64. Диференціація доходів населення. Крива Лоренца і коефіцієнт Джині

Сукупні доходи сімей формуються з різних джерел залежно від величини та складу їх. Персональний розподіл доходів між окремими сім'ями значно диференційований (нерівномірний).

Причини нерівномірності розподілу доходів населення: відмінності в освіті й особистих здібностях;

• нерівномірний розподіл економічних ресурсів;

• відмінності у становищі на ринку;

• різне ставлення до ризиків;

• наявність зв'язків або дискримінації.

Для визначення нерівномірності розподілу доходів використовується крива Лоренца (за ім'ям американського економіста Макса Лоренца (1876—1959 рр.)) — рис. 13.4.

Частка

доходу,

Рис. 13.4. Крива Лоренца

% його загальної

Лінія ОА відображає ситуацію абсолютної рівності у розподілі доходів, коли 20 % сімей володіють 20 % сукупних доходів суспільства, 40 % сімей — 40 % доходів і т. д.

Пряма ОВ відбиває ситуацію абсолютної нерівності у розподілі доходів, коли 1 % сімей отримує 100 % усіх доходів.

Крива ОСА показує стан фактичного розподілу доходів, тобто реальний пайовий розподіл сімей між сукупними доходами всього суспільства.

Крива Лоренца дає підстави для висновків про ступінь розриву між фактичним розподілом доходів і станом рівності. Поглиблення нерівномірності в розподілі доходів графічно виражається зміною конфігурації кривої Лоренца у бік збільшення її увігнутості відносно лінії абсолютної рівності (бісектриси ОА).

Важливим показником диференціації доходів населення є коефіцієнт (індекс) Джині (за ім'ям італійського економіста Коррадо Джині (1884—1965 рр.)).

Розрахунок коефіцієнта Джині пов'язаний із кривою Лоренца. Він визначається відношенням площі фігури Ь, утвореної кривою Лоренца та лінією абсолютної рівності (бісектрисою ОА), до площі всього трикутника ОАВ:

— £

де К_о — коефіцієнт Джині; 5^ — площа заштрихованої частини графіка; 8_А0АВ — площа трикутника, утвореного бісектрисою ОА, відрізком ОВ осі абсцис та вертикальним відрізком АВ.

Величина коефіцієнта Джині може змінюватися від 0 (у випадку абсолютної рівності чисельник дорівнює нулю) до 1 (чисельник дорівнює знаменнику) або від 0 до 100 %. Причому чим вище значення показника, тим нерівномірніше розподілені доходи суспільства.

Значна нерівномірність у розподілі доходів між окремими сім'ями спричиняє: соціальну напруженість у суспільстві;

• зубожіння переважної частини населення країни;

• безконтрольний розподіл доходів.

З метою зменшення диференціації доходів між окремими сім'ями (домогосподарствами) держава регулює розподіл та перерозподіл ринкових доходів:

• використовує прогресивну шкалу оподаткування;

• удосконалює систему державних трансфертних виплат;

• розширює суспільні блага.

Важливою проблемою регулювання нерівномірності розподілу доходів є визначення оптимального співвідношення між економічною ефективністю та соціальною справедлив­істю, оскільки значне втручання держави у перерозподіл суспільних доходів знижує стимули до підприємницької продуктивної діяльності одних членів суспільства та по­роджує споживацькі настрої в інших.

Сучасна економічна теорія за основу виміру суспільного добробуту приймає оптимум Парето (за ім'ям італійського економіста Вільфредо Парето, який вважав, що добробут суспільства досягає максимуму тоді, коли будь-які зміни у розподілі доходів не погіршують добробуту жодного із його членів.

Інший італійський учений Енріке Бароне розкритикував таке розуміння механізму максимізації добробуту суспільства. Він вважає, що зміни, викликані перерозподілом доходів, які спричиняють отримання вигод одними та збитків іншими, можна розглядати як приріст суспільного добробуту за умови, що ті, хто зазнав збитків, добровільно схвалять ці зміни. Це означає, що не завжди ті члени суспільства, чий рівень доходів зменшився, програли. Наприклад, вилучення більшої частини доходів у багатих через податки і використання їх з метою обмеження зони епідемії холери, СНІДу чи туберкульозу, з одного боку, є позитивним для тих, хто вже захворів, забезпечуючи їхнє лікування, а з іншого — обмежує вразливість, у тому числі й платників прогресивних податків. Вигода від уникнення захворювання не має грошового виміру, але вона не менш цінна для того, хто втратив частину свого грошового доходу.

66. Соц. захист населення. Виділяються два основних напрями соціально-економічної діяльності держави щодо безробіття: а)регулювання рівня й тривалості безробіття; б)соціальний захист людей від безробіття.

Перший напрям передбачає перетворення реального безробіття в природне і за рівнем, і за тривалістю. Біля підвалин теорії глобального регулювання економіки (в тому числі попиту і пропо­зиції на такий товар, як "робоча сили") державою, стояв Дж.М.Кейнс. Згідно з кейнсіанською концепцією держана полинна підтримувати загальногосподарську рівновагу між пропозицією і попитом, не обмежуючи свободи дії господарюючих суб'єктів і не втручаючись в процес прийняття ними рішень. Стимулювання державою попиту допомагає пом'якшувати циклічний рух суспільного виробництва й тим самим утримувати в допустимих межах

масштаби резервної армії праці (безробіття). В іншому випадку неконтрольоване зростання безробіття в періоди криз загрожує соц. конфліктами, які можуть підірвати економічний розпиток країни.

Другий напрям передбачає визначення форм і методів соц. захисту, а також способів його розподілу. Значення роботи людина усвідомлює лише тоді, коли її втрачає. Без роботи й професійної діяльності людина починає відчувати себе непотріб­ною, знедоленою й неповноцінною тому, що перед нею виникають три групи проблем: фінансові, психологічні й сімейні. У Деклара­ції прав людини, прийнятій ООН у 1948р. (ст. 23.1), записано: кожна людина має право на працю, вільний вибір професії, на задовільні умови праці, так само як і на захист від безробіття. Проте в жодній країні світу немає однакового сформульованого права на працю, а тим більше, це право не гарантується, як у колишньому СРСР. Є лише окремі закони й декларації про право на працю. Наприклад, Закон про захист від звільнень, згідно з яким робітник може бути звільненим лише через деякий час; Закон про захист материнства (не допускає звільнення вагітних жінок і регулює процедуру їх поновлення на роботу); Закон про тих, хто став на роботі калікою (інвалідом), який зобов'язує фірми виділяти для них певну квоту в штаті персоналу і т.д. Всі закони покликані захищати людей праці від актів свавілля з боку робото­давця, страхувати їх від втрати робочого місця в умовах ринкової економіки, основаної на приватній власності на засоби виробницт­ва. Проте безробіття існує, і важливе завдання держави полягає в тому, щоб усувати ту несправедливість, яка виникає не з вини бажаючих працювати, надаючи людям, що опинилися в такій ситуації, соціальну допомогу.

Біржі праці. Для реалізації державної політики зайнятості ство­рюється служба зайнятості, яка організаційно виступає у вигляді закладів, що акумулюють інформацію про динаміку трудових ресурсів і наявність робочих місць, а також безкоштовно надають громадянам послуги, що пов'язані з забезпеченням їх зайнятості. Такі заклади отримали назву бірж праці.

В Україні державна служба зайнятості формується згідно з Законом "Про зайнятість населення".

Практично в усіх промислово розвинутих країнах економіко-політичний розпиток останніх років перетворив питання про соціальний захист у найсерйознішу проблему. Потреба в державних видатках на соц. заходи має тенденцію до зростання. Це зумовлено високим рівнем безробіття, зростаючою кількісно пенсіонерів і збільшенням видатків на охорону здоров'я. В подібній ситуації виникає питання про межу фінансування соціальних програм, бо ж частка державних видатків у валовому внутрішньому продукті не може зростати безкінечно. Ця проблема особливо актуальна для України, де популізм політиків у соц. сфері вступив у суперечність з можливостями виробництва, що катаст­рофічно скорочується. Все це свідчить про те, що службі зайнятос­ті України, організаційною формою якої є біржі праці, в найближ­чі роки передбачається досить напружена робота.

75. Поняття, фази економічного циклу. Неминучість економічних криз в умовах ринкової економіки, основаної на приватній власності на засоби виробництва, проявляється в їх періодичності. Отже, можна сказати, що сучасна світова економіка розвивається циклічно, тобто від однієї економічної кризи до іншої. Цей період розвитку від кризи до кризи отримав назву економічного або промислового циклу.

Сучасна нахідка економічна наука, розглядаючи кризу як тимчпгішп іні|іуііі<'іін рипкіпіоі рітіошіги, економічний розвиток нидій дищн ііііисіїн', її гпмі¹' нк циклічний рух лід рівноваги до її порупіешш й днлі до формуішммн ми ґшн.ш писаному рівні нової рівноваги, де криз не іепус, а є. тим'їшчжі еиади ниробництва (реце­сії), які з часом змінюються періодами підпееешш виробництва.

Проте визнаються кризи як етапи розвитку сучасної економі­ки чи ні, - циклічний характер її не викликає ні в кого сумніву. Гіільш того, циклічність розглядається як об'єктивна закономір- ність економічного роїінитку Причому ін'оіілииу увагу екномісти Заходу приділяють не и'нсушиию иричин циклічного розвитку економіки, а класифікації циклів. Так, поклавши в основу класифікації критерій тривалості циклу, виділяють: &)малі цикли - короткочасні коливання ділової активності, іцо продов­жуються 3-4 роки; б)середві цикли - терміном 7-11 років; п)великі цикли, періодичність яких становить 40-60 років; г)вікові циклічні коливання.

Найбільш рельєфно в структурі циклічного економічного роз­витку проявляються середні промислові цикли. Вони найближче взаємодіють з малими й великими циклами й найдієвіше впли­вають на розвиток економічних процесів. Це дає підстави розглядати середні цикли як базові й на основі аналізу їх проходження виводити певні закономірності щодо характеру економічного розвитку національних економік в умовах циклічності.

Фази екон. циклу. Усі кризи різняться між собою, бо кожна з них історично неповторніа й індивідуальна.

Проте майже для всіх середніх циклів характерними є проходження через 4 фази.

Визначальною фазою економічного (промислового) циклу є криза. Кризою завершується один цикл і починається новий. Основними, напрямами прояву економічної кризи є:

1. Перевиробництво товарів порівняно з платоспроможним попитом на них. Під час кризи значна частина товарів виявляється надлишковою й не може бути реалізованою. Проте перевиробництво не є абсолютним, а відносним, тобто надлишок товарів існує не щодо потреб суспільства, а щодо його платоспроможного попиту.

2. Різке падіння цін внаслідок перевищення пропозиції товарів над попитом на них.

3. Різке скорочення обсягів виробництва. Рушійним мотивом підприємництва є прибуток. Але під час кризи, коли ціни на товари падають, відбувається значне зниження норми прибутку. Звичайно, за таких умов підприємці не розширюють, а скорочують виробництво.

4. Масові банкрутства підприємств. Під час кризи, як було показано, товари не реалізуються або реалізуються за низькими цінами; тому певна частина підприємців (особливо дрібних) виявляється неспроможною сплачувати свої боргові зобов'язання й банкрутує.

5 Значне зростання безробіття й зниження заробітної плати.

6. Потрясіння кредитної системи. Промислова криза породжує грошово-кредитну кризу, що проявляється в різкому скороченні комерційного й банківського кредиту, масовому вилученні вкладів і банкрутстві баків, падінні курсу акцій та облігацій, підвищенні норми процента і т.д.

Криза змінюється депресією (тупцювання на місці), характерними рисами якої є

1. Поступове зменшення товарного надлишку в результаті відновлення й реалізації товарів.

2. Призупинення різкого падіння цін. Під час депресії, особливо на початку, ціни ще продовжують знижуватися, але вже не так різко, як під час кризи, а в подальшому їх падіння припиняється.

3. Припинення спаду виробництва. Під час депресії обсяги виробництва дещо збільшуються, але ще не досягають до кризового рівня.

4 Падіння позичкового процента. Маса грошових капіталів, що не знаходить застосування в промисловості й торгівлі, стікається до банків, в результаті чого пропозиція капіталів зростає, що веде до зниження норми процента.

Наступними фазами промислового циклу є пожвавлення й піднесення. Як пожвавлення, так і піднесення характеризуються зростанням виробництва. Різниця лише в тому, що під час пожвавлення відновлюється тільки той обсяг виробництва, який був досягнутий перед кризою, а під час піднесення обсяги вироб­ництва перевершують докризовий рівень. Найбільш важливою з цих двох фаз є фаза піднесення, основними рисами якої є:

1. Швидке зростання виробництва.

2. Значне підвищення товарних цін.

3. Скорочення розмірів безробіття.

4. Підвищення заробітної плати.

5. Кредитна експансія, тобто розширення розмірів кредиту, що надається банками. Під час промислового піднесення попит на позичковий капітал починає обганяти пропозицію, що викликає зростання норми процента.