63. Принципи правотворчості. Принципи правотворчості:

законність;

демократизм;

науковість;

професіоналізм;

гласність;

плановість.

Законність правотворчості припускає, що втримування, форма нормативно-правового акту, процедура його прийняття (зміни, скасування) відповідають вимогам законодавства. Так, наприклад, згідно ст.8 Конституції України: «Закони й інші нормативно-правові акти принанимаются на основі Конституції України й повинні відповідати їй».

Демократизм правотворчості характеризується участю суб'єктів права (громадян, профспілок і ін.) у правотворческом процесі (наприклад, обговорення проектів нормативних актів, висування альтернативних проектів нормативних актів, референдуми - вищий прояв демократизму правотворчості); вираженням у встановлених нормах права (правилах поведінки) волі більшої частини населення (з урахуванням прав інтересів меншостей); участю (безпосереднім, непрямим) всіх галузей державної влади в правотворческой діяльності (наприклад, підготовка законопроектів урядом, пропозицій по вдосконалюванню законодавства судовими інстанціями, правозастосовними органами).

Науковість правотворчості припускає підготовку проекту нормативного акту на основі щирих знань про об'єктивні потреби розвитку суспільства, і держави, про реальної політичної, соціально-економічної й т.п. ситуації в країні, про можливості, межі, доцільність і т.д. правового регулювання відповідних суспільних відносин.

Професіоналізм правотворчості пов'язаний з участю в правотворческой діяльності на всіх її стадіях компетентних фахівців (юристів, економістів, соціологів, керівників, політологів і т.п.), професійні знання яких сприяють підвищенню якісного рівня створюваних нормативних актів (наприклад, проводиться правова експертиза нормативного акту фахівцями Мін'юсту). Антипод правотворческому професіоналізму - правотворческий дилетантизм.

Гласність правотворчості виражається в його інформаційній відкритості для суспільства, висвітленні правотворческой діяльності засобами масової інформації (однак, у ряді випадків, в інтересах суспільства й держави, національної безпеки проводяться відповідно до вимог законодавства, наприклад, закриті засідання Верховної Ради України, приймаються постанови уряду із грифом «секретно»).

Плановість правотворчості пов'язана з наявністю державного плану законодавчих робіт (наприклад, в Україні постановою Верховної Ради України від 15.08.1999 р. №976-XIV затверджена «Державна програма розвитку законодавства України до 2002 року). Правотворческое планування вказує на офіційні пріоритети в роботі Законодавця, усуває правотворческую поспішність, спричиняється продуману, погоджену підготовку законів і підзаконних актів якісно більше високого рівня. Плановість правотворчості не виключає оперативне прийняття нормативних актів у зв'язку з несподіваною актуалізацією тих або інших проблемних питань життєдіяльності країни.

64. Функції правотворчості.

Основні функції правотворчості:

1.  Функція первинного регулювання суспільних відносин (розробка і прийняття нових правових норм) діє в тих випадках, коли суспільні відносини раніше не регулювалися і вперше виникла необхідність у їх регулюванні. Наприклад, лише з розвитком космічних досліджень з'являється космічне право; із переходом України на шлях розвитку ринкових відносин виникла необхідність у створенні нових законів: про біржу, приватизацію та ін.;

2.  Функція відновлення правового матеріалу (скасування, зміна або доповнення до чинних норм) припускає заміну тих законів, що застаріли, не відповідають потребам суспільного розвитку. При цьому важливо не займатися відновленням заради відновлення, оскільки стабільність є кращою, ніж зміни, тим більше зміни без особливої необхідності. Коли ж суспільні потреби змінюються, суспільство потребує такого законодавства, яке адекватно відбивало б ці потреби. Тоді настає необхідність у створенні нових кодексів, законів, вносяться зміни і доповнення до відповідних законодавчих актів;

3.  Функція заповнення прогалин у праві, тобто усунення повної або часткової відсутності в чинних нормативних актах необхідних юридичних норм.

№65 Стадії законодавчого процесу.

Законодавчий процес - чітко врегульована Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України діяльність, яка полягає у творенні законів. Ця діяльність здійснюється в кілька послідовних етапів або стадій.

В Україні до основних стадій законотворчості ставляться:

Законодавча ініціатива;

Обговорення законопроекту;

Прийняття закону;

Оприлюднення закону.

1.Законодавча ініціатива є передбаченим ст.93 Конституції України правом певних суб'єктів (Президент України, народні депутати України й т.д.) внести для розгляду у Верховну Раду України відповідний законопроект (основна форма реалізації законодавчої ініціативи), що породжує обов'язок парламенту розглянути цей законопроект відповідно до передбаченої процедури.

2.Обговорення законопроекту - у Верховній Раді України починається після його включення до порядку денного (затверджуваною Верховною Радою). Попередньо законопроект розглядається у відповідним (профільних) постійних комітетах Верховної Ради, які ухвалюють рішення щодо його готовності для обговорення в парламенті. Ці комітети допрацьовують законопроект у випадку його несхвалення Верховною Радою в першому читанні (здійснюють його підготовку до другого читання). Обговоривши законопроект Верховна Рада ухвалює рішення щодо його схваленні в першому читанні (інше рішення - законопроект відхиляється й направляється на доробку).

3.Прийняття закону - здійснюється шляхом голосування: закон приймається більшістю голосів від загальної кількості народних депутатів, зміна Конституції України вимагає не простого, а кваліфікованої більшості голосів (приймається не менш 2/3 від загальної кількості народних депутатів України).

Прийнятий закон підписує Голова Верховної Ради України й передає його на підпис Президентові України (ст. 104 Конституції України).

Подстадия стадії прийняття закону - підписання закону Президентом України. Президент України підписує закон протягом 10 днів від дня його одержання. У цей строк він може скористатися правом відкладеного вето й повернути Верховній Раді закон із зауваженнями для його повторного розгляду. Закон, прийнятий при його повторному розгляді, президент України зобов'язаний підписати протягом 7 днів.

4. Оприлюднення закону - відбувається, за загальним правилом, шляхом його офіційного опублікування, тобто опублікування в офіційних друкованих виданнях. Офіційне опублікування закону - це оголошення від імені Верховної Ради України його повного й точного тексту для загального ведення й повсюдної реалізації. Опублікований закон набуває чинності через 10 днів від дня його офіційного опублікування, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування (ст. 34 Конституції України). Закон як і інший нормативно-правовий акт, що визначає права й обов'язки громадян, не доведений до відомості населення в порядку, установленому законом, є недіючим (ст. 57 Конституції України).

№66 Співвідношення правотворчості та законотворчості.

Правотворчість - це правова форма діяльності держави за участю громадського суспільства (у передбачених законом випадках), пов'язана із встановленням (санкціонуванням), зміною, скасуванням юридичних норм. Правотворчість виражається у формуванні, систематизації, прийнятті та оприлюднені нормативно-правових актів.

Головне призначення правотворчості - встановлення нових правових норм. Зміна і скасування застарілих правових норм сприяє затвердженню нових і, відтак, вони входять до складу як допоміжні прояви правотворчості.

Ознаки правотворчості:

1) здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього дозволу, а також громадським суспільством (народом) і його суб'єктами;

2) полягає у створенні нових норм права або в зміні чи скасуванні чинних норм;

3) набуває завершення в письмовому акті-документі, який називається нормативно-правовим актом;

4) відбувається відповідно до правового регламенту, тобто процедури, яка встановлюється правовими нормами;

5) має конкретно-цільову і організаційну спрямованість.

Правотворчість починається тоді, коли прийнято державне рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта, скажімо закону. Головною відмінністю правотворчості від правотворення є те, що творчість права здійснюється державними органами або з їх санкції, дозволу.

Поняття законотворчої діяльності можна з'ясувати через поняття правотворчості. Проаналізувавши праці деяких науковців, можна зробити висновок, що у вузькому розумінні правотворчість - це безпосередньо сам процес створення правових норм компетентними органами; а у широкому розумінні - даний процес охоплюється від моменту правотворчого замислу і до практичної реалізації юридичної норми (підготовка, прийняття, опублікування і т.д.).

Отже, законотворчість є складовою правотворчості, вона стосується лише процесу створення правових норм, викладених саме у законах. Крім того, законодавча діяльність не охоплює собою поняття законотворчої діяльності, є значно вужчою, складовою законотворчості (і в свою чергу - правотворчості). Інакше кажучи, поняття правотворчості охоплює собою поняття законотворчої діяльності, що в свою чергу поглинає законодавчу діяльність та законодавчий процес.

Законотворчість (або законотворча діяльність) - це діяльність насамперед держави, а також інших суб'єктів такої діяльності, по виявленню потреби в нормативно-правовому регулюванні суспільних відносин та створенню у відповідності з виявленими потребами нових правових норм, заміні та відміні діючих, що закріплюються у законах, а також це діяльність по вивченню правової дії (застосування) прийнятих законів з метою їх подальшого удосконалення.

Законотворчість - це процес творення закону від законотворчого замислу і до введення його у дію, що включає в себе прогноз, розробку та удосконалення законів

№ 67 Суб’єкти законодавчої ініціативи в Україні.

Ініціатива – означає внесення до парламенту суб'єктом права законодавчої ініціативи проектів законів та за­конодавчих пропозицій як початок законодавчого процесу в парламенті. Більш широке поняття наво­диться у Законі України "Про закони і законодавчу діяльність в Україні", прийнятому Верховною Радою України 7 грудня 2000 р., але такому, що не набув чинності у зв'язку з вето Президента України. Зако­нодавча ініціатива, вказується у ст. 18 цього Закону, — це звернення суб'єкта права законодавчої ініціативи, визначеного Конституцією України, до Верховної Ра­ди України стосовно прийняття нового закону, при­пинення чинності або зміни чинного закону, яке здійснюється шляхом подання проекту закону на роз­гляд парламенту.

Носіями даного права виступають відповідні суб'єкти. З наукової точки зору, суб'єкти права зако­нодавчої ініціативи - це учасники правовідносин, які складаються між цими суб'єктами і парламентом внаслідок подання проекту законодавчого акта до Верховної Ради України. Право законодавчої ініціати­ви служить для прийняття таких актів, в яких най­більш точно і повно відображаються потреби сус­пільства.

Суб'єкти права законодавчої ініціативи пере­бувають у прямому зв'язку з парламентом, що про­являється в наступному:

- через суб'єктів права законодавчої ініціативи забезпечується можливість своєчасно отримати зако­нопроекти, підготовлені компетентними органами, за­цікавленими в правовому регулюванні тих чи інших суспільних відносин або тими, що діють за дору­ченням;

- суб'єкти права законодавчої ініціативи дають можливість координувати і узгоджувати в законо­давстві інтереси різних органів державної влади та всередині виконавчої гілки влади, а також окремих відомств.

Двосторонній зв'язок між парламентом і суб'єк­тами права законодавчої ініціативи обумовлений, на­самперед, представницьким складом самої Верховної Ради України. Депутати, що представляють народ як безпосередньо, так і через комітети і тимчасові комісії парламенту виражають інтереси і волю народу в різних сферах державного і суспільного життя. Цей двосторонній зв'язок зумовлюється й співвідношен­ням між парламентом і виконавчою владою (та її найвищим органом — Кабінетом Міністрів України), яке характеризує важливість професійної участі орга­нів виконавчої влади в реалізації законів і тим самим у фахових можливостях органів виконавчої влади що­до створення високоякісних законодавчих актів.

Чинна Конституція України (ст. 93) уточнила перелік суб'єктів права законодавчої ініціативи, до яких віднесла Президента України, народних депута­тів України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України.

Визначений Основним Законом України  перелік суб'єктів пра­ва законодавчої ініціативи є виключним, що означає, що будь-яка інша особа чи орган, група осіб не можуть безпосередньо вносити свої законопроекти до Верховної Ради України, які були б обов'язковими до розгляду нею.

Проекти законів, подані до парламенту суб'єк­тами, що не мають права законодавчої ініціативи, не підлягають обов'язковому розгляду, але можуть бути використані його комітетами та комісіями у робот при підготовці відповідних законопроектів або проек­тів відповідних рішень.

№68 Правотворчість Президента України.

Суб'єктами правотворчості в Україні є парламент, уряд, президент, державні органи, органи місцевого самоврядування, державні і недержавні організації і т.п. Множинність суб'єктів правотворчості визначає розмаїтість правових актів: закони, укази, постанови, накази, інструкції, рішення, статути, положення і т.п. Форми участі в правотворчості кожного з його суб'єктів залежить від легального правового статусу.

Правовий статус Президента України визначений Конституцією України. На жаль, в Україні дотепер не прийняті закони «Про нормативні правові акти», «Про закони і законодавчу діяльність» і відсутній спеціальний конституційний закон про Президента України. Саме ці закони повинні містити положення про форми участі глави держави у правотворчості.

На підставі аналізу тексту Конституції України, особливо Розділу V, можна зробити висновок про те, що Президент України наділений двома основними формами правотворчій діяльності: 1) безпосередньою реалізацією владних повноважень глави держави; 2) учасника законодавчого процесу – суб'єкта права законодавчої ініціативи [Див.: 1], суб'єкта (учасника) законодавчого процесу на стадії процедури підписання прийнятого парламентом закону, і на стадії офіційного оприлюднення підписаного закону.

Безпосередня правотворчість Президента України виражається у виданні ним указів і розпоряджень, що є обов'язковими на території України (ст.106). У Конституції України немає вказівок на юридичну чинність указів і розпоряджень Президента. Винятково на підставі правової доктрини, що утвердилася в Україні, як і в Росії, укази Президента розглядаються як такі, що володіють вищою юридичною силою у порівнянні з розпорядженнями. Укази кваліфікуються як нормативно-правові акти, щодо розпоряджень є дві точки зору: 1) це – правозастосувальні акти; 2) це – особливий вид актів, який не слід ототожнювати ні з нормативними, ні з правозастосувальними. Розпорядчі норми містяться в деяких постановах Верховної Ради України, указах і розпорядженнях Президента України, в актах, що видаються органами виконавчими влади. Розпорядження видаються міністерствами, управліннями обласного і міського рівня. Якщо звернутися до аналізу правотворчої практики Президента України, то можна констатувати, що створення нових виконавчих служб виробляється на підставі указів нормативно-правового характеру, а не розпоряджень. Це означає, що розпорядження Президента не розцінюються як нормативно-правові акти. Між тим не можна ставити знак рівності між розпорядчими і правозастосувальними актами (нормами). Розпорядчі – це окремий вид актів, адресатами яких виступають суб’єкти, що перебувають у відносинах підкорення з суб’єктом правотворчості. Ці акти спрямовані на створення умов для реалізації нормативних приписів, тобто мають організаційний, субсідіарний характер по відношенню до нормативних актів, встановлюють напрямки діяльності державних органів і посадових осіб по реалізації нормативно-правових актів у певній соціальній ситуації, визначають результати, що їм необхідно досягти, орієнтують їх на посилення уваги до визначеної сфери діяльності. Розпорядчими є акти Президента України: «Про підготовку проектів міждержавних договорів про правові відносини та правову допомогу» (04.01.1995), «Про порядок проведення експертизи і підготовки на підпис Президентові України законів України» (30.05.1997) та інші. Можливості розпорядчих актів у правовому регулюванні, їхнє співвідношення з законом, підзаконними актами, один з одним, мають потребу в чіткому визначенні. Необхідна легалізація правового статусу розпоряджень як особливого виду актів, у тому числі розпоряджень Президента, у Законі «Про нормативні правові акти».

№69 Правотворчість Кабінету Міністрів України.

Повноваження органів виконавчої влади реалізується через їх акти.

Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання.

Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем’єр-міністр України.

Нормативно-правовий акт Кабінету міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку встановленому законом.

Акти Уряду, які мають нормативний характер або з питань, що мають важливе чи загальне значення, ви­даються у формі постанов, а акти, які мають індивідуальний характер або з організаційних чи інших пи­тань діяльності Кабінету Міністрів, видаються у формі розпоряджень.

З ініціативою прийняття актів Кабінету Міністрів має право виступити кожен член Уряду.

Усі проекти нормативних актів, підготовлені для розгляду Кабінетом Міністрів України, надсилаються одному з віце-прем'єр-міністрів згідно з розподілом повноважень між ними.

Віце-прем'єр-міністр України у разі незгоди з отриманим проектом дає його ініціатору аргументовану відповідь у письмовій формі в 10-денний строк. У разі схвалення віце-прем'єр-міністром отриманого проекту нормативного акта він надсилає його на експертизу Міністерству юстиції та відповідним центральним органам виконавчої влади України.

Проект нормативного акта може бути надісланий на експертизу, або для дачі висновків у наукові установи, місцевим державним адміністраціям, органам місцевого самоврядування, об'єднанням громадян та іншим орга­нізаціям чи окремим фахівцям, а також опублікований за рішенням віце-прем'єр-міністра, для обговорення та збору пропозицій.

З кожного питання порядку денного засідання Кабі­нету Міністрів Прем'єр-міністр визначає доповідача або співдоповідача. Після доповіді відбувається обговорення проекту рішення. У разі необхідності на засідання Кабінету Міністрів України запрошуються і відповідні фахівці.

Рішення у формі постанов та розпоряджень приймаються шляхом голосування на засіданнях Кабінету Міністрів України.

Постанови Кабінету Міністрів України приймаються більшістю голосів від загальної чисельності Кабінету Мі­ністрів, Розпорядження приймаються більшістю голосів членів Кабінету Міністрів, присутніх на засіданні. За рів­ної кількості голосів голос Прем'єр-міністра є вирі­шальним.

У разі не підтримання проекту рішення Кабінету міністрів України Прем'єр-міністром воно не може бути прийняте.

Офіційне оприлюднення, набрання чинності та реєстрація актів Кабінету Міністрів України відбувається так.

Постанови Кабінету Міністрів набирають чинності з дня офіційного опублікування, якщо ними не встановле­но більш пізній строк набрання чинності. У випадках, передбачених законом, постанови Кабінету Міністрів Ук­раїни або їх окремі положення, що містять інформацію з обмеженим доступом і не визначають прав і обов'язків громадян, не підлягають опублікуванню і набирають чин­ності з дня прийняття, якщо ними не встановлено більш пізній строк набрання чинності.