28. Принцип репрезентативності в соціологічному дослідженні.

Репрезентативність (від фр. representant — представник) — здатність вибіркової сукупності відтворювати основні характеристики генеральної сукупності. Репрезентативність досягається за рахунок правильного формування вибірки, яка за принциповими для дослідження параметрами має відтворювати загальний об'єкт дослідження.

Вибірка не може абсолютно точно відтворювати генеральну сукупність, тому вона завжди матиме певні відхилення від неї. Помилка репрезентативності — відхилення вибіркової сукупності за певними характеристиками від генеральної сукупності. Чим більша величина відхилень, тим значніша помилка репрезентативності, тим нижча якість отриманих даних. Головне завдання на цьому етапі соціологічного дослідження — врахувати помилку репрезентативності під час інтерпретації та узагальнення результатів дослідження, проведеного із застосуванням вибіркового методу.

Значну роль у визначенні якості інформації, отриманої в результаті емпіричного дослідження, окрім репрезентативності, відіграють такі параметри, як надійність і валідність.

Припустимо, вибіркова сукупність — це всі учні школи (600 чоловік з 20 класів, по 30 чоловік у кожному класі). Предмет вивчення — ставлення до паління. Вибірка, що складається з 60 учнів старших класів, набагато гірше представляє сукупність, ніж вибірка з тих же 60 осіб, до якої увійдуть по 3 учні з кожного класу. Головною причиною тому — нерівний віковий розподіл у класах. Отже, в першому випадку репрезентативність вибірки низька, а в другому випадку репрезентативність висока (за інших рівних умов).

29. Проблема взаємовідносин особи та суспільства.

Питання взаємозв'язку особи і суспільства перебуває в полі зору багатьох психологічних шкіл. Так, відповідно до теорії психоаналізу, психологічна проблема рушійною силою, мотивами поведінки людини несвідомих біологічні потяги та інстинкти. Душевний стан людини визначається, на думку 3. Фройд, співвідношенням несвідомого у формі інстинктів, потягів, імпульсів і свідомого - як результат впливу соціального оточення, боротьба між якими завжди набуває драматичного характеру і призводить до конфліктів людини із суспільством. Теорія відчуження Е. Фромма вважається найбільш «соціалізованості» вчення неофройдізму. Втрату зв'язків із світом і з іншими людьми Е. Фромм називає відчуженням, «негативною свободою». Такий стан пригнічує людину, адже вона прагне мати певні стосунки з іншими, вступати з ними у взаємодію та спілкування. Але такої можливості навколишній світ не дає індивідам і тому він стає самотнім. Таким чином, Е. Фромм підкреслював двоїсту природу людини, яка, з одного боку, хоче бути незалежною, а з іншого - прагне позбавитися цієї незалежності, що призводить до відчуження. Отже, відчуження, Е. Фроммом, це фатальна основа міжособистісних стосунків. Воно може проявитися у формі конформізму, мазохізму, садизму, перерости в почуття агресії. Щоб подолати відчуження, людям необхідно прищеплювати гуманістичні принципи, основою яких є почуття любові як до себе, так і інших людей. Теорія розвитку особистості Е. Еріксон також була розроблена в дусі неофройдізму. Вчений зазначав, що розвиток особистості визначається соціальним світом, а не біологічними факторами, і між особистістю і суспільстві немає антагонізму. Основною властивістю людини є «ідентичність особистості», яка вказує на взаємозв'язок людини і соціального оточення і проявляється в спрямованості людини на себе, в ототожненні її з соціальною групою, у визначенні цінності людини, її соціальної ролі та призначення.