48. Функція дипломатичного захисту дп

Функція дипломатичного захисту передбачає захист прав і законних інтересів акредитуючої держави, її громадян та юридичних осіб, що перебувають на території країни акредитації посольства. Дипломатичний захист здійснюється, насамперед, у тому, що посольство надає консультації своїм громадянам з усіх питань, що сто­суються їхнього перебування в даній країні, робить різно­манітні запити з приводу захисту інтересів своєї держави та її громадян, а в необхідних випадках — протести та подання органам влади країни перебування.

В наш час захист прав та інтересів громадян, що перебу­вають (чи мають справи) за кордоном, практично здійсню­ється на 99 відсотків консульськими відділами посольств або самостійними консульськими установами конкретної дер­жави, і лише в особливо серйозних та політично вагомих випадках відповідні кроки здійснюються від імені дипло­матичного представництва в цілому.

По-перше, при здійсненні функцій дипломатичного за­хисту неприпустимо вдаватися до будь-яких кроків, які можна було б розцінювати як спробу втручання у внутрішні справи країни перебування. По-друге, перш ніж застосову­вати всі передбачені засоби дипломатичного захисту, посоль­ство має переконатися в тому, що громадянам чи юридичним особам його держави відмовлено в судовій чи іншій формі захисту згідно з чинним законодавством країни перебування, або всі засоби, передбачені цим законодавством для відновлення порушених прав, уже вичерпано, і це не дало бажаних результатів. По-третє, дипломатичний захист може надаватись посольством тільки фізичним та юридичним осо­бам акредитуючої держави. Апатриди та біпатриди (тобто особи без громадянства взагалі, або особи, які є громадянами двох і більше країн одночасно), а також громадяни і установи іноземної держави, як правило, не можуть розраховувати на заступництво чи сприяння іншого посольства, якщо це не викликано крайньою необхідністю і не є предметом спеціаль­ної домовленості, як це передбачено ст. 45 та 46 Віденської конвенції про дипломатичні зносини. Так, зокрема, у ст. 46 зазначається: «Акредитуюча держава може, за попередньою згодою держави перебування і на прохання третьої держави, не представленої в державі перебування, взяти на себе тимча­совий захист інтересів цієї третьої держави та її громадян». Й, нарешті, право на дипломатичний захист є винятковим правом держави. Тобто тільки акредитуюча держава приймає рішення (на рівні посольства, місії або консульства): вживати їй певних заходів щодо органів влади країни перебування і, якщо «так», то в якому обсязі і в якій формі.

49. Функція ведення переговорів дп

Наступною функцією посольств та місій, яка, безперечно, найтісніше пов'язана з ідеєю дипломатії, є функція ведення переговорів з урядом країни перебування. При цьому під веденням переговорів слід розуміти як звичайні робочі контакти посольства з міністерством закордонних справ країни перебу­вання, під час яких обговорюються ті чи інші поточні питання взаємостосунків між двома країнами, так і власне переговори, метою яких є підписання відповідного двостороннього міжна­родного договору.

В першому випадку переговори веде, як правило, не сам посол, а за його дорученням відповідні співробітники з числа дипломатичного персоналу представництва. Власне переговори веде посол особисто, причому для їх ведення та прий­няття тексту двостороннього договору, що є головним резуль­татом таких переговорів (включаючи парафування договору), від посла не вимагається спеціальних повноважень —він має на це право в силу самого факту акредитації як посла в країні перебування. Проте для підписання договору, якщо це дору­чено зробити послу, необхідні належним чином оформлені повноваження (ст. 7 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.). Це стосується не тільки двосторонніх переговорів, а й тих, що проводяться в рамках багатосторонньої міжнародної конвенції, якщо послу дору­чено брати участь у них як представникові своєї країни.

Особливого значення в наш час набув такий вид дипло­матії, як переговори на найвищому рівні (summit). У доктрині міжнародного права та сучасній дипломатичній практиці вже давно є визнаним той факт, що саме ці переговори можуть бути найбільш ефективним засобом для вирішення най­складніших питань міжнародного життя. Проте, це зовсім не означає, що традиційні методи дипломатії втрачають своє значення. В дійсності дипломатичні представництва залиша­ються і в наш час головними, постійно діючими каналами зв'язку між державами — контрагентами. До того ж, крім звичайних, уже цитованих із ст. З Віденської конвенції функ­цій, дипломатичні представництва, як і інші ланки дипло­матичної служби відповідних держав, проводять велику робо­ту з підготовки самих зустрічей та переговорів на найвищому рівні, а також щодо міжнародно-правового оформлення рішень, що на них приймаються.

Безпосередні дипломатичні переговори є найбільш поши­реним у міжнародній практиці ефективним і гнучним спосо­бом вирішення будь-яких справ та спорів між державами. За допомогою цього способу держави прагнуть розв'язати конкретні питання і проблеми, що не мають спірного характеру, хоча інколи вони містять спірні елементи і навіть ознаки конфлікту. Такі переговори можуть бути двосторонні і багатосторонні, або відбуватися у формі міжнародної конференції. Безпосередні дипломатичні переговори за своїм предметом, відбуваються у двох формах: у першому випадку, як урядові (офіційні) переговори з представниками акре­дитуючої держави, третьої держави, міжнародних організацій з різних питань, що становлять взаємну зацікавленість сторін, особливо з питань міжнародного договору; в другому - як спосіб і метод мирного вирішення міжнародних спорів між зацікавленими сторонами.

Під час безпосередніх дипломатичних переговорів сторони користуються повною свободою і самостійністю стосовно вираження свого ставлення до реального стану речей. У своїх діях вони керуються принципами суверенної рівності та компромісу. Вирішальним елементом при цьому є добра воля сторін та узгодження їх взаємного інтересу.