27. Віденська Конвенція про консульські зносини 1963

ВК складається з 5 глав та кодифікує відповідні норми міжнародного права, регулює встановлення і здійснення консульських зносин, припинення конс.функцій, переваги привілеї та імунітети консульських установ, штатних консульських посадових осіб та інших працівників цих установ. Окремо закріплюється режим, що застосовується до почесних консульських посадових осіб та конс.установ, очолюваних такими посадовими особами; правила, що стосуються консульських агентів, які не є главами конс.установ, виконання консульських функцій ДП, громадянами держави перебування й особами, які постійно проживають у ній як працівники конс.установ.

Було конкретизовано та розширено зміст консульських функцій і привілеїв. Характерною особливістю ВК є, зокрема, те, що її норми визначають лише класи глав консульських установ, не обмежуючи при цьому право будь-якої з договірних сторін визначити найменування решти конс.службових осіб.

28. Конвенція про Спеціальні місії 1969 р.

Україна приєдналася до конвенції 26 вересня 1993. Учасниками конвенції є 31 країна.

Конвенція визначає спеціальну місію як місію, що має представницький та тимчасовий характер та надсилається однією державою до іншої за згодою останньої для розгляду певних питань чи виконання в цій державі певного завдання. Функції спеціальної місії встановлюються за взаємною згодою держави, що приймає, і держави, що направляє, та порівняно з постійними дип.органами мають обмежений характер.

Спеціальні місії направлятись та прийматися незалежно від наявності дипломатичних чи консульських відносин, а розрив цих відносин сам по собі не означає припинення діяльності спец.місії, яка відбувається в момент розриву дип.відносин. Главою спец.місії можу бути політичний діяч чи інша уповноважена особа, у тому числі така, яка не займає дип.посади. Дип. Представник, акредитований як у країні перебування, так і поза її межами, може здійснювати від імені своєї країни спеціальну місію в країні перебування чи іншій державі.

МЗС або інший орган приймаючої держави повідомляється про склад спец.місії та будь-які наступні його зміни, про прибуття та остаточне відбуття членів місії, про місцезнаходження приміщень, що займатиме місія та ін.

Привілеї та імунітети місії та її членів аналогічні дипломатичним.

29. Віденська конвенція 1975р. Про представництво держав у їх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру.

 Безперечно, головним міжнародно-правовим документом, який сьогодні регламентує діяльність постійних представників та постійних представництв при міжнародних організаціях, є Віденська конвенція про представництво держав у їхніх відно­синах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 р. До речі, у преамбулі Конвенції, у поняття «міжнародна організація універсального характеру» включені «ООН, її спеціалізовані установи, Міжнародне агентство з питань атомної енергії і будь-яка аналогічна організація, членський склад і відповідальність якої має широкий між­народний характер». Все це означає, що при бажанні будь-яка регіональна або субрегіональна організація у своїх відносинах із державами-членами за їхньої згоди може застосовувати положення Конвенції 1975 р. на практиці.

Конвенція 1975 р. трактує інститут постійного пред­ставництва як «місію постійного характеру, яка направ­ляється для того, щоб представляти її при цій організації». Отже, так само як і посольства, постійні представництва при міжнародних організаціях входять до системи зарубіжних органів зовнішніх зносин і є складовою частиною дипло­матичної служби держави. Адже їм притаманна така принци­пова ознака, як представницький характер у їхній закор­донній діяльності. Хоча, звичайно, між дипломатичним пред­ставництвом (посольством) та постійним представництвом при міжнародній організації є певні відмінності.

Головна з них полягає в тому, що посольства завжди діють у сфері двосторонніх зв'язків між акредитуючою державою та країною перебування, тоді як постійні представництва при міжнародних організаціях діють у сфері тристоронніх зв'язків: держави, що направляє представництво, — орга­нізації — країни перебування штаб-квартири або відділення даної міжнародної організації. При цьому для членства в організації та заснування при ній постійного представництва для заінтересованої держави не є обов'язковим її визнання де-юре з боку інших держав-членів або наявність дипло­матичних відносин із ними. Певна складність, щоправда, може полягати в тому, що хоча постійне представництво, на відміну від посольства, не акредитується в державі перебуван­ня. а створюється виключно для підтримання зв'язків із Організацією, а відтак має користуватися відповідними привілеями та імунітетами, що визначаються міжнародно-правовими нормами, ці привілеї та імунітети фактично надають­ся представництву державою перебування, і обсяг їх реалізації залежить як від внутрішнього законодавства, так і від стану політичних відносин між двома державами.