3. Вірогідність соціологічного знання.

Вірогідність соціологічного знання — істинність соціологічного знання, його відповідність реальності, яку вивчає соціолог. Проблема вірогідності соціологічного знання належить до кола проблем соціологічної епістемології. Отримання вірогідного знання є метою, ідеалом соціологічної дослідницької діяльності. Переклад соціального знання на мову соціальної інформації, придатної для цілей соціального керування й планування, з’являється особливим видом прикладного соціологічного дослідження. Відповідно, принципи функціонування соціальної інформації з’являються модифікацією пізнавальних принципів, що характеризують рух соціального знання під кутом зору задоволення практичної потреби суспільства. Об’єктивність знання в термінах інформації здобуває значення якості інформації, її вірогідності. Достовірне знання — це, насамперед, щире знання, знання про об’єктивну дійсність.У своїй інформаційній формі об’єктивність (об’єктивна істина) наділяється ознаками результативного керування. Оцінюючи ефективність керування співвідношенням результатів і витрат, ми, тим самим, створюємо можливість кількісного підходу до соціальної інформації й через неї — до оцінок істинності знання, використовуваного як інформація.Сказане дозволяє затверджувати, що нерозв’язаність проблеми вірогідності соціологічної інформації є похідна недостатньої розробленості теорії й методології соціального пізнання. Більшість монографій, присвячених проблемам вірогідності результатів соціологічних досліджень, є, по перевазі, методолого-методичними вишукуваннями описового, екстенсивно-ассимиляционного характеру, які лише збільшують кількість трактувань понять «вірогідність», «точність», «надійність», «правильність» і ін. У них слабко проглядається орієнтація на інтегрування методологічного досвіду, не спостерігається якісної зміни в методичних пошуках і теоретичному осмисленні одержуваних результатів, обмежено використовуються методи математичної обробки й моделювання при узагальненні інформації.Проблема вірогідності соціологічної інформації може бути вирішена не на одному з етапів прикладного дослідження, а тільки в процесі одержання достовірного знання про досліджуваний об’єкт, де всі етапи прикладного соціологічного дослідження представляють органічні складові частини єдиного цілісного пізнавального процесу.У традиційній схемі побудови програми соціологічного дослідження увага акцентується на функціях, виконуваних тими або іншими методологічними засобами. Проблеми, пов’язані з обґрунтуванням вибору тих або інших

4. Громадянське суспільство і його соціальне значення.

Громадянське суспільство — система інститутів поза межами державних та комерційних, яка забезпечує самоорганізацію та розвиток населення; це сукупність громадянських і соціальних інституцій і організаційних заходів, які формують базис реально функціонуючого суспільства у противагу і доповнення виконавчих структурдержави (незалежно від політичної системи).

Отже, громадянське суспільство — історичний тип у розвитку людського суспільства, його конкретна якісна характеристика; це сфера самовиявлення і реалізації потреб та інтересів вільних індивідів через систему відносин (економічних, соціальних, релігійних, національних, духовних, культурних). Структурними елементами цієї системи є організації (політичні партії, громадські об'єднання, асоціації) та різні об'єднання (професійні, творчі, спортивні, конфесійні тощо), що охоплюють всі сфери суспільного життя і є своєрідним регулятором свободи людини.

Найголовніші функції громадянського суспільства наступні:

По-перше, громадянське суспільство є засобом самовиразу індивідів, їхньої самоорганізації та самостійної реалізації ними власних інтересів. Значну частину суспільно важливих питань громадські спілки та об’єднання розв’язують самотужки або на рівні місцевого самоврядування. Тим самим вони полегшують виконання державою її функцій, бо зменшують “тягар проблем”, які їй доводиться розв’язувати.

По-друге, інститути громадянського суспільства виступають гарантом непорушности особистих прав громадян, дають їм впевненість у власних силах, служать опорою у їхньому можливому протистоянні з державою, формують “соціальний капітал” – ті невід’ємні риси особистости, завдяки яким вона стає здатною до кооперації та ефективних солідарних дій.

По-третє, інститути громадянського суспільства систематизують, впорядковують, надають реґульованости протестам і вимогам людей, які в іншому випадку могли б мати руйнівний характер, і в такий спосіб створюють сприятливі умови для функціонування демократичної влади.

По-четверте, ці інститути виконують функцію захисту інтересів певної групи в її протиборстві з іншими групами інтересів. Завдяки їм кожна група отримує шанс “бути почутою на горі” владної піраміди.

Функціональна характеристика вказує на роль громадянського суспільства у суспільній системі, на те, чому його розглядають як опору демократії і як вияв свободи. Але громадянське суспільство не зможе повноцінно виконувати названі функції, якщо в ньому відсутній бодай один з найголовніших його атрибутів, до яких слід віднести:

наявність публічного простору, засобів і центрів комунікації, наслідком чого є формування сфери громадського (цивільного) життя і громадської думки;

організоване громадське (публічне) життя вільних і рівних індивідів, чиї права захищені конституцією та законами;

незалежні від держави, добровільні асоціації, автономність яких усвідомлена на індивідуальному і колективному рівні;

зорієнтована на громадські інтереси та публічну політику діяльність, наслідком якої є кооперація та солідарність між людьми, спілкування на засадах взаємної довіри і співробітництва.

Отже, громадянське суспільство – це сфера взаємодії індивідів і тих груп та організацій, які вони утворюють. Однією з цілей взаємодії є формулювання, висловлення і захист індивідами та їх об’єднаннями своїх інтересів. Це той зріз суспільних відносин, коли громадські організації виступають як групи інтересів, що є посередниками в стосунках індивідів з владою та рештою суспільства.

5. Експлуатація людини людиною як соціальне відношення.

Експлуатація починається там, де є підлеглий і начальник — де один призначений керувати а інший зобов'язаний виконувати. А закінчується, там де працюють одні, а розпоряджаються плодами їхньої праці зовсім інші — тобто чиновники, що до виробництва вироблених цінностей не мають ніякого відношення. Радянське керівництво ніщо не стримувало тринькати національні богатсва на всі боки. (На війни, на підтримку ком-режимів інших країн, на божевільні і безперспективні проекти в себе). Національні багатства були спільніми і одночасно бесхозними. Чим більше влада в державі демократична - тим більше можливостей у виробника матеріальних цінностей брати участь у розпорядженні ними. І чим більше держава тоталітарна — тим більше все навпаки.

Експлуатація і різниця у соціальному статусі між людьми була, є і не зникне (не залежно від соціального устрою суспільства) до тих пір, допоки народжуватимуться люди з вродженим потягом до лідерства, і бажанням керувати іншими і допоки народжуватимуться люди з вродженим нахилом до праці фізичної. А ще — допоки народжуватимуться такі, хто без лідера, не здатен сам себе організувати — тобто, кому потрібно, щоб ним керували.

—А тому не зникне ніколи.

6. Емпіричні школи в соціології.

Емпірична соціологія, яка виникла в межах західної соціології в XX ст., сфор­мувала в своєму руслі дві основні течії - академічну І прикладну. Завдання пер­шої вбачається у створенні систем наукового знання про окремі галузі і явища суспільного життя (наприклад, соціологія праці, соціологія міста, соціологія засобів масової комунікації і т. д.), які використовуються в якості методологічної основи конкретних соціологічних досліджень. Завдання другої — організація цих, націлених на розв'язання чітко визначених практичних завдань і безпосе­редньо пов'язаних з виконанням функцій соціальної інженерії, досліджень.

Історичні корені емпіричної соціології знаходимо у ранніх емпіричних дослі­дженнях XIX ст. соціального і морального здоров'я (Е. Чадуік, Л. Віллерне, Р.Вірхов, Дж.Кей-Шаттлуор, А. Геррі, А. Ватер та іи.). З 1920 по 1950 рік емпі­ричні дослідження стають пріоритетним напрямом в американській соціології.

Початок цьому процесу поклали представники Чіказької школи (Р. Парк, Е. Берджесс, У. Томас, А. Смолл та ін ) Займаючи домінуюче становище в американській соціологи протягом 20 — 40-х рр , Чіказька школа здійснила знач­ний вплив на формування світової емпіричної соціології.

Основними чи відмінними рисами Чіказької школи були:

• органічне поєднання емпіричних досліджень із теоретичними узагальненнями,

• висування гіпотез в межах єдиної організованої і направленої на конкретні практичні цілі програми,

• широта теоретичної орієнтації,

• поєднання різних підходів і методів, серед яких не було яскраво виражених Першою працею Чіказької школи в галузі емпіричної соціологи була книга

У. Томаса і Ф. Знанецького "Польський селянин в Європі і Америці" (1918 -1920 рр ) В ній викладені і апробовані на практиці основні Ідеї соціологічної те­орії Томаса, ядро якої - поняття соціальної ситуації, яке включає в себе три взаємопов'язаних елемента

• об'єктивні умови (соціальні норми і цінності),

• установки індивіда і групи,

• визначення ситуації діючою особою

Виходячи з цьо­го, Томас і Знавецький розробили таку типологію особистостей за характером їх пристосованості до соціального оточення

• міщанський тип (для нього характерні традиційні установки і стереотипи),

• богемний (нестійкі і слабо зв'язані між собою установки),

• творчий (логічно взаємозв'язані між собою установки і творчі потенції, які обумовлюють оптимальне визначення ситуації)

Томас стверджував, що розвиток суспільного життя і культури визначаєть­ся творчими особистостями, здатними до економічних, політичних і технологіч­них інновацій. В розвитку техніки соціологічного дослідження велику роль відіграло використання Томасом і Знанецьким особистих документів (біограм) їх праця знаменувала перехід американської, а потім І європейської соціологи до емпіричних досліджень.

Одним із засновників Чіказької школи вважають автора "класичної" соціально-екологічної теорії Роберта Е. Парка. Соціальна еволюція, за Парком, проходить чотири стадії, і будь-який соціальний організм переживає чотири відповідних уклади екологічний (просторова, фізична взаємодія), економічний, політичний і культурний. В міру просування до культурного укладу посилюють­ся соціальні зв'язки (просторові, економічні, політичні і, на кінець, моральні) і сус­пільство досягає оптимальної “змагальної кооперації” і “згоди", в дію вступає формула “суспільство як взаємодія”.

Використовуючи соціально-економічну теорію при вивченні локальних співтовариств в рамках міського агломерате, Е. Берджес на початку 20-х рр. висунув гіпотезу про існування "концентричних зон". Для визначення таких "зон" в емпіричному дослідженні ним був використаний метод картографуван­ня Оскільки кожна "зона" належала певній соціальній групі, то, досліджуючи життєдіяльність окремих соціальних груп в місті Чікаго і їх взаємозв'язок між собою, Е Берджес зумів виділити 75 таких "зон" При аналізі "концентричних зон" і локальних співтовариств здійснювалось інтерв'юрування респондентів, включенне спостереження, залучались різні документи, була складена "Карта соціальних досліджень в м Чікаго"

За результатами емпіричних досліджень, Е Берджес дійшов висновку, що Із зміною співвідношення сил між соціальними групами відбувається перероз­поділ міської території Утворення нових соціально-економічних спільностей викликало необхідність утвердження нових норм взаємовідносин між людьми.

Соціально-екологічна теорія Парка-Берджеса відіграла значну роль в дослід­женнях Чіказької школи і вплинула на подальший розвиток як екологічного теоретизування, так І пов'язаної з ним емпіричної практики Вплив Чіказької школи на розвиток емпіричної соціологи відчувався протягом 30-40-х рр., після чого Ініціатива перейшла до Гарвардського і Колумбійського університетів.

Суттєвою була і та обставина, що в цьому університеті в 40-х рр активно займався прикладними соціологічними дослідженнями Р. Мертон Його діяльність на посаді співдиректора університетського Бюро прикладних досліджень багато в чому сприяла підвищенню авторитета емпіричної соціологи, уособлюючи собою “єдність теорії і метода” в межах американської соціологи.

Методологію емпіричних соціологічних досліджень активно розробляв со­ратник Мертона Поль Лазарсфельд. Останній вважав, що методологія є перш за все діяльність, пов'язана з критичним аналізом і оцінкою методів і процедур соціологічного дослідження, виявом суті і значень понять, що використовують­ся, визначенням наукового змісту соціологічних теорій. Основним принципом Істинності наукового знання виступає принцип верифікації. Велику увагу на­давав Лазарсфельд розробці і основам застосування кількісних методів в соціо­логічних дослідженнях. Лазарсфельд вперше ввів у методику соціологічних досліджень ряд нових методів — панельний метод, який він вперше використав при обробці результатів виборчої кампанії 1940 р в США, а також розробив логічні і мате­матичні засади латентно-структурного аналізу.

Значний вклад у розвиток емпіричної соціології внесли соціологи Гарвардського університету. Тут зусиллями професора Е. Мейо і його колег розробля­лась індустріальна соціологія і доктрина людських відносин, а також соціологія управління. Працями Мейо і його колег був закладений теоретичний фундамент сучасного менеджменту - нової галузі техніко-організаційних і соціальних ас­пектів управління виробництвом, яка одержала інтенсивний розвиток як в американській, так і в європейській емпіричній соціології.

Під впливом американської соціології (на прикладі структурно-функціональних підходів до соціальної реальності) в 60-70-і рр. активно формувалась німецька соціологічна школа з багатьма галузевими соціологіями. Одним із її засновників став Р. Кенії, видавець "Кельнського журнала з соціології і соці­альної психології" (з 1949 р.), словників з соціології і керівництв з емпіричних соціологічних досліджень. Його колега X. Шельський в 1966 р. організував, у Білефельде університет з кафедрою соціології, який став нині найбільшим, соціологічним центром у Німеччині. В 80 - 90-і рр. сферою особливого і пос­тійного інтересу в німецькій емпіричній соціології стає розвиток соціології праці, а в її межах - індустріальної соціології (Ф. Адлер, Г. Бернард, Ф. Мюллер, Р.Штольберг та ін.).

7. Закони та категорії соціології.

Закони соціології. У процесі функціонування спільнот формується безліч

різних соціальних зв'язків. Нерідко вони сприймаються як щось тимчасове,

випадкове. Та насправді всі вони зумовлені суспільними зв'язками,

відносинами, що характеризуються загальністю, необхідністю та

повторюваністю. Ці зв'язки називають законами.

Соціальний закон — об'єктивний і повторюваний причинний зв'язок між

соціальними явищами та процесами, які виникають внаслідок масової

діяльності людей або їх дій.

Соціальні закони визначають відносини між різними індивідами та

спільнотами, виявляючись в їх -діяльності. Це — відносини між народами,

націями, класами, соціально-демографічними і соціально-професійними

групами, містом і селом, суспільством і соціальною організацією,

суспільством і трудовим колективом, суспільством і родиною, суспільством

та особистістю.

Як і закони природи, соціальні закони перебувають у природному плині

подій, є результатом цілеспрямованих послідовних дій більшості індивідів

у соціальних ситуаціях та об'єктивних зв'язках (причинних,

функціональних та ін.). Об'єктивність соціального закону полягає в тому,

що нові покоління успадковують готові відносини, зв'язки, тенденції,

сформовані без їх участі.

За масштабом реалізації соціальні закони поділяються на загальні й

специфічні. Загальні закони діють в усіх суспільних системах (наприклад,

закон товарно-грошових відносин). Дія специфічних законів обмежена

однією чи кількома суспільними системами (наприклад, закони, пов'язані з

переходом від одного типу суспільства до іншого; закон первинного

нагромадження капіталу).

За ступенем, спільності соціальні закони або характеризують розвиток

соціальної сфери в цілому, або визначають розвиток окремих її елементів

— класів, груп, націй тощо.

За способом вияву соціальні закони поділяють на динамічні й статичні

(стохастичні). Динамічні визначають напрям, чинники і форми соціальних

змін, фіксують жорсткий, однозначний зв'язок між послідовністю подій у

конкретних умовах. Статичні закони не детермінують соціальні явища, а

відображають головні напрями змін, їх тенденцію до збереження

стабільності соціального цілого. Вони зумовлюють зв'язок явищ і процесів

соціальної дійсності не жорстко, а з певним ступенем вірогідності.

Динамічні закони поділяють на причинні та функціональні. Причинні

динамічні закони фіксують суворо детерміновані (причинно-наслідкові)

зв'язки розвитку соціальних явищ (наприклад, роль способу виробництва

при переході від однієї суспільно-економічної формації до іншої).

Функціональні динамічні закони відображають емпірично спостережувані й

суворо повторювані взаємні залежності між соціальними явищами.

Різновидами статичних законів можуть бути як закони соціального розвитку

(наприклад, задоволення зростаючих матеріальних і культурних потреб

населення, розвиток самоврядування), так і закони функціонування

(єдність формальної і неформальної структур трудового колективу,

неформальної структур трудового колективу,

розподіл рольових функцій у сім'ї).

Взявши за основу форми зв'язку, можна виокремити такі типи соціальних

законів:

1. Закони, які відображають інваріантне (незмінне) співіснування

соціальних явищ. Наприклад, якщо існує явище «А», обов'язково повинно

існувати і явище «Б».

2. Закони, які відображають тенденції розвитку. Такими тенденціями

можуть бути зміна структури соціального об'єкта, перехід від одного

порядку взаємовідносин до іншого.

3. Закони, які встановлюють функціональну залежність між соціальними

явищами. За такої залежності зміни елементів системи не зумовлюють

суттєвих змін її структури.

4. Закони, які фіксують причинний зв'язок між соціальними явищами, лише

з функціональної (необов'язкової) точки зору.

5. Закони, які встановлюють імовірність зв'язку між соціальними явищами.

Закони соціального розвитку виявляються як умови, що спричинюють зміни

процесів, ситуацій, а закони функціонування — як наслідок явищ, що

сприяють збереженню соціальної системи, в якій ці явища відбуваються.

Наприклад, підготовка кадрів вищої кваліфікації є наслідком

функціонування системи освіти.

Соціологічні дослідження відносин між класами, соціальними верствами,

групами, особами дають змогу не тільки з'ясувати форми вияву соціальних

законів у різних сферах, а й суттєво впливати на життєдіяльність

суспільства.

Категорії соціології. Поняття «категорія» виражає універсальні

особливості дійсності, загальні закономірності розвитку матеріальних,

природних і духовних явищ. Як родове поняття, воно означає розряд, групу

предметів, явищ тощо.

Категорії та поняття в соціології відображають передусім особливості

об'єктивної реальності, виокремленої практикою людей, яка стала об'єктом

даної науки. У категоріях соціології втілюються якісна конкретність і

цілісність, суттєві риси і характеристики, вузлові моменти, стан

зрілості, а також можливості розвитку та вдосконалення досліджуваного

об'єкта.

Розрізняють дві основні групи категорій соціології:

1. Категорії, що пояснюють статику суспільства, його структуру з

виокремленням її основних підсистем та елементів. Серед них такі

категорії, як «соціальна спільність», «соціалізація», «особистість»,

«соціальна група», «соціальна верства», «соціальна стратифікація»,

«соціальний контроль», «соціальна поведінка» та ін.

2. Категорії, що характеризують динаміку суспільства, його основні зміни

— причини, характер, етапи тощо. Ці категорії вказують, як змінюється

соціальний об'єкт, якими є особливості його розвитку. Серед них такі

категорії, як «соціальний розвиток», «соціальний протест», «соціальна

трансформація», «соціальний рух», «соціальна мобільність» та ін.

Більш поширеним є підхід, за яким виділяють три групи категорій:

1. Загальнонаукові категорії у соціологічному заломленні («суспільство»,

«соціальна система», «соціальний розвиток » тощо).

2. Безпосередні соціологічні категорії («соціальний статус»,

«стратифікаціяо, «соціальний інститут», «соціальна мобільність» тощо).

3. Категорії дисциплін, суміжних із соціологією («особистість», «сім'я»,

«соціологія політики», «економічна соціологія» тощо).

Однією з особливих і найуживаніших у соціології є категорія «соціальне».

Соціальне (лат. socialis — товариський, громадський) — сукупність певних

рис та особливостей суспільних відносин, інтегрована індивідами чи

спільнотами у процесі спільної діяльності в конкретних умовах, яка

виявляється в їх стосунках, ставленні до свого місця в суспільстві, явищ

і процесів суспільного життя.

Будь-яка система суспільних відносин (економічна, політична тощо)

характеризується стосунками між людьми, а також відносинами особи та

суспільства. Тому кожна з цих систем завжди має свій чітко визначений

аспект.

Специфіку соціального характеризують такі основні риси:

— загальна якість, притаманна різним групам індивідів, яка є результатом

інтеграції груп індивідів, соціальних верств, спільнот із суспільними

відносинами;

— вираження спричиненого суспільними відносинами (економічними,

політичними та ін.) певного стану індивідів;

— з'ясування стосунків різних індивідів і груп між собою, ставлення до

свого становища в суспільстві, до явищ і процесів суспільного життя;

— соціальне є наслідком спільної діяльності різних індивідів, який

виявляється в їх спілкуванні та взаємодії.

Соціальне явище чи процес виникають тоді, коли поведінка індивіда

зумовлюється поведінкою іншого індивіда або групи (спільноти), незалежно

від їх фізичної присутності. Саме в процесі взаємодії індивіди,

спільноти впливають один на одного, сприяють інтегруванню певних рис

суспільних відносин.

Категорія «соціальне» тісно взаємодіє з категорією «соціальні

відносини».

Соціальні відносини — самостійний, специфічний вид суспільних відносин,

які виражають діяльність соціальних суб'єктів, зумовлену їх неоднаковим

становищем у суспільстві та роллю в суспільному житті.

Поняття «соціальні відносини» і «суспільні відносини» часто ототожнюють.

Але це правомірно лише тоді, коли соціальні відносини розглядають у

широкому значенні, протиставляючи їх природним. Труднощі у вивченні

соціальних відносин зумовлені тим, що вони не є статичними, закоренілими

формами соціальної взаємодії, завжди взаємозв'язані з іншими видами

відносин, які взаємоінтегруються, виявляються через них.

Соціальні відносини органічно пов'язані з усіма іншими видами суспільних

відносин, формами і способами соціальної діяльності людей, спільнот,

соціальними інтересами, соціальними потребами, соціальною справедливістю

або несправедливістю, соціальною рівністю чи нерівністю, соціальною

однорідністю або неоднорідністю, соціальною активністю чи пасивністю

тощо.

Багатоманітність соціальних відносин є своєрідним відображенням

суспільного життя, наслідком впливу на них конкретної суспільної

діяльності, що надає їм специфічних відтінків. Розвиток соціальних

відносин у кожній конкретній сфері породжує відповідні суперечності,

вирішення яких і становить сутність процесу соціального розвитку.

Вивчення соціальних відносин повинно здійснюватись у контексті всього

овинно здійснюватись у контексті всього

способу життя. Це дає змогу побачити, з одного боку, взаємозв'язок

суспільних змін, породжених змінами змісту, форм і умов життєдіяльності

соціальних спільнот, а з іншого — визначити, як вони впливають на

спільноти, соціальний склад людей, їх поведінку та діяльність.

Як і будь-яка інша наука, соціологія розробляє і такі поняття, які

відображають сутність науки, її функціонування та розвиток. Це категорії

теоретичної соціології, метасоціології, поняття методологічного

значення.

8. Закономірності культурного життя.

Ми живемо в суспільстві, де кожен з нас займається якимось, переважно одним, видом діяльності, а значить, відтворює себе як односторонньо розвинутого, часткового індивіда. Для того, щоб подолати свою нерозвиненість, суспільство змушене культивувати якісь додаткові види діяльності, закріплювати за ними людей і здійснювати обмін діяльностями, послугами, продуктами між різними людьми. Іншими словами, сучасна культура заснована на дії закону суспільного поділу праці. Це призводить до того, що і культура ділиться, вона розділена на дві сфери, щодо відособлені, закріплені за своїми областями. Це галузі матеріальної і духовної культур. Далі, кожна з областей в свою чергу поділяється на більш диференційовані сфери: наприклад, духовна культура ділиться на політичну, філософську, художню, релігійну та інші області. Кожна з областей поділяється в свою чергу на більш дробові сфери культури. Таким чином, до цивілізаційним закономірностям культури належать: Поділ культури на відносно незалежні області. Спеціалізація працівників культури за конкретними видами діяльності. Закріплення працівників за цими видами діяльності за допомогою економічних, політичних, правових заходів. Вимушений обмін духовних і матеріальних продуктів між працівниками культури. Однобічність, частковість розвитку і, як необхідна міра його подолання, розвиток компенсаторних, додаткових форм культури та їх освоєння населенням. Зберігається відчуження працівників від продуктів їхньої культури, а значить, і відтворення відчуженої культури. Слід зазначити, що цивілізація - це історично виникло, а значить, і історично минуще стан культури. Історії відомі форми культури, в яких не діяв закон суспільного поділу праці, отже, не діяли і цивілізаційні закономірності в культурних формах. Для них характерний був культурний синкретизм, тобто цілісність, складність культурного життя, її нерозчленованість на матеріальну і духовні сфери. В цих умовах сама духовна культура органічно вписувалася в матеріальне виробництво, тісно була з ним пов'язана і безпосередньо визначалася ім. Такий стан культури характерно було для її ранніх, нерозвинених форм.

9. Засоби аналізу даних, одержання емпірично-обгрунтованих узагальнень,

Диференціація соціологічних мето­дів дозволяє розглянути кожен з них окремо, підкреслюючи його специфіку. У такій диференціації є різні рівні, серед яких наймасштабнішим є виділення таких методів:

1) аналіз документів; 2) опитування, 3) спостереження; 4) експе­римент. Кожний з цих методів диференціюється за певними ознака­ ми, характеризується своєю внутрішньою структурою. У даному ви­ падку йдеться саме про таку структуру. Далі постає потреба інтегрувати соціологічні методи в єдину систему і цілісність.

Отже, аналіз документів, тобто спеціально створених предметів, призначених для передавання чи зберігання інформації. Залежно від засобів фіксації даних їх розподіляють передусім на такі: 1) текстові;

2) статистичні; 3) іконографічні, кожен з яких містить різноманітні форми документальних повідомлень. Аналіз документів має два варі­ анти, чи дві сторони — зовнішню та внутрішню. Зовнішній аналіз до­кументів пов'язаний з появою документа, його загальною характерис­тикою, видом, формою, обставинами формування, автором, метою створення, надійністю і вірогідністю. Внутрішній аналіз документів — це дослідження їхнього змісту, сутності інформації, що в них містить­ ся, у контексті завдань дослідження за відповідною схемою, визначен­ням текстових індикаторів ключових понять концепції дослідження.

Значно підвищують об'єктивність у розумінні документів спеціалі­зовані наукові методи аналізу: логіко-семантичні, методи юридичного тлумачення закону тощо. Це один з проявів подальшої диференціації соціологічних методів, зокрема методу аналізу документів. Крім тра­диційного (класичного, якісного) аналізу документів застосовують контент-аналіз (формалізований, кількісний). Перший передбачає все розмаїття розумових операцій, спрямованих на Інтерпретацію змісту документа, а другий з'ясовує змістові одиниці, які можна одно­значно фіксувати та переводити у кількісні показники за допомогою одиниць рахування. [8,cт.23-24]

Важливо наголосити, що контент-аналіз використовує змістові одиниці відповідно до концепції дослідження, провідної ідеї тексту документа. Індикаторами одиниць тут можуть бути окремі поняття, теми, події, імена. За допомогою одиниць рахування здійснюється кількісна оцінка об'єкта, частота появи ознак його у полі зору дослід­ника, що фіксується з математичною точністю. Саме високий ступінь точності, коли є великий обсяг несистематизованого матеріалу, — перевага контент-аналізу. Обмеженість його полягає в тому, що не всю різноманітність змісту документа можна виміряти за допомогою кількісних показників. Традиційний і формалізований аналізи доку­ментів взаємодоповнюються, компенсуючи недоліки один одного.

Ще один соціологічний метод — найпоширеніший, багато в чому універсальний — метод опитування. Його основу становить су­купність запитань респондентові, відповіді якого є необхідною для дослідника інформацією. Опитування — це метод одержання пер­винної соціологічної інформації, що ґрунтується на усному або пись­мовому зверненні до людей, наслідки якого важливі на емпіричному й теоретичному рівнях.

Запитання, які соціолог адресує респондентові, поділяються на такі: 1) результативні (змістові) — щодо змісту об'єкта; 2) функціо­нальні, за допомогою яких упорядковується сам процес опитування. Функціональні запитання, у свою чергу, диференціюються на такі: а) функціонально-психологічні (для усунення напруженості); б) запитання-фільтри (для визначення того, чи належить респондент до вка­заної групи); 3) контрольні запитання (для перевірки вірогідності даних).

Крім того, залежно від наявності можливих відповідей запитання диференціюються на такі: 1) відкриті (можливі відповіді не пропону­ються); 2) закриті (пропонуються можливі відповіді). Існує кілька зак­ритих запитань: а) «так — ні»; б) альтернативні; в) запитання-меню. Альтернативні відрізняються від варіанту «так — ні» врівноваженістю формулювання, тобто вони містять обидві можливі відповіді. Різнови­дом альтернативного є шкальне запитання, коли респондент відзначає інтенсивність одного з варіантів. Запитання-меню не виключає один з варіантів, а навпаки, пропонує (меню) кілька варіантів відповідей. [9,cт.285-289]

Опитування передбачає чіткість формулювань, їх зрозумілість для респондента, звернення до нього щодо мети, змісту, механізму відпо­відей, диференціацію опитування за місцем проживання та роботи.

За характером взаємодії виділяють такі види опитування: 1) ан­кетування; 2) інтерв'ювання. Кожен з цих видів анкетування також позначений певною внутрішньою структурою. Так, анкетування поді­ляється на пресове (анкети друкуються засобами масової інформації з проханням надіслати їм відповіді); поштове (анкети розсилаються поштою); роздаткове (анкети роздаються групою осіб, зосереджених у певному місці).

Інтерв'ю (тобто бесіда, що проводиться за планом) може бути особистим, телефонним, клінічним (глибоким, довгочасним) і фоку­сованим (короткочасним).

До аналізу документів та опитування близький ще один із соціо­логічних методів — спостереження. Спостереження — це ціле­спрямоване сприйняття явищ об'єктивної дійсності, у процесі якого одержуються знання щодо зовнішніх сторін, властивостей та від­носин об'єктів, що вивчаються. Іншими словами, спостереження — це пряма реєстрація подій (що відбуваються) з боку очевидця, тобто того, хто спостерігає.

На відміну від буденного спостереження у науковому спостере­женні наперед планується його організація, розробляється методика реєстрації, опрацювання та інтерпретації даних, що дозволяє забезпе­чити відносну надійність інформації. Головним об'єктом при цьому є поведінка окремих людей і соціальних груп, а також умови їх діяль­ності. Використовуючи метод спостереження, можна вивчати реальні стосунки у дії, аналізувати реальне життя людей, конкретну поведінку суб'єктів різноманітної діяльності. [10,cт.105-107]

Диференціація методу спостереження означає його поділ на структуроване і неструктуроване. Перше є таким, що контролю­ється, при цьому соціолог визначає цільову установку і структуру до­слідження; друге — не контролюється, тут відсутні параметри спосте­реження, крім визначення безпосереднього об'єкта дослідження, коли воно перебуває на початковому етапі і має пошуковий характер.

Залежно від ступеня участі спостерігача в ситуації, що дослід­жується, розрізняють: 1) включене спостереження (за участю спо­стерігача); 2) невключене (без участі дослідника, який перебуває поза об'єктом, лише фіксуючи те, що відбувається). Тим часом як при включеному спостереженні соціолог бере безпосередню участь у досліджуваному процесі, перебуває в контакті з людьми, за якими веде спостереження, діє спільно з ними.

Продовжуючи тему диференціації соціологічних методів, слід за­уважити, що за місцем проведення та умовами організації спостере­ження поділяють на такі: 1) польові (які проводяться в природних умовах, у реальній життєвій ситуації, за безпосереднього контакту з об'єктом); 2) лабораторні (за яких умови навколишнього середови­ща та ситуація, що спостерігається, визначаються дослідником).

За регулярністю проведення розрізняють: 1) систематичне спо­стереження, яке характеризується регулярністю фіксації дії, процесу, ситуації упродовж визначеного періоду часу і дозволяє виявити ди­наміку процесу; 2) випадкове, яке проводиться в незапланованій си­туації.

Спостереження може проводитись як відносно самостійно, так і у зв'язку з експериментом. Диференціація між ними полягає в тому, що в експерименті дослідник активно втручається в перебіг процесу, що вивчається, з метою набуття потрібних знань. Специфіка експери­менту — у відсутності відомостей про нього у тих, хто досліджуєть­ся, щоб не деформувати очікувані результати. У свою чергу, експери­мент проводиться у спеціально створених і контрольованих умовах, які дозволяють щоразу поновлювати хід явища при повторенні умов.

Розрізняють дві основні функції соціального експерименту як од­ного з методів соціологічних досліджень: 1) досягнення ефекту в практично-перетворювальній діяльності; 2) перевірка наукових гіпотез, тобто визначення ефективності функціонування об'єкта.

Виходячи з того, що соціальний експеримент є способом одер­жання інформації про кількісні та якісні зміни показників об'єкта внаслідок впливу на нього керованих і контрольованих факторів, роз­різняють два типи експерименту: натурний і уявний. Перший пе­редбачає втручання експериментатора у природний хід подій, а дру­гий — коли замість маніпуляцій з реальними об'єктами дослідник оперує інформацією про об'єкт. [11, cт.75-78]

Щодо сфер суспільного життя соціальний експеримент (соціаль­ний як синонім суспільного — широке розуміння соціального) роз­різняється за сферами суспільства: економічний, правовий, педаго­гічний, естетичний, психологічний, культурологічний тощо.

Необхідно також зазначити, що в соціології часто-густо викорис­товується і такий метод збирання первинної інформації, як соціометрія, особливо при вимірі стосунків між членами малих соціальних груп. Як вважає його засновник Дж. Морено, соціометрія — це певний набір прикладних методик вивчення структури й динаміки «неформальних» взаємовідносин між індивідами, а саме: структури соціальних груп та соціальної дистанції між їх членами з погляду на їх особисті переваги.

При проведенні соціологічних досліджень соціологічні методи ви­користовують, як правило, в комплексі, тобто в інтегрованому вигляді, що характеризується певними обмеженнями кожного з них стосовно повноти, об'єктивності, якості та швидкості отримання соціологічної інформації. [12,cт.213-214]

10. Малі соціальні групи і їхні види.

Виділяються великі, середні та малі соціальні групи. У великі соціальні групи (крім класів) входять сукупності людей, що існують в масштабі всього суспільства в цілому: це соціальні верстви, професійні групи, етнічні спільноти (нації, народності), вікові групи (молодь, пенсіонери) і т. д. Усвідомлення приналежності до соціальної групи і відповідно її інтересів як своїх відбувається поступово, по мірі формування організацій, що захищають інтереси групи (наприклад боротьба робітників за свої права та інтереси через організації робітників). До середніх соціальних груп відносяться виробничі об'єднання працівників підприємств, територіальні спільності (мешканці одного села, міста, району та ін.) До різноманітним малим груп відносяться такі групи, як сім'я, дружні компанії, сусідські спільності. Їх відрізняє наявність міжособистісних відносин і особистих контактів один з одним. Будь-яка організація (велика або невелика, комерційна або некомерційна, приватна чи державна) складається з безлічі різноманітних груп, які можна класифікувати по різних підставах: - За принципом формальності: а) формальні; б) неформальні; - За розміром: а) діада (2 особи); б) тріада (3 особи); в) мала група (до 30 осіб); г) велика група (понад 30 осіб); - За тривалістю існування: а) тимчасові; б) постійні; - По регулярності і частоті взаємодії: а) первинні; б) вторинні; - За ступенем згуртованості: а) група; б) команда; - По провідної діяльності: а) навчальні; б) спортивні; в) сімейні; г) управлінські; д) виробничі і т. д. - За фактом існування: а) номінальні; б) реальні; - За ознакою мети: а) цільові; б) функціональні; в) за інтересами; г) дружні; д) референтні (носії зразків поведінки).

11. Метод вивчення документів у соціологічному дослідженні.

Використовується, коли необхідно зібрати результати роботи програми не перериваючи сам процес дії програми. Проводиться методом перегляду заяв, фінансових звітів, записів, протоколів нарад і.т.д. Переваги методу вивчення документів Дає великий обсяг конкретної інформації; Не перериває процесу роботи програми і людей, задіяних в ній; Інформація вже є в наявності, її не потрібно збирати Недоліки методу вивчення документів Часто займає багато часу; Інформація може виявитися неповною; Необхідно точно знати, що шукати в документах

12. Метод виміру в соціологічному дослідженні.

Соціологія – наука, яка оперує не тільки якісними, але й кількісними даними. Навіть тоді, коли розглядаються якісні факти, постає проблема, як їх порівнювати між собою. Для цього якісні дані перево­дять у кількісні, тим самим вимірюючи їх. Отже, виміром у соціології (або його ще називають квантифікацією) можна вважати процедуру надання кількісної визначеності якісним ознакам. Вимір у соціології – це процедура, в результаті якої виникає числова модель якостей об'є­кта. У соціології виділяють і певні процедури виміру: тестування, рейтинг, експертні оцінки, ранжування популярності тощо.

Усі факти, які використовуються для соціологічного виміру, нази­ваються індикаторами. Є поняття, які самі виконують роль індикаторів (стать, вік, розмір заробітної плати). Характеристики індикаторів виступають як варіанти відповідей на запитання. Розташовані в певній послі­довності, вони утворюють шкалу виміру. Отже, шкала виміру – це частина виміру, яка оцінює емпіричні інди­катори, розміщені в певній послідовності.

Виділяють три форми шкал:

вербальні – виражені словами, напри­клад, оцінка освіти людини, яка виражається в анкеті таким чином: початкова, середня, вища, без освіти і т.д.;

графічні – виража­ються певними графічними знаками, «+, –» – як два варіанти відповідей на питання, можуть бути інші різновиди умовних позначень;

 числові – які складаються з конкретних чисел.

У свою чергу числові шкали поділяють на три типи: номінальні, порядкові, метричні (інтервальні).

Номінальні – відбивають лише якості рівноправності об’єкта. Чи­сло тут тільки для того, щоб відрізнити один об’єкт від іншого. Від­повідь респондента позначається цифрою (чоловік – 1, жінка – 2, або будь-якою іншою цифрою, номінал тут ніякого значення не має).

Порядкові – відбивають відношення послідовності (більше ніж, краще ніж). Задоволеність роботою (повністю задоволений – 5, не зов­сім задоволений – 4, посередньо – 3, не задоволений – 2). Властиво­сті, що вивчаються, отримують суворий порядок від найменш значущого до найбільш зна­чущого або навпаки. Прикладом тут можуть бути й оцін­ка знань студента від 2 до 5, й оцінка виступу спортсменів у балах від 0 до 10.

Метричні (інтервальні) – шкали різниць між упоряд­кованими проя­вами соціальних властивостей, які привлас­нюються їм у вигляді чисел (вік, зарплата, стаж, прибуток тощо), це ті факти із життя, для яких нема потреби переводу якості у кількість, оскільки вони у реальному житті позна­чаються певним числом. Але часто подібних показників дуже багато і з усіма ними важко працювати. У такому випадку ці дані ро­збивають на інтервали. Так, усі показники розміру зарплат великої групи робітників розбивають на інтервальні групи: зарплата від 50 гривен до 100 становить першу інтервальну групу, від 100 до 150– дру­гу, і вони відповідно отримують числове або якесь інше позначення. Є певні правила розбивки інтервальних груп, які обчис­люються за форму­лою. У результаті інтервали беруться не за бажанням дослідника, а в суворо визначеному порядку залежно від характеру показників. Цей поділ у статистиці називають правилом природної класифікації.

Від типу шкал залежать методи обробки й аналізу інформації. Най­простіша – номінальна шкала, бо в ній обме­жена кількість показників. Для порядкової шкали кількість показників значно більша, але найширше поле показників для метричних шкал.

14. Метод експерименту в соціологічному дослідженні.

Эксперимент в социологии - это метод сбора и анализа эмпирических данных, направленный на проверку гипотез относительно причинных связей между социальными явлениями. В реальном эксперименте эта проверка проводится путем вмешательства экспериментатора в естественный ход событий: он создает или находит определенную ситуацию, приводит в действие гипотетическую причину и наблюдает за изменениями в ситуации, фиксирует их соответствие или несоответствие выдвинутой гипотезе.

Гипотеза - это предполагаемая модель рассматриваемого явления. На основе этой модели изучаемое явление описывается как система переменных, среди которых выделяется независимая переменная (экспериментальный фактор), подчиненная управлению экспериментатором в выступающая в качестве гипотетической причины определенных изменений в зависимой переменной. Неэкспериментальными переменными являются свойства и отношения, имеющие существенное значение для изучаемого явления, но поскольку их влияние в данном эксперименте не исследуется, они должны быть нейтрализованы (изолированы или установлены постоянными).