. Теорія еліт Парето

Социологическая система В.Парето будувалася на теорії нелогічного дії. Відповідно до Парето, більшість тих людських дій, у тому числі складається історія, належать до нелогических дій. Індивід надходить належним чином, тому що володіє психологічними предиспозициями (установками) й випробовує певного роду почуття. Ці почуття маскуються з допомогою псевдоаргументов, складових всіх без винятку громадських теорий.

Политическая економія по Парето не могла пояснити дійсність, а лише конструювала модель крипто-нормативных раціональних економічних дій. Та більшість дій людини ірраціональною, нелогічної навіть у царині економіки. Соціологія як логічне розуміння нелогических дій мала доповнити економічну теорію і перетворити політичну економію в емпіричну науку. Однак це соціологія мусить бути логически-экспериментальной наукою, бо нелогические дії вона повинна переважно зрозуміти логически.

Логическими діями Парето вважав такі, у яких: суб'єктивні співвідношення цілі й засоби збігаються з об'єктивної даністю, встановленої логічно і експериментально. При нелогических діях відсутня узгодження суб'єктивної і в об'єктивній реальності. Воно відсутня, бо між ними уклинюються почуття світогляду, віра і т.п. Парето називає це " осадом " . А людство неохоче визнають, що діють ірраціонально, а часто він цього не розуміють. Тому придумують раціональне пояснення, словесні виправдання своїх дій, які мають надати їм логічний вид.

Их Парето просто назвав " похідними " (деривациями). Опади, деривация та його ставлення щодо поведінки людей є основні факти і що об'єкт вивчення соціології. Потім приховується думка, що ні ідеї керують діями - тільки ілюзії, - а почуття, і у разі та званих ідей мова дуже часто про деривациях, які є певної виховної мети. Наприклад, тому, аби переконати народ у необхідності, користь існуючого ладу (стара еліта) чи змін (нова элита).

Итак, майже століття тому Парето сформулював теорію кругообігу еліт (циркуляція), яка пояснює, на його думку, соціальну динаміку. Неминучість розподілу суспільства на управляючу еліту і керовані маси він виводив з нерівності індивідуальних здібностей людей. Соціологічна система прагне рівноваги і за виведення їх із такої міри з часом повертається щодо нього. Процес утворює соціологічний цикл, протягом якої, передусім, від циркуляції еліт. Вони творяться у нижчих шарах суспільства і боротьбі піднімаються у вищі, там розцвітають і наприкінці кінців вироджуються і зникають… Цей кругообіг еліт універсальний законом історії " . Якості, щоб забезпечити еліті панування, змінюються під час циклу соціального розвитку, тому змінюються, й самі типи еліт. Історія виявляється " кладовищем аристократії " .

Элиты є справжніми ініціаторами дериваций, особливо панівні еліти, але й тих, які хочуть відібрати в них влада. Проте еліти уособлюють також основні " опади " , особливо опади комбінації, стійкості, сполуки. Їх можна охарактеризувати як різні типи людей: люди типу " опадів " комбінації є прогресивними, хитрими не надто піддаються каяттям совісті. Вони уникають явних конфліктам та скоріш вдадуться до хитрості, обману, підкупу. Вони - " лисиці " . Їм протистоять " леви " , які хочуть дотримуватися звичного, але з бояться конфлікту, й силы.

Стабильная політична система характеризується переважанням еліти " левів " . Навпаки, нестійка политсистема вимагає еліти прагматично мислячих енергійний діячів, новаторів, комбінаторів. Постійна зміна однієї еліти інший - результат те, що кожен тип еліт має певними перевагами, які, проте, з часом перестають відповідати потребам управління суспільством. І тому збереження рівноваги соціальної системи вимагає постійної процесу заміни однієї еліти інший, тоді як перед елітами виникають повторювані соціальні ситуації.

Общество, в якому переважає еліта " левів - ретроградів " , застойно. Навпаки " еліта " " лисиць " динамічне. Механізм соціального рівноваги функціонує нормально, коли забезпечений пропорційний приплив у еліту людей першої та другої орієнтацій. Припинення циркуляції призводить до виродження правлячої еліти, до революційної ломці системи, до виділення нової еліти з переваженням у ній " лисиць " , що згодом перероджуються у " левів " ; прибічників жорсткого придушення і деспотизму. Моска, розвиваючи ідеї Парето, думав, що циркуляція еліти - запорука здоров'я суспільства, додаючи, втім, що це - за умови переважання стабілізаційної консервативної тенденції, збереження послідовного відновлення еліти з допомогою кращих вихідцями з масс.

Общество еліти - це система рівнянь, службовець у тому, щоб знайти оптимум, тобто. то стан рівноваги, у якому жоден індивід зможе отримати більше благ, не завдавши одночасно шкоди іншим. У цьому сенсі Парето характеризував " соціальної системі " , яке теорія суспільства мусить бути, власного кажучи, крипто-нормативной теорією, подібно економічної теорії. Питання Дюркгейма, як може бути порядок, пролунав би в нього інакше: " Як можливо управляти суспільством? " . Елементами соціальної системи є опади, інтереси, деривация, соціальна, неоднорідність і циркуляція соціальних класів. У цьому Парето характеризував " соціальної фізіології " чиїм завданням є, передусім, встановлення розподілу багатства і місцевої влади в обществе.

Парето поділив еліту на правлячу і правлячу (контреліту). Революція, з його погляду, - це лише боротьба і зміна правлячої еліти потенційної елітою, яка, щоправда, маскується тим, що говорить нібито від імені народу, вводячи у оману непосвячених (невдовзі Б.Шоу пера напише, що ніколи не допомагає скинути колоду тиранії, максимум, що можуть - це перекласти його з однієї плеча інше). Отже, революція - трохи більше, ніж зміна еліт: стара еліта, стоїть біля влади, постаріла, неспроможна до ефективної управлінню, у суспільстві постає нове потенційна еліта, але щоб утвердити як правлячої еліти, їй необхідна підтримка мас, незадоволених старим суспільно-політичним строєм. Вона використовує їх як стадо баранів. І зі своїми допомогою пробиває дірку у зношеному паркані, що огороджував колишні порядки. Причому маси зазвичай залишаються у дурні - нова еліта " заганяє в стійло " й іноді економічний та політичний гне стає жорстокішим і витонченими. Якраз у такому плані багато элитаристы інтерпретують жовтневу революцию.

Однако ці фактичні умови і рух перериваються деривациями, які залежно від обставин інтерпретують ситуацію інакше. Народ дотримуються певних життєвих правив із квазирелигиознам завзятістю, стара еліта вважає себе охоронцем порядку й добробуту народу, а новому еліта стверджує, що виборює народ, а навіть до цього вірить. Багато робочих, а тим самим їх політичне значення за умов сучасної масової демократії, надає імпульс деривациям, вони постійно йдуть на на народ і перетворюється на демагогию.

Нельзя не побачити й слабкі й боку класиків элитизма. Якщо прийняти це їх схему (і тих більш абсолютизувати її), втрачає будь-який сенс поняття прогресу, неможливо пояснити одне із найбільш глибоких законів у суспільному розвиткові - зростання ролі мас історія. Критики відзначають щиро й більш приватні їх недоліки. Відомий англійський соціолог Т.Боттомор вважає, що з робіт Парето не ясно, чи стосується " циркуляція еліт " до процесу динаміки неэлит в еліти або до заміні однієї еліти інший. Справді, обидві інтерпретації присутні у Парето, він часто говорить про тому, що здатні індивідууми рекрутуються з нижчою страти у "вищу, а окремі елементи еліт деградують, отпускаясь на дно суспільства. Разом про те безсумнівна заслуга Парето і Моски у цьому, що вони виявили особливу роль еліти у процесі, зробили її об'єктом спеціального исследования.

Становлення і розвиток соціології у ХХ ст..

Основні етапи розвитку західної соціології ХХ ст.

Соціологія XX ст., зокрема західна, не ставила перед собою завдання

розв'язати проблеми долі людства, прогресу, конфлікту між особистістю і

суспільством, психічним і соціальним, вирішального фактора та пошуку

соціологічних законів.

Зараз у нашій країні ця наука переживає бурхливий розвиток і увага

приділяється перш за все концептуальному багажу, методології та

інструментарію.

Сучасна соціологія характеризується поглибленим вивченням соціальної

дійсності. Її особливість, порівнюючи із соціологією XIX ст., полягає

перш за все в тому, що вона є наукою багатьох вимірів, яка визнає

багатоплановість дійсності.

У XX ст. соціологія розвивалася в основному як емпірична наука. У 20-30

роки XX ст. відбувався справжній бум емпіричних соціологічних

досліджень. Соціологія оформлювалася й організаційно.

Першими академічними центрами емпіричних досліджень стали Чиказький та

Колумбійський університети США. Одночасно створюються численні приватні,

чи незалежні, як вони себе називали, бюро, центри, інститути по

проведенню конкретних досліджень у найрізноманітніших сферах суспільного

життя. Поступово складається спеціалізація дослідників і центрів з тих

чи інших проблем - соціології злочинності, соціології національних

меншостей, соціології освіти, сім'ї та шлюбу тощо. Особлива увага

надавалася вивченню методики і процедурам досліджень.

Емпірична соціологія активно розвивалася у США, чому сприяло панування

там прагматизму, який став основою діяльності в усіх галузях життя, у

тому числі й у соціології.

Емпірична соціологія, здавалось, відповідала всім вимогам часу. Вона

використовувала методи точних наук, насамперед статистику, і

тим самим як би переносила на себе частину популярності та довіри, якими

вже користувалися ці науки.

Однак, не ігноруючи дійсних успіхів конкретної соціології в розвитку

методики і техніки досліджень, необхідно враховувати, що застосування

кількісних методів, у тому числі в суспільних науках, є особливістю

науки XX ст. узагалі, а не виключно соціології.

Ще одна сторона емпіричної соціології - це її об'єктивність, відсутність

зв'язків з будь-якою ідеологією, науковість Доказом наукової

безпристрасності емпіричної соціології служить той факт, що з самого

початку вона стала вивчати такі боки життя суспільства. як злочинність,

убогість, анормальна поведінка.

Які ж були основні етапи розвитку емпіричної соціології?

Період між двома світовими війнами характеризувався інтенсивним

накопиченням конкретних даних у різних галузях соціології. Уперше в

масовому масштабі суспільна наука, використовуючи соціологічні методи, з

фактами в руках розглядала різні явища в житті суспільства. Створювалися

монографічні роботи з окремих проблем. Найбільш відомі праці "Польський

селянин у Європі та Америці" У.І.Томаса і Ф.Знанецького та "Середнє

ериці" У.І.Томаса і Ф.Знанецького та "Середнє

місто" подружжя Лінд, які були дослідженнями нового типу, повністю

грунтувались на конкретних фактах. Деякі наукові центри і фахівці

займалися виключно розробкою методики і техніки соціологічних

досліджень. Накопичення досвіду в цій галузі сприяло вдосконаленню

наукового рівня у проведенні конкретних досліджень.

Непритаманна філософії конкретність емпіричних робіт із

суспільствознавства, наочність результатів досліджень обумовили повний

розрив емпіричної соціології з більш чи менш загальними соціологічними

теоріями. З того часу методологією в американській соціології стали

називати не теоретичні основи вивчення тієї чи іншої проблеми, не

обґрунтування дослідницької діяльності, а комплекс технічних засобів і

методів, які дозволяли проводити конкретні дослідження, об'єктом яких

тепер стали окремі аспекти життя суспільства. Теорія емпіричної

соціології, на різницю від практики, формувалася перш за все у Європі.

Так, закономірність переходу соціології з теоретичного рівня на

емпіричний обґрунтував німецький учений В.Ділтей, методологічні принципи

емпіричного дослідження детально описувались у працях Віденського

гуртка, зокрема в книзі

О.Нейрата "Емпірична соціологія", в якій автор закликав відмовитися від

використання категорій, які не підлягають емпіричній оцінці. Найбільш

значний вплив на конкретні дослідження перших десятиріч XX ст.. і перш

за все в Америці, здійснили психологічні теорії, зокрема французького

соціолога Г.Тарда й австрійського психіатра З.Фрейда.

Таким чином, перший період розвитку був вдалим для емпіричної соціології

з погляду як набуття досвіду проведення конкретних досліджень, так і в

накопиченні великого масиву практичних даних і результатів вивчення

окремих проблем.

Однак уже на початку 40-х років приходить розуміння того, що принципи

емпіричної соціології, які закривали їй вихід на рівень широких

узагальнень і погляду на суспільство в цілому, заважали подальшому

розвитку науки й на практиці призводили до розроблення

тільки вузьких, приватних рекомендацій. У результаті в ці роки

зароджується критичне ставлення до стану емпіричної соціології.

Почався пошук виходу з безвихідного стану, що створився. Кінець 40-х -

початок 50-х років характеризується новою хвилею уваги до проблем теорії

та методології. На сцену виходить так зване нове, "посткласичне"

покоління соціологів. Знову, у переробленому вигляді, використовуються

ідеї класиків європейської школи XIX -початку XX ст. - Дюркгейма,

Вебера, Тенніса тощо.

Об'єктивно потреба в теорії пояснюється безперспективністю накопичення

практичних даних без їх теоретичного узагальнення.

Суб'єктивно це перетворилося на протест проти психологічного напряму,

який не виправдав себе і призвело до звернення до натуралізму й

механіцизму. Виникло намагання зорієнтувати соціологію на

"макродослідження". які б розглядали великі та складні соціальні

агрегації, а не займалися б приватними питаннями.

ціологічних знань обов'язково необхідно

зупинитися на дослідженнях і поглядах видатного російського

та американського вченого П.О.Сорокіна. Він у різні часи був професором

Петербурзького і Гарвардського університетів. У своїх 40 монографіях і

більш ніж 200 статтях П.О.Сорокін перевів емпіризм соціологічних

досліджень на фундаментальну теоретичну основу Він створив інтегративну

систему, про яку, на жаль, зараз забули на Заході, а у нас її і не

знали. Ця система охоплювала проблеми філософії, соціології, психології,

етики.

У цей час все більш популярним стає структурний функціоналізм. Цей новий

підхід сформулювали вчені, серед яких передусім необхідно виділити

Т.Парсона і Р.Мертона. Вони запропонували розглядати суспільство як

єдине ціле, де нормальне функціонування частин забезпечує життєздатність

усього організму. "Система", "структура", "рівновага" - ці терміни

набули особливого значення у зв'язку з успіхами в ті роки кібернетики та

інформатики. Прямі зв'язки налагоджувались також з біологією, тому що

вчені цього напряму вважали, що соціальний організм не так уже

відрізняється від біологічного.

Важливим для структурного аналізу є застосування практики конкретних

досліджень, намагання знайти для них теоретичний грунт, зв'язати ці дві

складові науки - теорію і практику. У відомій монографії "Соціальна

теорія і соціальна структура" Р.Мертон пише, що необхідно створити

теорії "середнього рівня", оскільки соціологія ще занадто молода, щоби

братися відразу розв'язувати проблеми функціонування всього суспільного

організму, до того ж теорії середнього рівня знаходяться ближче до

конкретних досліджень і можуть служити їм ґрунтом і одночасно перевіряти

та обробляти на них свої концепції.

Однак ні емпіричні дані, ні пошуки теорій так і не допомогли

американським соціологам та їх послідовникам у інших країнах створити

методологічну базу, на якій могла б надійно стояти сучасна соціологія.

У 60-ті роки знизився інтерес до функціональній школи і знов зріс

рейтинг суб'єктивно-ідеалістичних течій. Структурний функціоналізм так і

не зміг стати грунтом для узагальнення і пояснення емпіричних даних.

У цей час зароджується так званий напрям "конструювання теорії" (theory

construction), різнорідний за своїм складом, що ставить за мету розробку

основ побудови соціологічної теорії і який мав методологічний характер,

тобто його представники не цікавились змістовною стороною теорій, що

розроблялися.

На сучасному етапі розвиток соціології характеризується існуванням двох

антагоністичних тенденцій. Прихильники однієї з них вважають

використання найновіших методів аналізу соціологічних даних основним

шляхом наукового розвитку соціології. Прихильники іншої тенденції –

етно-методологічної - виходять з того, що об'єктивні дослідження і

наукові пояснення суспільства та історії неможливі, і треба зосередитися

на вивченні того, як ті чи інші поняття чи уявлення переломлюються в

суб'єктивному сприйнятті людей. Незважаючи на антагонізм, обидві напрями

мають і загальні моменти - обидва вони зосереджують зусилля на тому, як

льні моменти - обидва вони зосереджують зусилля на тому, як

вивчати, тобто на методі дослідження суспільних явищ.

Чиказька школа соціології: дослідницька проблематика та значення для сучасної соціології.

Уильям Томас (1863—1947). Совместно с Флорианом Знанецким провел и описал исследование случая (case-study) «Польский крестьянин в Европе и Америке», которое стало поворотным в развитии социологии в США и в мире. Вошёл в историю также благодаря сформулированной теореме об определении ситуации:"Если люди определяют ситуации как реальные, то они реальны по своим последствиям".^[1]

Флориан Знанецкий (1882—1958). Считал, что социология — наука о социальной организации, изучающая правила поведения, которые касаются активных взаимоотношений как между отдельными членами группы, так и между каждым её членом и всей группой в целом. Ядром социальной организации выступает социальный институт. Изменение общества трактуется как взаимодействие с окружающей средой. Общество меняется, приспосабливаясь к среде, человек — адаптируясь к обществу. Разработал концепцию социального действия: социальное действие — это поведение, которое стремится воздействовать на других людей. Два основных типа действия — приспособление и оппозиция.

Роберт Парк (1864—1944). Парк понимал социологию как науку о коллективном поведении. Общество — это организация социального контроля. Социальный контроль — общество символов, знаков и значений, которое преобразует коллективное поведение во взаимодействие. В работе «Город» рассмотрена проблема социальной экологии: социальная экология позволяет рассматривать город как своеобразную органическую целостность, обладающую структурой, закрепляющую функции за отдельными социальными институтами и группами. Социальную экологию интересует значение позиций во времени и пространстве. В работе «Город» показан принцип расселения по принципу борьбы за существование. («Самое лучшее для самых лучших»). Посредством порядков в обществе поддерживается динамическое равновесие, степень свободы уменьшается. Центральная проблема социальной экологии — проблема равновесия и кризисов.

Уильям Огборн (1886—1959). Оказал большое влияние на внедрение психоанализа в американскую социологию. Использовал теории неврозов Фрейда и индустриальных психозов К. Паркера. С него началась концепция технологического детерминизма. В социологии стали разрабатываться вопросы адаптации, урбанизации, порядка и контроля.

Особенности Чикагской школы социологии: 1) методика- анализ личности 2) государственный заказ 3) конкретика и прагматизм

Інтерпретація процесу символізації у символічному інтеракціонізмі Дж.Міда.

Символічний інтеракціоналізм- теоретико-методологічний напрямок у соціології і соціальній психології, що кладе в основу аналізу соціокультурної реальності соціальні взаємодії, які узяті в їх символічному(особливо мовному) вираженні. Якщо коротко виразити один з найважливіших результатів творчості Міда, то можна сформулювати наступне теоретичне положення: особистість і соціальна дія формуються за допомогою символів, які здобуваються в процесі соціалізації й взаємно підтверджуються й змінюються в процесі соціальної взаємодії (интеракции) його учасниками. Ключова думка Міда полягає в тому, що людина освоює свій світ через символічні значення. Н відміну від тварин, які здебільшого інстинктивно реагують на своє середовище перебування, людина сама створює свій світ і опановує ним, крім усього іншого, через свою діяльність. Цю думку Мід розвиває в рамках антропологічної теорії кумунікації, за допомогою якої він намагався охарактеризувати основні риси людської соціальності. Мід розділяє знаки, жести й значимі символи. Найпростішими природними знаками є значеннєві стимули, які викликають інстинктивні реакції. Однак якщо ми розглянемо комунікацію між людьми або навіть між тваринами, то помітимо, що в поводженні проявляється регулятивна роль знаків. Такі знаки Мід називає жестами. Людина здатна інтерпретувати жести. Вона узагальнює конкретну ситуацію, з'ясовуючи думку, що передається жестом. Узагальнення ситуації до певного смислу,що знаходиться в ньому Мід називає символізацією: Використовуючи символи, ми вказуємо на зміст речей. Символи всмоктують зміст речей і об'єктів, які ним володіють. Символи несуть у собі елементи досвіду, що вказують на його інші елементи, які неявно втримуються в конкретній ситуації в цей момент". Отже, символи виходять за межі конкретної ситуації й містять загальний зміст. Інтерпретація символів вимагає витрат часу. Людина на відміну від тварин здатна затримувати свої реакції, завдяки чому вона одержує можливість продумати кілька інтерпретацій ситуації й вибрати відповідну реакцію. Тим самим у комунікацію між людьми закладений деякий ризик: якщо жести тварин звичайно забезпечують адекватні реакції, то в людей часто трапляються помилкові інтерпретації символів. Функція жестів полягає в тому, щоб викликати в інших таку реакцію, що у свою чергу є стимулом для подальшого пристосування до ситуації аж до того, що у підсумку відбудеться певна соціальна взаємодія. Виникає питання, як можлива комунікація, якщо кожний може розуміти соціальну ситуацію по-різному. Мід думає, що за рахунок створення людьми загальних значимих символів."Значимими символами називаються знаки й символічні жести, що викликають в іншого індивіда те ж саме уявлення про властиві ним значення, що й у першого, і тому однакову реакцію". ". Якщо такий жест містить певну ідею й викликає в інших ту ж саму ідею, то ми маємо значимий символ. Коли жест досягає такого рівня передачі змісту, він стає тим, що можна назвати мовою, тобто значимим символом, символом, що має певне значення". Згідно Міду, мова виникла з голосових жестів. Звукові жести стають значимими символами, якщо викликають у людей їхнє однакове розуміння.Мова никає внаслідок загального використання значимих символів і стає істотною ознакою, що відрізняє людини від тварини. Завдяки значимим символам виникає й мислення. Воно являє собою "просто розмову людини зі самим собою за допомогою язикових жестів, спрямованих усередину себе... Жести самі по собі є значимими символами, тому що вони мають однаковий сенс для всіх членів суспільства або соціальної групи». Мова являє собою систему таких символів і є розвинутою формою комунікації. У мові накопичується колективний досвід суспільства. Вона є носієм интерсубьективного знання й постачає нас схемами тлумачення ситуацій, які ми переживаємо. Мова дозволяє нам виходити за межі "тут-і зараз", вона "може «створити ефект присутності" безлічі обєктів, які в просторовому, тимчасовому й соціальному відношенні відсутні "Зараз". За допомогою мови увесь світ може актуалізуватися в будь-який момент", оскільки мова є система символів. Мислення означає постійне керування враженнями, досвідом і очікуваннями за допомогою мовних символів. Нам навіть не потрібний конкретний досвід, тому що ми можемо представити його у своїй свідомості. Мова як символічний посередник комунікації є вирішальним придбанням у ході еволюції, що відрізняє людини від тварини.

Його головною особливістю є аналіз соціальних взаємодій на основі символічного змісту, який вкладають у свої-конкретні дії люди. В межах цієї теорії важливими є значення символів як необхідних засобів соціальних взаємодій. Причому велика увага приділяється головному символічному засобу взаємодії — мові. Соціальний символ, що має риси знакової структури, є необхідним елементом виконання соціальної ролі, без якої взаємодія неможлива. За соціальним символом приховується зіставлення індивідом своїх дій із соціальними нормами і зразками поведінки. Пізнавши соціальні символи як знаки взаємодії, можна вивчати її особливості.

Засновник символічного інтеракціонізму — американський соціолог Джордж-Герберт Мід (1863—1934), хоча сам термін був запроваджений у науковий обіг його учнем — Гербертом Блумером (1900—1978). Дж.-Г. Мід вважав, що соціальний світ людини і людства формується в результаті процесів соціальних взаємодій, в яких вирішальну роль відіграє «символічне оточення» завдяки двом своїм головним засобам — жестам і мові. Соціальне життя залежить від здатності людини уявляти себе в інших соціальних ролях, а це залежить від здатності до внутрішнього діалогу.

Послідовники Дж.-Г. Міда — Г. Блумер, Т. Шибу-тані, Т. Партленд та інші — представляють дві школи символічного інтеракціонізму — чиказьку та айовсь-ку. Прихильники першої, вивчаючи взаємодію, роблять акценти на процесуальній його стороні, представники іншої — на стабільних символічних структурах. Соціальний процес розглядається соціологами як вироблення і зміна соціальних значень, які не мають суворої причинної зумовленості, залежні більше від суб'єктів взаємодії, ніж від об'єктивних причин.

Із символічним інтеракціонізмом пов'язаний так званий соціодраматичний підхід, який тлумачить соціальне життя як реалізацію «драматичної» метафори (переносного значення), аналізує взаємодію у таких термінах: «актор», «маска», «сцена», «сценарій» тощо.

З погляду інтеракціоністів, людське суспільство складається з індивідів, що володіють "особистісним я", тобто вони самі формують значення; індивідуальна дія - є конструювання, а не просте здійснення, воно здійснюється індивідом за допомогою оцінювання й тлумачення ситуації. Особистісне я - людина може служити об'єктом для своїх дій. Формування значень - набір дій, у ході яких індивід зауважує предмет, співвідносить його зі своїми цінностями, надає йому значення й вирішує діяти на основі даного значення. Тлумачення дій іншого - визначення для себе значень тих або інших дій навколишніх. З погляду інтеракціоністів об'єкт - це не зовнішній стимул, а те, що людина виділяє з навколишнього світу, надаючи певні значення. Діалог, у якому люди надають значення навколишньому світу, прагнуть витлумачити дії інших людей. Заперечуючи споконвічну даність людям розуму і свідомості, Мід підкреслював, що соціальний світ індивіда і людства формується в результаті процесів соціальних взаємодій, у яких велику роль відіграє "символічне оточення". Відповідно до концепції Міда, спілкування між людьми здійснюється за допомогою особливих засобів - символів, до яких він відносив жест і мову. Розглядаючи жест як специфічний символ, Мід вказуючи, що він виступає в безпосередній чи опосередкованій формі як початковий, незавершений елемент поведінкової дії чи акту. Зміст жесту, коли він зрозумілий, викликає відповідну, як правило, інстинктивну реакцію. Але жест не має соціально закріпленого значення. У цьому відношенні мова, як більш зріла форма, має значні переваги, оскільки може впливати на різних індивідів. На думку Міда, людські дії споконвічно носять соціальний характер, він неодноразово підкреслював, що пояснення поведніки індивіда можливо лише в термінах організованої поведінки суспільної групи і що дії індивіда непояснені, якщо їх не розглядати як органічне ціле. Головною характеристикою людської дії є використання символів. Мід розрізняє дві форми або два ступені соціальної дії: • ступінь узагальнення за допомогою жестів; • ступінь символічно опосередкового спілкування. Спілкування за допомогою жестів характеризується тим, що воно є якби скороченою, звернутою схемою дії, за якою окремим жестом (рухом) можна відновити дію в цілому. Такого роду жести, які беруть на себе функцію координації поведінки, являють собою прообраз мови. Символічна опосередкована взаємодія, тобто в першу чергу взаємодія за допомогою мови, характеризується тим, що: • породжує приблизно однакові реакції при спілкуванні з будь-яким індивідом, • дозволяє ставити себе на місце іншого, • дозволяє бачити себе очима іншої людини Виникнення символічно опосередкованої взаємодії Мід пояснює функціонально — необхідністю координувати поведінку людей, бо у них немає надійних інстинктів. Однією з найважливіших частин соціологічної концепції Міда є його концепція "міжіндивідуальні взаємодії", що затверджувала, що спілкування людей в установки індивіда на об'єкти (на "інших" і на самого себе" породжуються і підтримуються визначеною сукупністю соціальних факторів). Те як індивід сприймає навколишню соціальну дійсність, обумовлюється його досвідом спілкування з іншими, особливо власною здатністю сприймати світ і себе так, як цей світ бачать інші і як це виражено відповідними символами ( чи жестами словами). У зв'язку з цим поведінка індивіда в групі, відзначав Мід, "є результатом сприйняття даним індивідом установок інших стосовно себе і наступної кристалізації всіх цих приватних установок у єдину чи установку точку зору, що може бути названа установкою "узагальненого іншого". Цей процес "узагальненого іншого" особливо рель’єфно виявляється в ході формування людського "Я", походження і структури соціального процесу. Істотне значення для розвитку соціології і психології мала розроблена Мідом рольова концепція особистості. Багатомірну поведінку людини можна представити (і проаналізувати) у виді визначеного набору соціально-типових, стійких шаблонів її поведінки - "ролей", що людина відіграє в суспільстві. Поведінка людини, згідно цієї концепції, обумовлена структурою особистості, її соціальною роллю і сприйняттям установок усуспільненого. Згідно символічного інтеракцюнізму, аналіз "ролей" людини дає міцні підвалини для судження не лише про її поведінку, але й про її особистість, оскільки її внутрішня імпульсивність і нормативна суперечність віддзеркалюється в будь-яких поведінкових акціях.

Концепція соціальної стратифікації та мобільності П.Сорокіна.

Социальная стратификация —- это дифференциация некой данной совокупности людей (населения) на классы в иерархическом ранге. Она находит выражение в существовании высших и низших слоев. Ее основа и сущность — в неравномерном распределении прав и привилегий, ответственности и обязанности, наличии или отсутствии социальных ценностей, власти и влияния среди членов того или иного сообщества. Конкретные формы социальной стратификации разнообразны и многочисленны. Если экономический статус членов некоего общества неодинаков, если среди них имеются как имущие, так и неимущие, то такое общество характеризуется наличием экономического расслоения независимо от того, организовано ли оно на коммунистических или капиталистических принципах, определено ли оно конституционно как "общество равных" или нет. Если в пределах какой-то группы существуют иерархически различные ранги в смысле авторитетов и престижа, званий и почестей, если существуют управляющие и управляемые, тогда независимо от терминов (монархи, бюрократы, хозяева, начальники) это означает, что такая группа политически дифференцирована, что бы она ни провозглашала в своей конституции или декларации. Если члены какого-то общества разделены на различные группы по роду их деятельности, занятиям, а некоторые профессии при этом считаются более престижными в сравнении с другими и если члены той или иной профессиональной группы делятся на руководителей различного ранга и на подчиненных, то такая группа профессионально дифференцирована независимо от того, избираются ли начальники или назначаются, достаются ли им их руководящие должности по наследству или благодаря их личным качествам.

Конкретные ипостаси социальной стратификации многочисленны. Однако все их многообразие может быть сведено к трем основным формам. Экономическая, политическая и профессиональная стратификация. Как правило, все они тесно переплетены. Люди, принадлежащие к высшему слою в каком-то одном отношении, обычно принадлежат к тому же слою и по другим параметрам; и наоборот. … Реальная картина социальной стратификации любого общества очень сложна и путанна. Чтобы облегчить процесс анализа, следует учитывать только основные, самые главные свойства, в целях упрощения опуская детали, не искажающие при этом общей картины. Так делалось в любой науке; так следует поступать и в нашем случае, если учесть всю сложность и малоизученность данной проблемы.

Сорокін описує світ як соц. всесвіт, тобто деякий простір, заповнений соц.зв’язками і відносинами. У соціальному просторі він виділяє економічний, політичний і професійний підпростори. Три підпростори соціального простору можна також назвати системами стратифікації. Згідно до теорії Питирима Сорокіна соціальна стратифікація визначається як диференціація певної сукупності людей (населення) на класи в ієрархічному ранзі. Її основа і сутність – в нерівномірному розподілі прав і привілеїв, відповідальності і обов’язків, наявності чи відсутності соціальних цінностей, влади і впливу серед членів того чи іншого суспільства. Конкретні форми соціальної стратифікації різноманітні і числені. Якщо економічний статус членів деякого суспільства неоднаковий, якщо серед них наявні як багаті, так і бідні, то таке суспільство характеризується наявністю економічного розшарування. Якщо в межах якоїсь групи існують ієрархічно розрізнені ранги в смислі авторитетів і престижу, знань і почестей, якщо існують ті, хто керує і ті, ким керують, то незалежно від термінів це означає, що така група політично диференційована. Конкретні вияви соціальної стратифікації числені, однак уся їх різноманітність може бути зведена до трьох основних форм: економічна, політична і професійна стратифікація. Люди, які належать до вищого пласту в якомусь одному відношенні, практично завжди належать до того ж самого пласту і за іншим параметром; і навпаки. Таке загальне правило, хоча існує немало винятків. Так, наприклад, найбільш багаті не завжди знаходяться у верхівки політичної або професійної піраміди, також і не завжди бідні люди займають найнижчі місця в політичній і професійній ієрархіях. А це означає, що взаємна залежність трьох форм соціальної стратифікації далека від досконалості, бо різні пласти кожної з форм цілком не співпадають один з одним. Точніше кажучи, вони співпадають один з одним, але частково. Цей факт не дозволяє аналізувати три основні форми стратифікації одночасно.

Под социальной мобильностью понимается любой переход индивида или социального объекта (ценности), то есть всего того, что создано или модифицировано человеческой деятельностью, из одной социальной позиции в другую. Существует два основных типа социальной мобильности: горизонтальная и вертикальная. Под горизонтальной социальной мобильностью, или перемещением, подразумевается переход индивида или социального объекта из .одной социальной группы в другую, расположенную на одном и том же уровне. Под вертикальной социальной мобильностью подразумеваются те отношения, которые возникают при перемещении индивида или социального объекта из одного социального пласта в другой. В зависимости от направления перемещения существует два типа вертикальной мобильности: восходящая и нисходящая, то есть социальный подъем и социальный спуск. В соответствии с природой стратификации есть нисходящие и восходящие течения экономической, политической и профессиональной мобильности, не говоря уж о других менее важных типах. Восходящие течения существуют в двух основных формах: проникновение индивида из нижнего пласта в существующий более высокий пласт; или создание такими индивидами новой группы и проникновение всей группы в более высокий пласт на уровень с уже существующими группами этого пласта. Соответственно и нисходящие течения также имеют две формы: первая заключается в падении индивида с более высокой социальной позиции на более низкую, не разрушая при этом исходной группы, к которой он ранее принадлежал; другая форма проявляется в деградации социальной группы в целом, в понижении ее ранга на фоне других групп или в разрушении ее социального единства.

С количественной точки зрения следует разграничить интенсивность и всеобщность вертикальной мобильности. Под интенсивностью понимается вертикальная социальная дистанция или количество слоев — экономических, профессиональных или политических, — проходимых индивидом в его восходящем или нисходящем движении за определенный период времени. Под всеобщностью вертикальной мобильности подразумевается число индивидов, которые изменили свое социальное положение в вертикальном направлении за определенный промежуток времени. Абсолютное число таких индивидов дает абсолютную всеобщность вертикальной мобильности в структуре данного населения страны; пропорция таких индивидов ко всему населению дает относительную всеобщность вертикальной мобильности.

Наконец, соединив интенсивность и относительную всеобщность вертикальной мобильности в определенной социальной сфере (скажем, в экономике), можно получить совокупный показатель вертикальной экономической мобильности данного общества. Сравнивая, таким образом, одно общество с другим или одно и то же общество в разные периоды своего развития, можно обнаружить, в каком из них или в какой период совокупная мобильность выше. То же можно сказать и о совокупном показателе политической и профессиональной вертикальной мобильности.

На основании вышесказанного легко заметить, что социальная стратификация одной и той же высоты, а также одного и того же профиля может иметь разную внутреннюю структуру, вызванную различиями в интенсивности и всеобщности горизонтальной и вертикальной мобильности. Теоретически может существовать стратифицированное общество, в котором вертикальная социальная мобильность равна нулю. Это значит, что внутри такого общества отсутствуют восхождения и нисхождения, не существует никакого перемещения членов этого общества, каждый индивид навсегда прикреплен к тому социальному слою, в котором он рожден. Такой тип стратификации можно определить как абсолютно закрытый, устойчивый, непроницаемый или как неподвижный. Теоретически противоположный тип внутренней структуры стратификации одной и той же высоты, а также одного и того же профиля — тот, в котором вертикальная мобильность чрезвычайно интенсивна и носит всеобщий характер.

Канали вертикальної мобільності він називає каналами вертикальної циркуляції. Такими каналами є армія, церква, школа, сім’я, політичні, економічні і професійні організації. Армія особливо важливе місце відіграє в військ. час. Замість нагород солдати отримують підвищення по службі, а значні втрати призводять до заповнення вакансій людьми більш низького рангу. Церква виконує функцію каналу вертикальної циркуляції лише тоді, коли зростає її соц. значущість. Люди з нижчих шарів суспільства могли зайняти високі позиції у суспільсті, не зважаючи на своє походження. Проте церква може не тільки підняти індивіда, але й значним чином соціально його опустити. Яскравим прикладом є єритики, язичники, вороги церкви. Школа була і лишається одним з головних каналів соц. циркуляції, як в часи, коли освіта була доступною лише для вищих шарів населення, так і зараз, коли без вищої освіти фактично не можна досягти помітного положення серед високих рангів. Політичні організації, починаючи з уряду і закінчуючи політичними партіями також відіграють роль у вертикальній циркуляції. Людина, яка отримує посаду або стає службовцем у впливового правителя, піднімається соціально у суспільстві. Крім того, вона має можливість швидкого просування, якщо її служба опиняється більш цінною. Професійні організації також грають велику роль у вертикальному переміщенні. Такими є наукові, літературні, творчі організації. До них входять вільно, відповідно до своїх здібностей, а не до соц. статусу. Просування всередині таких організацій супроводжується загальним просуванням по соц. сходах. Організації по створенню матеріальних цінностей в теперішньому часі є одним з найпростіших і дієвих способів соц. просування. Якщо людина багата, то він знаходиться нагорі соц. сходів, незалежно від свого походження чи джерела прибутку. Серед інших каналів вертикальної циркуляції П.Сорокін зазначає сім’ю і шлюб, особливо з представниками іншого соц. статусу. Такий шлюб, як правило, призводить одного з партнерів або до соц. просування, або до соц. деградації.

Принципи теорії соціокультурної динаміки П.Сорокіна.

У сер З0х рр.. Сорокін починає працювати над проектом „Соціальна і культурна динаміка" і протягом 5 років видає 5 томів цієї праці. У концепції соціокультурної динаміки мова йде про застосування нової методології, де домінує надбудова значень і цінностей. Значення поділ, на когнітивні (мат формули, символи віри), значущі цінності (екон. вартість, цінність життя) та норми (правові, моральні). Єдність значення, цінності і норми становить культуру, яка разом із поняттями особистості і суспільства становлять основу люде, спілкування. Сорокін критикує думку про те, що соц-ія цікавиться лише соціальним, адже кул-ра і особистість є також невід'ємними складниками предмету соц-ії. Кул-ри великих люде, спільнот та окремих іст. епох Сорокін називає культ. суперсистемами (антична кул-ра, кул-ра Середньовіччя). Основу культ, суперсистеми складає певна цінність, на якій поєднуються складники суперсистеми - екон. організація, право, релігія, наука, мистецтво тощо. Ці складові утворюють унікальну цілісність. Ціннісне ядро такої великої кул-ри пов'язане безпосередньо з тим способом, яким у ній розуміють об'єктивну реальність. Відповідно до цього культ, суперсистеми поділ, на: ідеацюналью (умоглядні, надчуттєві), чуттеві(сенсорні) та ідеалістичні( ті, які поєднують у собі риси двох попередніх типів). Кул-ра Заходу середньовічної доби є ідеаціональною, адже головною її цінністю є Бог. Десь з ХП ст. ця кул-ра починає занепадати і у ХІП-ХІУ сі. надчуттєвий і чуттєвий принципи співіснують разом і кул-ра стає ідеалістичною. Але в XX ст. і цей принцип вичерпує себе і криза у сучасній культурі - це перехід від минулої чуттєвої кул-ри до майбутньої ідеаціональної. Але на відміну від Шпенглера, який вважає, що зх кул-ра вичерпала себе і поступається бездуховній цивілізації, Сорокін пояснює суть культ, кризи як зміну типів кул-ри і передбачає піднесення нової кул-ри.

Сорокін переконливо показав, що будь-яка велика культура ґрунтується на цілісній системі цінностей, котра проймає науку і мистецтво, філософію і релігію, етику і право, соціальну і політичну організацію суспільства. “Саме цінність є основою і фундаментом всякої культури. З цієї причини найважливіші складові частини такої інтегрованої культури також частіше всього взаємопов’язані: у випадку зміни однієї з них інші неминуче підлягають подібній трансформації”. Сорокін виділяє три головні форми або “надсистеми” такої інтегрованої культури: 1. Ідеаційну, головним принципом або головною цінністю якої є надчуттєва реальність — Бог, душа, моральний закон, божественне призначення. 2. Ідеалістичну, основною посилкою якої є те, що об’єктивна реальність є частково надчуттєвою і частково чуттєвою. 3. Чуттєву, котра проголошує основною цінністю чуттєву об’єктивну реальність, поза якою “або немає нічого, або є щось таке, чого ми не можемо відчути, а це — еквівалент нереального, неіснуючого”. На думку автора, мистецтво є найчутливішим дзеркалом, що відображає суспільство і культуру. Говорячи про ідеаційне мистецтво, Сорокін виділяє його головну тему — надчуттєве царство Бога. Його герої — Бог та інші божества, ангели, святі і грішники, душа, а також таємниці світобудови, воплочення, покаяння, розп’яття та інші трансцендентні події. Таке мистецтво мало уваги приділяє предметам і подіям чуттєвого світу. Адже його мета не забавляти, не веселити, не давати чуттєве задоволення, а наблизити віруючого до Бога, до істини: “Не для прославлення пристрастей людських, не для приниження пожадливості скороминучої, а для возвеличення хвали і слави імені Господнього”. На противагу цьому, чуттєве мистецтво живе і розвивається в емпіричному світі відчуттів. Його мета — надати витончене чуттєве насолодження, збудження втомленим нервам, розвагу, веселощі... Воно вільне від релігії і моралі, його стиль — “мистецтво заради мистецтва”. Воно відтворює явища зовнішнього світу такими, якими вони сприймаються нашими органами чуттів. Це мистецтво професійних художників, що обслуговують пасивну публіку. Ідеалістичне мистецтво є посередником між ідеаційною і чуттєвою формами мистецтва. Його світ частково надчуттєвий, частково чуттєвий, але лише в найвеличніших і найшляхетніших виявах чуттєвої дійсності. Його стиль частково алегоричний і символічний, частково ж раціоналістичний і натуралістичний. Словом, воно являє собою чудовий синтез ідеаційного і найшляхетніших форм чуттєвого мистецтва. Сорокін розповідає про інтегровану культуру, яка перебуває у стані постійних циклічних змін, котрі він зводить до послідовного чергування трьох згаданих форм: “ідеаційна” — “ідеалістична” — “чуттєва” — “ідеаційна” і т. д. За словами Сорокіна, “теперішня криза культури і суспільства полягає в руйнуванні чуттєвої системи євро-американської культури”. Ми живемо в один з поворотних моментів історії, коли одна форма культури і суспільства (чуттєва) зникає, а інша форма (ідеаційна) лише зароджується.

Три комплекси елементів культури:

1) Пізнавальні знаково-символічні елементи к-ри. З-ня, сформульов в пон., уявленнях і зафіксовано в мові. Мова – символічно-понятійне навантаження, об’єктивна форма збереження людського досвіду. Знаки і символи, що несут певне значення. Через мову – ключ до з-ня, що передається від покоління до покоління. Найважлив складова к-ри в системі с-ва.

2) Ціннісно-пізнавальна система. Співвідношення потреб з існуючими предметами зовнішнього світу. Ціннісне відношення, як співвіднос предмети і потреби, реалізується в акті оцінки. Типологія цінностей: -змістожиттєві (сенс життя, пон добра і зла); -універсальні (цінність міжособистісного спілкування, вітальні); -партикулярні (часткові) (фетишизм, патріотизм).

3) Синтетична форма к-ри, взірці поведінки. Обряди – сукупн символічних, стереотипних, колективних дій, що втіл у собі ті чи ін ідеї, норми, цінності, що викликають відповідні колективні відчуття. Сила обряду – емоційна психолог дія на людину. Звичаї – сприйнята з минулого форма соціального регулювання діяльності і відносин людини, що відтвор в певн с-ві чи соціал групі і є звичною для її членів. Неписані правила поведінки. Члени спільноти повністю неухильно наслідують принципи поведінки, перейняті з минулого. Звичаї, мораль, право. Традиції – елементи соціально-культурної спадщини, що перед ві покол до покол і зберіг в певн спільноті протягом трив часу. Не можна казати про сліпе наслідування традиції. Повинна бути адаптація до часу, до нового покоління.

17. Політична соціологія В.Парето: теорія циркуляції еліт

Согласно Парето, индивиды неравны между собой в физическом, интеллектуальном, нравственном отношениях. Поэтому и социальное неравенство представляется ему совершенно естественным, очевидным и реальным фактом. Люди, которые обладают наиболее высокими показа­телями в той или иной области деятельности, составляют элиту. В каж­дой сфере деятельности существует своя элита (В качестве синонимов этого термина Парето использует термины «правящий класс», «господствующий класс», «аристократия», «высший слой»)

Парето различает два вида элиты: правящую, т. е. принимающую уча­стие в осуществлении политической власти, и неправящую. В целом социальная стратификация изображается в его теории в виде пирамиды, состоящей из двух слоев: ее вершину составляет немно­гочисленная элита («высший слой»), а остальную часть — основная мас­са населения («низший слой»). Элиты суще­ствуют во всех обществах, независимо от формы правления.

С одной стороны, он характеризует представителей элиты как наиболее способных и квалифицированных в определенном виде деятельности, как своего рода результат естественного отбора. С другой стороны, в «Трак­тате…» встречаются утверждения, что люди могут носить «ярлык» элиты, не обладая соответствующими качествами. Очевидно, что вторая трак­товка противоречит первой. По-видимому, в первом случае Парето имеет в виду общество с открытой классовой структурой и совершенной системой социальной мобильности, основанное на принципе «естествен­ного отбора». В этом случае элитарные качества и элитарный статус должны совпасть, но подобная ситуация, разумеется, в истории встре­чается нечасто. И все-таки в целом у Парето доминирует представление о том, что элиты формируются из людей, действительно обладающих соответствующими качествами и достойных своего высшего положения в обществе.

Характерные черты представителей правящей элиты: высокая степень самообладания; умение улавливать и использовать для своих целей сла­бые места других людей; способность убеждать, опираясь на челове­ческие эмоции; способность применять силу, когда это необходимо.

Последние две способности носят взаимоисключающий характер, и управление происходит либо посредством силы, либо посредством убеж­дения. Если элита неспособна применить то или иное из этих качеств, она сходит со сцены и уступает место другой элите, способной убедить или применить силу. Отсюда тезис Парето: «История - это кладбище аристократий».

Как правило, между элитой и остальной массой населения постоян­но происходит обмен: часть элиты перемещается в низший слой, а наи­более способная часть последнего пополняет состав элиты. Процесс об­новления высшего слоя Парето называет циркуляцией элит. Благодаря циркуляции элита находится в состоянии постепенной и непрерывной трансформации.

Циркуляция элит функционально необходима для поддержания соци­ального равновесия. Она обеспечивает правящую элиту необходимыми для управления качествами. Но если элита оказывается закрытой, т. е. циркуляция не происходит или происходит слишком медленно, это при­водит к деградации элиты и ее упадку. В то же время в низшем слое растет число индивидов, обладающих необходимыми для управления чер­тами и способных применить насилие для захвата власти. Но и эта новая элита утрачивает способность к управлению, если она не обновляется за счет представителей низшего слоя.

Согласно теории Парето, политические революции происходят вслед­ствие того, что либо из-за замедления циркуляции элиты, либо по дру­гой причине элементы низкого качества накапливаются в высших сло­ях. Революция выступает как своего рода альтернатива, компенсация и дополнение циркуляции элит. В известном смысле сущность револю­ции и состоит в резкой и насильственной смене состава правящей эли­ты. При этом, как правило, в ходе революции индивиды из низших слоев управляются индивидами из высших, так как последние облада­ют необходимыми для сражения интеллектуальными качествами и лишены тех качеств, которыми обладают как раз индивиды из низших сло­ев.

В историческом развитии постоянно наблюдаются циклы подъема и упадка элит. Их чередование, смена - закон существования человеческого общества. Но изменяются не просто составы элит, их контингент; сменяют друг друга, чередуются сами типы элит. Причина этой смены состоит в чередовании, точнее, в поочередном преобладании в элитах «осадков» пер­вого и второго классов, т. е. «инстинкта комбинаций» и «настойчивости в сохранении агрегатов.

Первый тип элиты, в котором преобладает «инстинкт комбинаций», управляет путем использования убеждения, подкупа, обмана, прямо­го одурачивания масс. Усиление «осадков» первого класса и ослабле­ние «осадков» второго приводят к тому, что правящая элита больше заботится о настоящем и меньше — о будущем. Интересы ближайшего будущего господствуют над интересами отдаленного будущего; интере­сы материальные - над идеальными; интересы индивида - над интере­сами семьи, других социальных групп, нации.

С течением времени «инстинкт комбинаций» в правящем классе уси­ливается, в то время как в управляемом классе, напротив, усиливается инстинкт «настойчивости в сохранении агрегатов». Когда расхождение становится достаточно значительным, происходит революция, и к влас­ти приходит другой тип элиты с преобладанием «осадков» второго класса. Для этой категории элиты характерны агрессивность, авторитарность, упорство, непримиримость, подозрительность к маневрированию и ком­промиссам.

Первый тип правящей элиты Парето называет «лисами», второй — «львами».

Принципи теорії соціальної системи Т.Парсонса.

Синтезировав теоретические подходы Макса Вебера (труды которого он переводил), Георга Зиммеля, Эмиля Дюркгейма, Парето, Алана Маршалла, Зигмунда Фрейда, разработал общую теорию действия и, в частности, социального действия как самоорганизующейся системы. В последней, которая задана набором функциональных проблем любой системы (адаптация, достижение цели, интеграция, поддержание образца), Парсонс аналитически вычленяет подсистемы социальной структуры, культуры, личности. Ориентации действующего лица (актора) описываются при этом с помощью набора стандартных (типовых) переменных. Этот теоретический язык Парсонс использовал для описания систем экономики, политики, права, религии, образования, для анализа семьи, больницы (и, в частности, психбольницы), школьного класса, университета, искусства, массмедиа, сексуальных, расовых и национальных отношений, социальных отклонений, а позднее — для построения неоэволюционистской сравнительной социологии различных обществ, вовлеченных и продолжающих вовлекаться в универсальный процесс модернизации. Парсонс и его теория (ее называют структурным функционализмом или теорией действия) имели решающее значение для становления социологии в качестве академической дисциплины.

На раннем этапе исследований стремился найти определённый компромисс между «социологизмом» Э.Дюркгейма, жёстко детерминировавшим человеческое поведение влиянием внешней социальной среды, и «понимающей» теорией социального действия М.Вебера, описывающей человеческое поведение через соответствие «идеальным типам». На ранние работы Парсонса значительное влияние также оказали В.Парето, предлагавший сходную с веберовской модель деления человеческих действий по мотивации на «логические» и нелогические, А.Маршалл, Г.Зиммель, З.Фрейд.

Сочинения Парсонса написаны весьма сложным языком, которые иногда скучно читать из-за множества частных деталей, событий и персоналий, что вызывает затруднения даже у заинтересованных читателей. Парсонс предстаёт неисправимым схоластом и любителем эзотерических тестов. Ему удалось сотворить гигантскую дедуктивную систему абстрактных понятий, охватывающую человеческую реальность во всём её многообразии. Однако в эмпирическом исследовании и повседневной социологической практике ни один социолог не пользуется этой системой, предпочитая менее ёмкие, но более оперативные частные теории.

Деятельность — процесс, выражающийся в целесообразном изменении и преобразовании человеком мира и сознания, включающий цель, средства и результат.

Поведение — система взаимосвязанных действий, осуществляемых субъектом с целью реализации определённой функции и требующих его взаимодействия со средой. В поведении проявляются личность человека, особенности его характера, темперамента, его потребности, вкусы; обнаруживаются его отношения к предметам.

Теория социального действия

Подсистемы социального действия:

• биологический организм (индивидуальное психологическое состояние человека, включая инстинкты и биологические потребности, влияющие на поведение человека).

• система личности («Эго»): мотивационная структура индивида; организм и система личности вместе образуют «базисную структуру» и представляют собой совокупность индивидуальных потребностей и диспозиций (целедостижение как удовлетворение потребностей).

• социальная система — совокупность образцов поведения, социальное взаимодействие (интеракция) и социальные роли (интеграция).

• система культуры — культурные ценности и социальные нормы, необходимые для стабильного функционирования общества.

Социальные системы — институциональные системы рассматриваемые как устойчивые комплексы правил, норм, установок, регулирующих человеческое поведение и преобразующих его в систему ролей и статусов.

Социальная система имеет структуру с взаимосвязанными уровнями: индивид — группа (коллективы) — институты — общество в целом. Каждому из этих уровней соответствует свой тип иерархии: технический, «менеджериальный», институциональный и социетальный.

На социетальном уровне социальная система организуется в виде слияния 4-х подсистем: экономической (функция — адаптации), политической (функция — целедостижение), «фидуциарной» (функция — латентность) и «социетальной общности» (функция — интеграции).

Социетальная общность — ядро всей социальной системы — это система или совокупность коллективов, организованных и упорядоченных на основе единых нормативных образцов, включает нормы, ценности и нормативные образцы. В качестве обобщённого средства взаимообмена между людьми здесь признаются «влияние» и «солидарность», а не деньги, власть или ценностные качества.

Концепція аномії в теорії соціальної структури Р.Мертона.

Соціальна структура – певний спосіб впорядкування та узгодження потреб і інтересів. Ієрархічно впорядкована система статусів і ролей, що займають індивіди, ін-ти тощо.

Идея Мертона о социальной структуре, находящаяся в центре его функциональных исследований, включает четыре определяющих критерия.

Сфокусированность на отношениях, связывающих различные компоненты общества, прослеживается уже в раннем определении социальной структуры, сформулированном задолго до структурной революции или структурного уклона в современной науке: «Под социальной структурой следует понимать организованный контекст социальных отношений, в которые вовлечены члены общества или группы». Акцент на «смоделированный», регулярный, повторяющийся характер отношений является одним из центральных тезисов, красной нитью пронизывающих работы Мертона. Еще один составной критерий социальной структуры — концепция глубокого, скрытого, базового уровня (соответствующая концепция латентных функций в функциональном анализе). По словам Мертона, «аналитически целесообразно различать поверхностный и латентный уровни социальной структуры». Но, наверное, самым важным для Мертона в понятии социальной структуры является четвертый критерий - идея сдерживающего или вспомогательного влияния, которое социальная структура оказывает на реальные социальные явления (поведение, убеждения, отношения, мотивации и т.д.). Концепция «структурного контекста» и особенно «структурного сдерживания», как ограничивающая эффективное поле деятельности, появляется в ранней «Парадигме для функционального анализа»: «Я убежден, что структура сдерживает индивидов, помещенных в нее для развития культурных потребностей, моделей социального поведения и психологических склонностей. В другой работе он писал: «Поведение есть не просто результат индивидуальных особенностей, но продукт интеракции последних и смоделированных ситуаций, в которых оказывается индивид. Именно эти социальные контексты и оказывают значительное влияние на степень действительной реализации способностей индивида».

Но структурный контекст оказывает не только негативное, но и позитивное влияние, облегчая, воодушевляя, стимулируя определенные выборы действующих лиц и сил: «Социальная структура отфильтровывает культурные ценности, делая поведение в соответствии с ними возможным для обладателей социальных статусов в рамках этого общества и трудным или невозможным для других... Социальная структура является барьером или, наоборот, открытой дверью для поведения согласно культурным мандатам».

Поняття «аномія» Мертона

Теорія соціальної аномиї - соціологічна теорія причин злочинності в сучасному суспільстві. Аномія – безформність, проблема соціальної дезорганізації. Мертон використовує два поняття: "аномія" і "соціальна структура" суспільства: при цьому перше явище (аномія) виступає як наслідок процесів, що відбуваються в рамках другого явища (соціальна структура) Термін "аномія" висунутий французьким соціологом Е.Дюркгеймом означає відсутність норм у поведінці людей, їхня недостатність. Відмінність Мертона від Дюркгейма – аномія розглядається як стимул певної поведінки. Аномія мислима у двох вимірах. По-перше, стан аномии може характеризувати суспільство, у якому нормативні стандарти поводження, а також існуючі в ньому переконання або серйозно ослаблені, або відсутні (конструктивний). По-друге, стан аномии може характеризувати й окрему особу, якщо вона перебуває в стані тривоги й переживає почуття ізольованості від суспільства (деструктивний). Мертон висуває центральну тезу про те, що порушення рівноваги між цілями й засобами як фазами соціальної структури служить підставою для виникнення стану аномії. Всі види соціального поводження, залежно від того, приймає чи не приймає людина культурні норми, Р.Мертон виділяє п'ять типів індивідуальної адаптації: конформізм, коли соціальні цілі суспільства й способи їхнього досягнення приймаються повністю (лояльні, спокійні громадяни), інноваційність. коли приймаються соціальні цілі, але не способи їхнього досягнення (злодійство, підробка грошей, зловживання, обман); ритуалізм - соціальні цілі не осмислюються, але способи їхнього досягнення священні (корисливість, махінації, підробки й ін): ретритизм - заперечення й цілей, і будь-яких засобів (анархізм, наркоманія, бродяжництво); заколот, бунт - відмова й від цілей, і від засобів з одночасною заміною їхніми новими цілями й новими засобами(політичний тероризм, боротьба за волю, революційність, радикалізм).

Аномічні явища мають дисфункційний характер. Напр., крадіжка, злочин. Дисфункціями є відхилення системи від прийнятої нормативної моделі. Можливості наростання аномії в системі й зростання девіантної поведінки можуть відбуватися, коли культурні норми починають розходитися з їхньою інституціональною підтримкою системою.

Мертоновская трактовка аномии многомерна и позволяет выделить несколько различных смыслов собственно социологического понятия «аномия», идущего от Дюркгейма. Во-первых, аномия как свойство социальной системы в целом, собственно «бесформие». Она возникает в результате разрушения социальных стандартов поведения, общезначимой системы ценностей, т. е. нормативной структуры как таковой. Б этом смысле аномия «обозначает также низкую социальную сплоченность» как результат распада нормативного и ценностного согласия. Во-вторых, в более узком смысле аномией может считаться нарушение взаимооднозначного соответствия и согласованности между нормами и ценностями, регулирующими один и тот же тип поведения.

На уровне индивидуального поведения аномия проявляется как структурно-заданная ограниченность возможных выборов. Когда структура возможностей расходится с нормативной структурой, человеку приходится выбирать между «принимаемыми культурой ценностями и социально структурированными трудностями жизни в согласии с этими ценностями». Возникающий здесь конфликт может разрешаться в девиантном поведении, расшатывающем нормативную структуру. Отметим сразу, что под «социально структурированными трудностями жизни в согласии с ценностями» Мертон понимает неравный доступ к «институционализированным средствам» достижения культурно-одобряемых целей. Типы индиви- дуальной адаптации к структурной аномии Мертон классифицирует, основываясь на различении «культурных целей» (ценностей, предписываемых культурой) и «институционализированных средств» (норм). Человек может следовать нормам либо отклоняться от них, принимать либо отвергать ценности.

Теорії соціального конфлікту Л.Козера та Р.Дарендорфа: порівняльний аналіз.

Л.А.Козер .Конфликт внутри группы может способствовать ее сплочению или восстановлению внутреннего единства в том случае, если последнему угрожает вражда или антагонизм членов группы. Вместе с тем далеко не все разновидности конфликта благоприятны для внутригрупповой структуры, равно как не во всякой группе могут найти применение объединяющие функции конфликта. Та или иная роль конфликта во внутригрупповой адаптации зависит от характера вопросов, составляющих предмет спора, а также от типа социальной структуры, в рамках которой протекает конфликт. Однако виды конфликтов и типы социальных структур сами по себе не являются независимыми переменными. Внутренние социальные конфликты, затрагивающие только цели, ценности и интересы, которые не противоречат принятым основам внутригрупповых отношений, как правило, носят функционально позитивный характер. В тенденции такие конфликты содействуют изменению внутрйгрупповых норм и отношений в соответствии с насущными потребностями отдельных индивидов или подгрупп. Если же противоборствующие стороны не разделяют более ценностей, на которых базировалась законность данной системы, то внутренний конфликт несет в себе опасность распада социальной структуры. Тем не менее сама социальная структура содержит гарантию единства внутригрупповых отношений перед лицом конфликта: возможность институционализации конфликта определяется степенью его недопустимости. Станет ли социальный конфликт средством стабилизации внутригрупповых отношений и согласования противоположных требований сторон или он окажется чреватым социальным взрывом — ответ на этот вопрос зависит от характера социальной структуры, в условиях которой развивается конфликт. В социальной структуре любого типа всегда имеется повод для конфликтной ситуации, поскольку время от времени в ней вспыхивает конкуренция отдельных индивидов или подгрупп по поводу дефицитных ресурсов, престижа и власти. Вместе с тем социальные структуры отличаются друг от друга дозволенными способами выражения притязаний и уровнем терпимости в отношении конфликтных ситуаций Группы, отличающиеся тесными внутренними связями, значительной частотой взаимодействий и высоким уровнем личностной вовлеченности, имеют тенденцию к подавлению конфликтов. Частые контакты между членами таких групп придают большую насыщенность эмоциям любви и ненависти, что в свою очередь провоцирует рост враждебных настроений. Однако реализация чувства враждебности осознается как угроза сложившимся близким отношениям; это обстоятельство влечет за собой подавление негативных эмоций и запрет на их открытое проявление. В группах, где индивиды находятся в тесных отношениях друг с другом, происходит постепенная аккумуляция, а следовательно, и усиление внутренних антагонизмов. Если в группе, которая ориентирована на предотвращение откровенных демонстраций ненависти, все же вспыхивает социальный конфликт, он будет особенно острым по двум причинам. Во-первых, потому, что этот конфликт явится не только средством разрешения проблемы, послужившей для него непосредственным поводом, но и своеобразной попыткой компенсации за все накопившиеся обиды, которые до сих пор не получали выхода. Во-вторых, потому, что всеохватывающая личностная вовлеченность индивидов в дела группы приведет к мобилизации всех эмоциональных ресурсов, которыми они располагают. Следовательно, чем сплоченнее группы, тем интенсивнее ее внутренние конфликты. Полнота личностной вовлеченности в условиях подавления настроений враждебности угрожает в случае конфликта самим основам внутрйгрупповых отношений.В группах с частичным индивидуальным участием вероятность разрушительного действия конфликта уменьшается. Для групп такого рода типичной будет множественность конфликтных ситуаций. Эта особенность сама по себе служит препятствием для нарушения внутригруппового единства. Энергия индивидов оказывается распыленной в самых разных направлениях, что мешает ее концентрации на уровне какой-либо конфликтной ситуации, чреватой расколом всей системы. Далее, если невозможна аккумуляция враждебных эмоций и, напротив, имеются все шансы для открытого их проявления в целях вероятного снижения напряженности, конфликтная ситуация обычно ограничивается ее ближайшим источником, т.е. не ведет к актуализации заблокированного антагонизма. Конфликт исчерпывается “фактами по данному делу”. Можно поэтому утверждать, что интенсивность конфликта обратно пропорциональна его полинаправленности.До сих пор мы обсуждали только внутренние социальные конфликты. Теперь нам придется коснуться конфликта внешнего, поскольку конфликтные отношения с другими группами или намерение вступить в такие отношения существенно влияют на внутригрупповую структуру. Группы, которые поглощены непрерывной внешней борьбой, обычно претендуют на абсолютную личностную вовлеченность своих членов, с тем чтобы внутренний конфликт привел в действие весь их энергетический и эмоциональный потенциал. Поэтому такие группы отличаются нетерпимостью к более чем однократному нарушению внутреннего единства. Здесь существует ярко выраженная тенденция к подавлению внутренних конфликтов. Если же такой конфликт все-таки возникает, он ведет к ослаблению группы путем раскола или насильственного удаления инакомыслящих. Группы, не втянутые в постоянный внешний конфликт, реже требуют от своих членов всей полноты их личностного участия. Как правило, такие группы отличаются гибкостью структуры и внутренним равновесием — в значительной мере благодаря множественности конфликтных ситуаций. В условиях структурной гибкости неоднородные внутренние конфликты постоянно накладываются друг на друга, предотвращая тем самым глобальный раскол группы в каком-либо одном направлении. Индивиды вынуждены одновременно участвовать в нескольких самых разных конфликтах, ни один из которых не поглощает полностью их личностных ресурсов. Частичное участие в массе конфликтных ситуаций является механизмом, поддерживающим равновесие внутригрупповой структуры. Таким образом, в свободно структурированных группах и открытых обществах конфликт, который нацелен на снижение антагонистического напряжения, выполняет функции стабилизации и интеграции внутригрупповых отношений. Предоставляя обеим сторонам безотлагательную возможность для прямого выражения противоречащих друг другу требований, такие социальные системы могут изменить свою структуру и элиминировать источник недовольства. Свойственный им плюрализм конфликтных ситуаций позволяет искоренить причины внутреннего разобщения и восстановить социальное единство. Благодаря терпимости в отношении социальных конфликтов и попытке их институционализации такие системы получают в свое распоряжение важный механизм социальной стабилизации. Кроме того, конфликт внутри группы часто содействует появлению новых социальных норм или обновлению существующих. С этой точки зрения социальный конфликт есть способ адекватного приспособления социальных норм к изменившимся обстоятельствам. Общества с гибкой структурой извлекают из конфликтных ситуаций определенную пользу, поскольку конфликты, способствуя возникновению и изменению социальных норм, обеспечивают существование этих обществ в новых условиях. Подобный корректирующий механизм вряд ли возможен в жестких системах: подавляя конфликт, они блокируют специфический предупредительный сигнал и тем самым усугубляют опасность социальной катастрофы.

Внутренний конфликт может также служить средством для определения взаимного соотношения сил защитников антагонистических интересов, превращаясь в механизм поддержания или изменения внутреннего баланса сил. Конфликтная ситуация равноценна нарушению прежнего соглашения сторон. В ходе конфликта выявляется реальный потенциал каждого противника, после чего становится возможным новое равновесие между ними и возобновление отношений на этой основе. Социальная структура, в которой есть место для конфликта, может легко избежать состояний внутренней неустойчивости или модифицировать эти состояния, изменив существующее состояние позиций власти.Конфликты с одними членами группы ведут к коалиции или союзам с другими. Посредством этих коалиций конфликт способствует снижению уровня социальной изоляции или объединению таких индивидов и групп, которые в противном случае не связывали бы никакие иные отношения, кроме обоюдной ненависти. Социальная структура, которая допускает плюрализм конфликтных ситуаций, обладает механизмом соединения сторон, до тех пор изолированных, апатичных либо страдающих взаимной антипатией, для вовлечения их в сферу социальной активности. Подобная структура содействует также возникновению множества союзов и коалиций, преследующих множество перекрещивающихся целей, что, как мы помним, предотвращает объединение сил по какой-либо одной линии раскола.Поскольку союзы и коалиции оформились в ходе конфликта с другими группами, этот конфликт в дальнейшем может служить в качестве разграничительной линии между коалициями и их социальным окружением. Тем самым социальный конфликт вносит вклад в структурирование более широкого социального окружения, определяя положение разных подгрупп внутри системы и распределяя позиции власти между ними.Не все социальные системы с частичным индивидуальным участием допускают свободное выражение противоборствующих притязаний. Социальные системы отличаются друг от друга уровнем толерантности и институционализации конфликтов; не существует таких обществ, где любое антагонистическое требование могло бы проявиться беспрепятственно и незамедлительно. Общества располагают способами канализации социального недовольства и негативных эмоций, сохраняя при этом целостность тех отношений, в рамках которых развился антагонизм. Для этого нередко используются социальные институты, выполняющие функции “предохранительных клапанов”. Они представляют замещающие объекты для “переадресовки” настроений ненависти и средства для “освобождения” агрессивных тенденций. Подобные “отдушины” могут служить как для сохранения социальной структуры, так и для поддержания индивидуальной системы безопасности. Однако в том и в другом случае им будет свойственна функциональная незавершенность. Препятствуя изменению отношений в изменившихся обстоятельствах, эти институты могут дать лишь частичный или мгновенный регулирующий эффект. Согласно некоторым гипотезам потребность в институционализированных социальных “клапанах” увеличивается вместе с ростом жесткости социальных систем вслед за распространением запретов на непосредственное выражение антагонистических требований. Институционализированные предохранительные системы меняют направление конфликта на исходную цель его субъектов. Последние не стремятся более к достижению специфического результата, т.е. к разрешению конфликтной ситуации, которая их не удовлетворяла, предпочитая снизить социальное напряжение, порожденное этой ситуацией.Завершение конфликта представляет собой социальный процесс, который хотя и обусловлен намерениями противников, все же не может быть выведен из них непосредственно. По замечанию Г.Зиммеля, “это специфическое предприятие не принадлежит ни миру, ни войне, подобно тому, как не принадлежит ни одному из берегов соединяющий их мост”. Исход конфликта, без сомнений, связан с целями участников и с теми средствами, которые они используют. Его длительность и интенсивность будут зависеть от устремлений оппонентов, от имеющихся в их распоряжении ресурсов, наконец, от времени и усилий, которые потребуются для выработки окончательного решения. Тем не менее завершение конфликта, т.е. достижение согласия по вопросу о том, что следует считать истинным решением проблемы, выдвигает на первый план такие факторы, которые не связаны напрямую с действиями сторон и должны быть поэтому рассмотрены отдельно.Завершение всех видов конфликтов (за исключением абсолютных) предполагает обоюдную активность соперников. Поэтому данный процесс нельзя трактовать как одностороннее навязывание воли более сильного партнера более слабому. Вопреки соображениям здравого смысла решающий вклад в окончание конфликта вносит не только тот, кто, вероятно, останется в выигрыше, но и тот, чей проигрыш уже предрешен. Как отмечает Г.Калахан, “войну навязывает победитель, но мир наступает благодаря усилиям потерпевшей стороны. Следовательно, чтобы понять мотивы заключения мира, надо принять во внимание точку зрения побежденного: война будет длиться до тех пор, пока последний не пойдет на мировую”. Иначе говоря, неотъемлемым элементом победы оказывается готовность проигравшего пойти на уступки. Недвусмысленное признание своего поражения служит в данном случае доказательством истинной силы. Подобные действия Зиммель назвал “настоящим подарком побежденного своему более удачливому сопернику”, а способность делать подарки, как известно, является критерием подлинной независимости.Большинство конфликтов, действительно, оканчивается компромиссом, где достаточно трудно определить относительные преимущества той или иной стороны. Следовательно, необходимо различать между собой желание заключить мир и готовность признать себя побежденным: очень часто в наличии оказывается только первое. Стремление сторон к миру может быть вызвано очевидной невозможностью достичь цели, или непомерной ценой успеха, или, в более общей форме, осознанием меньшей привлекательности продолжения конфликта по сравнению с его мирным исходом. Во всех этих случаях противники вряд ли будут склонны признать свое поражение, несмотря на явные усилия найти выход из такого положения, при котором никому не удается полностью одержать верх. В таком случае соперники вынуждены испробовать путь компромисса. Обсуждение возможности компромисса, который положит конец призрачной погоне за победой, предполагает адекватную оценку наличного положения вещей. Такой оценке, в свою очередь, будет способствовать наглядность и доступность показателей взаимного соотношения сил, о которых шла речь выше. С этой точки зрения, одна из ключевых функций посредника состоит в облегчении доступности этих показателей для враждующих сторон. Способность соперников вести переговоры зависит от того, насколько совпадают присущие им системы символов; общность символов обеспечивает тождество оценок в сложившихся условиях. Таким образом, символы победы и поражения самым непосредственным образом связаны с процессом преодоления ситуаций, когда в равной мере невозможны ни полный выигрыш, ни абсолютный проигрыш.

Р.Дарендорф

Конфликт является естественным результатом любой системы управления. Суть социального конфликта заключается в различии социальных позиций и ролей в обществе: у одних есть власть и право управлять, у других таких привилегий нет. В результате обострение противоречий внутри общества может быть обусловлено рядом причин: диспропорция в распределении власти и отсутствие свободных каналов перераспределения власти.

Однако, конфликты в обществе можно регулировать и управлять. Для этого существуют социальные институты, которые вырабатывают правила поведения для конфликтующих сторон. Преодоление конфликта подразделяется на несколько этапов: осознание своих интересов противоположными группами, объединение и перераспределение власти. Итогом любой конфликтной ситуации становятся социальные изменения в обществе.

Теорія струкутрації Е.Гіденса: спроба синтезу структури та діяльності.

- постструктуралистская интегративная социологическая концепция, автором которой является Энтони Гидденс. Возникновение "теории структурации" связано с рядом работ, с которыми английский социолог выступил в 70-е - 80-е гг. Первые контуры С. т. складываются в "Новых правилах социологического метода" (1976). Однако основной мотив работы - методологический. Новые правила социологического метода разрабатываются на фоне дискуссий с теориями интерпретативной социологии (первая часть работы посвящается анализу феноменологической социологии, этнометодологии, философии социальных наук П. Уинча и герменевтики Ю. Хабермаса). В "Основных проблемах социальной теории" Э. Гидденса теория структурации разрабатывается на фоне дискуссии со структуралистски и структурно-функционалистски ориентированными социологическими теориями. Отдав должное как интерпретативной, так и структурной, структурно-функциональной социологии в работе "Конституирование общества: очерки теории структурации", Гидденс представляет С. т. как возникшую и оформившуюся. Основной недостаток и исходный мотив развития "ортодоксальной социологии" Гидденс видит в господстве "ортодоксального консенсуса". Его основными характеристиками Гидденс называет альянс натурализма и функционализма, а также социальную причинность, т. е. обусловленность человеческого поведения внешними социальными факторами. Альянс натурализма и функционализма базировался на предпосылке, согласно которой естественные науки, прежде всего биология, являются близкой моделью для социологии И как следствие - социальные науки моделируются по аналогии с естественными науками. Вторая характеристика ортодоксальной модели заключается в том, что человеческое действие объясняется внешними социальными причинами, обусловливающими характер этого действия. Хотя и предполагается, что социальный агент обладает достаточным знанием о том, что он делает и почему он это делает, именно социолог способен вскрыть реальные механизмы и побуждения, которыми движимы индивиды. Роль социолога заключается в том, чтобы обнаружить неочевидные и непризнанные формы социального поведения. В качестве позитивной альтернативы критикуемой социологической традиции Гидденс стремится создать новую теорию, которую он объединяет под общим названием С. т. "Теория структурации, - пишет он, - основывается на следующих положениях: социальная теория... должна включать понимание человеческого поведения как действия; такое понимание должно быть совместимо со сфокусированностью на структурных компонентах социальных институтов или обществ; понятия власти и господства связаны с понятиями действия и структуры". В С. т. очевиден поворот от гносеологии к онтологии. Вопросы, касающиеся гносеологического и онтологического статуса социологического знания, ставятся в зависимость от онтологии. С. т. следует постпозитивистской или постэмпирической революции в философии науки. Социологическое знание включает онтологический уровень, описывающий конститутивные потенциалы предмета исследования, и теоретический уровень, описывающий возможности человеческой деятельности в конкретных социально-исторических условиях. Эмпирические исследования призваны подтверждать или опровергать теоретические построения. Онтологическая переориентация С. т. предполагает отказ от натуралистических принципов, постулирующих преемственность общества и природы и тождественность в методах естественных и социальных наук. Гидденс исходит из фундаментального различия между обществом и природой и сосредоточивается всецело на характеристиках социальной деятельности. Совершенно недвусмысленно он устанавливает это различие: "Различие между обществом и природой заключается в том, что природа не создана человеком. Конечно, люди изменяют природу, и это является как условием общественного существования, так и движущей силой культурного развития. Но природа не производится человеком - общество производится. Не сотворенное никем в отдельности, общество производится и воспроизводится чуть ли не с нуля участниками социального события. Производство общества - суть умелое осуществление, обеспечиваемое и реализуемое человеческими существами. Оно становится возможным лишь потому, что каждый член общества является практикующим социальным теоретиком: осуществляя любого рода взаимодействия, он обычно обращается к своим знаниям и теориям, и именно использование этих практических ресурсов есть условие осуществления взаимодействия вообще". Проблема социального порядка переформулируется в вопрос об условиях производства и воспроизводства общественной жизни, реализующихся во взаимосвязи рекурсивности человеческой деятельности и социальных регулярностей. Методологическая переориентация С. т. влечет ряд существенных следствий, которые Гидденс формулирует в виде "новых правил социологического метода", т. о. обозначая линии разрыва и противостояния классическим социологическим представлениям. Первое правило касается предмета социологии - производства и воспроизводства общественной жизни. Предметом социологии является общество, созданное активной деятельностью субъектов. Индивиды преобразуют природу социально и, "очеловечивая" ее, они преобразуют самих себя. Люди не производят естественный, объектный, независимый от их существования мир. Преобразуя этот мир, они создают историю и живут в ней. Производство и воспроизводство общества суть результат человеческой социальной деятельности. Второе правило касается возможностей и границ социального участия и способов исследования производства и воспроизводства общества. Гидденс считает, что сфера человеческого участия ограничена. Люди создают общество, но не по собственному выбору, а как исторически ограниченные факторы. Структуры следует концептуализировать не просто как ограничивающие, но и дающие возможность осуществления человеческой деятельности. Это Гидденс называет дуальностью структуры. Структуры всегда следует концептуализировать в терминах структурации как ряд воспроизводимых практик. Третье правило касается способов наблюдения и описания общественной жизни. Социолог наблюдает общественную жизнь предвзято, т. е. полагаясь на знания и ресурсы, благодаря которым он конституирует ее как объект исследования. В этом смысле позиция социолога не отличается от позиции любого другого члена общества: для осмысления деятельности акторы используют "взаимное знание" - интерпретативные схемы. "Погружение" в форму жизни - необходимое и единственное средство, благодаря которому наблюдатель способен описывать общественную жизнь. Однако "погружение" не означает становления полноправным членом сообщества, когда, скажем, речь идет о другой культуре. Познание другой формы жизни означает исследование способов собственного становления в этой жизни, а также способность участвовать в ней как в ансамбле практик. В этом заключается для социолога производство описаний и перевод их в категории соционаучного дискурса. Четвертое правило касается формулировки понятий в рамках социальной науки как метаязыка. Социологические понятия подвержены "двойной герменевтике". Социология имеет дело с миром, подверженным первичной интерпретации самими факторами, и переинтерпретирует его в собственных теоретических схемах, используя для этого специальный язык. В итоге, главная задача социологического анализа состоит в герменевтической интерпретации различных форм жизни и производства/воспроизводства общественной жизни как результата человеческой деятельности. Говоря о "двойной герменевтике", надо иметь в виду, что она подразумевает двусторонние связи с исследуемыми социальными явлениями. Критическое осмысление и методологическая переориентация социологического дискурса позволяет Гидденсу развить основные понятия и положения С. т. "Структура" - одно из ключевых понятий С. т. Согласно Гидденсу, структура относится к "структурным качествам" или "структурирующим качествам", обеспечивающим "связность" пространства и времени в социальных системах и, следовательно, их присутствие. Эти качества следует рассматривать как правила и ресурсы, рекурсивно вплетенные в воспроизводство социальных систем. Структуры существуют "виртуально" (термин заимствован у Рикера из известной его статьи "Модель текста: значимое действие как текст"). О действительном существовании структуры мы можем говорить исключительно в моменты конституирования социальной системы. То, что структуры суть виртуальный порядок различий, вовсе не означает, что они полагаются в качестве моделей неким наблюдателем. Структуры предполагают существование, во-первых, знания - "отпечатков в памяти" - со стороны субъектов, во-вторых, социальных практик, организованных через рекурсивную (постоянно возобновляемую) мобилизацию этого знания, и, в-третьих, способностей, необходимых для осуществления этих практик. Структуры - "правила и ресурсы, участвующие в воспроизводстве социальных систем. Структура существует только в виде отпечатков в памяти - органического базиса человеческого знания и в мгновении ее опредмечивания в действии". В своем определении структуры Гидденс использует соссюровскую оппозицию "языка" и "речи". Гидденс утверждает, что понятие структуры может изучаться и применяться в социологии по аналогии со структурными свойствами языка. Речь в контексте этой аналогии будет означать действие и взаимодействие. При этом Гидденс всячески старается упредить возможное приписывание ему лингвистических пристрастий: "Это не аналогия. Я определенно против мнения, что "общество подобно языку". Я хочу только заявить, что язык, являясь всепроникающей чертой социальной деятельности, может стать моделью, анализ которой позволит нам выяснить многие важные аспекты этой деятельности". Во-первых, речь ситуативна, т е. пространственно и временно локализована, в то время как язык "виртуален и вневременен". Во-вторых, речь предполагает некоего субъекта, в то время как язык - несубъектен, даже если он "производится" говорящим субъектом. В-третьих, язык как некая структура не является результатом намерений субъекта и не ориентирован на другого. Гидденс разграничивает "структуры" и "социальные системы", имея при этом в виду человеческие коллективы, остающиеся стабильными во времени и в пространстве. Структуры - это правила и ресурсы или наборы отношений трансформаций, организованных как свойства социальных систем. Системы - это воспроизводимые отношения между акторами или коллективами, организованные как регулярные социальные практики. Структурация - это условия, управляющие преемственностью или преобразованием структур и, следовательно, воспроизводством социальных систем. Социальные системы включают регулярные отношения взаимозависимости между индивидами или группами, анализируемые как повторяющиеся социальные практики. Социальные системы суть системы социального взаимодействия. Они существуют синтагматически (еще одна аналогия, заимствованная из лингвистики у Р. Якобсона), то есть включают локализованные в пространстве и времени деятельности человеческих субъектов. Системы не являются структурами: они обладают структурными свойствами. Структуры, будучи свойствами систем или коллективностей, характеризуются "отсутствием субъекта" Исследование структуры означает "попытку определить условия, управляющие преемственностью и преобразованием структур или типов структур. Иначе говоря: исследование процесса воспроизводства означает установление связи между "структурацией" и "структурой". Недостаток теорий социального действия состоит в том, что они рассматривают только проблему производства, тем самым исключая из анализа структурное воспроизводство общества. С другой стороны, недостаток структурализма и функционализма состоит в том, что они рассматривают "воспроизводство" как механический результат, а не как деятельный процесс. Правила необходимо рассматривать в соответствии с высказыванием Витгенштейна: знание правил означает "способность продолжать". Правила это не обобщение того, что делают люди, не обобщение регулярных практик, а средство производства и воспроизводства практик. Однако не следует отождествлять знание правил со знанием о том, как сформулировать эти правила. "Способность продолжать" вовсе не предполагает способность дискурсивной формулировки правила. Под ресурсами Гидденс понимает "трансформативную способность" индивида, иначе говоря, способность "действовать иначе" или "создавать различие". Гидденс различает две категории ресурсов, взаимосвязанных в конкретных практиках: первая категория - авторитарные ресурсы, означающие способности или средства, обеспечивающие индивидам управление деятельностью других, т. е. господство над последними. Сюда входят: жизненные шансы людей, их пространственновременное положение, организация отношений между людьми. Вторая категория ресурсов - аллокативные - это способности или средства, обеспечивающие господство индивидов над материальными объектами Сюда входят: сырой материал, средства производства, произведенные товары. Ключевым в теории структурации является положение о "дуальности структуры" как взаимосвязи структуры и действия. "Дуальность структуры" необходимо покоится на рекурсивном характере человеческой деятельности. "Под дуальностью структуры я имею в виду, что структурные свойства социальных систем являются средством и вместе с тем результатом практики, которая конституирует эти системы. Теория структурации, т. о., отвергает разделение на синхронию и диахронию, или статику и динамику. Структуру нельзя идентифицировать с ограничением: она не только ограничивает, но и дает возможности. Задачей социальной теории, в частности, является изучение условий, управляющих взаимодействием этих двух моментов". В противоположность структурам социальные системы охватывают действия людей, расположенные во времени и в пространстве. В С. т. понятие "система", также как и понятие "структура", подлежит переформулировке. В функционализме система концептуализируется по аналогии с биологическими организмами. Социальная система понимается в смысле, параллельном физиологическим системам. Из множества интерпретаций теорий систем Гидденс предпочитает концепцию Берталанфи. Системы социального взаимодействия, воспроизводимые в контексте ограниченных условий рационализации поведения, конституируются через взаимозависимость акторов или групп. Степень взаимозависимости Гидденс обозначает терминами "интеграция" или "системность". "Интеграция" обозначает регулярные связи между акторами или коллективностями, взаимообусловленность их практик. "Взаимообусловленность практик" понимается как регулярные отношения автономии и подчинения. Однако "интеграция" не значит "соглашение". Гидденс различает социальную и системную интеграции. Социальная интеграция описывает "системность" на уровне непосредственного взаимодействия "лицом-к-лицу" и подчеркивает значение пространства и соприсутствия в социальных отношениях. Системная интеграция описывает "системность" на уровне отношений между коллективностями. "Социальная интеграция - это взаимообусловленность акторов в контекстах соприсутствия (отношения автономии/зависимости). Системная интеграция - это взаимообусловленность акторов или коллективов в раздвинутых пространственно-временных промежутках (отношения автономии/зависимости)". Гидденс выделяет три уровня системной интеграции: гомеостатические причинные петли; саморегуляцию через механизм обратной связи; рефлексивную саморегуляцию. Гомеостатическое системное воспроизводство включает действие причинных петель, т. е. циркулярные причинные отношения, в которых непредвиденные последствия перестраивают первоначальные условия. Саморегуляция через механизм обратной связи представляет более высокий уровень системной интеграции. В физических системах простейший тип механизма обратной связи включает три элемента: рецептор, систему контроля и эффектор, пропускающий сообщения. В отличие от гомеостатических процессов, саморегуляция через механизм обратной связи предполагает направленное, контролируемое изменение. Рефлексивная саморегуляция включает операцию селективного "информационного отфильтровывания", посредством которого акторы рефлексивно регулируют условия системного воспроизводства с целью поддержания наличного состояния или же изменения его. С т. зр. дуальности структуры Гидденс выделяет институциональный анализ и анализ стратегического поведения. Различение это носит методологический характер и указывает на два различных способа исследования системного воспроизводства. Только посредством наложения методологического эпохе (воздержания) мы можем исследовать, считает Гидденс, стратегическое поведение отдельно от институционального анализа, и наоборот. Исследование социальных систем как стратегического поведения означает анализ способов проявления структурных свойств - правил и ресурсов - в социальных отношениях. Структура здесь выступает в качестве мобилизаций дискурсивного и практического сознания со стороны авторов. Или же, если речь идет о правилах, анализ стратегического поведения означает анализ взаимного знания, если же речь идет о ресурсах, анализ стратегического поведения означает анализ диалектики контроля. С другой стороны, институциональный анализ предполагает воздержание от анализа стратегического поведения и рассмотрения правил и ресурсов как хронически воспроизводимых свойств социальных систем. Гидденс различает три измерения "дуальности структуры": сигнификацию (обозначение), в рамках которой акторы осуществляют коммуникацию и рационализируют свои действия посредством интерпретативных схем; господство, возникающее из асимметрии при распределении ресурсов; легитимацию, посредством которой различные формы поведения закрепляются при помощи норм. Согласно Гидденсу, если макротеории не способны объяснить "структуральность структуры" (выражение заимствовано у Ж. Деррида), то микротеории впадают в наивный субъективизм. Систематическое применение "структуральности структуры" снимает бинарную оппозицию. Согласно С. т. структуры формируются благодаря действию и, наоборот, действие оформляется структурно. Человеческое действие развертывается в пространстве и времени и обретает форму своего присутствия для других. Именно благодаря структуре действие становится воспроизводимой и трансформируемой, следовательно, познаваемой реальностью. Самым значительным достижением С. т. является то, что она в корне подрывает три аксиоматичные черты традиционных способов социологического объяснения. Во-первых, естественно-научный характер его рациональности, его объективность, во-вторых, она требует коренного пересмотра эпистемологических и гносеологических корней социологического знания, в-третьих, теория структурации снимает традиционные для классической социологии оппозиции структуры и действия, индивидуального и социального, микро- и макроаналитических уровней.

Поняття “соціальний простір”, “капітал” та “габітус” у соціології П.Бурдьє.

Теория Пьера Бурдье (Bourdieu, 1984a, р. 483) возникла из желания преодолеть то, что автор считает ложным противопоставлением объективизма и субъективиз-ма, или, как он выражается, «абсурдной враждой между индивидом и обществом».

Бурдье ис-следует диалектическую взаимосвязь между объективными структурами и субъек- тивными явлениями: С одной стороны, объективные структуры... образуют основу для... представлений и создают структурные ограничения, которые затрагивают взаимодействия: однако, с другой стороны, эти представления также необходимо принимать во внимание, осо-бенно при желании объяснить повседневные усилия, индивидуальные и коллективные, имеющие целью изменить или сохранить эти структуры.

С целью избежать дилеммы объективизм/субъективизм, Бурдье концентрируется на понятии практики, которое считает проявлением диалектической взаимосвязи между структурой и действием. Практики не де-терминированы объективно, не являются они и продуктом свободной воли.

Бурдье утверждает, что структуры существуют и в самом социальном мире. Бурдье считает, что «объективные структуры не зависимы от сознания и воли агентов, которые способны направлять и сдерживать свои практики или свои представления». Одновременно он перенимает конструктивистскую позицию, которая позволяет ему рассматривать генезис схем восприятия, мысли и действия, а также социальных структур.

П. Бурдьє звертається до аналізу соціального простору в своїх роботах: «Соціологія політики» та «Соціології соціального простору».

В своїх роботах Бурдьє пропонує власне розуміння поняття «соціального простору» та розглядає його взаємодію та можливість проникнення в фізичний. Так він зазначає, що люди, як тіла та біологічні індивіди, так як і предмети розміщаються в певному просторі й займають одне місце (вони не можуть одночасно бути присутніми в різних місцях). Це місце, як його називає Бурдьє «топос», визначається як місце, де знаходиться агент чи предмет, як певна «локалізація», як позиція. В свою чергу місце, що займає індивід соціолог визначає як площу. Окрім фізичного простору дослідник веде мову про соціальний проcтір. Так фізичний простір, зазначає Бурдьє визначається за взаємним зовнішнім сторонам частин, що його утворюють, в той час як соціальний простір, визначається за взаємовиключеністю позицій, які його утворюють. Так соціальні агенти, а також предмети, в якості присвоєних агентами, розміщені в деякому місці соціального простору, яке може бути охарактеризовано через його релятивну позицію по відношенню до інших місць та через дистанцію, що відділяє це місце від інших [26]. Більш того, аналізуючи місце та роль соціології, Бурдьє пише: «Передусім соціологія є соціальною топологією. Так, можна зобразити соціальний світ у формі багатовимірного простору, побудованого за принципами диференціації та розподілу, що формуються під впливом сукупності діючих у соціальному універсамі особливих властивостей, тобто властивостей, здатних надавати їх господарю силу та владу в цьому універсамі. Агенти та групи агентів, таким чином визначаються за їхніми відносними позиціями в цьому просторі. Кожен із них виявляється вміщеним у позиції та класи, що визначаються стосовно сусідніх позицій (тобто у певній частині даного простору), і не можна реально посідати дві протилежні частини в просторі, навіть якщо це можливо мисленнєво» [Цит з 60].

В своїй роботі «Соціологія соціального простору» Бурдьє зазначає, що агенти та групи агентів визначаються за їх відносними позиціями в цьому просторі. Кожен з них розміщений в позиціях і в певних класах, близьких один одному, позицій (тобто у певній галузі даного простору) [53].

Так за Бурдьє, соціальний простір можна описати «як поле сил, точніше як сукупність об'єктивних відносин сил, які нав'язуються всім, хто входить в це поле, і не зводяться до намірів індивідуальних агентів або ж до їх безпосередніх взаємодій» [53]

Таким чином, позиція соціального агента в соціальному просторі може визначатись за його позиціями в різних полях, в розподілі влади, активованій в кожному окремому полі. Бурдьє зазначає, що це «головним чином, економічний капітал в його різних видах, культурний капітал і соціальний капітал, а також символічний капітал »[53]. В свою чергу під соціальним полем Бурдьє розуміє, «такий багатовимірний простір позицій, в якому будь-яка існуюча позиція може бути визначена, виходячи з багатовимірної системи координат, значення яких корелюють з відповідними різноманітними змінними. Таким чином, агенти в них розподіляються в першому вимірі – за загальним обсягом капіталу, яким вони мають у своєму розпорядженні, а в другому – за сумою своїх капіталів, тобто за відносною вагою різних видів капіталу в загальній сукупності власності. …Знання позиції, що займають агенти в даному просторі, містить у собі інформацію про внутрішньо притаманні їм властивості (умова) або про їхні відносні властивості (позиція)»[53].

Важливою характеристикою соціального простору є те, що соціальний простір прагне втілитись в фізичному. Бурдьє наполягає, що «в ієрархізованому суспільстві не існує простору, який не був би ієрархізованим і не виражав би ієрархії та соціальної дистанції, через стійке занесення соціальних реальностей в фізичний світ» [26]. Так Бурдьє наводить приклад досить не помітного, на перший погляд, поділу Парижа на дві опозиції «правого берега» та «лівого берегу», що відповідає основоположному поділу поля влади, головним чином, між мистецтвом та бізнесом.

За П. Бурдьє, соціальний простір вписано одночасно в об’єктивні просторові структури і на суб’єктивні структури, які є частково продуктом інкорпорації об’єктивуваних структур. Таким чином, соціальний простір – не фізичний простір, але він прагне реалізуватися в ньому більш-менш повно і точно.

Отже, соціальний простір Бурдьє визначає наступним чином: «Соціальний простір – абстрактний простір, конституйований ансамблем підпросторів або полів (економічне поле, інтелектуальне поле та ін), які зобов’язані своєю структурою нерівному розподілу окремих видів капіталу, і може сприйматися у формі структури розподілу різних видів капіталу, що функціонує одночасно як інструменти і цілі боротьби в різних полях. Реалізований фізично соціальний простір являє собою розподіл у фізичному просторі різних видів благ і послуг, а також індивідуальних агентів і груп, локалізованих фізично (як тіла, прив’язані до постійного місця: закріплене місце проживання або головне місце проживання) і володіють можливостями привласнення цих більш-менш значних благ і послуг (у залежності від наявного у них капіталу, а також від фізичної дистанції, що відокремлює від цих благ, яка сама в свою чергу залежить від їх капіталу)» [26].

Дослідник також відзначає, габітус [habitus] («Габітус – сукупність рис, які набуває індивід, диспозиції, якими він володіє, або інакше кажучи, - властивості, результуючі привласнення деяких знань, деякого досвіду» [26].) формує місце проживання [habitat] за допомогою більш-менш адекватного соціального призначення цього місця проживання, яку він [габітус] спонукає з нього робити. Таким чином, просторове зближення або, більш точно, співжиття сильно віддалених в соціальному просторі агентів, може саме по собі не мати результатом соціальне зближення. Так, соціолог підкреслює, що «Соціальний поділ, об’єктивований в фізичному просторі, та функціонує одночасно як принцип бачення та поділу, як категорія сприйняття та оцінки, коротше кажучи, як ментальна структура» [26].

Також, П. Бурдьє підкреслює, що соціальний та фізичний простір неможливо розглядати у "чистому вигляді": тільки як соціальний або тільки як фізичний. «Соціальний поділ, об'єктивований у фізичному просторі, функціонує одночасно як принцип бачення і ділення, як категорія сприйняття і оцінювання, коротше, як ментальна структура» [цит ?]. Соціальне простір тому не є такою "теоретично оформленою пустотою", в якій позначені координати агентів, але втілена фізично соціальна класифікація: агенти "займають" певне місце, а дистанція між їх позиціями – це теж не тільки соціальний, але й фізичний простір [?].

Отже, для Бурдьє соціальний простір виступає соціальним конструктом, і одночасно обумовлює та конструює соціальне, а також він виступає предметом боротьби за доступ до соціальних благ та ресурсів. Соціальний простір має декілька вимірів. У ньому виділяються поля залежно від видів влади або капіталу. У кожному з полів йде безперервна боротьба між агентами за ієрархію, тобто за визначення легітимних принципів їх розподілу. З точки зору П. Бурдьє, соціальний простір є об'єктивним по відношенню до кожного з агентів соціальної дії. Дуже перспективним видається твердження П. Бурдьє, що побачити щось в суспільстві можна, Тільки займаючи якусь позицію в соціальному просторі. Він писав: "При відсутності сконструйованого простору немає ніякої можливості побачити, звідки бачити, що бачити" [?].

Географічний і соціальний простори ніколи не збігаються повністю, однак, як зазначає вчений, ефекти, характерні для першого, наприклад, виділення центру і периферії, можна дійсно назвати дистанцією в соціальному просторі, так як це пов'язано з відмінностями в розподілі різних видів капіталу. [?].

Социальный капитал - понятие, введенное П. Бурдьё в статье "Формы капитала" (1983) для обозначения социальных связей, которые могут выступать ресурсом получения выгод. Колман основывал свое понимание социального капитала на эмпирической традиции в американской социологии и теории человеческого капитала Г. Беккера. Социальный капитал является общественным благом, но создается свободным и рациональным индивидом для достижения собственных выгод. Этот процесс предполагает социальный контракт, набор социальных норм, социальных обменов и, следовательно, некоторый базовый уровень доверия. Последователи Колмана рассматривают социальный капитал  как атрибут индивида, дающий ему серьезные преимущества в достижении жизненных целей, карьере, защите имущества, доступе к информации.

Бурдье определял социальный капитал как «ресурсы, основанные на родственных отношениях и отношениях в группе членства» 

Суб’єкти в соціальному просторі позиціюються відповідно до сумарного обсягу та структури різних видів капіталу, належного їм. Згідно з цією схемою Бурд’є розробляє метатеоретичну стратегію опису систем соціального життя за допомогою понять соціального поля, практики, габітусу і капіталу. Центральне поняття Бурд’є – габітус, „система стійких диспозицій, які є основою формування структурованих, об’єктивно уніфікованих видів діяльності»

Для успішної кар’єри, стверджує Бурд’є, володіти освітою і кваліфікацією недостатньо. Для того, щоб освіту перетворити на освітній і економічний капітал, за Бурд’є, індивід повинен володіти символічним капіталом, який він отримує „тільки з габітусу панівної еліти”. Символічним капіталом Бурд’є називає будь-яку властивість чи будь-який вигляд капіталу (фізичного, економічного, культурного, соціального), про які соціальні агенти спроможні дізнатися (помітити), визнати, і цим додати цінності цій властивості. 

Капитал, в зависимости от области, в которой он функционирует, и ценой более или менее серьезных трансформаций, являющихся предпосылкой его эффективного действия в данной области, может выступать в трех основных обличиях: экономического капитала, который непосредственно и напрямую конвертируется в деньги и институционализируется в форме прав собственности; культурного капитала, который при определенных условиях конвертируется в экономический капитал и может быть институционализирован в форме образовательных квалификаций; социального капитала, образованного социальными обязательствами («связями»), который при определенных условиях конвертируется в экономический капитал и может быть институционализирован, например, в форме аристократического титула.

Культурный капитал

Культурный капитал может выступать в трех состояниях: инкорпорированном состоянии, т.е. в форме длительных диспозиций ума и тела; объективированном состоянии – в форме культурных товаров (картин, книг, словарей, инструментов, машин и т.д.), являющих собой отпечаток или воплощение теорий или их критики, некоторого круга проблем и т.д.; наконец, институционализированном состоянии, т.е. в форме объективации (ее следует рассматривать отдельно, поскольку она, как будет видно на примере образовательных квалификаций, наделяет культурный капитал совершенно оригинальными свойствами, которые, как предполагается, тот сохраняет).

Инкорпорированное состояние

Бoльшую часть свойств культурного капитала можно вывести из того факта, что в своїм основном состоянии он связан с телом и предполагает некое инкорпорирование. Накопление культурного капитала в инкорпорированном состоянии, т.е. в форме того, что называется культурой, культивированием, предполагает процесс воплощения в телесные формы, инкорпорирования. Поскольку этот процесс влечет за собой усилия по освоению и ассимиляции, он требует затрат времени – непосредственно самого инвестора. Такой инкорпорированный капитал, внешнее богатство, превращенное в неотъемлемую часть личности, в хабитус, не может мгновенно передаваться посредством акта дарения или наследования, покупки или обмена (в отличие от денег, прав собственности или даже аристократических титулов). Следовательно, использование или эксплуатация культурного капитала ставит определенные проблемы перед владельцами экономического или политического капиталов – будь то частные собственники или, если брать другую крайность, предприниматели, нанимающие исполнителей с определенной культурной квалификацией (не говоря уже о руководителях нового государства).

Объективированное состояние

Культурный капитал в объективированном состоянии имеет ряд свойств, которые можно определить только относительно его самого в инкорпорированной форме. Культурный капитал, объективированный в материальных предметах и средствах (письменних документах, картинах, памятниках, инструментах и т.д.) может передаваться материально. Например, коллекцию картин можно передавать точно так же, как и экономический капитал (или даже легче, ибо перевод капитала происходит в более скрытой форме). В своем объективированном состоянии культурный капитал демонстрирует все качества автономного, взаимосвязанного мира, который (хотя и является продуктом исторического действия) имеет собственные законы, превосходящие волю отдельных индивидов, и, следовательно (как это хорошо видно на примере языка), остается несводимым к тому, что может присвоить любой агент или группа агентов (т.е. к культурному капиталу, инкорпорированному в отдельном агенте или группе агентов). Однако не следует забывать, что культурный капитал существует в символически и материально активной и эффективной форме только тогда, когда он присваивается агентами, воплощается и инвестируется как орудие, как средство борьбы на полях культурного производства (художественном, научном и т.д.) и за их пределами – на полях, где действуют социальные классы: в борьбе, в которой агенты наделены определенной силой и получают прибыль пропорционально своему мастерству владения этим объективированным капиталом, а следовательно, пропор- ционально объему своего инкорпорированного капитала.

Институционализированное состояние

Объективация культурного капитала в форме академических квалификаций является одним из путей нейтрализации некоторых его свойств, проистекающих из того факта, что, будучи инкорпорированным, он ограничен теми же биологическими рамками, что и его носитель. Подобная объективация и составляет основу того, что отличает капитал самоучки (который в любой момент может быть поставлен под сомнение) или даже культурный капитал придворного (способный приносить только неопределенную прибыль, ценность которой колеблется на рынке обменов высшего общества) от культурного капитала, санкционированного академическими средствами при помощи юридически гарантированных квалификаций, формально независимых от личности их обладателя. При налички академической квалификации, сертификата о культурной компетенции, наделяющего свого владельца конвенциональной, непреходящей и юридически гарантированной ценностью по отношению к культуре, возникает социальное таинство, которое порождает форму культурного капитала, относительно независимую от своего владельца и даже от самого культурного капитала, которым он распоряжается в данный момент времени.

Социальный капитал

Социальный капитал представляет собой совокупность реальных или потенциальных ресурсов, связанных с обладанием устойчивой сетью более или менее институционализированных отношений взаимного знакомства и признания – иными словами, с членством в группе. Последняя дает своим членам опору в виде колективного капитала, «репутации», позволяющей им получать кредиты во всех смыслах этого слова. Эти отношения могут существовать только в практическом состоянии, в форме материального и/или символического обмена, который способствует их поддержанию. Они также могут быть оформлены социально гарантированы общим именем (именем семьи, класса, племени, школы, партии и т.д.) или целым набором институционализирующих актов, призваннях одновременно формировать и информировать тех, кто через них проходит; в этом случае они более или менее реально приводятся в действие, а затем поддерживаются и контролируются в процессе обмена.

Конвертации

Различные виды капитала могут проистекать из экономического капитала, однако это возможно только ценой более или менее серьезных усилий по трансформации, необходимых для производства типа власти, которая была бы эффективной в рассматриваемом поле. Например, к одним товарам и услугам экономический капитал обеспечивает непосредственный доступ без каких бы то ни было вторичных затрат. Другие можно получить только при посредстве отношений социального капитала (или социальных обязательств), которые не могут возникать мгновенно в какой-то подходящий момент до тех. пор, пока не сложатся и не будут поддерживаться в течение длительного времени – как бы являясь самоцелью (и, значит, не будучи привязанными к периоду своего использования). Это достигается ценой инвестиций в общение, которое с необходимостью является долгосрочным (так, задержка с уплатой долга – один из факторов превращения чистой формы простого долга в признание не конкретизируемого чувства обязанности по отношению к кому-либо, называемого благодарностью). В отличие от циничной (но и экономичной) прозрачности экономического обмена, в котором эквиваленты одно моментно переходят из одних рук в другие, сущностная неоднозначность социального обмена, предопределяющая неузнавание (иными словами, некоторую форму доброй или дурной веры, понимаемой как самобман), предполагает гораздо более тонкую экономику времени.

Габитус — это «ментальные, или когнитивные структуры», посредством которых люди действуют в социальном мире. Люди наделены рядом интериоризированных схем, через которые они воспринимают, понимают и оценивают социальный мир.

Именно через такие схемы люди одновременно производят свои практики и воспринимают и оценивают последние. Диалектически, габитус есть «продукт интериоризации структур» социального мира. По сути дела, габитус можно считать «интернализованными, "персонифицированными" социальными структурами». Габитусы отражают объективные разделения в классовой структуре, например возрастные группы, тендер, социальные классы. Габитус приобретается в результате длительного занятия определенного положения в социальном мире. Таким образом, габитусы различаются в зависимости от характера позиции субъекта в этом мире; не каждый обладает одинаковым габитусом. Однако люди, занимающие в социальном мире аналогичные положения, как правило, имеют сходные габитусы.

В этом смысле габитус может также быть и явлением коллективным. Габитус позволяет людям осмыслять социальный мир, однако существование множества габитусов означает, что социальный мир и его структуры не производят одинаковое воздействие на разных акторов.

Имеющийся в каждое конкретное время габитус создается на протяжении коллективной истории: «Габитус, продукт истории, порождает индивидуальные и коллективные практики, и следовательно, саму историю, в соответствии с порожденными историей схемами». Обнаруживаемый в каждом данном индивиде габитус приобретается в ходе индивидуальной истории и является функцией отдельного момента в социальной истории, в который габитус имеет место. Габитус одновременно обладает свойствами прочности и перемещаемости — он может перемещаться от одного поля к другому. Но люди могут иметь и несоответствующий габитус, пострадать от того, что Бурдье называет гистерезисом. Хорошим примером этого эффекта запаздывания может быть человек, который был оторван от аграрного существования в современном докапиталистическом обществе и направлен на работу на Уолл-стрит. Габитус, приобретенный в докапиталистическом обществе, не позволил бы ему в удовлетворительной степени справиться с жизнью на Уолл-стрит.

одной стороны, габитус является «структурирующей структурой», т. е. структурой, которая структурирует социальный мир. С другой стороны, это «структурированная структура», — структура, которая структурирована социальным миром. В других терминах Бурдье описывает габитус как «диалектику интернетизации экшерналъпостииэкстернализации интерналъности» (1977', р. 72). Таким образом, понятие габитуса позволяет Бурдье избежать необходимости выбора между субъективизмом и объективизмом, «избежать философии субъекта, не отменяя рассмотрение агента,... а также философии структуры, не забывая принимать во внимание ее воздействие на агента».

Именно практика служит опосредующим звеном между габитусом и социальным миром. С одной стороны, именно через практику создается габитус; с другой стороны, именно в результате практики создается социальный мир. Бурдье говорит об опосредующей функции практики, когда определяет габитус как «систему структурированных и структурирующих диспозиций, которая образована практикой и постоянно нацелена на практические... функции. В то время как практика формирует габитус, последний, в свою очередь, одновременно унифицирует и порождает практику.

Несмотря на то что габитус представляет собой интериоризованную структуру которая стесняет мышление и выбор действия, он не определяет последние.

Габитус просто «предлагает», что людям думать и какие поступки выбирать. Люди сознательно взвешивают доступные возможности выбора, хотя этот процесс принятия решения отражает действие габитуса. Габитус обеспечивает принципы выбора людьми альтернатив и определения ими стратегий для применения в социальном мире.

Как колоритно выражают это Бурдье и Уакант, «люди не дураки». Однако людей не следует рассматривать как полностью рациональных (Бурдье пренебрежительно относится к теории рационального выбора); они действуют «разумно» — обладают «практическим смыслом». В действиях людей есть логика — это «логика практики».

Габитус функционирует «ниже уровня сознания и языка, вне зоны, доступной интроспективному исследованию и волевому контролю».

При том что мы не осознаем габитус и его действие, он проявляется в наших самых практических поступках, например, в том, как мы едим, ходим, говорим и даже сморкаемся. Габитус действует как структура, однако нельзя сказать, что люди просто механически реагируют на него или на внешние воздействующие на них структуры. Таким образом, в своем подходе Бурдье удается избежать крайностей непредсказуемой новизны и тотального детерминизма.

Історія соціологічної думки України.

Зародження і розвиток соціологічної думки Історія соціологічної думки в Україні як цілісний процес донедавна практично не досліджувалася. Нині у зв'язку з процесами державотворення та національно-культурного відродження потреба у науковому знанні еволюції вітчизняної соціальної думки, починаючи від її витоків до інституціалізації як академічної науки, набуває особливого значення. Вона відтворює низку проблем, пов'язаних зі складними процесами становлення і розвитку українства від початків його історії до сьогодення. Протосоціологічний період її розвитку охоплює хронологічний проміжок від часів Київської Русі до середини XIX ст. Його історія налічує кілька етапів, що характеризуються певними особливостями розвитку соціологічного знання під впливом економічних, соціальних, політичних, ідеологічних факторів: — протосоціологія епохи становлення, розвитку та розпаду Київської Русі (праісторія, Київська держава, княжа доба, литовсько-польський період — V — кінець XV ст.); — протосоціологічне знання козацької доби (від початків козацтва до зруйнування Січі — кінець XV — третя чверть XVIII ст.); — протосоціологія доби відродження України (кінець XVIII — середина XIX ст.). Витоки соціального пізнання в Україні сягають сивої давнини, зокрема княжої доби (IX — XIII ст.), і тісно пов'язані з буттям українського народу, формуванням української державності — Київської Русі, яка постала в результаті об'єднання східнослов'янських племен навколо політичного й культурно-економічного центру — Києва й Середнього Подніпров'я. Елементи соціологічної думки містять праці найдавніших українських мислителів. Київський князь Володимир Мономах (правив у 1113—1125 pp.) у «Повчанні дітям» дає настанови на праведне життя, справедливий соціальний устрій, закликає долати міжусобиці заради єдності землі Руської, громадянського миру. Різноманітним історико-соціологічним матеріалом насичені літописи Київської Русі XI—XIII ст., найпомітніший серед яких «Повість минулих літ», авторство якого належить ченцеві Києво-Печерського монастиря Несторові. Подієвий спектр увиразнює головну його ідею, яка полягає в обстоюванні єдності Руської землі та політичної незалежності. Вихід на історичну арену Галицько-Волинської держави засвідчив «Галицько-Волинський літопис» — важливе джерело інформації про соціальне життя на західноукраїнських теренах. Соціально-економічне, політичне і духовне життя різко змінилося у XIII ст. у зв'язку з пануванням на українських землях монголо-татарського іга. У XIV ст. центрально-українські землі були захоплені Великим князівством Литовським. Більшість галицько-волинських земель опинилася під польською владою. З півдня дошкуляли татарські напади. Історична доля українського народу витворила своєрідний соціальний феномен — козацтво — проміжну верству між шляхтою і селянством, на яку не поширювалися ні кріпацтво, ні панщина. Особливість його в тому, що Україна, не будучи державою, фактично існувала як унікальна державно-правова система, суб'єктом якої було козацтво. З ним пов'язані і перші переписи населення в Україні, формування козацьких реєстрів, створення війська реєстрових козаків. У середині XVI ст. ідеї природного права, суспільного договору розробляв Станіслав Оріховський-Роксо-лан (1513—1566), якого сучасники називали українським (рутенським) Демосфеном. Він обґрунтував положення, згідно з яким королівська (державна) влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, які підкоряються королю добровільно. Перед законом як гарантією розвитку та існування держави рівні всі, навіть королі. На думку С. Оріховського, природне право (закон) важливіше від законів, які регулюють відносини у суспільстві і які за необхідності можна змінити. Виникнення держави спричинене двома факторами: вродженим людським недоліком, який вимагає взаємної допомоги, і вродженою схильністю людей до зближення, яка ніби «клеїть» їх, в'яже одним вузлом. Обов'язок держави щодо громадянина — гарантувати кожному право на існування. Вона повинна дбати про освіту громадян, «адже ніхто нічого не зробить корисного навіть у самому незначному мистецтві, якщо не буде вчитися», сприяти розбудові нових шкіл. Обов'язки індивіда перед державою ще вищі, його діяльність має спрямовуватися передусім у руслі інтересів держави. Суспільні погляди С. Оріховського відіграли етапну роль у розвитку вчення про державу від середньовічних концепцій до теорій держави і права XVII— XVIII ст. Щодо багатьох положень він випередив таких мислителів, як Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ж. Боден та ін. В Україні і Росії його ідеї розвивали діячі Киє-во-Могилянської академії, зокрема Феофан Прокопо-вич (1681 — 1736). Наприкінці XVI — на початку XVII ст. найпомітнішою постаттю в українському духовному житті був Іван Вишенський (між 1545(50) — після 1620), який у своїх полемічних творах обстоював ідею свободи, рівності, справедливості. У цей час центр освітнього, інтелектуального життя переміщується з Острозької академії до Києво-Мо-гилянської, найпомітніші діячі якої Петро Могила, Стефан Яворський, Павло Величковський, Юліан Ко-ниський, Феофан Прокопович, крім власне духовних літературних праць, приділяли увагу відносинам церкви і держави, церковній та світській владі. Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний український філософ, письменник Григорій Сковорода (1722—1794), який науку про людину вважав найважливішою і найвищою з усіх наук. Не заперечуючи ролі й значення технічних досягнень, найголовнішою він вважав науку про умови та способи забезпечення щасливого життя, про людину та її щастя. Особливу цінність має його концепція спорідненої праці. Сковорода чи не першим із вчених нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя на найпершу життєву потребу та найвищу насолоду. Смисл людського буття він вбачав у праці, а справжнє щастя — у вільній праці за покликанням. Думка про визначальну роль спорідненої праці у забезпеченні щасливого життя вперше набула рис загального принципу вирішення проблеми людського щастя і смислу людського буття. Безпосереднім суб'єктивним виявом людського щастя Сковорода вважав внутрішній світ, добрий сердечний настрій, душевну міць. Досягти цього можна, втілюючи веління своєї «внутрішньої натури», пізнаного в собі Бога. Цією «внутрішньою натурою» є спорідненість із певними видами праці. Люди мають пізнати самі себе, свої здібності й виробити адекватний своїй природі спосіб життя. Спорідненість, покликання і є справжнім Богом у людині. У такому контексті розглядає Сковорода й проблему соціальної нерівності, визнаючи тільки одну — нерівність обдаровань і покликань, тобто нерівність природного походження. Звідси його принцип «нерівної рівності». «Бог, — писав Сковорода, — богатому подобен фонтану, наполняющему различные сосуды по их вместимости. Над фонтаном надпись сія: «Неравное всъм равенство»... Меншій сосуд менъе имъет, но тем равен есть большему, что равно есть полный». З цих позицій критикує він суспільні вади, ратуючи за моральну перебудову світу шляхом подолання неспо-рідненої праці, бо саме вона породжує суспільні вади. Треба займатися тією справою, для якої людина народжена. Великого значення у пізнанні людської природи, у виборі людиною свого місця у житті Сковорода надавав практиці, вправам, які вдосконалюють природні дані. Наука і звички повинні спрямувати людину на шлях спорідненої, корисної для суспільства праці, яка є основною сферою вияву сутності людини в її високих духовних прагненнях. У творчості Г. Сковороди започатковані й ідеї екзистенціалізму (філософська течія, що на першому плані розглядає людину та її переживання), які у світовій науці стали розробляти тільки через століття. Його роздуми сповнені гуманізму, конструктивного змісту і варті сучасного ґрунтовного дослідження. Отже, суспільні концепції, які постали в Україні в період від античності до XIX ст., охоплювали широке коло соціальних проблем і підходів до їх вирішення. З позицій свого часу, тодішнього рівня знань автори намагалися осмислити окремі і загальні соціальні явища, що створювало інтелектуальне підґрунтя для подальшого вивчення суспільства як системи, механізмів його функціонування. У тогочасній українській протосоціологічній думці домінують загальні закономірності становлення й еволюції соціологічного знання та специфічні особливості, зумовлені розвитком української історії. Ця специфіка відображена у соціальній проблематиці, пов'язаній з боротьбою етносу за свою політичну й національну незалежність, громадянські права та свободи, за національні соціальні інститути. Наприкінці XVIII ст. розпочинаються активні дослідження фольклору, етнографії, історії українського народу, набутки яких мають неабияке значення і для соціальних знань. Багато праць цього періоду, передусім «Опис весільних обрядів» Григорія Калиновського, «Землеописания о Малия России» М. Туранського, «Записки о Малороссии» Ярослава Маркевича, «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського, «Історія русів» невідомого автора засвідчують появу системних українознавчих студій, в контексті яких досліджувалося і соціальне життя народу. Подальший розвиток та якісно новий стан самоусвідомлення українства розпочинається з діяльності Кирило-Мефодіївського братства, ідейне ядро якого утворювали Микола Костомаров, Михайло Гулак, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Володимир Бі-лозерський, Олександр Маркевич. Своєрідним маніфестом Братства стала «Книга буття українського народу» М. Костомарова, в якій історія України розглядається у контексті світового історичного процесу, а соціософські міркування автора насичені ідеями всеслов'янського братства і відродження України. Початок української соціології Другий період розвитку соціологічної думки в Україні безпосередньо пов'язаний з виникненням соціології як окремої науки. У наукових колах його називають періодом академічної соціології. Розпочинається він за існування та інституціалізації соціології на Заході. Це породжує певні способи бачення й моделі пізнання соціальної реальності, нові підходи, способи вирішення й засоби реалізації соціальних цілей, інтересів і потреб, оскільки соціологічні принципи, методи та концепції були вже досить відомими серед українських науковців. Прийнято вважати, що українська соціологія заявила про себе у 80-х роках XIX ст. дослідженнями Женевського гуртка українських учених, праці яких друкувалися найчастіше в тамтешньому журналі «Громада». Учені, які досліджують особливості тогочасної української соціологічної думки наприкінці XIX ст., відзначають, що тодішні дослідження здебільшого трансформували ідеї О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса, виявляли обмаль критичного ставлення до надбань своїх попередників, слабо були заряджені на вироблення власних соціологічних теорій, хоча окремі оригінальні ідеї вони висловлювали. Визначальна риса соціологічної думки в Україні — тісний взаємозв'язок із суспільно-політичними проблемами, з завданнями утвердження національної державності, боротьбою за незалежність, національно-культурне відродження. Специфічною ознакою вітчизняної соціології було її самовизначення як одного з засобів державотворення, розвитку національної самосвідомості. А перші українські соціологи були передусім громадськими діячами, а вже потім науковцями. Домінувало у тогочасній соціологічній думці звернення до соціально-культурних проблем. Водночас вона виявляла помітну зацікавленість соціально-політичними, економічними аспектами. Так, у соціологічних студіях публіциста, економіста, соціолога Сергія Подолинського (1850—1891) сусідили марксистські і соціал-дарвіністські, «громадів-ські» погляди. Вважаючи, що суспільне життя відбувається згідно з законом боротьби за існування, він і положення про додаткову вартість розглядав як одну з форм цієї боротьби. Але поряд із законом боротьби за існування, твердив С. Подолинський, діє і закон зростання солідарності людей. З часом людські громади, піддавшись почуттю прихильності, можуть перестати боротися між собою. Все це матиме неабиякий сенс для людей, які вивільнять свої сили для взаємодії з навколишньою природою. Зростатиме середній рівень розвитку більшості людей, з'являться можливості для самовияву талантів. С. Подолинський значну увагу приділяв аналізу соціального становища різних груп, причин соціальної диференціації (їх він убачав у привласненні панівним класом додаткової вартості), соціальної мобільності (залежить від національності особи). Ці думки висловлював у праці «Ремесла і фабрики на Україні». Серед учених-дослідників українського суспільства кінця XIX ст. насамперед вирізняється постать Михайла Драгоманова (1841—1895), який чимало уваги приділяв перспективам історичного поступу України, можливості її самостійного існування на європейському терені. Національне питання він вважав одним з найважливіших. Основу для його вирішення вбачав передусім у демократизації суспільства, запровадженні політичних свобод (всенародного земського представництва з контролем за діями виконавчої влади, недоторканності свободи особи, слова, товариств). На його думку, політичні та національні інтереси російського населення можуть бути забезпечені тільки за повної децентралізації управління економічним і культурним життям. Драгоманов обґрунтував тезу, що справжньої політичної свободи не може бути за тогочасної централізації. На підтвердження цього він наводить факт, що в Європі з часів Великої французької революції всі перевороти саме тому і не досягали найближчої мети, бо самодержавство королів змінювалося самодержавством парламентської більшості, залишаючи недоторканною і навіть удосконалюючи централізовану бюрократичну машину управління. М. Драгоманов критикував ідеологію російських народників П. Лаврова, П. Ткачова, Г. Плеханова та інших за те, що вони у своїх політичних програмах навіть не обіцяли автономій іншим народам у майбутньому. Російські революційні діячі не сприйняли тоді ідей Драгоманова про федеративний принцип взаємозв'язку народів Росії. Але концепція Драгоманова набула широкого розголосу поміж української інтелігенції, справила позитивне враження і на Європу. Зокрема, її підтримував Е. Бернштейн. М. Драгоманов черпав досвід з демократичних надбань європейських держав. Йому була близькою соціальна проблема у марксизмі, але не відкидав він і національних засад у розвитку людства, через які суспільство має засвоювати найпрогресивніші надбання. Він намагався наповнити ідею національності «всесвітньою правдою», яка допомагала б кожній нації рухатися шляхом історичного поступу. Національність не може бути причиною насилля над людьми, а права осіб будь-якої національності мають бути рівними. Розглядаючи соціологію як науку про суспільство, важливу роль відводив порівняльному методу досліджень, намагаючись піднести їх до світових зразків. Один з найвідоміших тодішніх вітчизняних соціологів Максим Ковалевський (1851—1916) сповідував плюралістичний підхід до суспільства, намагався при вирішенні складних соціологічних проблем брати до уваги сукупність соціальних чинників та елементів. У двотомній праці «Соціологія» (1910) писав, що соціологія, на відміну, наприклад, від історії, відволікається від маси конкретних фактів і вказує лише на загальну їх тенденцію, не втрачаючи при цьому свого основного завдання — розкриття причин спокою чи руху людських суспільств у різні епохи. Тільки соціологія, стверджував він, може ставити собі за мету розкриття елементів, необхідних для блага суспільства, тобто для його порядку і прогресу, а також усіх різноманітних біосоціальних причин, від яких вони залежать. У ставленні до соціології як системи наукового знання Ковалевський дотримувався тієї ж класифікації наук, що й Конт, але психологію вважав галуззю не біології, а соціології. Конкретні науки (етнографія, статистика, політична економія та ін.) забезпечують соціологію необхідними даними. У свою чергу, ці науки повинні спиратися на загальні закони співіснування і розвитку, які покликана встановлювати соціологія як наука про порядок і прогрес людських суспільств. Однак соціологія має не запозичувати у конкретних дисциплін основні засади, а виробляти їх сама, беручи до уваги різноманітні людські відчуття і потреби. М. Ковалевський не вважав, що ідеї правлять світом, стверджував, що не існує єдиного визначального соціального чинника. Вести мову про головний чинник — те саме, що говорити про краплі річкової води, які своїм рухом зумовлюють її течію. Соціологічна теорія Ковалевського — явище складне, різноманітне, органічно пов'язане з його історичними дослідженнями. Відомий історик, етнограф, археолог Володимир Антонович (1834—1908) використовував свої знання для вивчення соціальної структури, психосоціальних типів, поведінки натовпу, чинників соціального розвитку. Він одним з перших вітчизняних дослідників пов'язував назву «Русь» зі слов'янським племенем полян і, всупереч польським націоналістичним історикам, а також російській великодержавно-шовіністичній історіографії, вказував на її генетичний зв'язок з історією Київської Русі. Саме Антонович запропонував для практичного вжитку термін «Україна-Русь», який, на його думку, мав не лише стверджувати наступність історичного минулого й сьогодення, а й певною мірою, самою згадкою про старі часи сприяти консолідації українського народу, територіально поділеного між Австро-Угорщиною та Росією. Учень Антоновича, видатний історик, політичний діяч Михайло Грушевський (1866—1934) вважав, що соціальний прогрес однаковою мірою визначається біологічними, економічними та психологічними чинниками; / Значне місце в його дослідженнях відведено вивченню історії України, історичного процесу взагалі, генезису східнослов'янських народів. На особливу увагу заслуговують погляди Групіевського щодо виникнення і розвитку української та російської народностей, становлення державності в Україні та Росії. До Грушевського в російській історіографії загальноприйнятою була така схема історії Російської держави: передісторія Східної Європи, неслов'янська колонізація, розселення слов'ян, формування Київської держави, історія, що сягала XII ст. Потім вона переходила до Великого князівства Володимирського, від нього в XIV ст. — до князівства Московського, де була започаткована історія Московського царства, згодом імперії. З історії українсько-руських і білоруських земель, які лишилися за межами Московського царства, часом бралися найважливіші епізоди (держава Данила, формування Великого князівства Литовського, унія з Польщею тощо) з прилученням до російської держави. Ця схема переслідувала генеалогічну ідею — довести право московської династії князів, а потім царів, тримати під владою не тільки власне московські, а й інші, завойовані, землі. Згодом, коли основний акцент був перенесений на історію народу, суспільства, культури, дана концепція була реалізована в працях з історії великоросійського народу, активно використовувалася для обґрунтування ідеї Москви як «третього Риму». М. Грушевський довів, що Київська держава, право, культура були утворені українсько-руською народністю. Володимиро-московська держава — то витвір іншої, великоруської народності. Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський (XIII ст.), потім — литовсько-польський (XIV—XVI ст.). Володимиро-московська держава не була ані спадкоємицею, ані наступницею Київської, вона виросла зі свого кореня, і відносини її з Київською можна було б скоріше прирівняти, наприклад, до відносин Римської держави з її гальськими провінціями. Тому це не можна розглядати як спадкоємність двох періодів у політичному і культурному житті Франції. Те, що московські князі пересадили у великоросійські землі форми суспільно-політичного устрою, право, культуру, вироблені історичним життям Києва, не дає права включати Київську державу в історію з великоросійської народності. Етнографічна й історична близькість української народності до великоросійської не повинна спричиняти їх перемішування. Запропонований Грушевським підхід дає змогу послідовно представляти історію великоросійської, українсько-руської і білоруської народностей, а не заступати історію східного слов'янства історією великоруського народу; не ігнорувати історію білоруської та українсько-руської народностей або поєднувати її з великоруською. Він наполягав на необхідності усунення еклектичного характеру «руської історії», припинення зшивання докупи епізодів з історії різних народностей, розгляду історії кожної народності в «її генетичному приємстві від початків аж до нині». Під час вимушеної еміграції (1919—1924) Грушев-ський створив у Відні Український соціологічний інститут. Крім видання наукових праць, його співробітники проводили лекційну діяльність. Були видані соціологічні дослідження М. Грушевського, В. Липин-ського, В. Старосольського, П. Христюка, М. Шрага, М. Лозинського. Загалом під егідою Українського соціологічного інституту побачили світ 13 праць, присвячених різним аспектам минулого та сучасного життя України. Для українських емігрантів були організовані безплатні загальнодоступні курси із суспільних наук. Вони охоплювали різноманітні питання соціології, політології, політекономії, історії: початки громадського і державного життя, або генетична соціологія (М. Грушевський); соціальні підстави розвитку мистецтва (Д. Антонович); історія української революції (П. Христюк); теорія нації (В. Старосольський); держава і державне право (М. Шраг) та ін. Помітно збагатив українську соціологічну думку кінця XIX — початку XX ст. Іван Франко (1856— 1916), який, аналізуючи «генезу творення людської спільності» і держави, роздумував над проблемами справедливості, нового соціального порядку, за якого торжествуватиме самоуправління народу, його праця задля власного розвитку. У громадсько-федеративному суспільному устрої він вбачав основу свободи особи і громади, об'єднання громад та народів, обстоюючи свободу та автономію громад як одиниць суспільного життя. Згодом його федералістичні погляди еволюціонували до визнання федеративних зв'язків між незалежними державами. Видатний вчений-економіст Михайло Туган-Бара-новський (1865—1919) вважав соціологію однією з стрижневих суспільних наук. У більшості своїх праць він зосереджувався на обґрунтуванні ролі господарства у соціальному житті. Господарство розглядав як сукупність людських дій щодо зовнішнього світу задля створення матеріальних обставин, які задовольняли б людські потреби. Виробництво засобів до життя — нижча сходинка діяльності людей. На вищих сходинках господарська робота стає менш значимою. Отже, чим вищі потреби, тим меншу роль в їх задоволенні відіграє господарська праця. Тільки найбідніші борються за своє «чисте» існування, а більшість людей розглядає багатство як спосіб доступу до влади, а не навпаки. Значний вплив на суспільну думку на початку XX ст. мали ідеї державності та історичного поступу України. Один з провідних тогочасних вчених, історик, політолог, соціолог В'ячеслав Липинський (1882— 1931), зосередившись на проблемах держави і права, стверджував, що життєвість кожної держави зумовлена особливістю взаємовідносин між провідними верствами суспільства і народом. Ці особливості реалізуються через різні типи державного устрою — класо-кратію, демократію, охлократію. Найраціональнішою він вважав класократію, розуміючи під поняттям «клас» осіб, наділених однією суспільною функцією. На цій підставі до «промислового класу» він зараховував робітників, технічний персонал, лідерів індустрії, аргументуючи це тим, що об'єднуючі їх чинники значно сильніші за суперечності між ними. Це аж ніяк не унеможливлює взаємної критики, свободи опозиції. А навпаки, діючи в координатах традиційного правопорядку,- вони забезпечують необхідну рівновагу між владою і свободою. За взірець класократії він наводив Англію з її традиціоналізмом, консервативними цінностями. Демократію В. Липинський критикував за те, що її використовують для ослаблення основ дисципліни і порядку в державі, внаслідок чого держава перетворюється на інструмент реалізації приватних інтересів певних соціальних груп, що спричиняє її руйнацію. Цю тезу він ілюстрував подіями в Римській республіці часів занепаду, Франції Третьої республіки, Речі Посполитій. Малопродуктивна, за словами В. Липинського, й охлократія, яку встановлюють «войовники-непроду-центи». В ній неможливий жодний вияв свободи та самодіяльності громадян, а суспільство мало чим відрізняється від військово-бюрократичного ордену. Саме таким він вважав цезаристично-бонапартистські держави, революційні режими, очолювані монархами-са-модержцями. Справжнім джерелом влади, на його думку, є мілітарна, економічна, інтелектуальна сили. Уособленням їх є «БОЙОВИКИ» (військові), «продуценти» (високоза-можні стани) та інтелігенти. А найпридатнішими до державного управління є «войовики-продуценти». Інтелігенція, у зв'язку з неможливістю контролю над засобами «матеріальної» (військової та господарської) сили, до такої ролі мало придатна. Але тільки вона здатна на раціональне усвідомлення та оприлюднення різноманітних настроїв у суспільстві, що має непересічну цінність для утримання суспільної рівноваги та державного порядку. У націотворчих процесах В. Липинський теж відводив особливу роль провідній верстві як основі й керманичу нації, оскільки вона володіє матеріальною силою, моральним авторитетом, волею до влади, здоровим консерватизмом. Запорукою існування й розвитку нації він вважав національну державу: «без власної Української Держави не може бути Української Наіцї, а без Української Нації не може бути на Українській землі громадянського життя». Де речі, поняття «нація», за Липинським, охоплює всіх мешканців, громадян держави. Визнаючи неминучість і доцільність соціальних змін, він стверджував, що тільки аристократія, зі своїм консерватизмом, здатна забезпечити неперервність соціального життя. Бо консерватизм є уособленням сили авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури. Цього не здатна забезпечити виборна влада, яка формується на засадах виборного цензу, а не на основі таланту і чеснот громадян. Свої погляди він проектував на державотворчі процеси в Україні, політичним ідеалом для якої вважав правову трудову монархію у формі гетьманату. А чинником, здатним сконсолідувати українську націю на базі «територіального патріотизму» — пробудження солідарності між усіма постійними мешканцями України, незалежно від їх соціального статусу, віросповідання, етнічного походження. Соціологічні погляди В. Липинського справили відчутний вплив як на тогочасну, так і на подальшу суспільно-політичну практику на певних етапах історичного розвитку України. Історик, громадський і політичний діяч Дмитро Дорошенко (1882—1951), будучи під значним впливом ідей В. Липинського, вважав, що українську державу може збудувати провідна верства суспільства — аристократія. Розмірковуючи над процесом і наслідками демократичної революції в Україні, він дійшов висновку про доцільність творення не народної, а демократичної буржуазної республіки, аналоги якої існували в Європі. Отже, у другій половині XIX — на початку XX ст. соціологічні проблеми хвилювали більшість провідних українських вчених. Але вони досліджували окремі соціологічні аспекти. Відчутним був дефіцит новітньої соціологічної методології, системного бачення соціологічних проблем. І все ж таки у цей період сформувалася українська соціологічна традиція. Спрощені трактування поступалися місцем диференційованим, само-достатнішим концепціям. Складався та оформлювався власне соціологічний апарат. Була започаткована системна робота щодо методології і техніки досліджень. Нові соціологічні ідеї, які проростали в Європі, знайшли і в Україні благодійний ґрунт. Поступово окреслювався предмет досліджень вітчизняної соціології, чіткішими ставали грані, що відмежовували її від суміжних дисциплін. Таким чином, усім національним соціологіям за часів їх становлення була притаманна проблема визначення свого предмета або демаркації з сусідніми дисциплінами. Для України вона виглядатиме як проблема виділення з суспільно-політичної публіцистики. Це спричинило швидке поширення серед гуманітаріїв і громадських діячів України інтересу до ідей, поглядів та теорій провідних соціологів Європи, насамперед Е. Дюркгейма, М. Вебера, К. Маркса, В. Парето та інших. А діалектична єдність універсальних та національних елементів, що сформувалася в ці часи, стала передумовою її подальшої наукової продуктивності. Розвиток вітчизняної соціології у XX ст. Історія світової соціології загалом, як і історія соціологічної думки в Україні, свідчить, що для її гармонійного розвитку необхідні певні внутрішні та зовнішні умови. Бездержавність української нації, тривале перебування українських земель у складі різних імперій, а в XX ст. — у складі колишнього СРСР, значно деформували процес розвитку наукової позиції вітчизняної соціології. Тривалий час вона не була ідентифікованою наукою, структурно існувала лише в системі радянської соціології. У перші десятиліття XX ст. на українських теренах відбувався активний процес інституціалізації соціологічної науки: створювалися соціологічні навчальні та наукові заклади, здійснювалися теоретичні й прикладні дослідження, видавалися наукові праці. Своєрідним центром цієї роботи у 20-ті роки була кафедра соціології, створена в соціально-економічному відділі Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН). Очолював її у 1918—1920 pp. Б. Кістяківський, пізніше — марксист С. Семківський. Іншими підрозділами цього відділу, зокрема комісією з вивчення соціального руху, було зібрано значний емпіричний матеріал про вплив різних чинників на заробітну плату. Вивчались інші процеси в господарській, гуманітарній сферах. Серед них виділялися праці академіка О. Гілярова, який досліджував психологію натовпу, співвідношення культури і цивілізації, застосування принципів природознавства щодо соціального життя. У «Записках соціально-економічного відділу» окремих соціологічних питань торкалися у своїх статтях М. Туган-Барановський, С Дністрянський. Значних зусиль до розвитку вітчизняної соціології у цей період доклав М. Грушевський, який повернувся у 1924 р. в Україну з наміром створити тут систему соціологічних інституцій. Перед цим він заснував у Швейцарії Український соціологічний інститут (1919 p.), який згодом переїхав до Праги, ав1921р. — до Відня. Але його намір не був підтриманий, і М. Грушевський очолив^ науково-дослідну кафедру з історії України, при якій і було відкрито секцію соціології. М. Грушевський і його соратники видали низку соціологічних праць: «Спроба соціологічного пояснення української казки» (К. Грушевська), «Примітивна культура», «Соціологія в концепції нової французької демократії» (Ф. Савченко) та ін. Біосоціальним процесам були присвячені студії Українського демографічного інституту, очолюваного М. Птухою. Дослідження, що прямо чи опосередковано стосувалися проблем соціології, були проведені Українським науково-дослідним інститутом педагогіки (Харків), Українським психоневрологічним інститутом, Київським державним психоневрологічним інститутом. Соціологічна проблематика пронизувала наукові пошуки вчених, об'єднаних в Етнографічному, Географічному, Антропологічному товариствах. Це був період поширення більшовицької ідеології в науці й практиці, що зумовило придушення, а згодом і ліквідацію немарксистської соціології. Певний час ще видавалися праці М. Ковалевського, П. Сорокіна та інших, але згодом домінуюче місце посіли теоретичні розробки марксистського напряму: «Теорія історичного матеріалізму: Популярний підручник марксистської соціології» М. Бухаріна (1921), «Соціальне життя людей: Вступ у марксистську соціологію» Л. Садинсь-кого (1923), «Марксизм і соціологія» С. Каценбогена (1926), «Соціологія шлюбу і сім'ї: досвід вступу у марксистську генеономію» С. Вольфсона (1929), «Основні питання марксистської соціології» С. Орансько-го (1929) та ін. Науковий плюралізм довше зберігався у прикладній соціології. Так, у 20-ті роки в Україні певні позиції займало фрейдистське вчення. Відомий фізіолог, професор А. Зелений, досліджуючи біологічні, фізіологічні, рефлексологічні аспекти суспільного життя, твердив про майбутню «соціофізіологію». Соціальні проблеми управління розробляв Всеукраїнський інститут праці (Харків). Тут були започатковані дослідження організації виробництва, підготовки кадрів, стимулювання і нормування праці. Ці дослідження засвідчили, наприклад, що одним із способів ухилення адміністрації від виконання рішень є перекладання своїх обов'язків на «творчу активність мас», що дріб'язкова опіка, надмірно деталізовані розпорядження завдають шкоди, оскільки рядовий працівник, боячись помилитися, постійно заглядає в інструкцію, що подовжує термін виконання завдання. У цьому інституті існував психологічний відділ, де застосовували тести професійного відбору та професійної орієнтації. Учені цієї установи займалися соціальною інженерією, під якою розуміли насамперед діяльність щодо вдосконалення організації виробництва з урахуванням соціальних чинників, спрямовану на забезпечення робочого місця, поліпшення умов праці робітників. Зокрема, застосовувалися так звані оперограми — креслення робочого процесу з нанесенням маршрутів і послідовності етапів обробки, з урахуванням обсягу роботи і необхідного для нього часу. Оперограма становила собою модель, сконструйовану на основі інженерного розрахунку. Відповідно визначали штат працівників, складали інструкції виконавцям, замовлення на обладнання, визначали мету і завдання діяльності людей. З кінця 20-х років на теорію та практику соціологічної (практично «марксистсько-ленінської») науки починають впливати сталінські «теоретичні» положення. До «вторгнення» Сталіна у філософію та соціологію вчені інколи дозволяли собі різні трактування предмета, теорії, структури, методології соціології, хоча виходити за межі марксистського напряму не ризикували. У цей час, правда, інколи висловлювалися сумніви щодо існування соціології як науки. Згодом Сталін вольовим рішенням «скасував» її, як і інші неугодні йому науки — генетику, психологію, кібернетику та ін. Теоретичне обґрунтування цього містить розділ «Про діалектичний та історичний матеріалізм» короткого курсу «Історія Всесоюзної Комуністичної партії (більшовиків)» (1938). З того часу найважливіші складові марксистської соціології (теорія формацій, класів тощо), основний понятійний апарат і категорії стали розглядати тільки на філософському та абстрактно-теоретичному рівнях. Соціологічні методи конкретного дослідження суспільства були не тільки вилучені з ужитку, а й протиставлені соціологічному знанню як знанню філософському. На конкретне вивчення процесів, явищ соціального життя було накладено сувору заборону. Соціологію було оголошено псевдонаукою, несумісною з марксизмом, ворожою йому. Фундаментальні та прикладні дослідження в цій галузі були фактично припинені. «Скасування» соціології як науки було зумовлено тим, що її принципи, теорія і методи пізнання та освоєння соціальної дійсності не вписувалися у сталінське волюнтаристське управління суспільством. Наукова соціологія була ворожою соціальній апологетиці. Офіційні, здебільшого «валові» економічні показники з року в рік демонстрували «зростання» добробуту людей, а соціальні, які відображали реальне задоволення потреб людей, демонстрували протилежне — зниження їх достатку, зростання соціальної напруженості. Тому соціальна міфологія була возведена в ранг науки, а реальна наука оголошена «буржуазною лженаукою». Соціологічна думка в СРСР (у тому числі й в Україні) приглушувалася до початку 60-х років. А праці з історичного матеріалізму аналізували соціальні явища, процеси на загальному, абстрактно-теоретичному, рівні, відірвано від реального життя. Філософський детермінізм, заперечення соціологічного мислення відкривали дорогу безмежному пануванню консерватизму в науці про суспільство.

Основні періоди історії розвитку соціологічної думки України.

Дыв. Вище

Поняття “культура” та “цивілізація” в «генетичній соціології» М.Грушевського.

"Генетична соціологія" являє собою теоретичний курс Грушевського, який він прочитав узимку 1920-1921 рр, в Українському соціологічному інституті. Цей курс у доповненому і переробленому вигляді було опубліковано окремою книгою у Відні під характерною назвою «Початки громадянства (генетична соціо­логія)» (1921).

Проблема "що таке суспільство та завдяки чому воно можливе" — основна проблема "генетичної соціології" М. Грушевського. Відправним моментом цього пошуку стало теоретичне усвідомлення та осмислення фунда­ментального соціокультурного здвигу, за визначенням М. Гру­шевського, "одного з великих переломів в провідних мотивах людства", що торкнувся усіх сфер людської життєдіяльності, ви­явився особливо виразно на початку нового сторіччя в індустріально розвинених країнах Заходу і дістав загальну назву "мо­дернізація". Сенс цієї трансформації людського суспільства полягає в універсальному переході від традиційних форм суспільності до індустріальних модернізованих, в традиційній термінології — розвинених капіталістичних суспільних і виробничих відносин.

Таким чином, загострюється серйозне питання: а що ж вза­галі робить суспільство суспільством, завдяки чому воно збері­гається? Іншими словами, виникає проблема соціальності та соціального порядку, ціннісних та нормативних систем, що за­безпечують нормальну життєдіяльність суспільства.

Центральною ідеєю "генетичної соціології", що дає право говорити про неї як про цілком оригінальну й сучасну соціологічну концепцію розвитку соціальності, є теоретичне обгрунтування законів трансформа­ції людського суспільства та суспільності. Це було гідною від­повіддю вченого на сучасний йому виклик часу, суть якого полягав, за визначенням Грушевського, в "реакції проти інди­відуалізму і класовості новійшого "цивілізованого" ладу та по­вороту до колективізму і солідарності".

Механізми соціальної еволюції. Процеси соціальної інтеграції та диференціації.

Аналізуючи соціальні факти того часу та дослідження соціаль­ної еволюції в минулому, вчений доходить висновку про вирі­шальну роль у вічних змінах людського життя невпинної конкуренції індивідуалістських та колективістських тенденцій і пе­ріодичного чергування переваги то одних, то других.

Завдання дослідження — показати процес переходу людського життя до організованого колективу — родо-племінного, розклад цього колективу під натиском індивідуалістських тенденцій, які при­водять до класового устрою, на котрім виросло соціальне жит­тя «цивілізованої доби», й переходу до цієї стадії суспільного життя.

Науковий об'єкт своєї дослідницької концепції М. Грушев­ський визначає як вивчення початків соціальної організації у її "передісторичних" формах, дослідження "зав'язок" суспільного життя, розвитку його форм, починаючи від найбільш простих і примітивних, та тенденцій і закономірностей, що визначають еволюцію цих простих форм у більш складні.

Застережуючи певну умовність своєї класифікації, вчений виділяв три основні фактори, що більш-менш стало діють у різних співвідношеннях протягом усієї людської історії, — бі­ологічний, психологічний та економічний. Біологічний фактор переважає на початку суспільної еволюції, тим самим обмежуючи вплив інших факторів.

Справа справжньої соціальної науки — встановлю­вати та досліджувати "типові для людського соціального роз­витку становища" та "тенденції певної одностайної еволюції в кожній з функцій людського життя". Ці тенденції безумовно, існують, і саме вони, на думку Грушевського, можуть бути підведені під категорію емпіричних зако­нів.

Вчений виділяє такі діючі в суспільстві закони-тенденції, як самоохорона роду, постійна диференціація, спадковість, ви­живання найбільш пристосованих (біологічні), наслідування, вибір (психологічні), залежність попиту й пропозиції, поділ праці (економічні). Ці закони-тенденції надають усьому со­ціальному процесові, за висновком Грушевського, той ритм і ту загальність, котрі рішуче виводять соціологію за межі суто описових завдань і роблять її теж справжньою наукою про певні загальні й постійні тенденції і форми соціального роз­витку.

Постійно наголошуючи на небезпеці абсолютизації законів-тенденцій розвитку суспільності, Грушевський вичерпно фор­мулює завдання соціології як науки: «..Відкидаючи випадкове і вибираючи основне і по­стійне, вибрати те, що становить властиву основу сього ритму (ритму соціального процесу), те, що стремить до по­вторюваності, до постійності».

Стадії розвитку суспільності. Причини становлення державності, її вплив на соціальні процеси.

"Те, що ми називаємо громадянством чи суспільністю, себто організоване людське множество, об'єднане почуттям своєї солідарності і організованими формами свого співробітництва, чи воно завсіди і скрізь, у всіх краях і у всіх народів повставало в одних і тих самих, бодай приблизно по­дібних початків і розвивалось одностайно, вповні чи приблиз­но, переходячи в повній послідовності коли не вповні тотожні, то бодай приблизно подібні організаційні форми співжиття і кооперації" далі, розкриваючи другу сторону цього питання: "Чи походить соціальний розвиток людей з одного джерела, з одного кореня?.. Чи навпаки — людство склалось з різних пород, які в дальнім своїм пожитті мішались, зближувались, уодностайнювались?"

В концепції "генетичної соціології" Грушевський нама­гається послідовно впроваджувати свій методологічний принцип органічного синтезу основних факторів розвитку людського сус­пільства — біологічного, психологічного та соціального. З точки зору верховенства цього підходу він структурує величезний етнологічний та історико-культурний матеріал, виділяючи такі три основні стадії розвитку суспільності: початки суспільної організації, племінно-родова організація та процеси її розкладу, що знаменують собою перехід до класово-державного укладу.

Перша стадія розвитку суспільності характеризується перевагою біологічних факторів розвитку досоціальних форм організації та відокремленням людини й люд­ського колективу зі сфери тваринного існування з подальшим поглибленням дії соціального та психологічного факторів. Вступають у дію також економічні фактори об'єднання людей у такі первинні форми суспільності, як рід, скупина, плем'я у первіс­ному колективі. Діють також морально-регулятивні функції різних культів, тотему, формуються звичай, традиція, зародки моралі. Глибокі зміни відбуваються у сфері родинних відносин та формах сім'ї, що шляхом тривалої еволюції, яка проходить неоднаково у різних народів, веде до класичного "цивілізованого" подружжя.

Друга стадія характеризується пануванням племінно-родо­вої організації та процесами її поступового розкладу під впливом економічної диференціації, розвитком особистої власності та відокремлення родини чи родинної сім'ї із загалу племені. Фор­мується влада та соціальні верстви, яким вона належить, — військова аристократія, цивільні та релігійні авторитети.

Процеси розкладу племінно-родової організації неминуче приводять до формування класової держави, що й знаменує собою наступ третьої стадії розвитку суспільності.

Грушевський розглядає типи переходу до класово-держав­ного укладу в різних культурах та в різних народів, аналізує головні явища-тенденції у формуванні класової держави — на­ростання індивідуалізму проти колективістських засад спільно­сті, всесторонньої нерівності проти егалітарності племінного братства, егоїзму проти групової солідарності. Розвиток класо­вої держави супроводжується, за Грушевським, також появою нових релігій і культів, що легітимізують новий статус-кво, виникненням героїв і "кращих людей", поділом суспільства на чітко сформовані соціальні верстви з монархом нагорі.

Генезис українського суспільства та форм суспільності.

Займаючись питанням української національно-культурної осібності, Грушевський розробляв деякі загальні методологічні проблеми теорії національної та соціальної ідентичності. Зокрема це система факторів формування національно-культурної ідентичності та національної самосвідомості. Серед головних факторів він виділяє спільний історичний шлях розвитку, етнічне походження, мова, самоусвідомлення своєї приналежності до певної культурно-історичної спільноти.

Культура - один з найбільш стабільних чинників історичного процесу, а соціальний культурний процес становить провідну грань, яка пов'язує в одну цілість історію українського життя. Культура як соціальний факт породжена всією повнотою буття, реальними зв'язками людини і природи, відбиває в собі зумовлений природою і сукупністю соціальних відносин характер способу мислення, світовідчування людини.

У концепції Грушевського соціальні факти виступають основою соціальної інституалізації: мораль, звичаї, релігія, традиція, культура є ланками, що зв'язують сторичний процес, та субстратом соціальної єдності. Соціальним фактам притаманна здатність солідаризувати народ у соціальні форми, ідентифікувати його.

Культура у Грушевського виступає критерієм самоідентифікації народу. На думку вченого, дві сили зустрічаються в історії - народ і територія, а внаслідок такої взаємодії виникає культура. Звідси випливає, що суб'єктом історії може бути тільки народ, а процес творення народом культури водночас є історичним процесом.

Проте культура у концепції Грушевського не протистоїть природі, а є її продовженням, впливаючи на характер культури, на спосіб життєдіяльності народу.

Культура, поряд з релігією і мораллю, є духовним фактором, який надає неповторності народу.

Критика марксизму, соціального дарвінізму та анархізму в розумінні походження, сутності і майбутнього суспільства, держави, власності І.Франком.

І.Франко вважає «внутрішнє соціальне рабство», поряд з яким взагалі нічого не означає незалежність політична.

Замислюючись над джерелом і рушієм еволюційного процесу в суспільстві, І.Франко схильний визнати, що «боротьба за існування — се головна движуча сила еволюції в світі істот органічних»[23]. Людина підвладна загальним законам еволюції. Захоплений ідеями соціалізму, І.Франко вважає, що еволюція суспільного ладу можлива за умови еволюції поняття «органічна істота—тварина—людина». Коли люди стануть «тільки людьми», то у їхньому суспільстві все буде по-людському, бо люди перестануть бути «панами і слугами». Лише такі свідомі своєї «людськості» люди зможуть створити вільну громаду — суспільство вільних особистостей, де немає необхідності насильства, диктатури, обмеження свободи. Держави не буде у такій громаді, бо «над народом не буде управи згори, а сам народ здолу (т.є. від громад) управляє сам собою, працює сам на себе, сам образується і сам обороняється»[24]

Можна сказати, що ці й подібні думки І.Франко прочитав у тогочасних теоретиків суспільного поступу — Спенсера, Лассаля, Маркса, Енґельса чи інших, що це не є переконання самого мислителя. Проте важко повірити, що молодий І.Франко публікував думки, у які сам не вірив, яких сам не поділяв. Чи не про це свідчить його ув'язнення? З юних літ Франка-мислителя хвилювала доля своєї країни, свого народу. Щоденні спостереження над життям талановитого й працелюбного народу змушували Франка-будителя національної свідомості шукати шляхів поступу і вказувати їх широкому загалу.

Суспільний прогрес — явище неоднорідне і нерівномірне, часто на цьому шляху люди втрачають багато позитивних надбань, хоча по дорозі вперед «знаходять все щось нового». Поступом на шляху еволюції людства І.Франко визнає поділ праці, адже він веде до прискорення процесу праці, її вдосконалення.

Однак Франка-філософа хвилюють насамперед внутрішні пружини поступу — самопочуття людини. Він ілюструє це, порівнюючи людину- лісовика і людину, яка живе серед інших людей, тобто представника цивілізованого світу. Лісовий чоловік, «що має, те все зробив собі сам, і не потребує нічого більше. В тім, що робить, він звичайно не потребує помочі інших... Його зв'язок з громадою, державою чи народом майже не існує»[25]. Цей стан для такої людини є цілком задовільний. Важливо те, що вона цілком щаслива, насолоджується своєю свободою. Цивілізація ж призвела до того, що «освічений чоловік мусить дбати про завтра, про ближче й дальше будуче своєї рідні, своєї громади, свого краю, своєї держави — тисяч і мільйонів людей, яких він у своєму житті не бачив, не знає... Він поносить жертви і тягарі для цілей, яких найчастіше не розуміє»[26]. Отже, якщо вимірювати суспільний поступ мірилом щастя і свободи людини, то XX ст. порівняно з первісним людським існуванням у самотині аж ніяк не е прогресивне. Людина втратила свою свободу, стала рабом суспільних відносин, вона глибоко страждає і не може бути щасливою.

Виходячи з теорії еволюції видів Ч.Дарвіна, історики стверджують, що «вся людська історія — це ненаситна боротьба, ведена різними способами, а все для єдної цілі, аби удержати себе і своє потомство». Поступ у тому, що в цій боротьбі виживають сильніші, краще пристосовані до умов. Неминучим витвором боротьби за існування є нерівність, насамперед не нерівність людей. Отже, сама природа дбає, щоб серед людей не було рівності. За дарвіністами, підсумовує І.Франко, свобода боротьби повинна бути основою людської політики. Милосердя для слабих, поневолених — це, за такою теорією, фальшиве почуття, противне природі і шкідливе для природного розвитку.

Як бачимо, мислитель підкреслив основний недолік теорії еволюції видів — її антигуманний характер, оскільки така теорія прирівнює життя людей до життя «щупаків у воді та вовків у лісі».

Неприйнятним видається І.Франкові й те, як тлумачать суспільний поступ анархісти та комуністи. Комунізм не може сягати приватного життя людини: «Кождий чоловік бажає мати собі для відпочинку свій власний кутик, де би міг бути собі зовсім свобідним і не стісненим навіть своїми найближчими приятелями». Комуністичні ідеї важко здійснити, визнає І.Франко, адже люди дуже різні, мають неоднаковий рівень розвитку, та й повна спільність власності на землю не є можливою[27].

К.Маркс, який відстоював спільну власність усіх працівників на знаряддя, засоби і продукт праці як запоруку прогресивного суспільного ладу, не змалював цього устрою в деталях. Це зробили його послідовники. Таким устроєм, на думку німецьких соціал-демократів, пише І.Франко, має бути народна держава - «у ній через своїх вибранців панував би весь народ, у ній не було б ні визиску, ні кривди, ні бідності, ні темноти». Описуючи цю «прогресивну» державу, як її собі уявляли учні Маркса, І.Франко вирішує, що у такому майбутньому устрої соціальної демократії є багато привабливого для бідних людей, насамперед турбота держави про кожного свого громадянина. Але чим обертається насправді ця турбота? Сила такої турботливої держави, — пише І.Франко, — «налягала би страшенним тягарем на життя кождого поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кождого чоловіка мусила би щезнути, занидіти... Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, а лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовою муштрою, казенною. Люди виростали би і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційнних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою»[28].

Читаючи такі слова, бачимо, що І.Франко чітко зрозумів суть марксистського вчення про державу, що красномовно засвідчила радянська соціалістична дійсність. Зрозумів він і те, що керманичі такої держави-тюрми матимуть «таку величезну власть над життям і долею міліонів своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти»[29].

Як бачимо, мірилом поступу суспільства для І.Франка назавжди залишилися щастя і свобода людини. Він був глибоко переконаний, що «...само багатство, сама наука, сама штука не може дати чоловікові повного щастя. Наскільки чоловік може бути щасливим у житті, він може се тільки в співжитті з іншими людьми, в родині, громаді, нації. Скріплення, утончення того почуття любові до інших людей, до родини, до громади, до свого народу — отеє основна підвалина всякого поступу: без неї все інше буде лише мертве тіло без живої душі в ньому»[30].

Розглядаючи проблеми прогресу людства, які на той час були предметами дискусій, І.Франко доходить висновку, що кожне їх вирішення мас свої недоліки і не може розглядатись як панацея від усіх суспільних лих. Він вважає, що повного громадського щастя, повного раю на землі люди не досягнуть ніколи. Свою працю «Що таке поступ?» він закінчує такими словами: розвитком людства керують два фактори — голод і любов. Голод він розуміє як матеріальні та духовні потреби людини, а любов — як почуття, що поєднує людину з іншими людьми. А людського розуму, каже він, серед цих факторів немає і, напевно, ще довго не буде. Це аж ніяк не означає, що в соціальній філософії І.Франко був песимістом. Він закликає до дії, до науки і праці. У тій же роботі І.Франко пише: «Але се ще не рація, щоб ми закладали руки і байдужо дивилися, як міцний душить слабого, як богач кривдить та висисає бідного, як одиниці кривдять та руйнують сотки й тисячі людей. Чи буде, чи не буде з того рай на землі, а ми борімося з кождим поодиноким лихом, з кождою поодинокою кривдою та дбаймо заразом не лише про те, аби побороти її в тім однім випадку, але також про те, аби по змозі заткати джерело подібного лиха й на будуче»[31]

Іван Франко-гуманіст не сприймає вчення дарвіністів про вовчу боротьбу в громаді людей, тобто про боротьбу видів, яка є і джерелом, і рушієм еволюції і у природі та суспільстві. 0сновна підвалина суспільного поступу, за І.Франком, не боротьба класів, а милосердя і любов до інших людей. Щодо земної цивілізації в цілому, то мислитель вважає, що і в природі, і в розвитку людства поступ забезпечують два керманичі, як їх визначив Й.Гете, — голод і любов.

І.Франко виступав за еволюційний розвиток суспільства, розвиток, пов'язаний з волею, старанням та працею людей, розвиток без суспільних потрясінь, бунтів, революцій і повстань. І.Франко сповідує філософію науки, філософію праці, філософію поступу. Він справді є син народу, що вгору йде. Його девізом є Праця, Щастя і Свобода. Він є пролог, не епілог.

Отже, в розумінні ідеї суспільного прогресу І.Франко виділяє насамперед людину, рівень задоволення її матеріальних і духовних потреб. Це неможливо без миру й злагоди між людьми, як неможливий без цього стан щастя і окремої людини, і суспільства в цілому. Шлях до добробуту і щастя лише один — через свободу людини і гарантію її людських прав.

Характеристика системи соціологічного знання та його структурних елементів у праці М.Шаповала “Загальна соціологія”.

Найбільш відомі праці М. Шаповала: "Загальна соціологія", "Українська соціологія", "Соціологія українського відродження", "М. П. Драгоманов як ідеолог нової України" та ін.

Як політичний діяч і вчений, М. Шаповал відзначав велику роль соціології як науки для вирішення проблем відродження України. Основним завданням створеного ним Українського інституту громадознавства він вважав вивчення та глибокий аналіз соціальних процесів, форм людських організацій; ви­вчення детермінанти поведінки соціальних груп і особистостей.

На думку вченого, соціологія - це практична наука про су­спільство, що дає можливість свідомо керувати ним.

Структурні елементи соціологічного знання:

• загальна соціологія, що вивчає загальне в соціальних процесах і соціальних відносинах;

• соціографія, котра досліджує та описує соціальні явища в конкретних історичних умовах;

• соціотехніка, яка пропонує конкретні програми розвитку й керівництва суспільством у майбутньому на основі знання про минуле та про теперішній стан суспільства.

У роботі "Загальна соціологія" М. Шаповал аналізує основні поняття соціології - суспільство, соціальний акт, скупчення тощо. Суспільство — це сукупність людських взаємовідносин, структуроутворювальними елементами та чинниками якої є соціальний акт, що передбачає взаємо­стосунки людей, дію одного й реакцію іншого — безпосередню чи просторову. Соціальний акт діє через органи чуття, що реагують на зовнішні подразнення, які передає людина людині специфічними передатчиками.

Передатчики бувають символічні, чи знакові та фізичні.

Постійне повторення соціальних актів робить поведінку людей стандартизованою, передбачуваною. На цій підставі формуються соціальні групи та спільності ("скупчення"). Вони розподіляються на такі:

• реальні (родина, держава);

• статистичні (інваліди, руді та ін.);

• фіктивні (утопічні суспільства, відьми, лісовики);

• прості, що об'єднуються за однією ознакою (профспілки, партії);

•  складні (комулятивні), тобто верстви, що утворюються на основі декількох ознак (нації, класи);

• організовані (партія, парламент, фракція);

• неорганізовані (діти, літні люди, чоловіки, жінки);

• короткострокові (черга, натовп на вулиці) та ін.

Головним завданням соціології як науки є вивчення при­чинових зв'язків між соціальними явищами та процесами. На суспільне життя впливають різноманітні чинники, що їх уче­ний класифікує на такі групи:

• космічні (клімат);

•  біологічні - зовнішні (тваринний і рослинний світи) і внутрішні (інстинктивні та свідомі мотиви людської діяльності);

• психічні (знання, вірування, ідеї, почуття);

• соціальні (розподіл праці та витвори людської діяльності -мова, культура тощо). Соціальні чинники М. Шаповал поділяє на дві групи:

-соціальні форми (скупчення)-це продукт історичного роз­витку суспільства. Наприклад, держава, що є сукупністю соціальних сил, розташованих на замкненій території, із власною системою виробництва, поділом праці, обміном, що породжує організацію людської діяльності;

- соціальні витвори - це результат діяльності соціальних спільнот людей у науці, освіті, мистецтві, вихованні, політиці. Одним із найважливіших соціальних витворів є мова як основ­ний засіб соціалізації, нагромадження та переданні людського досвіду.

Специфічним чинником і суб'єктом діяльності, а також системи відносин, є індивід. Окрема людина - це складний організм, який несе багатий потенціал і започатковує численні соціальні процеси та явища. Людина - це самоорганізована система, котра складається з біологічних, фізіологічних, психологічних і соціальних механізмів діяльності. Особис­тість, за визначенням ученого, - це сукупність вроджених і набутих психічних якостей та відповідних соціальних ролей.

Індивіди діють не самі по собі, а в об'єднанні з іншими, утворюючи в процесі взаємодії нові соціальні групи, колекти­ви чи соціальні сили.

Микита Шаповал одним із перших в українській соціо­логії детально розглянув рушійні сили розвитку суспільства. Характерною рисою його соціології є практична спрямо­ваність, пов'язана з орієнтацією на вирішення конкретних соціальних проблем.

Загальна соціологічна теорія.

Загальна соціологічна теорія розглядає: суспільство як цілісний організм, систему соціальних механізмів, місце і роль основних соціальних зв'язків, формулює принципи соціального пізнання, основні методологічні підходи до соціологічного аналізу (системний аналіз, стратифікаційно-класовий підхід, генетичний аналіз, комплексний конкретно-історичний підхід, аналіз соціальних явищ у їхній взаємодії з іншими), визначає місце людини як істоти соціальної.

Соціологія як наука: предмет, структура, функції.

Объект социологического познания – вся совокупность связей и отношений, которые носят название социальных. Поскольку эти связи и отношения в каждом конкретном национальном объекте всегда организованы особым образом, объект социологического познания выступает как социальная система и иначе выступать не может. Обычно под системой понимается определенным образом упорядоченное множество элементов, взаимосвязанных между собой и образующих некоторое целостное единство. Социальная система – сложно организованное, упорядоченное общественное целое, включающее взаимосвязанные социальные институты, общественные группы, индивиды. Социальной системой может выступать и отдельная личность, если она характеризуется с точки зрения многообразия ее отношений с внешним миром и целостности самоорганизации. Задачей социологической науки являются типологизация социальных систем, исследование связей и отношений каждого типологизированного объекта на уровне закономерностей, получение конкретного научного знания о механизмах их действия и формах проявления в различных социальных системах для целенаправленного управления ими. Таким образом, понятия социального, социальных связей и отношений и способа их организации служат исходными для раскрытия особенностей объекта социологического познания, а социальных закономерностей – для определения предмета социологической науки.

Следовательно, социология – это наука об общих и специфических законах и закономерностях развития и функционирования исторически определенных социальных систем, наука о механизмах действия и формах проявления этих законов и закономерностей в деятельности личностей, социальных групп, общностей, классов, народов.

Важнейшим, ключевым для социологии выступает понятие социального. Представления о социальном сводятся к следующим вариантам: а) социальное – то же, что и общественное, т.е. качество, характеризующее общество, свойственное обществу в отличие от природы; б) социальное – не общество вообще, а то, что происходит в социальной жизни общества. Социальное здесь сводится к социальным отношениям.

Итак, если объектом социологии выступает социальное, социальная реальность в настоящем, прошлом и будущем, то можно констатировать следующее: при отождествлении социального с общественным объектом социологии выступает по существу все общество, общественная жизнь человека.

Следовательно, объекты социологии – все социальные системы или социальные отношения, т.е. та или иная реальность: личность, семья, коллектив, группы, общество как система, мировое сообщество и т.п.

(Лапин. Предмет и методология социологии)

Социология возникла в ответ на двоякую потребность социальных субъектов Нового времени: в синтезирующем знании о новом обществе как целостном объекте, который возникает в результате действий множества субъектов; в таком специализированном знании, которое соединяет теорию с эмпирическим обоснованием и позволяет субъектам достигать практических успехов. Эта потребность имела интернациональный характер.

Социология как специализированная область научного знания возникла в 20-70-х годах XIX в. - первый этап ее становления олицетворяют О. Конт, Г. Спенсер, К. Маркс. Его можно назвать этапом ранней теоретической классики в социологии.

Конт: Предмет социологии — общество в его целостности, основу которой образует всеобщее согласие. Это согласие, в свою очередь, опирается на единство истории человечества и самой природы человека. Ключом социологической концепции Конта служит формула: "рациональная координация основного ряда разных событий, соответствующая единому замыслу".

Спенсер: предмет социологии - общество как социальный организм, в котором дифференциация сочетается с интеграцией благодаря естественной эволюции его социальных институтов.

Маркс: предмет марксистской социологии составляет общество как органическая система, которая развивается в направлении целостности через классовую борьбу и революции.

Итак, основатели социологии сходились в том, что ее предмет - общество как целостная реальность, но различались в понимании структуры общества и его динамики, особенно - его перспектив. Предмет социологии еще не имел адекватных методов эмпирического исследования.

Второй, завершающий этап ее становления и начало ее институционализации охватывает период с 80-х годов XIX в. до первой мировой войны. Он запечатлен в произведениях Ф. Тенниса, Э. Дюркгейма, М. Вебера. Это этап ранней теоретико-методологической классики. Его характеризует разработка методологии социологических исследований, т.е. осознания подходов к их объекту и способов получения эмпирических данных о нем, взаимное соотнесение теоретической и методологической компонент социологического знания, включая эмпирическую его составляющую.

Теннис: предмет социологии образуют все виды социальности, общности и общество; их основу составляют взаимодействия людей, движимых волей. Но содержание этой воли, ее источники им не были выяснены.

Дюркгейм: предмет социологии есть общество как объективная совокупность институтов, определяющих тип солидарности, изучать который следует на основе социальных фактов, выявляемых с помощью объективных методов.

Вебер: главная задача социологии состоит в том, чтобы понять внутренние смыслы своих объектов (будь то общество, организация или индивид), их значения для людей; это должна быть не позитивистско-описательная, а понимающая социология. Поэтому для Вебера предмет социологии есть целостная совокупность смыслов социальных действий, значений социальных отношений и их структур для субъектов действий. Эти значения выявляются с помощью процедур типизации эмпирической реальности (ее сопоставления с идеальными типами) и другим способами.

Одновременно в немецкой социологии сформировался и крайний вариант методологизма: метод социологии как замена ее предмета, или формальная социология Зиммеля. Предметом социологии он считал чистые формы становления социального, или обобществления, образующиеся при взаимодействии индивидов в любой сфере общества. Это вполне реальные формы: господство, подчинение, соперничество и др. Но, по Зиммелю, изучение специфического содержания этих форм - дело частных общественных наук. Социологию же они должны интересовать как таковые, в чистом виде. Более того, социология должна сосредоточиться на процессе абстрагирования чистых форм. Но это, по сути, дело не социологической, а философской методологии. Таков неизбежный результат попыток свести предмет социологии к методологии.

Третий этап образует зрелая теоретико-методологическая классика. Она представлена в трудах П. Сорокина, Т. Парсонса, Р. Мертона, ряда французских, английских, немецких социологов, работавших в период от первой мировой войны до 70-х годов XX в. На этом этапе достигает своей зрелости взаимосвязь предмета и методологии социологии. Это происходит как вследствие начала зрелой фазы наиболее либеральных обществ (США, Англия), так и благодаря интенсивному развитию самих социологических теорий, методик, техник и процедур эмпирических исследований.

Сорокин: предметом социологии является общество как реальная совокупность взаимодействующих людей, в которой положение (статус) социального субъекта зависит от его действий в институтах социальной мобильности.

Парсонс: предмет социологии составляют системы социального действия, специфичные для каждого общества и выявляемые с помощью структурно-функционального подхода. В этом определении предмет социологии замыкается на методологию структурно-функционального анализа. А сама эта методология опирается на исходное положение о таком соотношении теории и эмпирических фактов, в котором истинная теория соответствует фактам, а факт есть эмпирически проверяемое утверждение о явлениях в терминах концептуальной схемы, которая строилась как максимально универсальная.

Вторая форма зрелого этапа классики - проблемно-прикладная.

Чикагская школа: Предмет ее исследований - социальные проблемы, жизненно значимые для населения Чикаго и всего американского общества: социальная ситуация и установки личности, урбанизация и семья, социальная дезорганизация, отклоняющееся поведение, преступность и др. Они разработали оригинальные методики и техники эмпирических исследований, многие из которых стали стандартными и широко применяются в мировой социологии.

Третью форму данного этапа социологии можно охарактеризовать как методологически ориентированное расщепление предмета социологии на субпредметы. Символический интеракционизм Джорджа Мида, теория социального обмена Джорджа Хоманса и Питера Блау и др. Методологически ориентированное исследование предмета стало принципом деятельности немецких социологов

Франкфуртской школы (40-60-е годы). Образцом их работы служит теоретико-эмпирическое исследование "Авторитарная личность" (1944—1950), выполненное под руководством Адорно. Предметом исследования стали черты личности, предпочитающей авторитарный режим; их изучение опиралось на теоретико-методологические концепции неомарксизма и потребовало разработки специальных методик для получения необходимых эмпирических данных.

Период с 80-х годов до настоящего времени можно охарактеризовать как четвертый, постклассический или современный этап. Возникли новые понимания предмета социологии, альтернативные классическим: в центре оказывается не общество как целостный объект, а социальный субъект как активное действующее лицо, как актор социальных процессов, изменений. Среди приверженцев и разработчиков этого подхода - Турен, Бурдьё, Арчер, Гидденс.

Возникли вопросы: как быть с классическим пониманием предмета социологии? Оно отвергается или же сохраняется, но нуждается в дополнении, развитии? Предмет социологии историчен, он изменяется, становится более сложным и противоречивым, изменяется и ее объект.

Определения предмета в учебниках:

Смелзер: "Социологию можно определить как научное изучение общества и социальных отношений".

Гидденс: "Социология - это изучение общественной жизни человека, изучение групп и обществ"; "Социологию можно определить как систематическое изучение человеческих обществ, в котором особое внимание уделяется современным индустриальным системам".

Ядов: "Социология - это наука о становлении, развитии, изменениях и преобразованиях, о функционировании социальных общностей и форм их самоорганизации: социальных систем, социальных структур и институтов; это наука о социальных изменениях, вызываемых активностью социального субъекта; наука о социальных отношениях...; наука о закономерностях социальных действий и массового поведения".

Эфендиев: "Социология изучает общие принципы воспроизводства (функционирования) и изменения основных (простых и сложных) форм социальных взаимодействий на основе широкого привлечения эмпирических данных, фактов реальной жизни, выделяя повторяющееся, устойчивое в различных сферах общественной жизни".

Все эти рабочие определения предмета социологии характеризуют предмет социологии в связи с ее методологией: западные авторы кратко отмечают ее научность, российские авторы дают более подробную расшифровку структуры социологического знания и способов его получения. Множественность теорий и методологий, существующих в современной социологии, повышает роль общенаучных ее оснований. Соответствующие характеристики можно так резюмировать: предмет социологии — социальная деятельность человека, социальные отношения и процессы, общности и общества как целостные системы, их функции и структуры; социология изучает состояния и динамику своего предмета, опираясь на социальные факты и эмпирические данные, получаемые с помощью социологических, а также иных научных подходов и методов.

Социальное в широком смысле - все, что касается общества, синоним слова общественное. Социальное в узком, специальном социологическом смысле - это взаимоотношения между субъектами, возникающие в процессах их действий и взаимодействий по поводу их статусов в социальной среде - малых и больших группах, общностях и организациях, обществе в целом.

Реален ли предмет социологии? Еще одним критерием научности является объективность, т.е. обоснование реального существования предмета науки в качестве объекта, обладающего собственными свойствами и отношениями.

Социальный или социологический реализм утверждает, что общество есть реальность особого рода, отличная и даже независимая от реальности составляющих его индивидов. Такой позиции придерживались основатели социологии.

Социальный или социологический номинализм считает, что реальны лишь составляющие общество индивиды, а само общество не образует особой реальности. Ярким представителем этого подхода был противник Дюркгейма, "психологист" Тард. Для него социология тождественна интерпсихологии, а подражание (в форме обычая, моды) составляет основу социаль-

ности.

П. Сорокин: "Общий вывод из всего сказанного о социологическом реализме и номинализме таков: ни то, ни другое из этих течений неприемлемо. Общество, как совокупность взаимодействующих людей, отличнаяот простой суммы невзаимодействующих индивидов, существует. В качестве такой реальности sui generis оно имеет ряд свойств, явлений и процессов, которых нет и не может быть в сумме изолированных индивидов. Но, вопреки реализму,- общество существует не "вне" и "независимо" от индивидов, а только как система взаимодействующих единиц, без которых и вне которых оно немыслимо и невозможно, как невозможно всякое явление без всех составляющих его элементов".

Итак, в качестве синтезирующего противоположные подходы П. Сорокин обосновывает положение об обществе как совокупности взаимодействующих индивидов.

Вебер, Парсонс: Общество и индивиды реальны, поскольку реальны социальные действия и взаимодействия индивидов. - основание релятивного реализма как методологического подхода в общей социологии.

Ещё один признак научности социологии - наличию специальных методов, обеспечивающих получение научной информации о ее предмете. В чем состоит их научность? Прежде всего в том, что они достаточно надежно позволяют получать объективную информацию о проблемах, относящихся к предмету социологии. То есть информацию, не зависящую от субъективных свойств того или иного социолога, если он действует профессионально, используя научно обоснованные, валидные методы.

Функции социологического знания

Социологическая наука достигла сегодня определенной зрелости, сформировались ее основные функции в обществе: познавательная, образовательная, прикладная.

Функцию познания социальной реальности обеспечивают следующие компоненты социологии. Методологические подходы: способы отношения к обществу как объекту изучения, правила построения социологических теорий и методов изучения общества и его регулирования; их плюральный, преимущественно дихотомичный характер - реализм или номинализм в отношении к обществу как объекту, рационализм или эмпиризм в способах его изучения, количественные или качественные методы получения эмпирических данных - одни видят в этих полярностях непреодолимые противоположности, а другие - крайние точки, между которыми выстраивается множество реальных методов. Общетеоретические концепции: целостные, логически непротиворечивые объяснения существенных связей общества, оперирующие базовыми понятиями социологии как науки; для современной социологии характерен не только методологический, но и теоретический плюрализм, означающий равный научный статус различных, подчас противоречащих друг другу концепций; это связано с существованием в обществе сложных проблем, которые имеют не одно, а несколько решений – каждое из них может иметь свое теоретическое обоснование, свой стратегический прогноз и набор гипотез. Частные теории, или теории среднего уровня: опираясь на общую методологию и теорию, логически последовательно и в соответствии с имеющимися социальными фактами и эмпирическими данными объясняют взаимосвязи в конкретных сферах общества (семья, образование, молодежь, труд и др.), выявляют их ключевые противоречия, проблемы, конструируют гипотезы и прогнозные варианты решений. Методы, техники, процедуры получения эмпирических данных об исследуемых объектах, социальных проблемах и способах их решения. Базы данных и архивы данных: первичная информация, хранящаяся на магнитных носителях, подготовленная для многократной обработки с помощью современной вычислительной техники, а также обработанная и представленная в виде таблиц, графиков и иных форм. Эмпирические обобщения, системы социальных фактов: обобщения на основе эмпирических данных, позволяющие выявить социальные факты и их системы, существенные взаимосвязи в объекте, предложить рекомендации по их использованию, перейти к теоретическим обобщениям среднего уровня и т.д. Совокупность этих компонентов образует исследовательский цикл. В полном объеме он выступает вначале как программа (проект) фундаментального исследования, которая последовательно реализуется. Исходя из обоснованного теоретико-методологического подхода, выявляется значимая проблема, определяются объект и предмет изучения, обосновываются гипотезы; затем разрабатываются соответствующие методы, техники, процедуры исследования, на основе полученных достоверных эмпирических данных об изучаемом предмете строятся эмпирические обобщения, которые преобразуются в системы социальных фактов, формулируются выводы, теоретические обобщения среднего или более высокого уровня; обнаруживаются новые проблемы.

Растущее и дифференцирующееся социологическое знание организуется в виде совокупности дисциплин. Дисциплинарная организация отвечает сразу двум функциям социологического знания: она выступает как естественный результат процесса познания и как предпосылка социологического образования молодежи. Наиболее четко она фиксируется в контексте второй, образовательной функции, поскольку этого требуют условия учебного процесса. Верхний уровень составляют дисциплины общего характера: история социологии; методология и методика социологического исследования; общая социология, направлениями которой являются социетальная социология, социология личности, теория социализации, социология коммуникаций, социальная стратификация и мобильность, социальные институты и организации, социальные процессы и изменения и др. Средний уровень включает дисциплины частного характера: социология культуры; социология семьи; этносоциология; социология религии; социология города; сельская социология; социология труда и экономическая социология; социология науки и образования; социология управления; политическая социология; социология международных отношений; социальное прогнозирование и проектирование и др. На нижнем уровне представлены прикладные дисциплины: социология менеджмента; социология маркетинга и рекламы; теория и практика социальной работы; социальная информатика и др.

Прикладная функция социологии означает ее участие в решении практических проблем и задач социальной жизни. На это специально ориентированы прикладные дисциплины, но в этот процесс вовлечены и другие уровни и слои социологического знания.

Світоглядний та теоретичний плюралізм в сучасній теоретичній соціології.

Т. Кун («Структура научных революций»): парадигма – дисциплинарная матрица, в рамках одной научной картины мира обеспечивающая способы постановки и решения научных задач. Она представлена совокупностью знаний, методов и ценностей, разделяемых членами научного сообщества. С современных позиций, ведущие направления в социологии нередко называют парадигмами. В этом случае присутствует желание подчеркнуть их определяющую роль на определенном этапе развития социологического знания. К макросоциологии принято относить: организмический эволюционизм, структурно-функциональный анализ, теории социальных систем и конфликтов, интегративную социологию и ряд др. К микросоциологии – бихевиоризм, психологическую социологию, теорию социального обмена, символический интеракционизм и др. Это – традиционный взгляд на историю теоретической социологии.

Дослідницька традиція – сформована протягом тривалого часу система теоретичних положень та концепцій, пов’язаних спільними уявленнями про дослідницьку сферу і побудованих на схожих методологіях.

Дослідницька перспектива – певна теоретична орієнтація, установка, що полягає в розробці певних напрямів дослідження.

Плюрализм - это не столько признание необходимости множества мнений и их борьбы, сколько отражение многообразия форм бытия, социальной организации общества. Суть П. в признании им противоречий как источника социального прогресса, стимулировании многообразия общественной жизни с вытекающими отсюда оппозицией, конфликтами и конкуренцией. Противоположностью П. является монизм, признающий единую основу всего сущего.

Дж. Ритцер определяет полипарадигмальный статус современной социологии через 3 господствующие парадигмы.

1) ПАРАДИГМА СОЦИАЛЬНЫХ ФАКТОВ: Образец: теория Э.Дюркгейма. Предметная область: социальные факты, социальные структуры и институты. Методы: опросные, исторического сравнения. Теории: структурно-функциональные, конфликта, системные.

2) ПАРАДИГМА СОЦИАЛЬНОГО ОПРЕДЕЛЕНИЯ (социальных конструкций): Образец: работы М.Вебера. Предметная область: определение акторами социальной ситуации, воздействие этого определения на последующие действия и взаимодействия. Методы: наблюдения, опросные. Теории: действия, символический интеракционизм, феноменология, этнометодология, экзистенциализм.

3) ПАРАДИГМА СОЦИАЛЬНОГО ПОВЕДЕНИЯ: Образец: теория Б.Скиннера. Предметная область: неосознанное поведение индивидов, награды и наказания. Методы: эксперимент. Теории: поведенческая социология и теория обмена.

Ритцер обосновывает необходимость в интегрированной парадигме, дополняющей существующие парадигмы. Она должна быть разработана с позиций целостного подхода. Ключом к интегрированной парадигме служит понятие «уровень» социального анализа. В реальности социальный мир не разделен на уровни анализа. Понятие «социальный уровень» вводится как схематическое для проведения анализа. В построении основных уровней социального мира используются 2 континуума социальной реальности: Микро-макроконтинуум (макроотрезок - группы обществ, общества и культуры; микроотрезок - индивидуальные акторы, их мысли и действия; промежуточное положение – явления мезоуровня: группы, коллективные образования, социальные классы и организации); Объективно-субъективный континуум измерения социального анализа (субъективное – происходящее в области представлений, объективное – относимое к материальным, реальным событиям. Существует также и множество промежуточных явлений, обладающих как объективными, так и субъективными элементами, например, семья, государство). Интегрированная социологическая парадигма должна учитывать все 4 уровня социального анализа: Макрообъективное (Примеры: общество, закон, бюрократия, архитектура, технология и язык); Макросубъективное (Примеры: культура, нормы и ценности); Микрообъективное (Примеры: модели поведения, действия и взаимодействия); Микросубъективное (Примеры: восприятия, убеждения, различные грани социального конструирования реальности).

Ядов. Различия теоретических подходов в социологических "гранд-теориях", а тем более обилие частных теорий порой вызывают сомнение в том, могут ли гуманитарии быть причисленными к благородному сословию ученых в классическом понимании "подлинной науки".

В каждой научной дисциплине имеется множество теорий разной степени общности; необходимо определить некоторые системные связи между ними, а также их отношение к различным формам эмпирического знания. Выбирая круг проблем и методологию их решения, исследователь опирается на некоторое представление о научной картине мира, а "ядро исследовательской программы", по И. Лакатосу, определяет, какие проблемы в принципе подлежат исследованию, а какие не имеют смысла в рамках данной программы.

Парадигма в социологии есть такое системное представление о взаимосвязях различных теорий, которое включает: (а) принятие некоторой общей для данных теорий философской ("метафизической") идеи о социальном мире с ответом на критериальный вопрос: что есть "социальное"? (б) признание некоторых общих принципов, критериев обоснованности и достоверности знания относительно социальных процессов и явлений, (в) принятие некоторого общего круга проблем, подлежащих или не подлежащих исследованию в рамках данной парадигмы.

Если сам мир изменяется, то может ли оставаться неизменной социальная теория, претендующая на его объяснение и понимание? Можно предложить следующую классификацию социологических метапарадигм и связанных с ними предпосылок и следствий:

Историко-культурные этапы в науке	Научная картина мира	Критерий научности	Что есть общество или социальное	Критерий обоснованности знания (социального в частности)
Классическая наука	Мир не зависим от нас. Надо выявить его свойства и законы развития	Воспроизводимость знания путем применения той же методологии	Целостная система	Стройная непротиворечивая теория
Постклассика — модерн	Мир объективен, но ученый не может адекватно его отразить	В физике — принцип дополнительности. Понимающая социология	Социальные взаимодействия	Подтверждение предсказанного и ранее не наблюдавшегося
Постпостклассика. Наука нашего времени (граница ХХ–ХХI вв.)	Мир в постоянном изменении	Ясность исходных посылок и методологии. Дискурс в научном сообществе	Конструкции непрерывно меняющейся реальности агентами, которые и производят социальные изменения	Неоднозначность, то есть множественность объяснения изучаемых процессов (феноменов)

Нынешнее состояние макротеории характеризуется сверхмножественностью: границы между социальными дисциплинами стираются. Стираются границы и между социальными дисциплинами и естественнонаучным знанием. Возникает вопрос: какой может быть в данных условиях теоретико-методологическая стратегия современного социологического исследования?

Стратегии совмещения парадигм:

1. Продуктивной представляется идея Жоржа Гурвича о "комплементарном" объяснении тех или иных социальных проблем, процессов, явлений: взаимодополняющие истолкования проблем, то есть применение разных теоретических подходов. Эта стратегия великолепно работает при использовании теорий среднего уровня.

2. Дж. Тернер предлагает другую продуктивную стратегию, которую он называет аналитическим теоретизированием: это одновременное движение от "интересной философии" и наблюдаемых фактов к некоторым "сенсибилизирующим обобщениям". При этом допустимо использование любых "подходящих" теорий, способных прояснить проблему.

3. Третья возможная стратегия — интеграция различных теоретических подходов с помощью разнообразных исследовательских инструментов. В ряду таких универсальных инструментов — методология Пьера Бурдье, где "хабитус" не что иное, как система отрефлексированных практик прошлого, из чего следуют диспозиции к социальному поведению в данных конкретных условиях. К такого же рода инструментам относится принцип INIO П. Штомпки. Любую социокультурную общность и социальную систему, действительно, можно проанализировать, принимая во внимание четыре измерения: идеология (Ideology) — система ценностей (Т. Парсонс, и М. Шелер, и, конечно, К. Маннгейм); нормативная система (Norms) — десятки нормативистских концепций будут уместны; интеракции (Interactions) — преимущественно вертикально организованные, горизонтально-гражданские либо сетевые; наконец, социальный ресурс, социальный и символический капитал групповых и индивидуальных деятелей (Opportunity). INIO Штомпки заведомо предполагает привлечение множества теоретических концепций к анализу данных.

4. Следующая стратегия не лишена амбициозности и состоит в развитии некоторой интегрирующей и вполне стройной теории, отвечающей современному динамизму общественных процессов.

Ч. Ками и Н. Гросс упоминают и другие стратегии, например "рафинирование" и "расширение" классиков (неомарксизм, неовеберианство), открытие "белых пятен" в социальной теории, построение теорий применительно к принципиально новым и ранее не имевшим места социальным процессам (глобализация, например, теория повышенных рисков Э. Гидденса и У. Бека и др.).

Сучасна наукова дискусія щодо визначення структурних особливостей соціології та рівнів соціологічного знання.

Т. Кун («Структура научных революций»): парадигма – дисциплинарная матрица, в рамках одной научной картины мира обеспечивающая способы постановки и решения научных задач. Она представлена совокупностью знаний, методов и ценностей, разделяемых членами научного сообщества. С современных позиций, ведущие направления в социологии нередко называют парадигмами. В этом случае присутствует желание подчеркнуть их определяющую роль на определенном этапе развития социологического знания. К макросоциологии принято относить: организмический эволюционизм, структурно-функциональный анализ, теории социальных систем и конфликтов, интегративную социологию и ряд др. К микросоциологии – бихевиоризм, психологическую социологию, теорию социального обмена, символический интеракционизм и др. Это – традиционный взгляд на историю теоретической социологии.

Дослідницька традиція – сформована протягом тривалого часу система теоретичних положень та концепцій, пов’язаних спільними уявленнями про дослідницьку сферу і побудованих на схожих методологіях.

Дослідницька перспектива – певна теоретична орієнтація, установка, що полягає в розробці певних напрямів дослідження.

Плюрализм - это не столько признание необходимости множества мнений и их борьбы, сколько отражение многообразия форм бытия, социальной организации общества. Суть П. в признании им противоречий как источника социального прогресса, стимулировании многообразия общественной жизни с вытекающими отсюда оппозицией, конфликтами и конкуренцией. Противоположностью П. является монизм, признающий единую основу всего сущего.

Дж. Ритцер определяет полипарадигмальный статус современной социологии через 3 господствующие парадигмы.

1) ПАРАДИГМА СОЦИАЛЬНЫХ ФАКТОВ: Образец: теория Э.Дюркгейма. Предметная область: социальные факты, социальные структуры и институты. Методы: опросные, исторического сравнения. Теории: структурно-функциональные, конфликта, системные.

2) ПАРАДИГМА СОЦИАЛЬНОГО ОПРЕДЕЛЕНИЯ (социальных конструкций): Образец: работы М.Вебера. Предметная область: определение акторами социальной ситуации, воздействие этого определения на последующие действия и взаимодействия. Методы: наблюдения, опросные. Теории: действия, символический интеракционизм, феноменология, этнометодология, экзистенциализм.

3) ПАРАДИГМА СОЦИАЛЬНОГО ПОВЕДЕНИЯ: Образец: теория Б.Скиннера. Предметная область: неосознанное поведение индивидов, награды и наказания. Методы: эксперимент. Теории: поведенческая социология и теория обмена.

Ритцер обосновывает необходимость в интегрированной парадигме, дополняющей существующие парадигмы. Она должна быть разработана с позиций целостного подхода. Ключом к интегрированной парадигме служит понятие «уровень» социального анализа. В реальности социальный мир не разделен на уровни анализа. Понятие «социальный уровень» вводится как схематическое для проведения анализа. В построении основных уровней социального мира используются 2 континуума социальной реальности: Микро-макроконтинуум (макроотрезок - группы обществ, общества и культуры; микроотрезок - индивидуальные акторы, их мысли и действия; промежуточное положение – явления мезоуровня: группы, коллективные образования, социальные классы и организации); Объективно-субъективный континуум измерения социального анализа (субъективное – происходящее в области представлений, объективное – относимое к материальным, реальным событиям. Существует также и множество промежуточных явлений, обладающих как объективными, так и субъективными элементами, например, семья, государство). Интегрированная социологическая парадигма должна учитывать все 4 уровня социального анализа: Макрообъективное (Примеры: общество, закон, бюрократия, архитектура, технология и язык); Макросубъективное (Примеры: культура, нормы и ценности); Микрообъективное (Примеры: модели поведения, действия и взаимодействия); Микросубъективное (Примеры: восприятия, убеждения, различные грани социального конструирования реальности).

Ядов. Различия теоретических подходов в социологических "гранд-теориях", а тем более обилие частных теорий порой вызывают сомнение в том, могут ли гуманитарии быть причисленными к благородному сословию ученых в классическом понимании "подлинной науки".

В каждой научной дисциплине имеется множество теорий разной степени общности; необходимо определить некоторые системные связи между ними, а также их отношение к различным формам эмпирического знания. Выбирая круг проблем и методологию их решения, исследователь опирается на некоторое представление о научной картине мира, а "ядро исследовательской программы", по И. Лакатосу, определяет, какие проблемы в принципе подлежат исследованию, а какие не имеют смысла в рамках данной программы.

Парадигма в социологии есть такое системное представление о взаимосвязях различных теорий, которое включает: (а) принятие некоторой общей для данных теорий философской ("метафизической") идеи о социальном мире с ответом на критериальный вопрос: что есть "социальное"? (б) признание некоторых общих принципов, критериев обоснованности и достоверности знания относительно социальных процессов и явлений, (в) принятие некоторого общего круга проблем, подлежащих или не подлежащих исследованию в рамках данной парадигмы.

Если сам мир изменяется, то может ли оставаться неизменной социальная теория, претендующая на его объяснение и понимание? Можно предложить следующую классификацию социологических метапарадигм и связанных с ними предпосылок и следствий:

Историко-культурные этапы в науке	Научная картина мира	Критерий научности	Что есть общество или социальное	Критерий обоснованности знания (социального в частности)
Классическая наука	Мир не зависим от нас. Надо выявить его свойства и законы развития	Воспроизводимость знания путем применения той же методологии	Целостная система	Стройная непротиворечивая теория
Постклассика — модерн	Мир объективен, но ученый не может адекватно его отразить	В физике — принцип дополнительности. Понимающая социология	Социальные взаимодействия	Подтверждение предсказанного и ранее не наблюдавшегося
Постпостклассика. Наука нашего времени (граница ХХ–ХХI вв.)	Мир в постоянном изменении	Ясность исходных посылок и методологии. Дискурс в научном сообществе	Конструкции непрерывно меняющейся реальности агентами, которые и производят социальные изменения	Неоднозначность, то есть множественность объяснения изучаемых процессов (феноменов)

Нынешнее состояние макротеории характеризуется сверхмножественностью: границы между социальными дисциплинами стираются. Стираются границы и между социальными дисциплинами и естественнонаучным знанием. Возникает вопрос: какой может быть в данных условиях теоретико-методологическая стратегия современного социологического исследования?

Стратегии совмещения парадигм:

5. Продуктивной представляется идея Жоржа Гурвича о "комплементарном" объяснении тех или иных социальных проблем, процессов, явлений: взаимодополняющие истолкования проблем, то есть применение разных теоретических подходов. Эта стратегия великолепно работает при использовании теорий среднего уровня.

6. Дж. Тернер предлагает другую продуктивную стратегию, которую он называет аналитическим теоретизированием: это одновременное движение от "интересной философии" и наблюдаемых фактов к некоторым "сенсибилизирующим обобщениям". При этом допустимо использование любых "подходящих" теорий, способных прояснить проблему.

7. Третья возможная стратегия — интеграция различных теоретических подходов с помощью разнообразных исследовательских инструментов. В ряду таких универсальных инструментов — методология Пьера Бурдье, где "хабитус" не что иное, как система отрефлексированных практик прошлого, из чего следуют диспозиции к социальному поведению в данных конкретных условиях. К такого же рода инструментам относится принцип INIO П. Штомпки. Любую социокультурную общность и социальную систему, действительно, можно проанализировать, принимая во внимание четыре измерения: идеология (Ideology) — система ценностей (Т. Парсонс, и М. Шелер, и, конечно, К. Маннгейм); нормативная система (Norms) — десятки нормативистских концепций будут уместны; интеракции (Interactions) — преимущественно вертикально организованные, горизонтально-гражданские либо сетевые; наконец, социальный ресурс, социальный и символический капитал групповых и индивидуальных деятелей (Opportunity). INIO Штомпки заведомо предполагает привлечение множества теоретических концепций к анализу данных.

8. Следующая стратегия не лишена амбициозности и состоит в развитии некоторой интегрирующей и вполне стройной теории, отвечающей современному динамизму общественных процессов.

Ч. Ками и Н. Гросс упоминают и другие стратегии, например "рафинирование" и "расширение" классиков (неомарксизм, неовеберианство), открытие "белых пятен" в социальной теории, построение теорий применительно к принципиально новым и ранее не имевшим места социальным процессам (глобализация, например, теория повышенных рисков Э. Гидденса и У. Бека и др.).

Загальна соціологічна теорія: пізнавальний статус та місце в системі соціологічного знання.

Сучасні концептуальні уявлення про науковий статус та структурну композицію загальної соціологічної теорії.

По мнению Парсонса, социология должна исходить из предпосылок общей теории, в качестве которой у него выступает теория социального действия. Основные положения этой теории он обосновывает в работах "К общей теории действия" (1951) и "Социальная система" (1951).

В противоположность Парсонсу Мертон считает бесплодной и теоретиче­ски преждевременной попытку создания общей теории без накопления достаточной эмпирической базы. Он выступил с обоснованием необходимости "теорий среднего ранга" в социологии. Это могут быть как специальные социологические теории, так и теории, возникающие в результате обобщения фактов, которые взяты из различ­ных областей социальной жизни'.

Однако, призыв Мертона, высказанный им в 1947 году в связи с полеми­кой с Парсонсом, об отказе от преждевременного построения общей социологи­ческой теории не был услышан всеми социологами. Некоторые из них попытались создать собственные теоретические системы. Примером тому является "общая теория социального существования" Э.Тирикьяна, американского представителя экзистенциальной психологии, диалектическая теория социальной реальности Ж.Гурвича, общая теория социальных систем Н.Лумана, теория коммуникативного действия Ю.Хабермаса и другие.

Дж.Тернер, известный американский социолог, относит к общей социологии те общие перспективы, которые решают (и ставят) проблему социального по­рядка, впервые сформулированную еще Т.Гоббсом.

Конкретизируя далее ее содержание, Тернер определяет социологическую теорию "как попытку объяснить процессы институционализации и деинституциона-лизации" - процессы, при помощи которых осуществляется организация и упорядо­чивание связей между индивидами, их группами или, напротив, происходит их распад и деградация.

К числу общих, теоретических перспектив (парадигм) в социологии Тер­нер относит функционализм, теорию конфликта, интеракционизм, теорию обмена и этнометодологию.

Н.Смелзер, автор известного учебника по социологии, вообще избегает употребления термина "общая социология". Он использует другой термин для обозначения класса явлений, традиционно изучаемых теоретиками социологии. Социология, по его мнению, в зависимости от специализации и сферы исследова­тельских интересов подразделяется на макро- и микросоциологию. Макросоциоло­гия изучает модели поведения, помогающие понять общество в целом. Сфера ее основного интереса - взаимоотношения между частями общества и то, как эти вза­имоотношения изменяются. Макросоциология представлена прежде всего теориями функционализма и конфликта.

Научный статус общей социологии определяется ее местом в системе научного знания вообще и социологического знания, в частности.

Поскольку общая социология выступает формой научного знания, то на нее распространяются требования, предъявляемые ко всякой научной теории общего типа или уровня.

1. Общая социология призвана интегрировать и синтезиро­вать социологические знания, полученные в специальных теориях или в результате эмпирических исследований, и превращать их в концентрированную форму общих понятий, категорий, обобщений, выводов, законов и т.д. (интегративная функция общей социологии).

2. Она должна способствовать приращению новых обобщен­ных знаний о социальной реальности на основе методов идеализа­ции, типологизации, классификации и других теоретических проце­дур (эвристическая функция).

3. Общая социология должна выполнять роль "научного фильтра", нейтрализующего или отсеивающего случайные, ошибочные или логически противоречивые факты, результаты и выводы (критическая функция).

4. Общая социология должна строить общую картину соци­ального мира (во взаимодействии с другими социальными науками -социальной философией, историей, антропологией и пр.), т.е. сово­купность исходных представлений, допущений и гипотез о структу­ре социальной реальности, способах ее функционирования и разви­тия (познавательная функция).

5. Данная теория вырабатывает методологические принципы познания социальных явлений и их изменения (преобразования), а также общие методы анализа и конструирования социальных объек-и)11 (методологическая функция).

6. Исследования по общей социологии должны служить об­разцом научности, логической стройности и объективности для ис­следований прикладного и эмпирического характера (нормативная функция).

Людина як основоположний суб’єкт суспільного життя: проблема діяльної сутності людини.

Людина, в процесі свого розвитку вступає в різноманітні зв'язки і від­носини зі світом. Ці різного рівня взаємовідносини з дійсністю конкретизуються через поняття «індивід», «суб'єкт», «особис­тість», «індивідуальність».

Індивід (від лат. individuum - неподільне) - це поняття, яке характеризує людину як одиничну природну істоту, представника homo sapiens, продукт філогенетичного та онтогенетичного розвитку, єдності вро­дженого і набутого, носія індивідуально своєрідних рис.

Людина не народжується особистістю. У процесі життє­діяльності, особливо в ранньому віці, вона набуває всі так чи інакше необхідні соціальні ознаки та риси, котрі допомагають їй жити і діяти в соціальному середовищі, сприймати його і вносити свої впливові корективи у процесі діяльності.

Індивід не має змоги вибирати де, коли і як йому жити. Він застає певне природне та соціальне середовище, змушений пристосовувати­ся, адаптуватися до його умов. Цей процес «входження» в суспільне життя прийнято називати соціалізацією. Таким чином, соціалізація - це процес формування особистості. Індивід -це початкова стадія цього процесу, а зріла особистість -завершальна.

Узагальнюючи відомі підходи до розуміння особистості можна визначити, що осо­бистість - це стійка система соціально значущих рис людини, зумовлених її включеністю до системи суспільних відносин і сформованих у процесі спільної діяльності та спілкування з ін­шими людьми.

Неповторність поєднання природних та соціальних якос­тей індивіда, що втілюється у проявах його темпераменту, характеру, здібностей, специфіці потреб та інтересів, стилю діяльності, визначається поняттям «індивідуальність».

Щепанский.

Общественная жизнь — совокупность явлений и процессов, происходящих между людьми, поэтому особенности людей, воздействующих друг на друга, не могут быть безразличны для социолога як исследователя этих процессов. Речь идет об установлении того, существуют ли какие-то основные элементы, составляющие неизменную «природу человека», постоянным образом определяющую поведение людей, познание которой могло бы стать основой предвидения человеческого поведения в различных ситуациях. Многие философы и социологи считали, что существование такой человеческой природы — необходимое условие закономерного возникновения общественных явлений и поэтому познание ее — непременное условие создания социологии. Так рассуждали прежде всего те, кто социологию понимал как науку о поведении индивидов и групп в социальных ситуациях. Социологи же, которые полагали, что задачей социологии является изучение массовых явлений и процессов, происходящих в социальных макроструктурах, изучение природы человека считали излишним. По их мнению, природу человека можно считать постоянной величиной, действующей всегда одинаково, и поэтому при изучении социальных структур и их изменений ее роль для социологии не представляет интереса. При настоящем положении социологии интерес к личности вновь оживает. Он возникает в связи с исследованиями микроструктур, и процессов, происходящих в малых группах. Ибо предполагается, что эти процессы взаимодействий, происходящие в малых группах, имеют большое значение также для процессов, происходящих в макроструктурах.

Теологические взгляды, выступающие в различных религиях, связывают существование человека, его особенности, цель и смысл его жизни с божественными силами, которые его сотворили, с их волей, которая определяет ход человеческих дел и придает им смысл. Человек — единственный среди творений — наделяется бессмертной душой, и это обеспечивает ему исключительное место в мире и одновременно определяет цель его жизни — заботу о опасении души и возвращении ее к творцу.

Философских взглядов на сущность и предназначение человека существует очень много. Начало им положили концепции греческих философов, понимавших человека как существо разумное, сопричастное более, чем другие существа, божественному разуму, проникающему весь мир и поэтому обладающему способностью понимания природы мира. Исключительность положения человека в мире особо подчеркнул Протагор в известном изречении: «Человек—мера всех вещей». Другие философские теории пошли либо теологическими путями, либо путями раннего греческого гуманизма, придавая доктрине разумности человека различные интерпретации, либо также, после XIX века, путями натурализма и эволюционизма. Естественные науки, развившиеся главным образом под влиянием эволюционизма и дарвинизма, понимали человека как зоологический вид. «Человек является особым видом, а точнее, зоологическим видом, и все его анатомические признаки, так же как и физиологические, химические или психические, возникли путем эволюционного развития из зачатков, имеющихся уже у животных. Однако человеку присуще нечто чуждое животным, и ввиду этого данный вопрос встает в принципиально ином свете. Человек — существо общественное, его психологическое развитие протекает под преобладающим воздействием общественных факторов». Но естественные науки интересуются прежде всего организмом, его свойствами и процессами. Антропология, медицинские науки, физиология, биохимия и другие науки совместными усилиями постепенно открывают физиологические основы механизмов человеческих реакций на социальные ситуации, человеческих действий, стремлений и взглядов. Говоря о природных основах общественной жизни, мы отмечаем важность этих исследований для познания всех аспектов и механизмов человеческой жизни. Они важны также для познания так называемых биогенных элементов личности, о которых будем говорить ниже. Вообще говоря, природные теории человека, несмотря на различные периоды господства натуралистических тенденций и несмотря на попытки сведения и объяснения всей деятельности и культурного творчества процессами, происходящими в организме, недостаточны для полного описания и объяснения общественной жизни, поэтому на современном этапе развития науки они должны быть дополнены психологическими и социологическими исследованиями относительно участия человека в жизни общества и в культуре.

Понятие человеческой природы

Понятие человеческой природы сформулировано философами и психологами самых ранних времен, которые считали, что каждый человек обладает одинаковой в принципе психической или же психофизической структурой, общей всему виду и отличающей человека от других животных. Нет недостатка и в очень давних попытках обобщений на тему о человеческой природе. «Характеры» Теофраста (362—287 до н. э.), «Размышления» Марка Аврелия (121—180), такие произведения, как «Размышления, или Сентенции и Максимы о морали» (1655) Ларошфуко, «Трактат о фальшивости человеческих добродетелей» («Traite de la fauss'ete des vertus humaines») (1678) Ж. Эспри или же известные «Характеры или нравы этого века» (1688) Лабрюйера — вот несколько примеров философских и литературных размышлений о человеческой природе. Для данных философов это совокупность постоянных стремлений и мотивов, целей и ценностей, определяющих поведение человека.

Выражение «человеческая природа» употребляется во многих значениях. Это множество значений Дж. Дьюи сводит к четырем: 1) человеческая природа — то же самое, что определенная врожденная и первичная биопсихическая конституция, общая всему виду; 2) человеческая природа — это совокупность устойчивых психологических сил и свойств, управляемых специфическими законами, из которых вытекают основные неизменные стремления человека; 3) человеческая природа характеризуется восприимчивостью и способностью отбора впечатлений и она лишена каких-либо активных компонентов, врожденных мотиваций и стремлений; 4) человеческая природа не является ни биологической конституцией, ни структурой психики. Она проявляется в создании культурных ценностей, общественных институтов, моральных идеалов и т. п. В этих творениях, свойственных только человеческому виду, следует искать основные черты человеческой природы. Как видим, эти четыре основные концепции человеческой природы достаточно противоречивы. Чаще всего, однако, встречается определение человеческой природы как комплекса основных способностей и движущих сил, действующих в человеческом организме, обеспечивающих удовлетворение биологических потребностей, активное приспособление к среде и сохранение жизни. Этот комплекс в основном постоянен и неизменен, хотя в ходе приспособления к различного рода средам может подвергнуться определенным модификациям. Такое определение человеческой природы подразумевает натурали-стическая точка зрения, то есть утверждение, что этот комплекс основных свойств человека обусловлен биологически и передается путем биологического наследования.

Человек не обладает человеческой природой при рождении; он приобретает ее только благодаря совместной социальной жизни, а в изоляции она обречена на исчезновение. Эти рассуждения направили исследования на путь экспериментальных и иных эмпирических исследований личности человека как фактора общественной жизни.

Социальная личность и ее составные элементы.

Составные элементы социальной личности: биогенные, психогенные и социогенные элементы. Личность человека является интегральной целостностью биогенные, психогенные и социогенные элементы.Биогенные элементы.Говоря о биологических основах общественной жизни, следует заметить, что анатомические и физиологические свойства организма составляют одну из основных «рамок» поведения человека. Эти биогенные элементы личности (некоторые авторы используют термин «биогенная личность» — напр.,А. М. Rose, Sociology, 1956) складываются из врожденных рефлексов, которые могут становиться условными, врожденных анатомических черт, физиологических процессов, происходящих в организме. Многие социологи, занимающиеся проблемами личности, полагают, что эти биогенные элементы не интересуют социолога, поскольку они составляют постоянную и однородную основу поведения во всех обществах и культурах, а поэтому не влияют на различия в поведении. Психогенные элементы. К ним относятся такие элементы, как память, характер, чувства, воля, воображение, наблюдательность, интеллект. «Личность в психологическом значении этого слова представляет единство темперамента, даровании, склонностей, характера». Психологические теории личности столь же дифференцированы, и социологические. Попытку построения последовательной теории личности предприняли и представители психоанализа. Эта теория, в настоящее время широко распространенная, исходит из того, что личность человека складывается из трех первичных сфер или же систем сил. Это комплекс бессознательных инстинктивных побуждений, названный Фрейдом id («оно»), образующий движущие силы личности. Другим элементом является ego («я»). Это организованная составная часть личности, охватывающая такие психические функции, как восприятие, обучение, память, мышление. Это центральная часть личности, контролирующая слепые силы id и

удовлетворяющая их в соответствии с требованиями внешнего мира. Наконец, третья сфера личности — это superego («сверх-я»), складывающаяся из комплекса моральных черт и норм поведения, благодаря которым «сверх-я» устанавливает моральные образцы для «я», а также из совести, которая контролирует, действует ли «я» в соответствии с этими образцами. Развитая психоаналитическая теория стремилась гармонически соединить в одной теоретической конструкции биогенные элементы как силы, действующие в id, и социогенные элементы, действующие в «сверх-я».

Другая теория личности — теория марксистской психологии, которая опирается на учение Павлова о двух сигнальных системах и на теорию исторического материализма. В ней также осуществляется синтез биопсихо- и социогенных элементов, но с опорой на материалистическую и историческую концепцию человека.

Теория социальной личности родилась из наблюдения различий в поведении, возникающих на основе одинаковых биопсихических импульсов и регулярности поведения в одних и тех же общностях и культурах. Отсюда напрашивался вывод, что идентичность биологических и психических факторов недостаточна для объяснения однородности поведения и действий индивидов и групп. С другой стороны, потребность в общей социологической теории личности вытекала из осознания необходимости найти постоянное соотношение или, иначе говоря, постоянную величину, определяющую процессы, происходящие в социальных макроструктурах. Объясняя эти процессы, в

процессе взаимодействия индивида и общности мы всегда находим организованную целостность свойств индивида, которая «преломляет» влияния и стимулы, исходящие от общности, и устойчивым образом определяет реакции индивида. Поскольку биопсихологические теории недостаточны для объяснения того, как возникает эта целостность и как она связана с обществом и его культурой, социологи старались ее проанализировать, описать и объяснить по-своему.

Последовательная и полная социологическая теория социальной личности еще не создана. В польской литературе имеется теория Знанецкого, изложенная в книге «Современные люди и цивилизация будущего». Социальная личность, или комплекс устойчивых свойств индивида, влияющих на его поведение, вырастающих на основе биологических и психических свойств и вытекающих из влияния культуры и структуры общностей, в которых индивид был воспитан и в которых он участвует, охватывает следующие элементы, развитые в процессе социализации. Говоря о влиянии культуры на общественную жизнь, на первое место мы выдвинули процесс социализации, то есть процесс превращения биологического организма новорожденного ребенка в активного участника общественной и культурной жизни. В этом процессе воспитывающие группы (семья, школа, группы ровесников) передают человеку ряд ценностей и систем ценностей. Среди них находится также культурный идеал личности. Другим социогенным слагаемым личности являются социальные роли, выполняемые в различных коллективах; далее, выделим здесь субъективное «я», то есть созданное под влиянием воздействий других представление о собственной особе, а также отраженное «я», то есть комплекс представлений о себе, созданных из представлений других людей о нас самих.

Интегрированный комплекс этих элементов (1)процесса социализации;2)социальных ролей;3)суб-го «я» и 4)отраженного «я») создает социальную личность индивида.

Идеал личности может изменяться в зависимости от общественных классов, возрастных и даже профессиональных категорий. Однако в некоторых обществах определенные черты личности, например обычай гостеприимства, могут быть присущи всем общественным классам и социальным слоям. Культурный идеал личности необходимо отличать от так называемой базисной личности (basic personality), теорию которой развивал А. Кардинер и др. Под базисной личностью любого общества понимается не идеал личности, а тип репрезентативной личности, то есть комплекс черт, относительно

чаще проявляющихся у членов данного общества независимо от того, считаются ли они в этом обществе особо желательными. Причем под репрезентативной личностью можно понимать: 1) личность, проявляющуюся статистически наиболее часто; 2) комплекс общих типичных черт, присущих большому количеству индивидов, несмотря па различия во внешнем поведении; 3) личность, которая более всего выражает существенные ценности данной культуры, даже если проявляется среди значительного меньшинства данного общества, то есть тот тип личности, которая легче всего интегрируется в основные институты данного типа общества, например личность английского джентльмена. Базисная личность иногда понималась как «национальный характер», то есть комплекс черт и склонностей, определяющих характерные для данной нации и часто встречающиеся среди ее членов способы реагирования на ситуации. Теория базисной личности и национального характера не достигла еще полного развития и не подтверждена детальными эмпирическими исследованиями.

Базисная личность формируется прежде всего в детстве, культурная — после периода созревания в контакте со всей культурой и социальными институтами. Этот идеал не обязательно должен быть идентичен идеалу этическому. Следовательно, культурный идеал личности является как бы комплексом предписаний, каким должен быть член данной группы.

Основная концепция социальной роли проста. Каждый человек в различных кругах, группах и коллективах занимает какое-то положение, с которым связаны образцы поведения, и круг или группа ожидает от своих членов, что, занимая данное положение, они будут действовать (вести себя) в соответствии с этим образцом, определяющим поведение, признанное идеальным. Однако при более четком формулировании этой концепции социальной роли возникает ряд трудностей. Роль — это относительно постоянная и внутренне связанная система поступков (действий), являющихся реакциями на поведение других лиц, протекающими в соответствии с более или менее четко

установленным образцом, которых группа ожидает от своих членов.

Процесс реализации роли зависит от довольно сложной системы факторов: 1) от био- и психогенных элементов индивида. Анатомическое строение, способности, интеллект и т. п. могут делать возможным, облегчать или затруднять выполнение определенных ролей; 2) от личностного образца (wzoru osobowego), определяющего комплекс идеальных черт, какие индивид, выполняющий данную роль, должен проявлять, а также комплекс идеальных способов поведения; 3) от определения роли, принятого в социальной группе или круге, которые «следят» за ее выполнением; 4) от структуры группы (или круга), ее внутренней сплоченности и системы наград или санкций, которыми она располагает по отношению к своим членам; 5) от степени идентификации индивида с группой.

С любым социальным положением связаны определенные права и обязанности. Права основываются на ожидании индивидом того, что другие будут вести себя по отношению к нему так, как это принято в группе; обязанности состоят в том, что другие ожидают от индивида поведения, соответствующего его положению. Говоря в более общей форме, выполнение социальной роли заключается в проявлении определенных личных черт. Существуют, таким образом, роли ребенка, ученика, общественного деятеля, служащего, учителя политического лидера, офицера и т. п., то есть позиции в группах, с которыми связан определенный объем институционализированных функций, выполняемых по поручению и от имени группы или круга как целого, или же функций, подлежащих контролю, и, подобно актеру на сцене, каждый индивид «играет» роль ребенка, ученика, учителя и т. д. Индивид, не оправдывающий ожиданий группы, сталкивается с различного рода санкциями — от свободного воздействия мнений, отрицательного отношения до репрессий, цель которых — пресечь нежелательные действия; в то же время индивид, оправдывающий ожидания, может рассчитывать на награды — от молчаливого признания до формальных поощрений. В принятии индивидом соответствующего личностного образца и соответствующего его определения решающее значение имеет прежде всего структура группы, которая этот образец и определение навязывает, а также идентификация личности с группой

Личностный образец определяет такие черты, как, например, достоинство, честь, моральные и

гражданские принципы, инициативность, трудолюбие и т. п., зависящие от положения, которое индивид, реализующий данную роль, занимает в группе. Определение социальной роли — это способ приспосабливания личностного образца к роли.

Культурный идеал личности и социальные роли — это некие внешние «схемы», которые общество накладывает на био- и психогенные элементы личности25. В процессе социализации, то есть введения новорожденного в общественную жизнь путем целенаправленного воспитания и комплексного воздействия общественной и культурной среды на ребенка, у индивида вырабатывается сознание своего «частного», личного «я». Каждый из нас чувствует, что сумма этих социальных ролей, выполняемых в семье, в профессиональной жизни, в кругу товарищей, соседей и т. д., концентрируется вокруг чего-то, что становится нашей внутренней сущностью, нашим подлинным «я». Каждый из

нас часто рассуждает сам с собой, обращается к себе как к кому-то, кто не является той самой личностью, которая в данный момент выполняет какие-то функции «наперекор себе». Это субъективное представление о нашей внутренней подлинной сущности мы называем субъективным «я». Это «я»— социального происхождения и развивается под влиянием родителей, родственников, знакомых, соседей и ровесни- ков, особенно в том возрасте, когда ребенок начинает забавляться и играть роли «солдата», «купца», «героя из сказки» и т. п. Одновременно он уясняет себе, что на самом деле он является кем-то иным, что эти «роли» не составляют его подлинной личности. Таким образом, всякое играние ролей способствует в то же время развитию чувства обладания субъективным «я».

Существует еще один составной элемент социальной личности человека, посредством которого общество формирует индивидов, а именно отраженное «я» .Это комплекс представлений, какие каждый из нас имеет о себе на основании того, что, по его мнению, думают о нем другие люди.

Общественная жизнь возникает на биологических основах, когда люди, стремясь к удовлетворению своих потребностей, начинают производство материальных благ и услуг, вступают в контакты, взаимодействия и устойчивые отношения. любая группа, если она хочет существовать, должна

обладать чем-то, что укрепляет ее изнутри, что обусловливает лояльность ее членов, обеспечивает удовлетворение потребностей в ее рамках, позволяет ей упрочиваться и развиваться. Словом, любая группа и любая общность должна обладать своей внутренней связью. На этой основе мы можем определить социальную связь как организованную систему отношений, институтов и средств социального контроля, сплачивающую индивидов, подгруппы и другие составные элементы в функциональное целое, способное к сохранению и развитию. Могут, следовательно, существовать социальные связи разного рода.

Історія та теорія гендерних досліджень

Біологічна, психологічна та соціо-культурна компоненти статі.

Методи та методологія гендерних досліджень.

Науковий статус соціологічних теорій

Об’єктивістські та суб’єктивістські загальносоціологічні теоріі як структурні елементи макрорівня сучасної соціології. Об’єктивістські та суб’єктивістські загальносоціологічні теорії як структурні елементи макрорівня сучасної соціології.

Добреньков, Кравченко Социология в 3 т. Том 1

Социология обладает двойственной природой. Двойственность природы социологии означает тот факт, что основной предмет познания этой науки - общество - можно познавать двумя прямо противоположными способами.

Первый вариант, или проект, познания общества, назовем его сциентистски ориентированным (объективистским), элиминирует человека как существо, наделенное мотивами, ценностями, целями и интересами. Человек рассматривается так же холодно и равнодушно, как булыжник, портфель или молекула кислорода. Такой подход в социальном познании, отталкивающийся от идеалов строгого естествознания, называется позитивистским. Суть позитивистского варианта социологии состоит в сведении ее к совокупности эмпирических данных и построенных на них системы теорий. Однако индексы, статистика, анкеты, опросы - далеко не вся социология. Они выполняют скорее служебную роль.

Американский социолог Парсонс развил дальше наиболее интересные идеи Конта и Дюркгейма, обогатив науку новым, структурно-функциональным видением общества. В общих словах суть нового подхода заключается в том, что любое социальное явление, учреждение или институт рассматриваются с точки зрения того вклада, какой они несут обществу. Этот вклад или польза называется функцией.

И позитивизм, и структурный функционализм покоятся на одной и той же теоретической платформе - элиминировать из познания любые признаки субъективизма, устранить человеческие эмоции, симпатии и антипатии.

Второй вариант, или проект, социологии можно назвать гуманистической ориентацией (субъективистским подходом). Он базируется на признании принципиальной неустранимости человека из процесса познания общества. Изучая окружающий мир, человек, желает он того или нет, обязательно вносит какие-либо помехи, связанные с его пристрастиями, симпатиями, эмоциями.

Оба варианта видения социологии имеют полное право на существование, иначе бы они не возникли. Не имеют права на существование крайности, не важно преувеличивают они или полностью умаляют роль человеческого фактора в познании. Одинаково плохо стирать грани между объектом и субъектом познания, приравнивая человеческое Я к молекулам и прямым, либо превращать это Я в единственный источник истинной информации, полагая, что окружающий мир в конечном итоге всего лишь проекция наших желаний, мнений, ценностей.

И в сциентистском, и в гуманистическом вариантах социологии есть множество рациональных и весьма плодотворных элементов, которые, если их соединить, составят фундамент подлинного познания общества. Можно назвать его третьим путем. Первым на него встал в конце ХIХ в. Вебер.. Но полностью и непротиворечиво объединить обе крайности, двигаться неким третьим способом на практике крайне сложно. Фактически предложение Вебера к синтезу осталось только заявкой. Социология по-прежнему осталась расколотой на две половины, и никто не знает, осуществится ли когда-либо предложенный Вебером синтез, или он в принципе социологии не нужен и она может успешно развиваться, используя себе во благо двойственность своего статуса.

Принципи, закони та категорії як складові концептуальної організації загальної соціологічної теорії.

Категорії соціології — це загальні поняття, що відтворюють пе­вні властивості об'єкта, тобто суспільства як цілісної соціальної си­стеми. Дослідження будь-якого процесу, що відбувається в суспіль­стві, потребує з'ясування суті самого суспільства, досліджуваного процесу і явищ, що з ними зв'язаний цей процес.

Соціальний закон — це вираз суттєвих, загальних, необхідних і повторюваних зв'язків соціальних явищ і процесів, а передовсім зв'язків між соціальною діяльністю людей як спільноти та соціаль­ними діями окремих індивідів.

Г. В. Осипов визначає соціальний закон як відносно стійкі і сис­тематично відтворювані відносини між народами, націями, класами, ' соціально-демографічними і професійними групами, а також між суспільством і соціальною організацією, суспільством і трудовим колективом, суспільством і сім'єю, суспільством і особистістю, со­ціальною організацією і особистістю, містом і селом тощо.

С. С. Фролов трактує соціальні закони як об'єктивні правила, що існують незалежно від свідомості і регулюють поведінку людей

Взявши за основу форми зв'язку, можна виокреми­ти такі типи соціальних законів:

1. Закони, які відображають інваріантне (незмінне) співіснування соціальних явищ. Наприклад, якщо існує явище «А», обов'язково повинно існувати і явище «Б».

2. Закони, які відображають тенденції розвитку. Такими тенденціями можуть бути зміна структури со­ціального об'єкта, перехід від одного порядку взаємо­відносин до іншого.

3. Закони, які встановлюють функціональну за­лежність між соціальними явищами. За такої залеж­ності зміни елементів системи не зумовлюють суттє­вих змін її структури.

4. Закони, які фіксують причинний зв'язок між со­ціальними явищами, лише з функціональної (необо­в'язкової) точки зору.

5. Закони, які встановлюють імовірність зв'язку між соціальними явищами.

Головне, що закони соціальної теорії повинні відповідати наступним вимогам наукового пізнання:

1) адекватність і повнота опису об'єктивної реальності (соціальної дійсності);

2) перевірка та спростування;

3) істинність і вірогідність;

4) інформаційна ємність і простота.

36, 37

О категориях социологии

На наш взгляд, в настоящее время проблема категорий в социологии (как и в

других науках) актуализировалась, что связано с возрождением интереса к ним как

неким универсальным характеристикам социального бытия, которые в то же время

выступают константами логики. Она (проблема) возникла как движение контрпост-

модерна (постпостмодернизма), отразив реакцию и намерение возродить критерии

научности. Это требует ответа на вопрос - а есть ли некие фундаментальные со-

циальные константы? Встает проблема статуса (гносеологического и онтологического)

этих универсалий: существуют ли они реально или они продукты аналитической

работы мысли?

В этой связи напомним некоторые идеи философской науки о категориях. Впервые

наиболее полное и систематическое учение о категориях мы находим у Платона и

Аристотеля. Если в ранней греческой философии, когда бытие и мышление еще

различались слабо, категории выступали в виде основных элементов материи в ее

непосредственной данности (земля, вода, воздух, огонь, эфир), то в связи с возникшим

интересом к проблеме сознания и познания, разума и науки категории приобретают

логический смысл и формулируются как обобщенные, отвлеченные понятия. У Пла-

тона их было пять - сущее, движение, покой, тождество и различие, а у Аристотеля -

десять, которые он затем свел к трем основным - сущности, состоянию и отношению.

В их интерпретации категории - это схемы суждений и умозаключений: то, что выска-

зывается о сущем, подпадает под ту или иную категорию [2].

Принципиально новый этап в развитии учения о категориях связан с именем

И. Канта (1724-1804). Категории для него - условие возможности синтеза, то, что

формирует, конституирует опыт. Категории существуют априори, предшествуют

всякому опыту, выражают логические функции всех возможных суждений. В соот-

ветствии с видами суждений Кант строит и классификацию четырех видов категорий:

категории количества (единство, множество, всеобщность); категории качества (реаль-

ность, отрицание, ограничение); категории отношения (принадлежность, причинность,

общение); категории модальности (возможность, существование, необходимость).

В послекантовской философии произошел существенный сдвиг в анализе кате-

горий - предметом исследования стали идеи разума, формы умозаключений, взаимо-

отношение которых выражается принципами тождества, противоречия и снятия его в

синтезе. При этом категории трактовались вне связи со структурой языка, а как нечто

сущее само по себе и реализующееся в природе и человеческом духе [3].

Для социологической науки, на наш взгляд, особое значение имеют идеи Ф. Шел-

линга (1775-1854), который, исходя из тождества субъекта и объекта, рассматривал

развитие двух видов категорий — категории природы, связанные с определениями

объектности и разворачиваемые в натурфилософии, и категории субъективности,

связанные с актами сознания и самосознания. Такой подход положил, на наш взгляд,

начало тому, что в XIX, а затем в XX веках отчетливо стала складываться и форми-

роваться дифференциация категорий в соответствии с различными областями научного

знания. Иначе говоря, каждая наука стала претендовать на то, что ей характерна

своя система категорий, которая может частично совпадать со всеобщими категориями

и которая в то же время претендует на свое понимание и свою трактовку этих

предельно широких универсалий [4]. В этой ситуации при трактовке категорий проис-

ходило смешение или абсолютизация то ли онтологического, то ли гносеологического,

то ли психологического их понимания, хотя в рамках философско-методологической

рефлексии они неразрывно связаны между собой, дополняют друг друга.

В этих условиях социальные науки объектом своих исследований окончательно

избрали социальную реальность — общественную жизнь. В соответствии с этим

центральной категорией становится общество, понимаемое как многозначная система

отношений и процессов, основополагающие характеристики которого и становятся

всеобщими категориями. Именно исходя из этого наряду с категориями рассудка,

стали использоваться такие категории, как переживание (В. Дильтей), интуиция

(А. Бергсон), понимание (М. Вебер, Г. Зиммель).

Для характеристики общества, общественной жизни существенными оказываются

модусы времени - настоящее, представленное в ценности; будущее, выраженное в

цели; и прошлое, связанное с категорией "значение". Тем самым категории историзиру-

ются, лишаются своей вневременной формы и локализуются в конкретно-историче-

ских формах жизни. Подобная трактовка категорий существенно подорвала их значи-

мость и универсальность, усилила тенденцию к их "регионализации" (что находит вы-

ражение в вычленении в науке различных отраслей и областей знания), а соответ-

ственно, к выделению тех из них, которые присущи только одной науке или группе

однородных наук [5]

Процесс научной регионализации категорий не обошел стороной и социологию,

которая, не отрицая необходимости изучения прошлого и будущего и даже оперируя в

известной степени их характеристиками и показателями, тем не менее сосредота-

чивает основное внимание на настоящем, на ощущаемом и воспринимаемом времени и

пространстве, на том, что является предметом заинтересованности людей, их сопри-

частности ко всему происходящему и окружающему их. Сосредоточение внимания на

существующей социальной реальности все больше и больше превращает социологию

в социологию жизни и соответственно требует уточнения того круга (системы) кате-

горий, которыми она пользуется [6].

Таким образом, категории - это основные и наиболее общие понятия наук. Это "не

просто высказывание о предмете, но и какое-то важное о нем решение, как бы при-

влечение его к ответственности, высказывание о нем чего-то важного, внутреннего,

существенного" [7].

Все это позволяет сделать вывод, что категории социологии с точки зрения их

структуры представляют собой следующее.

1) Всеобщие категории, присущие всем наукам (сущность, состояние, отношение,

закономерности);

2) Категории общественных (социальных) наук (человечество, общество, цивилизация,

культура и т.д.);

3) Категории социологии.

С точки зрения содержания категории социологии можно, на наш взгляд, предста-

вить (классифицировать) в виде определенной системы (см. схему 1).

Схема 1

Логическая структура категорий и понятий в социологии

Категории Категории всеобщности (вселенная, ноосфера, мир, общество) Категории качества (цивилизация, формация, культура, устойчивое развитие) Категории объективности (социальные отношения, социальное развитие, социальные процессы, социальные институты) Категории субъективности (сознание, личность, классы, страты) Категории изменений (социализация, управление, модернизация, конфликт)

Понятия По объему Универсальные (тождественны категориям) Неуниверсальные (стимул, установка) По природе Безотносительные (крестьянин) Относительные (квалифицированный рабочий) По содержанию Абстрактные (социальная среда) Конкретные (родитель) По объему и содержанию Сложные (город, организация) Простые (проступок, протест) По структуре элементов объема Собирательные (диаспора, партия) Несобирательные (человек, родившийся в 1950 г.) По предназначению Обобщающие (социальный институт) Констатирующие (забастовка)

1) Категории всеобщности (вселенная, ноосфера, общество, мир), без которых не

может обойтись ни один представитель социальных наук (в том числе и социологии),

когда он задается вопросом - а какие универсальные и фундаментальные представле-

ния о мире могут быть использованы при осмыслении социального бытия. Подобная

направленность (и необходимость) изысканий породила целый букет различных со-

циальных теорий, которые претендуют на предельно широкие обобщения явлений

окружающего мира. Такая тенденция не обошла стороной и социологию. Наиболее

наглядно оно проявилось в мир-системных моделях И. Валлерстайна, в творчестве и в

трудах глобалистов, транзитологов, геополитиков, теоретиков безопасного мира.

2) Категории качества (цивилизация, формация, культура, устойчивое развитие), ко-

торые показывают степень и уровень освоения мира, эффективность их функцио-

нирования и обеспечения рациональной организации общественной, групповой и инди-

видуальной жизни. Без их использования невозможно осуществить сравнение в рамках

"прошлое - настоящее", сопоставлений типа "у них - у нас", понять, что и каким обра-

зом характеризует степень оптимальности развития тех или иных социальных групп,

институтов, организаций.

3) Категории объективности (социальные отношения, социальное развитие, социаль-

ные процессы, социальные явления и институты), которые конкретизируют сущность

и содержание той исторической эпохи, в которых живет и творит человек. В них нахо-

дят отражение основные особенности и специфика, которые характерны для всего

мира, но в его конкретно историческом обличье. Именно при помощи этих категорий

возможно описание, анализ таких процессов как довление тех или иных форм общест-

7

венной жизни, формы политической власти, исторически сложившиеся типы поселен-

ческих структур и т.п.

4) Категории субъективности (сознание, личность, классы, страты), которые харак-

теризуют активное, творческое (или потенциально творческое), заинтересованное на-

чало в деятельности общества. Они в своей постановке вопроса содержат u1089 самые об-

щие ориентиры, требующие при их применении в исследовательской практике опера-

ционализации, ибо их использование в самом общем виде дает только (и то в лучшем

случае) ориентировочный эффект.

5) Категории изменений (управление, регулирование, социализация, модернизация,

конфликт), которые характеризуют механизм, направленность, способы и методы осу-

ществления преобразований. Данные категории претендуют на отражение созида-

тельного участия в преобразовании окружающего мира, что находит выражение в

применении таких универсалий как прогноз, предвидение, программирование, социаль-

ный эксперимент, социальные организации. Они в известной степени выражают кате-

гории модальности, связанные с представлениями о необходимости, возможности и

целевых установках.

Значение этих категорий для социологии велико, потому что, во-первых, они

позволяют в обобщенном виде, исходя из специфики социологического знания, тракто-

вать универсальные процессы и изменения, происходящие в социуме с позиций социо-

логии науки. Во-вторых, эти категории выполняют интегрирующую роль для самых

различных потоков информации, централизуют ее, объединяют их вокруг коренных,

принципиальных вопросов социальной жизни. В-третьих, категории выполняют роль

коммуникации, без которой невозможно совместное и сопоставимое творчество, даль-

нейшее развитие научного знания, его дополнение, обогащение, совершенствование,

углубление. И наконец, эти категории роднят социологию с другими социальными

науками, образуя единое смысловое поле, без которого невозможно представить эво-

люцию и прогресс в развитии социальной мысли.

Вместе с тем, мы должны видеть и ограничения, которые накладывает исполь-

зование в социологии этих универсалий - категорий.

Во-первых, эти категории в своем большинстве априорны, декларативны, и могут

выражать свою сущность в самом общем, предельно обобщенном виде. Во-вторых,

они многозначны, по-разному трактуются не только среди различных социальных наук,

но внутри самой социологии, различными школами и концепциями. Так, по утвержде-

нию ряда исследователей, только определений культуры насчитывается свыше 160

наименований, а ЛИЧНОСТИ — более 200. В-третьих, и это особенно важно - они не опе-

рационализуемы. В таком случае социология, не отказываясь от использования этих

категорий, часто переходит на позиции социальной философии, чтобы иметь возмож-

ность обобщения и оперирования некими универсалиями.

Таким образом, категории социологии - это предельно универсальные, фунда-

ментальные понятия, характеризующие уровень осмысления и обобщения основных

представлений об общественной жизни, о социальной реальности, которые имеют

априорное значение и помогают систематизации и организации опытного знания.

В то же время они претендуют на отражение в обобщенном виде содержания (и спе-

цифики) в пределах (в рамках) социологического знания, несмотря на то, что многие из

них являются одновременно и категориями других социальных наук.

Нейл Смелзер про науковий статус мезо-рівня соціології в роботі „Проблеми соціології”.

Особливості обгрунтування ідеї спеціальних соціологічних теорій в концепції соціальної морфології та соціальної фізіології Е.Дюркгейма ( по роботі «Соціологія та соціальні науки»).

Обгрунтування Р.Мертоном наукового статусу теорій «середнього рівня» в роботі «Соціальна теорія та соціальна структура».

Мертон Социальняя теория и социальная структура

Можно с большой степенью уверенности утверждать, что социология будет развиваться в случае уделения учеными приоритетного (но, конечно, не исключительного) внимания разработке теорий среднего ранга. Сегодня нашей главной целью является построение специальных теорий с ограниченным концептуальным аппаратом (например, теорий отклоняющегося поведения, теорий непредвиденных последствий намеренных действий, тео­рий социальной перцепции, теорий малых групп, общественного контроля, взаимозависимости социальных институтов), а не безотлагательные поиски единой концептуальной структуры, из которой выводимы всевозможные теории среднего ранга, вклю­чая указанные в приведенном списке.

Залогом успеха социологической теории является ее развитие в двух плоскостях: (а) разработка специальных теорий, из которых изрекаются гипотезы, подлежащие эмпирической проверке, и (б) поступательное (но не скачкообразное) продвижение к концептуальным схемам с большей степенью обобще­ния, достаточной для сведения одиночных теорий среднего ранга в группы.

С одной стороны, сосредоточение усилий социологов исключительно на специальных теориях чревато разработкой узкоконкретных гипотез, пригодных для изучения определен­ных аспектов социального поведения, социальной организации и социального изменения, но не вступающих между собой в отношения взаимодополнения. С другой стороны, в сосредоточении научного поиска лишь на построении главной концептуальной схемы для последующего выведения из нее вспомогательных теорий существует риск создания громад, весьма похожих на не до конца оформленные, внешне впечатляющие и научно бесплодные универсальные философские системы про­шлого. Социолог-теоретик, занятый исключительно общим абстрагированием во имя единой системы, рискует тем, что, подобно современной мебели, его умопостроение окажется громоздким и невзрачным.

Конечно, значительный прогресс в научном синтезе все же достигнут, на что указывали и Т.Парсонс, и П.Сорокин. Постепенное сближение теоретических находок социологии, социальной психологии и антропологии является многообещающим и сулит грядущие теоретические завоевания. Впрочем, то, что сейчас принято называть социологической теорией, в значительной степени состоит из общей ориентации на фактические данные и пред­положения о переменных величинах, которые должны найти какое-либо отражение в теоретических построениях, а не из четко изложенных подтверждаемых проверкой формул отноше­ний между конкретно установленными переменными величи­нами. Таким образом, концепций много, однако подтвержден­ных теорий меньше; много точек зрения, но мало теорем; подходов не счесть, а выходов что-то не видно.

Именно теории среднего ранга окажутся наиболее плодотворными, но при условии, что их создание будет всегда сопровождаться благим намерением сводить узкоспециальные теории в более общие понятийные схемы и последовательные, дополняющие друг друга тео­ретические положения.

Учитывая поляризацию в истолковании социологических теорий среднего ранга, мы считаем уместным вновь перечислить свойства таких теорий.

1. Теории среднего ранга состоят из ограниченного количества положений, из которых логически выводимы конкретные гипотезы, подтверждаемые ходом эмпирических исследований.

2. Теории среднего ранга не остаются в изоляции, а объединяются в более обширные теоретические построения, доказательством чему служат теории уров­ней социальных ожиданий, референтных групп и структуры социальных возможностей.

3. Теории среднего ранга имеют достаточный уровень научной абстракции в изучении различных проявле­ний социального поведения, что выводит их за преде­лы чистой описательности и сугубо эмпирического обобщения. К примеру, теория социального кон­фликта была успешно экстраполирована на межнаци­ональные и межрасовые конфликты, классовые конфликты и конфликты международные.

4. Теории среднего ранга находятся на стыке микро­социологических проблем, что подтверждается исследованием малых социальных групп, и макро-социоло-гических проблем, что подтверждается сопоставительным изучением социальной мобильности и формальной организации общества, а также изучением взаимозависимости социальных институтов.

5. Всеобщие системы социологической теории, такие, как исторический материализм Маркса, теория соци­альных систем Парсонса и интегральная социология Сорокина, представляют собой скорее общие теоретические направления, чем строгие и незыблемые построения, подобные предполагаемой «единой» фи­зической теории.

6. Как результат, многие теории среднего ранга сопоста­вимы с различными системами социологической мысли.

7. Теории среднего ранга в своем большинстве непосред­ственно преемственны классическим теоретическим построениям. Все мы являемся доверенными право­преемниками Дюркгейма и Вебера, в работах которых обнаруживаются идеи, подлежащие дальнейшему развитию, содержится методика теоретического поис­ка, предлагаются модели испытания научного вкуса ученого в выборе проблемы исследования, эти работы служат источником новых теоретических вопросов, заслуживающих внимания последователей.

8. Ориентация на теории среднего ранга предусматривает переоценку понятия научного неведения. Вместо того, чтобы претендовать на знание там, где оно фактически отсутствует, подобная позиция откровен­но предполагает отсутствие определенного знания, которое должно быть получено и стать основой по­следующего знания. Такой курс не претендует на возможность предоставления теоретических решений всех насущных практических проблем, но принимает­ся за исследование этих проблем в свете имеющегося знания.

Специфіка концептуальних різновидів теорій «середнього рівня» - спеціальні соціологічні теорії та галузеві соціологічні теорії.

Спеціальні та галузеві соціологічні теорії узагальнюють первісну, спеціалізовану інформацію, здійснюють перехід від емпіричних даних до концептуального рівня, котрий дає змогу пов'язати окремі соціальні процеси із суспільним розвитком, показати місце певних соціальних явищ у цілісному суспільному організмові тощо;

Спеціальні соціологічні теорії досліджують розвиток та відтворення людиною окремих соціальних спільнот, а також суть і основні характеристики людини соціальної.

Галузеві соціологічні теорії розкривають механізми життєдіяльності та функціонування соціальних спільнот у певних сферах суспільного життя та процеси соціалізації людини.

Спеціальні соціологічні теорії та соціологія знання

Соціологія дає знання теоретичне і емпіричне, знання фундаментального і прикладного порядку. У зв’язку з цим у ній виділяють відносно самостійні галузі знання:

- теоретичну соціологію;

- фундаментальну соціологію;

- прикладну соціологію;

- емпіричну соціологію.

Теоретична соціологія охоплює різноманітні теорії, які пояснюють соціальні факти.

В рамках теоретичної соціології розрізняють макросоціологічні закономірності - процеси, явища на рівні суспільства.

Та мікро соціологічні теорії, які пояснюють поведінку людей в суспільстві та процес взаємодії індивіда в суспільстві.

Напрями теоретичної соціології:

Феноменологічна соціологія і символічний інтеракціонізм – на перше місце висувають завдання з’ясування соціально – психологічної структури соціальної взаємодії, ролі людської особистості, як творця соціальної реальності;

В концепції соціального обміну підкреслюється вирішальна роль універсальних закономірностей людської природи - прагнення до одержання вигод і нагород – для пояснення соціальних відносин і структур;

Для прихильників функціоналізму пошук об’єктивної істини, яка проголошується головною цінністю наукового пізнання, конкретизується у формуванні закономірностей або вимог, покликаних пояснити структурні механізми збереження сталості і стабільності буд – якої соціальної системи

Теоретична соціологія відрізняється від прикладної не за об’єктом або методом дослідження, а за метою, яку ставить перед собою соціологія, які вирішує завдання: теоретичні чи практичні.

Я починаю з проблеми, яка пронизувала, пронизує і буде пронизувати всю соціологію: інтелектуальна ідентичність. Ми зазвичай без будь-яких коливань сприймаємо соціологію як суспільну науку. Це оманливе спрощене визначення. Соціологія. Яка постала з уже усталених гуманітарних традицій (особливо історії та філософії), наукових традицій (як і природничих, так і суспільних наук) та естетичних традицій і в їхньому контексті, так ніколи й не спромоглася вирішити, чи вона є насамперед науковою, гуманітарною чи мистецькою в своїй орієнтації. Визначивши це, ми можемо також зрозуміти підстави для всілякого роду критики ззовні й для внутрішнього поділу в цій галузі.

- під науковою орієнтацією я розумію дослідження, які зосереджені на природничих законах і логічно замкнених теоретичних формулюваннях; на каузальному, навіть детермініському аналізі; на безсторонньому, об’єктивному та неоцінковому ставленні до досліджуваного предмета; на емпіричному дослідженні; на точності й вимірах; на методі дослідження, який виокремлює й контролює максимально можливу кількість причин, аби мати змогу визначити серед них вирішальні.

- під гуманітарною орієнтацією я маю на увазі дослідження, яке зосереджене на людській істоті; зумовлює перейнятість становищем людини (враховуючи добробут людей, законність, справедливість і страждання); не боїться оцінювати, а передовсім має справу з людськими поняттями, системи яких складають культуру.

- під мистецькою орієнтацією я розумію два окремо взяті спів означення: по-перше, естетичне ставлення до предмета або наголос на моделі; по-друге, наголос на застосуванні знань, як у «мистецтві медицини» чи «мистецтві можливого».

Усі три орієнтації становлять і значні моральні/інтелектуальні середовища соціології, і частини соціологічної справи як такої. Маючи це на увазі, ми можемо збагнути, чому соціологія переважно використовує два типи досвіду – або, краще сказати, страждає від них.

По-перше, із зовні, критики, які представляють ці орієнтації в їх «більш чистих» формах, можуть реагувати на соціологію селективно – тобто визнавати деякі, але не всі її частини – і атакувати всю галузь за те. Що вона прагне домогтись того, що вони відстоюють, але зазнає в цьому невдачі. Вчені-природознавці часто стають на позицію збентеженості чи ворожості, тому що соціологія – чи суспільні науки загалом – прикидається, але насправді не є науковою, тобто є м’якою, що є умовним позначенням для квалітативної, неточної, гуманітарної чи мистецької. Гуманітарні або ті, хто займаються гуманітарними науками, також можуть вважати соціологію територіально загрозливою, вторгненням їхні традиційні володіння, або розглядати її як суху й негуманну. Ті, хто має мистецьку орієнтацію, вважають соціологію потворною або непотрібною, залежно від того, про яку з двох мистецьких орієнтацій йдеться.

По-друге, зсередини, складна структура самої соціології, яка зумовлена її суміжними та взаємо проникними орієнтаціями на науку, гуманітарну сферу та мистецтво, веде соціологів до появи сумнівів щодо призначення, цілісності та достатності їхньої галузі та до заохочення періодично відновлюваних дискусій. Серед останніх маємо такі знайомі приклади, що частково взаємо накладаються:

• соціологія вільна від оцінок (наукова орієнтація) проти соціології, що має справу з оцінками (гуманітарна орієнтація);

• соціологія як джерело базових знань (наукова орієнтація) проти соціології як джерело прикладних знань (мистецька орієнтація);

• соціологія як фактор творення знань (наукова орієнтація) проти соціології як фактора меліористичного або революційного вдосконалення суспільства (гуманітарна та мистецька орієнтації);

• експериментально-сукупно-каузальні способи аналізу (наукова орієнтація) проти модельно-клінічних способів аналізу (мистецька орієнтація);

• наголос на безумовних фактах і поведінці (наукова орієнтація) проти наголосу на феноменології або індивідуальному значені (гуманітарна орієнтація);

• кількісний аналіз(наукова орієнтація) проти квалітативного аналізу (гуманітарна та мистецька орієнтації).

Власне я можу запропонувати робоче визначення отого неточного терміна «основний напрям у соціології», як такий, що складається з напрямів, котрі так чи інакше схильні віддавати перевагу науковому боку полярностей. Здебільшого, цей основний напрям отримує непропорційно велику частину підтримки й ресурсів від керівництва університетів та зовнішніх фондів, у цілому домінуючи в науковому етосі американського суспільства. Водночас немає жодного факультету в академічних закладах і жодного з’їзду чи конгресу соціологів, де б головні науково-гуманітарні та наково-мистецькі суперечності не виявляли себе відверто чи завуальовано. І, безумовно, різні національні та регіональні традиції в соціології виявляють різне поєднання і збалансованість між окремими полярностями.

Концепція як можливий початковий етап побудови соціологічної теорії. Критерії науковості соціологічної теорії.

Специфіка соціологічного розуміння знання.

Соціальний і соціологічний факт.

На думку Ядова, соц.фактможна вивчати в онтологічному і логіко-гносеологічному планах. В першому випадку, факти – це будь-які незалежні від спостерігача стани дійсності або події. У другому – факти постають як пояснене знання, здобуте шляхом описання певних фрагментів дійсності. Це основні компоненти системи знання. Поняття „соц.факт” ввів до соціології Еміль Дюргейм у своєму „Методі соціології”. За Д. соц.факт можна визначити лише за зовнішньою змушуючою владою, яку він має над індивідами. Поширеність не є основною ознакою соц.фактів. Явища загальні лише тому, що соціальні, а не соціальні, тому що загальні. У сучасній соц.теорії є декілька визначень соц.факту: як сукупна систематизована ознака масової поведінки, як сукупна ознака масової свідомості, як сукупна, узагальнена ознака продуктів людської діяльності, як певна подія, випадок, стан соц. взаєводії, яку необхідно вивичити з позицій дієвого суб’єкту (феноменологічна соціологія). Ядов виділяє 3 типи соц.факту: науковий, онтологічний і статистичний. Науковий факт – це не початок пізнання, а його висновок. Зазвичай вони вводяться у ту систуму знання, з якої були здобуті початкові гіпотези. Введення нових наукових фактів веде до появи нового систематичного знання. Онтологічні факти (події, явища) – ті, що входять до системи знання лише після їх описання. Стат.факт – це соц-статистичні узагальнення. Тобто, соц.факти можна вивчити як соц.статистичні, тобто сукупні одиничні події, здобуті внаслідок описання їх у деяких концептуальних моделях. Такі соц.факти – це емпіричний базис знання. Ядов також ділить соц.факти на загальні й специфічні. Цей поділ залечить від таких ознак: яка мета дослідження, який предмет дослідження. Який стан знання. Що дозволяє описати, узагальнити і пояснити факти у даній ситуації. До того ж необхідно взяти до уваги, що одні і ті самі явища можуть вивчатися у різних теор.моделях. Також виділення загальних і специфічних фактів залежить від світогляду дослідника. Описання і узагальнення соц.явищ здійснюється у наукових поняттях і якщо це поняття соціологічного знання, то відповідні соц.факти можна назвати соціологічними фактами. Дюргейм виділяє ще соціопсихічні факти. В них є дещо соціальне, бо вони частково втілюють колективну модель.Але соціопсих.факт залежить від конституції індивіда і особливих умов у які він поставлен. Цей тип соц.фактів цікавить соціолога, але не складає предмета соціології.

Поняття „соц.факт” може вивчатися також у якісному сенсі: як одиничний факт, який має підлягати якісному аналізу. Для здійснення такого аналізу необхідно визначити багаточисельні значення подій, що вивчаються, у їх зв’язках. Потім факти необхідно вивчати з позицій різних концептуальних підходів і необхідно встановити наскільки дана подія типова або навпаки нетипова, але може свідчити про особливості можливих змін у майбутньому.

Напрям: соціальні структури та соціальні відносини