18. Національна культура і проблема соціальної свободи.

Усвідомлення проблем співвідношення культури і цивілізації виявляє наявність не стільки причинно-наслідкових зв’язків, скільки дію законів розвитку творчості. Історія стає як шлях створення людиною самої себе, а не тільки як історія подій, що відбуваються з людиною.

Історія не просто розвивається, її творять люди. Одні і ті ж історичні події виступають і як об’єктивні фактори, і як суб’єктивні надбання, що демонструють творчі потенції людини. Так, соціокультурний зміст історичних подій, що відбувалися в Україні, вже давно став часткою світової культури. У світову культурну спадщину увійшли діяння українських державних діячів та воєначальників від Павла Сагайдачного до Богдана Хмельницького і Петра Дорошенка. Стали світовими відомими просвітителі від Петра Могили до Івана Вишенського і Григорія Сковороди, поети Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, композитори Микола Лисенко, Микола Леонтович, Станіслав Людкевич та ін. У культурі, як і в усьому суспільному житті, об’єктивні тенденції і результати домінують над суб’єктивними. Тут виявляється історична рівнодіюча сукупних людських зусиль. Все це створює мережу змістовних координат, в якій продукти людської діяльності і людські здібності ранжуються, набуваючи статусу культурних цінностей. Зв'язок культури з історичним прогресом людства виявляється як діалектика взаємних переходів об’єктивних умов життя і форм самодіяльності людей. Культура виражає самодіяльний, а отже, вільний творчий елемент людського життя. Інша справа, що форми людської діяльності довільно не вибираються, а задаються людям конкретно-історично. В залежності від обставин, форми можуть відповідати і бути перепоною виявленню творчих джерел особи. Творчі джерела особи виступають формою реалізації людської свободи, а в залежності від обставин творчі джерела особи обмежують вільний вибір форм і змісту людської діяльності. Будуть чи не будуть соціальні умови служити формам розвитку культури, залежить від їх здатності забезпечувати можливості самодіяльного розвитку особи. Соціальні умови виступають формами розвитку культури лише тоді, коли збігаються з індивідуальними потребами самовираження і самоутвердження, коли підпорядкованість їм відповідає широкому і всебічному розвитку свободи людської індивідуальності, а не обмежує її. Головне в культурі – не речі, а люди. Культура виступає способом самовизначення особи. Отже, культура на рівні особи визначає характер процесу індивідуалізації суспільного в індивідуально-особисте, формує у особи нормативно-онтологічний аспект світоставлення, що виявляється в конкретних вчинках особи. Культура виступає як процес залучення індивідуальної життєдіяльності до колективного досвіду і соціально-культурного арсеналу. Опанування культури – процес виявлення творчих здібностей людини. У такому розумінні культура – невичерпне джерело справжнього багатства суспільства. Цілісний розвиток людини – це розвиток її суттєвих сил безвідносно до будь-якого раніше встановленого масштабу. Індивід не відтворює себе в якійсь одній визначеності, не прагне залишитись в своїй незмінній якості, а перебуває в процесі безперервного становлення і розвитку.

Сучасна цивілізація постійно доводить, що культура не є виняткове надбання духовної еліти. Активна творчість мас, будучи втіленою в матеріали природи або акумульованою в творах мистецтва, перетворює народ в універсальний суб’єкт культури. Культура – це культ людського буття, творення людини із «наявного матеріалу». Створюючи людину, вона творить і саму себе. Культура завжди є самотворчістю. Культура не є сталим буттям, це процес становлення буття людини як людини, злету його до людяних форм існування. Найбільш глибоко людинотворча, гуманістична сутність культури розкривається через пізнання її соціальних функцій. Дослідники зазначають поліфункціональність культури як соціального феномена. Основні функції культури – пізнавальна, комунікативна, регулятивна, прогностична, ціннісно-орієнтаційна. ¹ Всі вони органічно взаємопов’язані. Культура – цілісне утворення. Цілісність виявляється як в єдності елементів, що складають її структуру, так і функціонально. Це дає підстави для визначення інтегративної, генералізуючої функції культури. На мій погляд, в такій якості постає її людинотворча функція. Масштаби культурної творчості, що постійно збільшуються, надають світовій культурі цілеспрямований, гуманістично-усвідомлений характер. А це означає, що історична творчість здійснюється через культурно-творчу діяльність людей. Основною метою культурної політики стає активізація творчості мас, що в демократичному суспільстві постійно доводить здатність мислити широкими соціокультурними категоріями, володіти почуттям високої соціальної відповідальності за свої дії. В Україні іде процес пошуку загальнолюдського змісту в національній культурі і на такій основі формується новий тип мислення, культура стає самостійним об’єктом відтворення. В процесі формування культура не тільки збагачується надбанням світової культури, а й позбувається залежності утилітарних соціально-політичних запитів, поступово спрямовуючи увесь свій потенціал на пошуки змісту людського буття.