67. Кодифікація Юстиніана (Візантія)

КОДИФИКАЦИЯ ЮСТИНИАНА, «Корпус гражданского права» (Corpus juris civilis), собрание римских законов и сочинений юристов, составленное в 6 в. по распоряжению византийского императора Юстиниана I. На протяжении многих веков служило главным источником права большинства европейских стран (в т. ч. в России — см. Кормчие книги 12 в.); остается основой европейского, так называемого романо-германского права. Включает Институции, Дигесты и Кодекс Юстиниана. Основа кодификации Юстиниана — римское право, переработанное с учетом новых экономических условий.

13 февраля 528 Юстиниан I создал комиссию из 10 человек с участием Трибониана и уже 7 апреля 529 был обнародован кодекс Юстиниана, который вобрал в себя все императорские постановления 1-6 вв. Затем Юстиниан решил таким же образом систематизировать и так называемое «древнее право» (jus vetus), то есть сочинения римских юристов, их комментарии к гражданскому и преторскому праву. 15 декабря 530 он издал указ о создании комиссии из 15 человек во главе с Трибонианом, в составе двух профессоров из Константинопольской Академии (Теофил и Кратин) и двух — из Беритской (Дорофей и Анатолий), а также 11 адвокатов. Задача комиссии — написание Дигест, то есть извлечений из сочинений классических римских юристов — была выполнена к 16 декабря 533.

Одновременно Трибониан, Теофил и Дорофей по поручению Юстиниана подготовили Институции, учебник для студенчества; они вступили в силу 21 ноября 533. Наконец, 16 ноября 534 вышла новая редакция кодекса — добавлено более 300 новых постановлений. Уже после смерти Юстиниана к трем основным частям корпуса были добавлены так называемые «Новеллы», написанные профессором Юлианом из Константинополя в 556, — собрание императорских постановлений, вышедших в 535-556, после издания кодекса. Сам Юстиниан назвал свое творение «храмом римской юстиции», средневековые юристы присвоили ему наименование «Корпуса гражданского права». Он включает в себя:

1) Институции (состоят из 4 книг, по структуре и содержанию это в значительной мере повторение Институций Гая);

2) Дигесты (состоят из 50 книг, вобрали в себя цитаты из почти 2 тыс. сочинений 39 юристов);

3) Кодекс (состоит из 12 книг, в подражание законам Двенадцати таблиц);

4) Новеллы (содержат 122, наиболее полное собрание позднего времени — 168 новелл).

68. "Кароліна" (1532р.)

Як вже було сказано вище, важливий внесок у створення загальнонімецьких принципів карного права був внесений у 1532 році виданням карного і карно-процесуального укладення Карла V (”Кароліни”).

Кодекс феодального права Німеччини “Кароліна” містить деякі загальні принципи карного права, а також значний перелік злочинів і покарань. Будучи практичним посібником із судочинства для шеффенів, цей закон не містив чіткої системи і послідовного розмежування норм карного і карно-процесуального права.

До загальних понять карного права, відомих “Кароліні”, можна віднести намір і необережність, обставини, що виключають, зм’якшують й обтяжують відповідальність, замах, співучасть. Ці поняття, однак, не завжди були досить чітко сформульовані і викладалися стосовно до окремих видів злочинів і покарань.

Відповідальність за здійснення злочину, по “Кароліні”, наставала, як правило, при наявності провини — чи наміру необережності. Однак феодальне карне право Німеччини нерідко встановлювало відповідальність і безвинно, за провину іншої особи (”об’єктивне зобов’язання”). Крім того, що застосовувалися методи установлення винності часто спричиняли осуд невинної людини. Обставини, що виключають покарання, докладно викладаються в “Кароліні” на прикладі убивства. Так, відповідальність за убивство не наставала у випадку необхідної оборони, при “захисті життя, тіла і майна третьої особи”, затримці злочинця з обов’язку служби й у деяких інших випадках. Убивство в стані необхідної оборони вважалося правомірним, якщо убитий був нападавший зі смертельною зброєю і якщо той, хто зазнав нападу не міг ухилитися від нього. Посилання на необхідну оборону виключалися при законному нападі (для затримки злочинця) і при убивстві, зробленому після припинення нападу, у ході переслідування того, хто нападав. Судівник наказував проводити ретельний розгляд кожного конкретного випадку необхідної оборони, оскільки правомірність її повинен був доводити сам убивця, а неправомірність спричиняла покарання.