV ст. мав серед своїх державних функцій, що домінували над приватними князівськими, завдан­ня збирати та зберігати важливі документи. Галицький літопис серед двірських урядників, які виконували державні функції, називає печатника (канцлера). Коло обов'язків цього урядника не обмежувалося проставлянням печаток на князівських грамо­тах, він виконував доручення князя, зокрема здійснював слід­ство над боярами. У княжому дворі зосереджувалися документипо адміністративні, військові, судові, фінансові, церковні й ди-ломатичні справи Галицько-Волинської держави. Так, писані грамоти (тестаменти) князя Володимир Волинського і Бере­стейського Володимира Васильковича засвідчували право ус­падкування його родичами земель, сіл з митом, стольного міста Володимира (на Волині). З княжої канцелярії в місті Володи­мирі походять відомі грамоти XIV ст. (про відновлення і під­твердження союзу з Пруссією, надання свободи купцям, приві­леї містам) останніх галицько-волинських князів Андрія і Льва, Юрія (Болеслава).

Монастирі й церкви, засновані галицько-волинськими кня­зями, крім маєтностей, грошових і речових пожертвувань, отри­мували богослужебні книги. Так, князь Володимир Василько-вич спорядив монастир Св. Апостолів, церкви та єпископії (пе-ремиську, чернігівську) книгами. На книгах, які зберігалися в ризницях, нерідко робили записи про пожертвування храмам, нотатки господарського характеру. Монастирські зібрання книг і документів відігравали роль архівів-бібліотек. Хранителями книг і грамот були ризничі (завідувачі ризниці).

Отже, виникнення архівів в Україні безпосередньо пов'язане з утвердженням державності на її землях, насамперед Київської Русі. Розширення державних функцій княжого двору, економіч­не зміцнення церкви зумовлювали зростання великокнязівсько­го і церковних архівів, які мали важливе політичне й культурне значення для внутрішнього життя держави та міждержавних відносин. Формувалися й особові архіви дружинників і бояр. Документи захищали приватну власність, закріплювали станові привілеї. Розпад Київської Русі, занепад Галицько-Волинської держави негативно позначилися на розвитку архівної справи, але закладені архівні традиції знайшли своє продовження в ли­товсько-польській добі української історії.