54.Внутрішня охорона посольства. Функції, завдання, правовий статус.

Новим явищем у дипломатичній практиці двох останніх десятиліть є організація дипломатичними представництвами власної (внутрішньої) охорони.

Загалом положення про внутрішню охорону було затвер­джене конгресом США ще в 1932 р., а з 1948 р. в амери­канських представництвах за кордоном постійну охорону здійснюють морські піхотинці США. Чисельність підрозділів морської піхоти в посольствах США, наприклад у Лондоні та Парижі, сягає 35 чоловік.

Загальне керівництво співробітниками внутрішньої охо­рони здійснюють, як правило, офіцери безпеки диплома­тичних представництв. Внутрішня охорона здебільшого осна­щена легкою вогнепальною зброєю, а в деяких країнах має навіть важке озброєння.

Діючими міжнародно-правовими договірними нормами питання про організацію та статус внутрішньої охорони в дипломатичному представництві прямо не регулюється хоча б через те, що створення внутрішньої охорони — порівняно нове явище в сучасній дипломатичній практиці. Згідно з міжнародним звичаєм дипломатичні представництва можуть організовувати внутрішнє життя на свій розсуд, за традиціями та звичаями своєї країни. Посиланням на цей привілей можна пояснити та допустити летальне створення внутріш­ньої охорони в дипломатичних представництвах за умови, звичайно, що її організація та діяльність пов'язуватимуться виключно із внутрішніми справами представництва. Здій­снення будь-яких охоронних функцій, що виходять за рамки організації внутрішнього життя представництва, є не чим іншим як втручанням у внутрішні справи країни перебування. Адже саме на ній, згідно із ст. 22, п. 2 Віденської конвенції, «...лежить спеціальний обов'язок вживати всіх належних заходів для захисту приміщень представництва від усякого вторгнення або заподіяння шкоди та для запобігання всякому порушенню спокою представництва або образі його гідності». Тому-то посилання на вказаний привілей дає можливість лише в загальному вигляді обґрунтувати право­мірність існування внутрішньої охорони та визначити сферу її діяльності.

Так, для США є характерною практика найму місцевих громадян як охоронників. Такий підхід, вважають американці, зменшує небезпеку для їхніх співробітників. Крім того, місцеві громадяни-охоронники можуть ефективніше перед­бачити заміри терористів, враховуючи мовну та психологічну адаптованість до країни перебування. В дипломатичній практиці трапляються, хоча й досить рідко, двосторонні угоди між акредитуючою державою та країною перебування, що регламентують організацію і статус внутрішньої охорони в дипломатичних представництвах. Так, підрозділ морських піхотинців, що охороняє посольство США у Великій Британії, розглядається місцевими органами влади не як персонал представництва, оскільки їхній статус визначається угодою між Лондоном та Вашингтоном щодо спеціальних сил безпеки.

В Україні немає єдиного законодавчого акту або урядово­го рішення, які б комплексно регулювали питання ввезення, вивезення, придбання, збереження і застосування зброї, ЇЇ реєстрації персоналом іноземних дипломатичних представ­ництв. Відповідно до практики, що склалася, через дер­жавний кордон дозволяється перевозити на основі принципу взаємності лише особисту вогнепальну і холодну зброю вій­ськових зразків та боєприпаси до вогнепальної зброї, що належить військовим, військово-морським та військово-повітряним аташе при посольствах та їхнім помічникам, дипломатичним кур'єрам чи іншим особам, які супроводжу­ють дипломатичну пошту. Причому вказаним особам дозво­ляється провозити лише по одній одиниці вогнепальної та холодної зброї. В усіх інших випадках ввезення будь-якої зброї військових зразків та боєприпасів до неї заборонено взагалі.