45. Поняття „ротація кадрів дипломатичної служби”

це планове заміщення працівників дипломатичної служби в закордонних дипломатичних установах держави. У більшості країн встановлені певні правила і порядок посадового переміщення працівників дип.служби з урахуванням їхніх здібностей, професійних знань і фахового досвіду. Як правило, здійснюється в інтересах ефективного використання фахового потенціалу працівників, створення сприятливих умов для їх службового та професійного зростання, забезпечення рівних можливостей для дип.кар”єри й закріплення кадрів у системі МЗС.

Згідно зі ст.20 Закону України „Про дипломатичну службу” 2001 працівники дип.служби після закінчення попереднього довготермінового відрядження направляються в наступне довготермінове відрядження не раніше, ніж через півтора року.

46.Основні функції дипломатичних представництв

22 жовтня 1992 р. розпорядженням Президента України було затверджене «Положення про дипломатичне пред­ставництво України за кордоном». У ньому, зокрема, наголо­шується: „Функції дипломатичного представництва України включають«:

1) представництво України в державі перебування та під­тримання з цією державою офіційних відносин;

2) захист інтересів України, прав та інтересів її громадян та юридичних осіб у державі перебування;

3) ведення переговорів з урядом держави перебування;

4) з 'ясування всіма законними засобами становища і подій у державі перебування та інформування про них відповідних орга­нів України;

5) поширення в державі перебування інформації про ста­новище в Україні і події міжнародного життя;

6) заохочення дружніх відносин між Україною і державою перебування та розвиток їхнього співробітництва в галузі еко­номіки, культури і науки».

47. Представницька функція.

Функцію представництва, очевидно, можна вважати основною для кожного посольства чи місії; саме в ній зосе­реджується все те, заради чого вони створюються за кордо­ном. Посольства чи місії саме і здійснюють діяльність дипло­матичного представництва за дорученням своєї держави та від її імені з усіх питань офіційних відносин з країною перебування.

Проте «представництво» як функція може мати й вужче значення. Особливо це помітно в питаннях протокольного, церемоніального характеру. В таких випадках перед посольст­вом не ставляться безпосередні завдання ведення пере­говорів, збирання інформації про країну перебування, захисту прав та інтересів держави, її громадян і юридичних осіб, здійснення інших заходів практичного плану. Посоль­ство тут представляє державу на різних офіційних заходах, урочистих церемоніях, присвячених національним святам, визначним ювілейним датам, важливим державним подіям тощо. Ці офіційні заходи можуть влаштовуватись або країною перебування,— і тоді посол бере участь у них саме як представник своєї держави, або акредитуючою державою, коли посол від її імені влаштовує прийом та організовує інші офіційні заходи. В них беруть участь офіційні особи країни перебування та представники інших держав, з якими держава посла підтримує нормальні дипломатичні стосунки.

На відміну від інших функцій, представництво, у його вужчому значенні, здійснюється, як правило, главою дипло­матичного представництва, а не всіма його співробітниками. Посол і нині офіційно призначається та акредитується на рівні глав держав, проте у своїй повсякденній діяльності він практично представляє насамперед уряд і діє під його керівництвом. Загалом варто наголосити, що ідея пред­ставництва з моменту свого заснування в епоху абсолютних монархій значно трансформувалась, і сьогодні вже ні в кого не викликає сумніву, що посол, і взагалі —дипломатичний агент представляють державу, яка їх направила, а не конкретну особу в цій державі, який би високий пост вона не обіймала. Щоправда, і в сучасній дипломатії зустрічається використання інституту особистих представників глав держав та урядів (не плутати з інститутом «послів з особливих дору­чень»). Так, у квітні 1974 р. на траурній церемонії з приводу смерті Президента Франції Ж. Помпіду Прем'єр-міністр Великобританії Г. Вільсон представляв уряд країни, а англійську королеву Єлизавету II — її чоловік — принц Філіпп. Крім того, якщо раніше в міжнародному праві, зокрема у ст. 2 Віденського регламенту від 19 березня 1815 р., передбачалося, що лише «одні посли та папські легати або нунції вважалися представниками своїх монархів» і, відповідно, тільки вони мали право на особливі імунітети та привілеї у країні перебування, то сьогодні функція пред­ставництва в ширшому значенні здійснюється, по суті, всім складом, в обсязі своїх службових обов'язків.