РОЗВИТОК ПСИХОЛОГІЇ У ХІХ СТОЛІТТІ

Тематичний план:

1. Природничо-наукові передумови становлення психології.

2. Становлення психофізіології, психофізики і психометрії.

3. Еволюція асоціативної психології в XIX ст. (Т.Браун, Д.Міль, Г.Спенсер).

4. Емпірична психологія (І.Гербардт, М.Лацарус, Г.Штейнталь, Р.Лотце).

5. Виділення психології в самостійну науку (В.Вундт, Ф.Брентано, І.Сєченов).

Завдання для самостійної роботи

Література:

Підручники, посібники, хрестоматії:

1. Роменець В. Історія психології: ХІХ - початок ХХ століття: Навч. посібник. – Київ: Либідь, 2007. – 832 с.

2. Ждан А. История психологии: от античности к современности. Москва: Академический Проект, 2008. – 578 с.

3. Росийская психология: Антология / Автор-составитель А. Ждан. – Москва: Академ Проект, 2009. – 1279 с.

4. Олешкевич В. История психотехники: Учеб. пособие. – Москва: Академия, 2002. – 304 с.

5. Ярошевский М.Г. История психологии. От античности до середины ХХ века. – М.: Академия, 1997. – 416 с.

Першоджерела:

6. Галич А. И. Картина человека. Опыт наставительного чтения о предметах самопознания для всех образованных сословий. - СПб., 1834. – 257 с.

7. Вундт В. Очерк психологии. – 1897. -

8. Вундт В. Проблемы психологии народов. – Москва, 1912. - 378 с.

9. Сєченов И. Кому и как разрабатывать психологию // Психология поведения. Москва – Воронеж, 1995. - С.131-214.

У ХІХ столітті вирішальний вплив на розвиток психології мали природничі науки.

Постійне "підкріплення" процесу розвитку психологічного знання природничо-науковими відкриттями, геніальними здогадами було закономірністю історії становлення психології як науки.

У другій половині XIX століття створюються об'єктивні умови для виділення психології в самостійну науку:

• розвиток природничих наук (механіко-фізико-хімічна теорія життя, концепція про гомеостаз - механізмі саморегуляції організму);

• запозичення експерименту з природничих наук (фізіології органів почуттів і нервової системи);

• виникнення психофізіології, психофізики і психометрії.

Накопичений великий емпіричний матеріал мав потребу в узагальненні й аналізі, поясненні, систематизації і структуруванні.

Вирішення цієї задачі було можливе силами і засобами нової галузі знань, здатної обґрунтувати закономірні зв'язки природничо-наукових відкриттів і психічних процесів, що протікають у людини.

Складалися передумови побудови нового наукового предмета, що відрізнявся від фізіології. Такою сферою знань стала психологія.

Природничо-наукові концепцій психології XIX століття

Становлення і розвиток психофізіології

На початку XIX сторіччя стали складатися нові підходи до психіки. Відтепер не механіка, а фізіологія стимулювала ріст психологічного знання.

Маючи своїм предметом особливе природне тіло, фізіологія перетворила його в об'єкт експериментального вивчення. Функції (у тому числі психічні) досліджувалися під кутом зору їхньої залежності від будови органу, його анатомії. Психофізіологія переводила на мову досвіду умоглядні, часом фантастичні погляди попередніх епох.

Психофізіологія є сферою міждисциплінарних досліджень на стику психології і нейрофізіології, що спрямовані на вивчення психіки в єдності з її нейрофізіологічним субстратом.

У становленні цієї галузі знання величезну роль зіграла плеяда видатних учених (А.Галер, Г.Гельмгольц, Г.Прохазка та ін.).

Альберт Галер (1708-1777) - швейцарський натураліст, лікар, один з основоположників експериментальної фізіології. Почесний член Петербурзької Академії наук.

Автор класичної праці у восьми томах "Елементи фізіології" (1757-1766). Зробив значимі для науки результати про автономний характер м'язової скорочуваності.

А.Галер увів поняття "м'язова сила" (аналог механічної), поєднуючи в ньому подразливість і нервову силу, встановив існування власних законів нервової діяльності, не залежних від душі як нематеріальної субстанції.

Ідея локалізації психічних функцій у відділах головного мозку, відкіля беруть початок відповідні нерви, належить А.Галеру. Але його нейрофізіологія розглядає тільки з відчуття і рухи: "Душа не має нічого спільного з тілом, крім відчуття і руху".

Вчення А.Галера встановило "нейрофізіологічний деїзм" - обмежувало функцію творця актом установлення законів природи. Нові поняття додавали галерівскій "живій машині" статус носія таких сил і якостей, яких немає в декартівських автоматах.

Георгій Прохазка (1749-1820) - чеський анатом і фізіолог, медик. Сучасники про нього писали: "Зі смолоскипом анатомії в руці він шукає загальні сили природи".

Автор посібника з фізіології, робіт: "Спроба емпіричного викладу полярного природного закону", "Трактат про функції нервової системи", "Анатомічний трактат про структуру нервів".

До наукових досягнень Г.Прохазки варто віднести утвердження онтологічних принципів різноманітності, безперервних зміни і розвитку.

Г.Прохазці належить ідея живої енергії ("тваринної електрики"): "Життя є на насправді гальванічний процес, є причиною процесів в організмі".

Створив вчення про нервовий апарат і його функції, у якому розвивав знання (уявлення) про нервовий рефлекс, рефлекторну дугу, значення нервової системи як посередника між зовнішнім середовищем і організмом.

Чарльз Бел (1774-1842) - автор "нової анатомії мозку". Він експериментально установив розходження між передніми і задніми корінцями спинного мозку за функціями: передні - моторні нерви з руховою функцією, задні - моторні нерви з чуттєвою функцією.

Дане відкриття розкривало анатомічну основу рефлекторної дуги як принципу побудови спинного мозку, що включає етапи: збудження в чуттєвому нерві - переробка в нервовому центрі - передача по еферентному нерві до органа руху.

Французький фізіолог Мажанди зробив у 1822 році подібне відкриття, що ввійшло в науку під подвійним ім'ям - "закон Бела - Мажанди".

Ч.Бел виділив регулюючу роль м'язового відчуття в здійсненні руху - знайшов нерви, що ведуть від м'яза в мозок і сигналізують про характер м'язового скорочення.

Дане положення стало основою ідеї "нервового кільця": подразнення - мозок - м'яз - мозок. Порушення в "колі" ведуть до порушень руху, координації, паралічу.

Ідея була сформульована в 1826 році, але введена в науковий обіг у 30-і роки XX століття у вигляді поняття кібернетики "зворотного зв'язку".

Йоганес Мюлер (1801-1858) - німецький фізіолог, що сформулював закон "специфічної енергії органів відчуттів", якість відчуття залежить від того, який орган відчуття збуджений.

Дослідження Й.Мюллера зміцнювали науковий погляд на психіку, показуючи причинну залежність її відчуттєвих елементів від об'єктивних матеріальних факторів: зовнішнього подразника і властивості нервового субстрату.

У роботі "Посібник з фізіології людини" (1833-1840) він відобразив результати дослідження проблем як загальної фізіології, так і фізіології нервової системи.

Й.Мюллер розвивав вчення про:

• рефлекторний акт;

• рефлекторну природу роботи спинного мозку;

• діяльність органів відчуття.

За Й.Мюллером, хоча причиною відчуттів є матеріальний вплив,

відчуття не відтворює його властивостей. Зовнішній вплив вивільняє нервову енергію, що скрита в органі відчуття і чекає поштовху для збудження. Останнє положення стало основою агностицизму, що заперечує адекватність відчуття реальному подразнику.

Франц Галь (1758-1828) - австрійський лікар, анатом. Займався дослідженнями морфології мозку: вперше відрізнив сіру речовину, що складає кору і підкіркові утворення, від білої речовини - провідних волокон, що зв'язують відділи і ділянки головного мозку.

Цим відкриттям Ф.Галь поклав початок теоріям, у яких кора головного мозку, а не його шлуночки, стала розглядатися субстратом психічної діяльності людини.

Ф.Галь прийшов до висновку про те, що головний мозок є цілісним органом-субстратом основних психічних функцій. Мозочок координує рухи, а в довгастому мозку знаходиться дихальний центр.

Ф.Галь є творцем френології - вчення про зв'язок психічних особливостей людини або тварини з зовнішньою формою черепа.

Після робіт П.Флуранса френологія була в наукових колах скомпрометована, хоча багато хто продовжував нею захоплюватися. Тим не менш заслугою Ф.Галя варто визнати вказування на звивини кори великих півкуль головного мозку як місце, де локалізовані "розумові сили".

Клод Бернар (1813-1878) - французький учений, автор багатьох відкриттів у різних розділах фізіології, видатний фізіолог-експериментатор.

К.Бернар висунув концепцію про сталість внутрішнього стану організму - гомеостазі. Суть запропонованої концепції полягає в утвердженні принципу саморегуляції: внутрішнє середовище зберігає свою сталість всупереч дії різних дестабілізуючих факторів.

Томас Лейкок (1812-1876) - англійський професор практичної медицини, автор роботи "Психіка і мозок" (1859). Увів поняття "несвідомої церебрації", тобто неусвідомлюваної, але психічної діяльності мозку.

Т.Лейкок порушив питання про необхідність поширити принцип рефлексу на діяльність головного мозку. Зробив заяву про: "Нервові вузли усередині черепа повинні керуватися відносно реакції на зовнішні враження законами, що тотожні з тими, котрі управляються діями спинного мозку і тих вузлів, що у нижчих тварин аналогічні до них".

Едуард Пфлюгер (1829-1910) - німецький фізіолог, у роботі "Про сенсорні функції спинного мозку хребетних" (1853) базуючись на даних дослідів, показав, що психічні (сенсорні) функції, що вважалися до цього властивістю душі, властиві спинному мозку.

Е.Пфлюгер зруйнував старі уявлення про рефлекс: сенсорні функції властиві не тільки головному мозку, але і спинному. Відбулося утвердження психічного фактора як регулятора реакцій (поведінки) організму.

Досліди Е.Пфлюгера, як і інших фізіологів, відкривали особливу причинність - психічну (лише на початку ХХ ст. В.Зеньковський напише працю про психічну причинність). Адже відчування (те, що Е.Пфлюгер називав "сенсорною функцією") - це не фізіологічна, а психологічна причина.

Психічна функція полягає в розрізненні умов, у яких знаходиться організм, і в регуляції, відповідно цим умовам, діяльності організму. В розрізненні того, що відбувається в зовнішнім середовищі, і реагуванні на те, що відбувається в ній і складається фундаментальне призначення психіки, її головний життєвий смисл.

Досліди Е.Пфлюгера спростовували прийняту думку про те, що психіка і свідомість одне й теж.

Герман Гельмгольц (1821 -1894) - німецький натураліст. Основні роботи: "Про збереження сили" (1847), "Вчення про слухові відчуття як фізіологічну основу теорії музики" (1875), "Фізіологічна оптика" (1867).

Г.Гельмгольц обґрунтував закон збереження енергії і положення про те, що живий організм є фізико-хімічне середовище, у якому зазначений закон точно виконується.

Вимірював у свої дослідженнях швидкість поширення збудження в нервовому волокні. Г.Гельмгольц став автором резонансної теорії слухових відчуттів і трикомпонентної теорії кольорового зору, сформулював теорії сприйняття.

М.Гельмгольц розкрив роль м'язових рухів і відчуттів у формуванні просторового образу і запропонував гіпотезу "несвідомих умовисновків", сутність якої зводиться до твердження, що перцептивний образ не обмежується тим, що йде від стимулу в даний момент: сприйняття, що виступає для людини як безпосередня даність, є продуктом досвіду, результатом що повторюється багато разів і тому зміцнює асоціації уявлень. М.Гельмгольц виділив особливості несвідомих умовисновків.

Італійський психіатр і криміналіст Чезаре Ломброзо (1836 – 1909), - основоположник антропологічної теорії особистості.

В середині ХІХ ст. Ч.Ломброзо одним із перших розпочав систематизоване дослідження злочинців, спираючись на фіксовані антропометричні дані.

Вважав біологічні фактори вирішальними причинами злочину. Значна частина злочинів, на його думку, є природнім, біологічним явищем, наслідком психофізіологічної природи людини.

Ч.Ломброзо ввів термін «вроджений злочинець», котрий відрізняється цілим рядом фізіологічних (неправильна форма черепа, асиметрія обличчя) і психічних особливостей (завищене марнославство, мстивість).

Дав різноманітні пояснення злочинності, пояснюючи його спочатку як атавізм, потім – як явище «морального божевілля», а пізніше – як форму епілепсії. Ч.Ломброзо висунув тезу про психофізіологічні нахили до злочинної поведінки і нерівності звичайної і «злочинної людини».

На основі практичного матеріалу встановив, що деякі злочини мають сезонний характер.

На його думку, злочинець – це дегенерат, який відстав у своєму розвитку від розвитку людства і не може стримувати свою злочинну поведінку. Тому стратегія суспільства відносно такого «вродженого злочинця» - позбавити його свободи.

Для встановлення ефективної системи покарання Ч.Ломброзо рекомендував виходити з антропологічних факторів злочинів як найбільш важливих. А стосовно «вроджених злочинців» вимагав введення спеціальних форм репресій, що знешкоджують рецидиви – смертну кару чи по життєве заслання, котрі дозволяли б усунути «небезпечну людину» з суспільства назавжди.

Зробив припущення, що геніальність відповідає ненормальній діяльності мозку, яка межує з епілептоїдним психозом.

Наукова спадщина Ч.Ломброзо вплинула на створення морфологічної теорії темпераменту Е.Кречмера.

Представлені вище досягнення вчених поставили проблему про співвідношення психологічного і фізіологічного, вирішення якої визначило формування двох концепцій: паралелізму і взаємодії. На позначеному тлі народилися нові наукові напрямки - психофізика і психометрія.

Основи психофізики і психометрії

Психофізика - класичний розділ загальної психології, що пояснює різноманітність форм поведінки і психічних станів, які викликаються життєвими ситуаціями. Виділяє два кола проблем: вимір порогу відчуттів і побудова психофізичних шкал.

Основоположником психофізики виступив німецький вчений Густав Фехнер (1801-1887). Він перейшов від психофізіології до психофізики (експеримент, число, міра), що починала з уявлень про психічні феномени.

Психофізіологія з'ясовувала причинну залежність суб'єктивного факту (відчуття) від будови органа (нервових волокон), як цього вимагало "анатомічне начало".

Обійшовши його, психофізика довела, що в психології і при відсутності знань про тілесний субстрат можуть бути емпірично відкриті закони, яким підвладні психічні явища.

У праці "Елементи психофізики" (1860) Е.Фехнер сформулював основну задачу психофізики: розробити точну теорію співвідношення між психічним і фізичним, душею і тілом.

Е.Фехнер розрізняв у психофізіології: внутрішню (співвідношення тіло - душа, психічне - фізіологічне) і зовнішню (співвідношення психічне і фізичне).

Е.Фехнер розробляв зовнішню психофізику, котру вивів у ранг науки:

• сформулював мету (вимірювання відчуттів),

• створив експериментальні методи,

• сформулював основний психофізичний закон.

Він також вивів формулу, відповідно до якої інтенсивність відчуття пропорційна логарифму інтенсивності подразника (перше застосування математики в психології).

До відкриттів у психофізиці прийшов професор анатомії і фізіології Лейпцігського університету Ернст Вебер (1795-1878). Він задався питанням наскільки варто змінювати силу роздратування, щоб суб'єкт уловив ледь помітне розходження у відчутті.

У роботі "Про дотик" Е.Вебер сформулював закон розпізнавальної чутливості: відкрив визначену кореляцію, що математично формулює між фізичними стимулами і сенсорними реакціями. Він виявив, що додатковий подразник має знаходитися в постійному для кожної модальності відношенні до подразника що вже впливає, щоб виникло ледь помітне розрізнення.

Е.Вебер розрізняв у шкірних відчуттях три різновиди:

тиску (дотику), температурні і локальні. Для вивчення останнього винайшов естезіометр (циркуль Вебера). Експериментально встановив, що шкіра має різну чутливість у залежності від локалізації дотику. Розрізнення для кожного органа - величина постійна, обумовлена дослідним шляхом. Узагальнення підводили до можливості виміру в психології.

Психофізіологія з її "анатомічним началом" удосконалювалася фізіологами ще з однієї сторони. Голландський фізіолог Франс Дондерс (1818 - 1889) зайнявся експериментами по вивченню швидкості протікання психічних процесів.

До нього Г.Гельмгольц відкрив швидкість проходження імпульсу по нерві, що відносилося до процесу в організмі.

Ф.Дондерс звернувся до виміру швидкості реакції суб'єкта на об’єкти, що ним сприймаються. Піддослідний виконував завдання, що вимагали від нього більш швидкої реакції на один з декількох подразників, вибору різних відповідей на різні подразники і т.д.

Ці досліди руйнували уявлення в миттєво діючу душу, доводили, що психічний процес, подібно фізичному, може вимірюватися. І хоча, як і в психофізиці, знання про нервову систему не вносило навіть невеликого внеску в пояснення нових даних. Вважалося, що психічні процеси відбуваються в нервовій системі.

Таким чином, складалася нова сфера психологічного пізнання - психометрія, що спочатку означала вимір тимчасових характеристик психічних процесів. А в даний час - коло питань, що пов'язані з вимірюванням у психології.

Предмет психометрії - вимір швидкості протікання психічних процесів: найпростіших асоціацій, відчуттів і сприйнять.

До досягнень психометрії XIX століття варто віднести:

• введення терміну "час реакції" (австрійський фізіолог

З.Екснер);

• відбулося розрізнення сенсорної і моторної реакції

(німецький фізіолог Л.Ланге);

• початок дослідження установки;

• визнання психіки реальністю в системі відносин між впливом

зовнішніх об'єктів і відповідною реакцією організму;

• розробку методів, що переводять психічні процеси в

наукові моделі, поняття, категорії і закони.

Експериментальні кількісно-якісні виміри психічних процесів

відкривали можливість наукового підходу в психологічних дослідженнях, утверджували психологію як науку.

Еволюція асоціативної психології у ХІХ ст.

(Т.Браун, Д.Міль, Г.Cпенсер)

Запозичена з психології минулого асоціативна концепція як один з домінуючих течій продовжує розвиватися в XIX столітті.

Закон асоціацій розглядався як основне явище душевного життя. В асоціатизмі бачили теорію, яку можна застосувати до питань моралі, виховання та ін.

І хоча в поясненні механізму психічних процесів асоціатизм у цей період вніс відносно мало новаторських ідей, проте цей напрямок у сфері психологічних знань, що розширюються, служив для дослідників не тільки абстрактною теоретико-світоглядною моделлю психічного, але і методологічним засобом впливу на поведінку людей.

Прихильники асоціативної теорії намагалися шляхом закріплення необхідних зв'язків між повторюваними чуттєвими враженнями, їхніми образами-ідеями і м'язовими рухами переборювати недуги в душевнохворих, повертати їх до нормального життя і навіть формувати в людей необхідні, задані педагогом якості.

В асоціатизмі зроблений детальний опис як самого факту асоціації, так і принципів (законів) утворення асоціацій, виявлені умови утворення і збереження асоціацій. Ці дані вплинули на розуміння научіння, процесу, придбання знань, особливо в період експериментального розвитку асоціатизму.

Асоціативна психологія має і прикладне значення. Асоціативний експеримент у різних варіантах знайшов широке застосування в клінічній практиці (Р.Зоммер, 3.Фрейд, К. Юнг і ін.). У педагогіці використовуються дані про роль повторення, про способи заучування й ін.

Разом з тим, незважаючи на серйозні і незаперечні досягнення, асоціатизму, а розвиваючись, цей напрямок було замкнуто у свідомості ("чиста психологія свідомості") і не відкривало шляхів для його об'єктивного вивчення

Асоціативну психологію відрізняє описовість, вона не має засобів для пояснення душевного життя, що визнавав ще Д.Юм: асоціація - це "наче притягання, що робить у духовному світі настільки ж надзвичайні дії, як і у світі природному, і виявляється в багатьох і різноманітних формах. Його дії завжди очевидні, але щодо його причин, то вони майже невідомі і мають зводитися на первинні властивості людської природи, на пояснення яких я не претендую".

Розвиток асоціативної психології в XIX столітті, як ніколи, спирався на природничо-наукову основу, що вдосконалювалась і поглиблювала пізнання картини світу.

Під впливом досягнень психофізики і психофізіології з асоціативної психології витіснялися теоретичні схеми, засновані на вченнях Р.Декарта й І.Ньютона.

Відійшла в історію і прогресивна для науки XVIII сторіччя фізіологія Д.Гартлі. На перший план висуваються концепції, що пояснюють асоціацію як іманентно-психічний принцип розумових і вольових процесів.

Виникнувши в Англії, асоціативна психологія в XIX столітті розвивалася філософами і вченими Томасом Брауном, Джеймсом Мілем, Джоном Мілем, Олександром Беном, Гербертом Спенсером.

Важлива особливість асоціативного підходу в XIX ст. - його з'єднання з філософією позитивізму: Дж.Міль і Г.Спенсер разом з О.Контом стали основоположниками позитивізму ("першого позитивізму").

"Наука заміняє собою філософію" - сверджував Ч.Пірсон (1892). Таке злиття асоціативізму з філософською доктриною позитивізму не випадкове, її елементи були вже в Дж.Лока і Д.Гартлі.

Закон асоціації як основне явище душевного життя розвивали Т.Браун, Г.Спенсер, Д.Міль. Психофізіологічною основою асоціації є умовний рефлекс.

Особливістю асоціаціативної психології ХІХ століття було поєднання з філософією позитивізму О.Конта.

У розглянутий період дана тенденція актуалізувалася й одержала своє теоретичне обґрунтування. При загальній характеристиці асоціативізму XIX століття в його розвитку, як правило, розрізняються три етапи.

На першому етапі асоціативізм досягає найвищого розквіту. У працях Т.Брауна і Дж.Міля він здобуває закінчену класичну форму.

На другому етапі асоціативізм вступає в новий період розвитку, що характеризується переглядом Дж.Мілем основних положень про предмет і метод асоціативної психології і є початком кризи цієї системи.

Третій етап пов'язаний з науковими пошуками А.Бена. У його аналітичному описі душевних явищ продовжується розпочатий ще в Дж.Міля відступ від класичного асоціативізму за рядом теоретико-методологічних проблем.

Однією з основних причин цього відступу є утвердження наприкінці XIX століття в асоціативній теорії методу експерименту. Експериментальне дослідження асоціацій почав учень В.Вундта М.Траутшольдт (1883), найбільшими представниками асоціативізму цього періоду були Г.Ебінгауз, Г.Мюлер, Т.Ціген.

Оскільки вже сам термін "асоціація" тісно поєднується з уявленням про те, що зв'язок ідей обумовлений зв'язком нервових елементів в організмі. Шотландський філософ Томас Браун (1778-1820) запропонував замість терміна "асоціація" термін "сугестія" (внушіння).

Одна ідея внушає іншу, але не довільно, а за визначеними законами. Т.Браун розділив ці закони на первинні (за суміжністю, подібністю і контрастом) і вторинні (їх дев'ять: закони частоти, новизни, сили первісного відчуття, тривалості й ін.). Чим частіше усвідомлюються психічні образи, чим вони незвичніші, чим сильніші емоції вони викликають і т.д., тим більше шансів на те, що поява одного з них приведе за собою інші.

У "Лекціях про філософію людського розуму" (1820) Т.Браун уперше поставив задачу вивчення мислення як процесу вирішення задач, заснованих на плинності асоціацій (коли з ряду стимулів, що надходять, за асоціацією вибирається вірний).

Т.Браун ввів другорядні закони асоціації тобто вчення про додаткові фактори (сила вихідного відчуття, новизна, близькість, здібність індивіда, стан здоров’я), що пояснюють виникнення в даний момент тієї чи іншої асоціації із багатьох інших.

Єдиний метод дослідження духу, за Т.Брауном самоспостереження (самоспостереження і є методом асоціативної психології).

Операції розуму – діяльність порівнянь:

1. дві чи більше ідей як об’єкти порівнянь;

2. відчуття відношення між ними (наприклад, подібність);

3. відчуття довільності, тобто наявність наміру (бажання) знайти відношення.

У Т.Брауна з'являється поділ між потребами і мотивом:

• потреба - відчуття якогось невдоволення, відображення

емоційної невідповідності;

• мотив - коли усвідомлюється, чого саме не вистачає.

Потребами він називає "апетитами". Т.Браун включає потреби в сферу чуттєвих процесів поряд з відчуттями і почуттями задоволення і невдоволення (при цьому маються на увазі лише тілесні, біологічні потреби - у сні, відпочинку, їжі і т.п.).

Потреби Т.Браун розділяє на два роди відчувань:

• відчуття невдоволення, що викликається станом тіла

(незадоволення при голоді, спразі і т.п.);

• бажання позбутися невдоволення (перспектива,

спрямованість на майбутнє, емоцією, і асоціацією між ними).

Таким розчленовуванням знімається специфіка потреб як особливих психічних станів: потреба зводиться до асоціації між двома відчуваннями.

Єдиним методом дослідження духу, за Т.Брауном, є самоспостереження. У зв'язку з цим він розвиває ідеї віртуального аналізу в психології. Як у хімії якості окремих інгредієнтів складного тіла не пізнаються нами в якостях самого складного тіла, так і у своєрідній "хімії духу" складне почуття, що виникає від первинних почуттів через асоціацію, на перший погляд, має мало подібності зі складеними його частинами, що існують спочатку в елементарному стані.

Потрібна напружена зосередженість думки, щоб розкласти і розділити на частині сукупність, що могла утворитися раніше протягом декількох років. Що робить хімік стосовно матерії, те саме робить інтелектуальний аналітик стосовно духу.

На відміну від аналізу в інших науках, що мають справу з речовиною, аналіз у відношенні духу не може дати реального розчленовування психічних явищ: найскладніше почуття завжди є одне почуття, немає половини почуття радості чи суму.

Будь-яке складне психічне явище Т.Браун зводить до суми більш простих його складових. Наочно це виявляється в поясненні порівняння і потреб. Відносне внушіння, якими пояснюються всі операції розуму, протікають як діяльність порівняння.

У порівнянні виділяються наступні компоненти:

1) дві чи більше ідей як об'єкти порівняння;

2) відчуття відношень між ними, наприклад, подібність;

3) відчуття довільності, тобто наявність наміру, бажання знайти це відношення.

Оскільки порівняння може здійснюватися і мимоволі, автоматично, робиться висновок, що порівняння є асоціація чи внушіння, за термінологією Т.Брауна, активний характер цього процесу з психологічної точки зору - ілюзія. Пізнавальну діяльність Т.Браун трактує механістично.

Джеймс Міль (1773-1836) – англійський історик і економіст, автор праці «Аналіз явищ людського духу», що стала вершиною англійського асоціатизму. Він ставив мету сприяти розвитку душевних здібностей і сил при вихованні. Д.Міль зводить все психічне життя до відчуттів, уявлень, асоціацій ідей.

У полі наукових інтересів Д.Міля були і питання активності особистості.

Д.Міль вважав, що свідомість – це «психічна машина», робота якої відбувається згідно внутрішніх механізмів, що не мають нічого спільного з організмом, а за законами асоціації.

Виділяв дві причини виникнення асоціацій:

а) ступінь значимості відчуття;

б) частота повторення відчуттів.

Асоціації бувають тільки одночасні або послідовні.

Є дві причини закріплення асоціацій - швидкість асоціювання відчуттів і частота їх повторень;

Д.Міль сформував загальний закон асоціацій: ідеї зароджуються

й існують у тому порядку, в якому існували відчуття як їхні оригінали - відчуття.

Єдиним знаряддям аналізу свідомості Д.Міль вважав інтроспекцію. Сприйняття об'єктів побудовані з одночасних асоціацій. Послідовні асоціації ще більш незліченні, і їхня природа найкраще видна в звичайній послідовності слів і думки.

Таким чином, Д.Міль зводить усе психологічне життя до відчуттів, уявленням і асоціаціям ідей: у психічному світі є тільки одне явище - відчуття і тільки один закон - асоціації.

У вченні про загальний закон асоціацій і причинами їхнього закріплення виступає характерна для асоціатизму повна пасивність організму, механіцизм у трактуванні психіки. Джеймс Міль створив "ментальну механіку", тобто теорію складних ментальних з'єднань за типом механіки.

Джон Міль (1806-1872) – син Джеймса Міля, автор праць з логіки, етики й інших наук. Якщо для його батька зразком точного знання була механіка (перетворена ним у механіку "чистої" свідомості), то він знаходився під впливом хімії, яка активно розвивалася в той час.

Д.Міль став говорити про "ментальну хімію». Під цим малося на увазі, що в людській свідомості відбувається щось подібне тому, що хімік спостерігає у пробірці коли змішує різні елементи, а саме - з'являється новий продукт.

Згодом Джон Міль висунув термін «ментальність хімії», тобто про виникнення з найпростіших елементів свідомості нових, що володіють власними якостями структур цієї свідомості, - подібно до того, як з водню і кисню виникає зовсім новий продукт – вода.

«Психічна хімія» пояснювала, чому багато відчуттів, наприклад звук скрипки чи смак апельсина, сприймаються у вигляді простих і єдиних, хоча вони обумовлені складними стимулами, подібно до того, як вода уявляється простою і єдиною, хоча вона складається з кисню і водню.

Погляди Д.Міля істотно вплинули на програму роботи перших психологічних лабораторій. В яких передбачалося, що шляхом експериментального аналізу вдасться вичленувати «атоми» свідомості й одержати в психології щось подібне таблиці Мендєлєєва.

Беручи за вихідний початок досягнень людської культури роботу індивідуальної свідомості Д.Міль започаткував напрямок, що одержав назву психологізму. Право, економіка, мораль, виховання розглядалися як ефекти дії психологічних законів. Асоціація трактувалася як ключ до всіх людських феноменів і проблем.

Аргументація Д.Міля зводилася до таких тез:

• закони розуму, що відрізняються від законів матерії, але

подібні з ними стосовно повторюваності, необхідності проходження одного явища за іншим;

• закони розуму можуть бути відкриті за допомогою дослідних

методів – спостереження й експерименту.

Постулат, відповідно до якого основна задача психології, вважав Д.Міль, - вивчати закони виникнення й асоціації ідей як самостійної науки.

Тому, коли виникла експериментальна психологія, що не обмежувалася загальним, умоглядним розумінням того, що ідеї утворюють нові синтези, нова психологія йшла спираючись на спеціальні «хімічні» напрацювання Д.Міля.

Д.Міль зауважує: "Багато видатних фізіологів стверджують, що думка, наприклад, є результатом нервової діяльності, як і відчуття. Тільки здається, начебто одна думка викликає іншу за допомогою асоціації; насправді ж зовсім не думка викликає думку: асоціація існувала не між двома думками, а між двома станами мозку, що передували різним думкам. І от один з цих станів викликає інше, причому наявність кожного з них супроводжується особливим станом свідомості".

Звідси Д.Міль робить висновок про те, що "не існує самостійних (чи оригінальних) психічних законів - "законів духу", а психологія є просто галузь фізіології, вища і найбільш складна для вивчення". Цей висновок означає, що асоціативна психологія не має свого предмета.

Проте, Д.Міль зауважує, що «фізіологія ще далека від того, щоб пояснити явища свідомості". Послідовностей психічних явищ не можна вивести з фізіологічних законів нашої нервової системи, а тому за всяким дійсним знанням послідовностей психічних явищ ми маємо і надалі (якщо не завжди, то ще довгий час) звертатися до їхнього прямого вивчення шляхом спостереження і досвіду.

Визначення предмету психології Д.Міль дав таке: "предметом психології служать певні послідовності - ті закони (кінцеві чи похідні), за якими один психічний стан йде за іншим, викликається іншим (чи, принаймні, йде за ним)".

Істотний внесок у розвиток асоціатизму XIX століття вніс англійський психолог, філософ і педагог Олександр Бен (1818-1903) - професор логіки, англійської мови, ректор Абердинського університету.

О.Бен використовував досягнення фізіології нервової системи й органів відчуттів, а також біології, прагнув якомога тісніше пов'язати психічні процеси з тілесною організацією. Вважаючи, що в психології необхідно застосовувати методи природничих наук, давати опис фактів і їхню класифікацію, О.Бен, за оцінкою Джона Міля, дав "найповніший аналітичний виклад душевних явищ на основі правильного спостереження".

У своїх роботах "Відчуття й інтелект" (1855), "Емоції і воля" (1859) він послідовно проводив курс на зближення психології з фізіологією, відстоюючи концепцію психофізичного паралелізму.

О.Бен висунув положення про систему ''проб і помилок" як особливому принципі організації поведінки: між "чисто" рефлекторним і "чисто" довільним є широкий спектр дій, завдяки яким крок за кроком досягається поставлена мета.

Правилу «проб і помилок», вважав О.Бен, підкоряється не тільки зовнішня рухова, але і внутрішня розумова активність: "У всіх складних операціях, що відбуваються заради чи наміру чи мети, правило "проб і помилок" є головним".

У розумінні асоціацій, вважав О.Бен, первинним є суміжність асоціацій, вторинним - подібність. Ним виділявся особливий вид творчих асоціацій. До традиційних п'яти органам відчуттів він приєднав органічне відчуття, що включало і м'язові відчуття.

О.Бен відступає від властивого й асоціатизму механізму трактування психічного життя. Пояснюючи виникнення довільних рухів, О.Бен вводить уявлення про спонтанну активність нервової системи, проявом якої є спонтанні рухи.

Такі погляди О.Бен згодом одержали відгук у вченні про формування навичок шляхом проб і помилок. Своїм вченням про проби і помилки як принципі організації поведінки О.Бен вплинув на Ч.Дарвіна. На нього посилався також Г.Спенсер.

У вченні про утворення довільних рухів О.Бен використовує поняття утримуючої сили духу. Він приписував духу деякі природжені функції, що називав первинними властивостями (актами розуму):

- розрізнення,

- перебування подібності,

- утримання вражень,

- здатність викликати їх за допомогою тільки душевних сил.

З їхньою допомогою потім виростає інтелектуальна активність. Без них неможливі асоціації.

У вченні О.Бена про види асоціацій відбувається його відступ від позиції асоціативної психології. Так, він вводить творчі асоціації як здатність розуму складати нові комбінації, відмінні від добутих досвідом, тобто поширює термін "асоціація" на явища, що не пояснюються з допомогою асоціації.

О.Бен трактує відкриття в науці, художній творчості і т.ін. як асоціативні процеси, що суперечить розумінню асоціації як комбінації колишніх вражень.

В Німеччині в цей період найбільш популярним стало вчення про несвідому динаміку психічних уявлень. Його автором виступив філософ і педагог Йоган Гербардт (1776 - 1841).

Вважаючи, як і всі асоціаністи, що в душі немає нічого споконвічного (изначального), що вона виникає з першоелементів (уявлень). Якщо ідеї вважалися фактами свідомості, то уявлення, за І.Гербардтом, витісняючись зі свідомості, утворюють величезну масу елементів несвідомої психіки. Ця маса була названа апперцептивною ("апперцепція" від лат. "ad" - до, "percertio" - сприйняття).

Кожне нове уявлення знаходиться під тиском цієї маси й утримується завдяки їй. Незнайоме вводиться в розум за допомогою вже знайомого. Цей постулат І.Гербардт поклав в основу своєї педагогічної системи, що знайшла чимало прихильників.

І.Гербардт почав також спробу вивести математичні формули, за якими уявлення витісняють один одного, виштовхуються зі свідомості і знову захоплюють його. Він сподівався, спираючи на це вчення про "статику і динамік уявлень", надати психології характер точної, дослідної науки.

Головна праця І.Гербарта так і називалася "Психологія, по-новому заснована на метафізиці, досвіді і математиці".

Ряд установок І.Гербардт - повернення до поняття про несвідому психіку (уперше воно було запропоновано Лейбніцом), співвіднесення його з апперцептивною масою, що визначає успіх уявлень у боротьбі за "життєвий простір" свідомості, а також впевненість у тім, що і до психології може бути застосовна математика, - стала спробою перевести принципи, подібні асоціатизму, на нову категоріальну мовну основу.

Не механіка, не хімія, а математика, що узагальнює динаміку психічних елементів, здатна, вважав І.Гербардт, пояснити, як з цих елементів складається досвід індивіда.

Тим часом глибинні зміни в стилі наукового мислення вели до подальшої трансформації асоціатизму. І Джеймс Міль, і Джон Міль, і І.Гербардт шукали закономірності психіки в межах індивідуального життя. У батька і сина Мілів вона обмежувалася свідомістю суб'єкта. І.Гербардт розширив її за рахунок несвідомої психіки.

Найбільш значимі психологічні ідеї Й.Гербардта:

• Елементом чи одиницею душевного життя є уявлення.

• Уявлення – це складні образи, що виникають у результаті

сприйняття зовнішніх об’єктів.

• `Для вираховування інтенсивності протилежних уявлень

використовував математику.

• У психології виділяв дві частини: «статику духу» і «динаміку

духу»; статика духа вивчає результати вимірювання уявлень у період спокою, а динаміка – їхній рух у свідомості.

• Уявлення можуть витісняти один одного, або з’єднуватися.

• З’єднання уявлень здійснюється у двох формах: комплікації і

злиття; комплікація – це з’єднання уявлень, коли вони утворюють нове, не втрачаючи своїх якостей (фактично мова йде про асоціації); злиття – це об’єднання подібних асоціацій.

• Виділив три сфери свідомості: ясна свідомість, свідомість

(менш ясні уявлення) і несвідоме; ці сфери відрізняються порогами.

• Уявлення з несвідомої сфери прориваються тоді, коли вони

значимі для суб’єкту і підтримуються минулим досвідом; процес злиття уявлення з минулим досвідом Й.Гербардт назвав апперцепцією.

• Створив свою наукову школу, котра продуктивно розвивалась;

його учні Г.Штейнталь і М.Лотце заклали основи етнічної психології.

Герберт Спенсер (1820 -1903), дотримуючись традиції, що домінувала в Англії, був прихильником асоціатизму. Однак асоціатизм зазнав у праці Г.Спенсера "Основи психології" (1855) суттєву трансформацію.

У його розумінні життя визначалося як "безперервне пристосування внутрішніх відносин до зовнішніх". Все що відбувається у середині організму (отже, і свідомість) може бути зрозумілим тільки в системі його відносин із зовнішнім середовищем.

Відносини - це не що інше, як адаптації. З цього погляду мають бути зрозумілі й асоціації як зв'язки між елементами психічного життя.

Принцип адаптації вимагав "залишити" ізольований організм і шукати "корінь" асоціацій у тім, що відбувається в зовнішньому світі, до якого організм весь час пристосовується.

Адаптація означає не тільки пристосування до нових ситуацій органів відчуттів як джерел інформації про те, що відбувається зовні (на зразок того, як, наприклад, змінюється чутливість ока в темряві).

Утверджувався новий вид асоціацій - між внутрішніми психічними образами і реалізуючими адаптацію цілісного організму м'язовими діями.

Здійснився поворот у розвиткові психологічної думки. З "поля свідомості" вона перейшла в "поле поведінки". Відтепер не фізика і хімія, як колись, а біологія стає основою в розробці асоціативної доктрини, що знаходить, як ми побачимо, новий вигляд у біхевіоризмі і рефлексології. Г.Спенсер стояв біля джерел того шляху, по якому йщли І.Сєченов, Торндайк, І.Павлов, Бєхтєрєв, Уотсон і інші засновники об'єктивної психології.

Перш ніж були винайдені об'єктивні методи вивчення цілісного поведінки, науково-психологічна думка домоглася певних успіхів в експериментальному аналізі діяльності органів відчуття. Ці успіхи були пов'язані з відкриттям закономірної, математично вираховуваємої залежності між об'єктивними фізичними стимулами і виробленими ними психічними ефектами – відчуттями. Саме цей напрямок зіграв вирішальну роль у перетворенні психології в самостійну експериментальну науку.

Погляди Г.Спенсера представляють різновид асоціатизму на еволюційній основі – так званий еволюційний асоціатизм. З'єднавши принципи асоціатизму з еволюційною теорією, він сформулював загальний закон еволюції, що поширив на - неорганічну природу, органічну природу (біологія і психологія), надорганічну природу (соціальне життя).

За законом еволюції весь розвиток йде:

• від роз’єднаного (хаотичного) до з’єднаного, інтегрованого, тобто характеризується концентрацією;

• від однорідного до різнорідного, тобто характеризується диференціацією;

• від невизначеного до визначеного - індивідуального.

Закон еволюції продовжує ідею прогресу, що розвивали видатні мислителі до Г.Спенсера - Г.Лейбніц, Г. Гегель. Однак на відміну від них він ґрунтується на даних - геології, ботаніки, фізіології, психології, естетики, моралі, лінгвістики, історії й ін.

Г.Спенсер застосовує закон еволюції і до розуміння психіки, вважаючи, що психіку можна зрозуміти тільки через аналіз її розвитку.

У процесі еволюції відбувається поступова диференціація психічного життя від життя фізичного. Середовище - це не тільки сила, що запускає внутрішньо органічні процеси на зразок механічного поштовху, але і сила яка здатна видозмінювати життєдіяльність, так що поступово зростає складність пристосування до середовища.

Г.Спенсер розробив систему психологічних понять, що відповідають еволюційної теорії. "Психологію відрізняє від інших наук, на яких вона базується, те, що кожне з її положень охоплює одночасно пов'язані між собою внутрішні явища, так і пов'язані між собою зовнішні явища, до яких вони відносяться." Предмет психології "не є відношення між внутрішніми явищами, не є також співвідношення між зовнішніми явищами, але є відношення між цими двома відносинами."

Людську психіку Г.Спенсер розглядає в основних поняттях біологічної еволюції, хоча і підкреслює, що людина, на відміну від тварин, існує не тільки в природному, але й у надорганічному (соціальному) середовищі й змушена пристосовуватися до неї.

Соціальна еволюція, за Г.Спенсером, складає частину еволюції взагалі. Тому закони і механізми пристосування людини до соціального середовища тільки ускладнюються завдяки появі нових факторів - мови, суспільства, матеріального виробництва, науки, моральних і естетичних категорій і ін.

У порівнянні з еволюцією у тваринному світі процес пристосування в людини якісно не змінюється. Г.Спенсер зберігає поняття про дві форми досвіду – індивідуальному і спадкоємному (видовому).

Знання й уміння, що приходять з досвідом, закріплюючись в органічній структурі мозку, частково генетично передаються. До них відносяться й ті форми свідомості, простір і час, - питання про походження яких сперечалися емпіристи й апріористи.

За Г. Спенсером, кожне покоління з народження має знання про простір і час, але вони надбані впродовж тривалого періоду, через який пройшло свій розвиток людство.

Свідомість не чистий листок. Вона наповнена асоціаціями, що є результатом дії закону спадковості. Так Г.Спенсер примирює апріорізм і емпіризм.

Вчення Г.Спенсера про розвиток психіки, стало "першою серйозною і систематичною спробою пояснити психічне життя не тільки з боку змісту, але і з боку розвитку загальних початків органічної еволюції".

У психології Г.Спенсера психіка береться в її відношенні до зовнішнього середовища й одержує реальну функцію в здійсненні зв'язку організму із середовищем. Ці положення Г.Спенсера розвивали в американській психології В. Джеймс, психологи-функціоналісти, біхевіористи.

Вчення англійського натураліста Чарльза Дарвіна (1809-1882) зробило прорив у сфері біологічного і психологічного мислення.

Ч.Дарвін створив еволюційне вчення про походження видів шляхом природного відбору.

Основні роботи: "Походження видів шляхом природного відбору" (1859), "Походження людини" (1870), «Вираження емоцій у тварин і людини"(1872), "Біографічний нарис однієї дитини" (1877).

Сам по собі принцип розвитку здавна спрямовував міркування про природу, суспільство і людину (її душу). У Ч.Дарвіна цей принцип втілився у вчення, що утверджувало:

• Ідею природно-еволюційного походження людини. Дарвінізм

"ігнорував біблійний догмат про те, що усі види живих істот створені Богом. Людина створена не за образом і подобою Божому, а походить від мавпи;

• Принцип біологічного детермінізму. В основі відтвореної

картини розвитку живої природи лежало нове пояснення причинних факторів цього розвитку, тобто біологічного детермінізму.

Новий підхід до психічного життя вводив нові пояснювальні принципи. До них Ч. Дарвін відносив наступні:

а) природний добір. Учений вказував на природний добір як на фактор виживання організмів у постійно загрозливому їхньому існуванню середовищу.

У ході еволюції виживають ті, хто зміг найбільше ефективно пристосуватися. Опорним у цій пояснювальній схемі є фактор спадковості. Ті тваринні форми, що вижили в боротьбі за існування, передають свої властивості потомству. Між особами, що утворять даний вид, існують біологічно визначені розходження. Без змін не було б і розвитку. Виживають ті, кому вдалося краще пристосуватися - адаптуватися;

б) доцільність. Ч. Дарвін дав наукове пояснення доцільності, не звертаючись до поняття про вроджену мету. Це нововведення зробило переворот не тільки в біології, але й у психології;

в) адаптація. Оскільки природний добір відкидає все не потрібне для життя, то він знищив би і психічні функції, якби вони не сприяли пристосуванню. Це спонукало розглядати психіку як елемент адаптації організму до навколишнього середовища. Психіка не могла більше бути ізольованим "островом духу".

Визначальним для психології замість окремого організму стає відношення "організм - середовище". Це породжувало новий системний стиль мислення, що привів до висновку про те, що предметом психології має бути не свідомість індивіда, а його поведінка в зовнішньому середовищі, що змінює організм і психічний склад індивіда;

г) навколишнє середовище. Середовище проголошувалося силою, здатної не тільки викликати, але і видозмінювати життєдіяльність. Живий організм є продукт взаємодій із середовищем, причому життя виду за допомогою механізму спадковості є важливою детермінантою життя особи;

д) індивідуальні особливості психічного. Поняття про індивідуальні особливості є неодмінною складовою частиною еволюційної теорії Ч. Дарвіна. До них відносяться і особливості у сфері психіки. Це був важливий імпульс у розробці нового напрямку психології, предметом якого стало вивчення індивідуальних відмінностей між людьми, обумовлених законами спадковості. Цей напрямок, ініціатором створення якого став Ф.Гальтон, перетворився згодом у розгалужену галузь диференціальної психології;

е) наступність психіки тварини і людини. Дарвінізм стимулював вивчення психіки тварин, ставши підґрунтям виникнення зоопсихології. Відкинувши версію про неподолану прірву між людиною і твариною, еволюційна біологія стала передумовою широкого вивчення за допомогою об'єктивних експериментальних методів механізмів психічної регуляції поведінки на тваринах (мавпи, собаки, білі пацюки й ін.);

ж) інстинкти: проблеми розуму й емоцій. Ч.Дарвін піддав спеціальному аналізу інстинкти як спонукальні сили поведінки.

До них Ч.Дарвін також підійшов не з погляду їхнього усвідомлення суб'єктом, а спираючи на об'єктивні спостереження за виразними рухами. Колись ці рухи мали практичний смисл, про що нагадують стискання кулаків чи оскал зубів у сучасної людини. Були часи, коли ці агресивні реакції означали готовність до боротьби. Традиційна психологія вважала почуття елементами свідомості.

Дослідження Ч.Дарвіна сприяли:

• Розвиткові зоопсихології, порівняльної психології, диференціальної психології.

• Формуванню біодетерміністського підходу до вивчення психічних явищ.

• Вивчення психічних явищ з точки зору системи «людина – тварина – середовище».

• Розуміння категорії поведінки як процесу взаємодії тварини і середовища.

Дарвінізм підштовхнув до тлумачення в XIX - початку XX століть психічних проявів у тварин за аналогією з психікою людини, розвитку порівняльної психології . Одним з перших напрямків у цій сфері був антропоморфізм (Дж.Романес). Серед інших зоо- і біопсихологічних пошуків XIX - початку XX століть виділялися:

• Відкриття "закону Лойда Моргана" (1894): не приписувати

тварині вищі психічні здібності, якщо її поведінку можна пояснити механізмами більш низького рівня; уведення терміна "навчання шляхом проб і помилок" для позначення форми научіння у тварин.

• Формування механістичного напрямку: обґрунтування

відсутності у тварин психіки (Ж. Фабр, Ж. Леб); школа "об'єктивної порівняльної психології" (А.Бет, Т.Бейер, Э.Циглер);

• Відкидання теорії тропізмів і розгляду поведінки

як механічний результат прямого впливу зовнішнього подразника. Виявлення американським натуралістом і зоологом Г.Дженнінгсом елементарних форм научіння (в найпростіших);

• Створення Э.Торндайком, автором книг "Розум тварин" (1898),

"Розум мавпи" (1901), експериментальної техніки в порівняльній психології ("метод проблемної шухляди і лабіринту").

Був зроблений висновок: тварини вирішують задачі тільки шляхом випадкових проб і помилок.

Сформульовано закони научіння:

- ефекту (закріплюється реакція, супроводжувана задоволенням

від "нагороди"),

- вправи (реакція на ситуацію закріплюється пропорційно частоті,

силі і тривалості повторення),

готовності (вправи змінюють готовність синапсів - сфера контактів нервових клітин - до проведення нервових імпульсів і сприяють більш легкому встановленню зв'язку, створенню нових шляхів),

- зрушення.

• Розробка в 1900 році В.Смоллом лабіринтової моделі

поведінки й I.Йерксом методу множинного вибору, за допомогою якого досліджувалися процеси узагальнення у тварин, у тому числі в приматів; доказ І.Келлером наявності інтелекту у тварин; створення етології як самостійної науки, що вивчає поведінку тварин у природних умовах (До Лоренц, Н.Тінберген, К.Фріш);

• Виникнення нової галузі - дитячої психології. У 1876 році І.Тен

опублікував "Замітки про засвоєння мови в дітей і в людському роді", у 1877 році Ч.Дарвін - "Біографічний нарис однієї дитини". З'являються дослідження у формі описів спостережень за розвитком дітей (В.Прейер, Дж Селлі, В. Штерн, К.Гросс, К.Бюллер та ін.), теорія рекапітуляції Ст.Холу і Дж Болдуїна - перенесений у дитячу психологію й ембріологію біогенетичного закону дарвініста Э.Геккеля;

• Висування концепції первісного анімізму (Е.Тейлор,

Дж.Фрезер), що затверджує тотожність розумового механізму сучасної і первісної людини.

Виділення психології в самостійну науку

До 70-х років XIX століття визріла потреба в тому, щоб розрізнені знання про психіку об'єднати в самостійну наукову дисципліну.

У різних ділянках експериментальної роботи (В.Вундт, В.Джеймс, Ю.Охорович, І.Сікорський та багато інших учених) складалися уявлення про закономірності і фактори, що відмінні від фізіологічних, так і від тих, котрі відносилися до психології як галузі філософії, що мали своїм предметом явища свідомості, які досліджувались внутрішнім досвідом.

Наряду з лабораторною роботою фізіологів по вивченню органів почуттів і рухів, успіхи еволюційної біології і медичної практики (застосування гіпнозу при лікуванні неврозів) готували нову психологію.

Відкривався цілий світ психічних явищ, доступних об'єктивному вивченню, як і будь-які інші природні факти. Було встановлено, з опорою на експериментальні і кількісні методи, що в психічному світі діють власні: закони і причини. Це створило ґрунт для виділення психології як від фізіології, так і від філософії.

Настав для визначення статусу психології як самостійної науки, і тоді майже одночасно склалося кілька програм її розробки. Вони по-різному визначали предмет, метод і задачі психології, вектор її розвитку.

Створення психології, як окремої галузі науки пов’язано іменем відомого німецького фізіолога, психолога і філософа Вільгельма Вундта (1832 - 1920). Він став одним з перших і найбільш відомих творців програми розвитку психології.

В.Вундт прийшов у психологію з фізіології (певний час був асистентом Г.Гельмгольца), почав збирати і поєднувати в нову дисципліну створене різними дослідниками. Назвавши цю дисципліну "фізіологічною психологією", він прагнув відійти від спекулятивного минулого психології.

У свої перших працях «Вчення про м’язові рухи» (1858) і «Матеріали до теорії чуттєвого сприйняття» (1858-1862) важливе знання В.Вундт надавав рефлексові.

"Лекції про душу людини і тварин" (1863) стають початком побудови В.Вундтом програми психологічної науки на основі двох методів: експериментального і культурно-історичного.

Праця В.Вундта "Основи фізіологічної психології" (1873 - 1874) стала зводом знань про нову науку і сприяла виділенню психології в окрему галузь знань.

Остання фундаментальна десятитомна праця В.Вундта "Психологія народів" (1900-1920).

Організувавши в Лейпцизі першу лабораторію експериментальної психології (1879), а згодом - перший психологічний інститут, він зайнявся темами, що були запозичені у фізіологів - вивченням відчуттів, часу реакцій, асоціацій, психофізики.

Взятися за аналіз великої сфери душевних явищ за допомогою приладів і експериментів було сміливою справою. До В.Вундта стали приїжджати науковці з багатьох країн. Повертаючись до свої країн, вони створювали там лабораторії, подібні до лейпцігської.

Психологи за професією з'явилися лише після В.Вундта. Історики відзначили, що школу В.Вундта пройшли майже двісті представників різних країн. Вона стала головним школою підготовки першого покоління психологів-експериментаторів.

Унікальним предметом психології, який ніякою іншою дисципліною не досліджувався, був визнаний "безпосередній досвід".

Головним методом психології - інтроспекція: спостереження суб'єкта за процесами у своїй свідомості. Інтроспекція розумілася як особлива процедура, що вимагає спеціального тривалого тренування.

При звичайному самоспостереженні, що властивій кожній людині, здатній дати звіт у тому, що вона сприймає, відчуває чи думає, вкрай складно відокремити сприйняття як психічний процес від того що сприймається реального чи уявного об'єкта.

Вважалося, що цей об'єкт даний у зовнішньому досвіді. Від піддослідних вимагалося відволіктися від усього зовнішнього для того, щоб знайти вихідні елементи внутрішнього досвіду, добратися до первинної "матерії" свідомості, що уявлялася сплетеною із сенсорної (чуттєвої) " матерії ".

Коли виникало питання про більш складні психічні феномени, де в дію вступали мислення і воля, відразу виявлялася безпорадність програми В.Вундта.

Відчуття можна було пояснити в межах прийнятих науковим, причинним мисленням стандартів (як ефект впливу стимулу на тілесний орган), то інакшою була ситуація з вольовими актами. Замість того, щоб бути причинно поясненими, вони самі були прийняті В.Вундтом за кінцеву причину процесів свідомості і первинну духовну силу. Тим самим колишній натураліст В.Вундт став прихильником волюнтаризму (від лат. - "волюнтас" - воля), філософії, що вважає волю вищим принципом буття.

У вступній лекції до курсу "Про задачі сучасної філософії" у 1874 р. В.Вундт висунув свою програму розробки фізіологічної психології як дослідної науки. Психологія, за його оцінкою, "належить до емпіричного напрямку". "Ця наука має досліджувати факти свідомості, їхнього взаємозв'язку, з метою відкрити закони, що керують цими відношеннями".

Психологія вивчає весь зміст нашого досвіду в його відносинах до суб'єкта й у властивостях, безпосередньо внесених у цей досвід останнім.

Головна мета психології - аналіз, реконструкція (розчленований опис) у точних наукових поняттях структури свідомості ("архітектоніка", "сенсорна мозаїка") індивіда.

Методична задача психології - розчленувати свідомість на елементи і з'ясувати закономірні зв'язки між ними.

Основні напрямки експериментальних досліджень: фізіологічне вивчення органів відчуття і сприйняття; психофізика - пороги відчуттів і їхнього розрізнення; час реакції; асоціації; почуття й емоції.

Результатом наукових пошуків В.Вундта з'явилося нове розуміння свідомості як "здатності бачити свої відчуття й образи, що засновані на внутрішньому досвіді".

Таким чином, свідомість є "поєднанням психічних процесів, з якого як більш тісні з'єднання виділяються окремі утворення. Стан, у якому це сполучення переривається, наприклад стан глибокого сну, непритомності, ми називаємо несвідомим".

Психічне утворення складається з «безлічі елементарних процесів, що не починаються і не закінчуються одночасно, тому зв'язок, що з'єднує ці елементи в одне ціле виходить за його межі. Одночасні і послідовні утворення з'єднуються один з одним, хоча і менш тісно, але це сполучення психічних утворень ми називаємо свідомістю".

Види свідомості за В.Вундтом: індивідуальні, групові, національні і т.д.

До властивостей свідомості В.Вундт відносив:

• "обсяг свідомості", сполучення, межі сприйняття;

• напругу;

• інтенсивність;

• ясність і виразність вражень (як у світла);

• "поріг свідомості".

Найпростіші елементи - "атоми свідомості" ("неподільні складові частини"), відчуття ("сенсорний зміст досвіду", недостатньо виразні "перцепції") первинні, від яких утворяться складні.

Афект В.Вундт визначає як " процес який протікає в часі що змінюються і разом з тим поєднаних відчувань і уявлень", Настрій з'являється "за меншої інтенсивності і більшої тривалості відчуттів".

Відчуття - це миттєві стани афектів. Афекти - складові частини вольових процесів. Вольовий процес цілісний процес, до складу якого входять усі частини.

Феномени свідомості формуються, на думку В.Вундта, шляхом асоціації і шляхом апперцепції. Апперцепція - особлива функція свідомості («центр сфери свідомості", "внутрішня сила свідомості"), що виявляється в розумовій активності суб'єкта ("мислення - логічний зв'язок феноменів за допомогою апперцепції") і зовні виражається в увазі.

Апперцепція визначає вольову поведінку людини, що підпорядковується "закону творчого синтезу", тобто апперцепція поєднує в єдину цілісність окремі елементи, "атоми" свідомості.

У запропонованій В.Вундтом програмі в лабораторії вивчалися відчуття, час реакції на різні подразники, асоціації, увага, найпростіші почуття людини.

На підставі проведених експериментів В.Вундт сформулював закони душевного життя, які він іноді називав принципами творчого синтезу. Психічне не просто сума:

• психічних відношень;

• психічних контрастів (групування психічних елементів за протилежностями);

• посилюючих контрастів.

Згідно В.Вундту, вищі психічні процеси (мова, мислення, воля) недоступні експерименту і тому мають вивчатися культурно-історичним методом.

Досвід психологічного тлумачення міфу, релігії, мистецтва й інших явищ культури В.Вундт набув у праці "Психологія народів": "Тому що індивідуальна психологія має своїм предметом зв'язок душевних процесів у єдиній свідомості. Індивідуальна психології тільки взята разом з колективною утворить цілісну психологію".

Форми людського суспільства, за Вундтом, є "безупинний історичний розвиток, що виводить духовне спільне життя індивідів за межі безпосереднього співіснування в часі і просторі. Результатом такого розвитку є ідея людства як всесвітнього духовного суспільства, що розчленовується на певні групи: нації, держави, племена і сімейства."

Завдяки науковій і організаційній діяльності В.Вундта до початку XX століття у вищих навчальних закладах світу діяли десятки лабораторій експериментальної психології. Психологи займалися вирішенням широкого кола проблем: від аналізу відчуттів і організації асоціативного експерименту до психометричних вимірів і психофізіологічних досліджень.

Результати величезної кількості дослідів далеко не завжди відповідали затраченим засобам і зусиллям. На цьому буденному й одноманітному тлі істотно вплинула на прогрес психології концепція групи молодих учених, викладена в декількох публікаціях журналу "Архів загальної психології". Авторами основних публікацій були група молодих учених-експериментаторів, що практикували в професора О.Кюльпе у Вюрцбурзі (Баварія).

Основні ідеї і досягнення В.Вундта:

• Вважав, що об’єктом психології мають стати процеси,

доступні і внутрішньому і зовнішньому спостереженню (тобто такі, які мають фізіологічний і психологічний бік). Тому вони мають вивчатися наукою, що об’єднує в собі методи фізіології і методи психології, такою наукою має стати, вважав В.Вундт, фізіологічна психологія (експериментальна психологія).

• Предметом нової психології є безпосередній

досвід (такий що суб’єктивно сприймається), але на відміну від попередньої психології В.Вундт говорив про експериментально організований, точно фіксований безпосередній досвід.

• Головна увага у ході експериментальних досліджень

приділялася самоспостереженню і самозвітам досліджуваного, що строго фіксуються експериментатором: «Завдання експериментатора в тому, щоб зробити можливим точне самоспостереження» (про об’єктивне фіксування суб’єктивного досвіду людини, що було революційним у розвитку психології).

• В експериментах В.Вундта та його учнів вивчалися такі явища

суб’єктивного світу людини, як відчуття, уявлення, час реакції, асоціації, свідомість, увага, пам'ять.

• Будь-який досвід поділяється на дві складові: даний нам зміст і

наше сприйняття цього змісту.

• Початком психологічного життя людини є апперцепція –

«особлива психічна причинність», «внутрішня психічна сила», детермінуюча поведінку людини; апперцепція дорівнює волі (квазідетермінізм).

• До елементарних психічних явищ В.Вундт відносив відчуття,

з яких виникають складні утворення за законами асоціації (структуралізм).

• На відміну від апперцепції асоціації розглядаються В.Вундтом

як пасивний процес.

• Психічне – це безперервна зміна явищ (тобто психічне

розглядається як процес).

• Психічні явища розвиваються одночасно з фізіологічними,

але за своїми законами (підхід до вирішення питання про співвідношення фізіологічного і психічного з точки зору психофізичного паралелізму).

• Поряд з фізіологічною психологією В.Вундт виділяв психологію

народів, що вивчає об’єктивні продукти людського духу і спілкування мас: мова, міфи, звичаї («Психологія народів»).

• В.Вундт організував першу лабораторію експериментальної

психології в Лейпцігському університеті (1879), яка через два роки була реорганізована в Інститут експериментальної психології, що став міжнародною психологічною школою, де пройшли навчання В.Бєхтєрєв, М.Ланге, Д.Кеттел, О.Кюльпе, Е.Тітченер, С.Холл та ін.

• В.Вундтом був заснований другий в світі психологічний журнал

– «Філософські дослідження» (1881) і перейменований згодом у «Психологічні дослідження» (перший психологічний журнал був створений О.Беном у 1876 році).

Деякі результати експериментальних досліджень В.Вундта:

• В.Вундт запропонував розглядати психофізіологічний закон Фехнера (інтенсивність відчуття залежить від величини подразника) з психологічної точки зору: від психологічного судження про це відчуття (так для «міліонера одна марка нічого не означає, а для робочого є суттєвим додатком до його платні»).

• З допомогою метроному В.Вундт визначив об’єм свідомості (виявилось, що людина здатна усвідомлювати ряд із 16 окремих ударів метроному або 8 подвійних; більша кількість не усвідомлюється або спотворюється).

• В.Вундт експериментально доказав, що наші враження з часом погружаються під поріг свідомості, а при згадуванні піднімаються над порогом.

• Частина зорового поля, що лежить у безпосередній близькості від фіксованої точки свідомості В.Вундт назвав полем уваги.

• Експериментальним шляхом В.Вундт встановив, що об’єм уваги людини рівняється шести одиницям (показав на короткий час розкидані букви).

Погляди В.Вундта на американському континенті розвивала структурна психологія, засновником якої став Едвард Тітченер (1867 – 1927).

Учень В.Вундта - Освальд Кюльпе (1862 - 1915), переїхавши в місто Вюрцбург, створив там власну, так звану Вюрцбургську школу. Її програма була розвитком вундтівської.

Започаткував експериментальне дослідження процесу мислення.

Використовував ідеї В.Вундта, застосував методику систематичної експериментальної інтроспекції до вивчення вищих психічних процесів – волі і мислення.

Вважав, що спостереження психічного акту стає можливим лише після його завершення, за допомогою «систематичної інтроспекції».

Використовуючи розроблену методику виділив специфічні відмінності мислення від інших психічних процесів: спрямованість, детермінованість поставленою задачею, цілісність, безобразність та ін.

Досліджував особливості процесуального аспекту мислення. Акти і зміст мислення трактувались в якості безобразного (сенсорного) змісту.

Предметом його дослідження були психічні акти і стани, названі «емпіричним мисленням», що є конкретною реалізацією «чистого мислення», підкореного законам формальної логіки.

Вивчав вищі психічні процеси методом експериментального спостереження, за яким піддослідний спостерігаючи за динамікою пережитих ним станів.

Зробив висновок про те, що у свідомості є не тільки сенсорні, але і несенсорні компоненти.

У пізнавальній діяльності виділив такі феномени, як усвідомлення відношень, установки та ін.

Сам О.Кюльпе не запропонував ні нової програми, ні нової теоретичної концепції. Але він був "генератором ідей", учасником експериментів і піддослідним у них. Проте саме О.Кюльпе зумів консолідувати групу психологів-експериментаторів

Спочатку багаж експериментальних схем лабораторії нічим не відрізнявся від інших, визначалися пороги чутливості, вимірявся час реакції, проводилися асоціативні експерименти, Але деякі, на перший погляд, несуттєві зміни в інструкції піддослідному визначили надалі поворот у методі і, як наслідок, визначився новаторський стиль школи.

У лабораторії під керівництвом О.Кюльпе вивчалися вищі психічні процеси методом "експериментального спостереження", при якому випробуваний ретельно спостерігав за динамікою пережитих ним самим станів. Акцент був перенесений зі спостереження ефектів поведінки випробуваного на вироблені ним дії, на сам процес, що відбувається у свідомості при вирішенні експериментальної задачі, що дозволило виявити неможливість для піддослідних описати виникаючі стани в категоріях чуттєвих елементів (образів).

Був зроблений висновок про те, що у свідомості є не тільки сенсорні, але і несенсорні компоненти. Причому спостерігалася залежність процесу вирішення задачі від виникаючого попередньо стану, що було названо О.Кюльпе "установкою свідомості". Несенсорні елементи М.Майєр, І.Орт, К.Марбе назвали "станами свідомості", а М.Ах виділив з них особливу групу переживань, назвавши їх "усвідомлюванням".

Таким чином, у психологічне мислення вводилися нові перемінні установка - мотиваційна перемінна, яка виникала при прийнятті задачі, задача - ціль, з якої виходять детермінуючі тенденції; процес як зміна пошукових операцій, що іноді набувають афективну напруженість, несенсорні компоненти в складі свідомості (розумові, а не чуттєві образи).

Дана схема протистояла традиційним моделям, відповідно до яких детермінантою психічного явища служив зовнішній подразник, а сам процес - "плетіння" асоціативних сіток, вузликами яких були чуттєві образи: первинні - відчуття, вторинні - уявлення.

Новизна методу і підходу Вюрцбурської школи полягала в зміні спрямованості психологічного бачення процесів:

• перенос акценту з ефектів внутрішнього світу піддослідного, що

представлені у виді відчуттів, образів, уявлень і т.д., на вироблені ним дії - операції, вправи, акти;

• фіксація не результату, а відстеження процесу, описування подій,

що відбуваються у свідомості при вирішенні експериментальної задачі;

• у модель експерименту вводився нова перемінна - "стан, у

якому знаходиться піддослідний перед сприйняттям подразника";

• виникнення терміна "установка свідомості" (замість

мюллерівської "моторної установки") як переналаштування на подразник і на певний тип реакції;

• при рішенні дослідницької проблеми у піддослідного виділявся

акт судження (рівень раціонального), а не лише відчуття тотожності чи розходження;

• "елементарний психофізичний досвід" переводився в розряд

методичних засобів дослідження вищих психічних процесів;

• розроблена методика припускала як удосконалювання й

ускладнення використовуваних засобів, так і поглиблену інтерпретацію результатів.

Останнє положення знайшло відображення в створенні лабораторією методу "систематичної експериментальної інтроспекції".

Зміст методу включав наступні вимоги-алгоритми:

• хід виконання завдання розбивався на інтервали (з

використанням хроноскопа);

• кожна з "фракцій" (підготовчий період, сприйняття подразника,

пошук відповіді, реакція) ретельно прослідковувалася за допомогою "внутрішнього зору" з метою виявлень її складу.

Завдання ускладнювалося, набуваючи логічний характер, що приводило до неординарних результатів:

а) можливості простежити шлях своєї думки при вирішенні задач;

б) виникненню установки - налаштованості на вирішень задачі;

в) неусвідомлюваної регуляції установкою процесу вирішення задачі;

г) відсутності істотного значення чуттєвих образів у цьому процесі або їхньому ігноруванні при вирішенні задачі.

Поява нової методики не позбавила недоліків, що властиві інтроспективному підходу, у якому при спробі розкрити динаміку мислення виявлявся лише її кінцевий результат. Тому деякі колеги О.Кюльпе застосовували іншого засобу - до реконструкції по ретроспективному звіті піддослідних самої розумової діяльності.

М.Ах провів спеціальну серію експериментів із загіпнотизованими піддослідними, котрі відповідно до інструкції, не пам'ятаючи змісту інструкції після виходу зі стану гіпнозу, вирішували задачі згідно інструкції. Експерименти виявляли неусвідомлювану спрямованість і вибірковість розумового процесу. Отримані факти спонукали дослідника ввести в психологію поняття "детермінуючої тенденції", котра вказує, що на відміну від асоціації хід психічних процесів спрямовується задачею, що надає йому цілеспрямований характер.

Значне місце в результатах діяльності Вюрцбурської школи займає концепція "необразного мислення", що стала предметом суперечки сучасників (про пріоритет "відкриття").

Що зроблено неординарного представниками Вюрцбурської школи в межах цієї концепції? Уведено категорію дії як акта, що має свою детермінацію (мотив і ціль), операціонально-афективну динаміку і сполуку-структуру; дана категорія вводилася "згори" (від вищих форм інтелектуальної поведінки).

До досягнень Вюрцбурської школи варто віднести наступне:

1) дослідження мислення стало набувати психологічні контури: стало очевидним наявність власне закономірностей і специфічних властивостей мислення (а не тільки законів логіки і правил асоціацій);

2) поставлено ряд важливих проблем, що стосуються якісних, сутнісних розходжень між мисленням і іншими пізнавальними процесами;

3) розкрита обмеженість асоціативної концепції, її нездатність пояснити вибірковість і спрямованість актів свідомості.

Серед невирішених проблем і причин критики Вюрцбурської школи варто виділити: невідповідність між методологічними установками й об'єктивним змістом відкритих фактів і залежностей. Статус явищ свідомості в структурі психічної "детермінованої" діяльності нагадував "очищені" ще в античності Платоном надчутливі ідеї.

Таким чином, як і раніше предметом психології у Вюрцбурській школі залишався зміст свідомості, а методом – інтроспекція. Піддослідним давалася інструкція вирішувати розумові задачі, спостерігаючи за тим що відбувається при цьому у свідомості. Але навіть найвитонченіша інтроспекції не могла знайти тих чуттєвих елементів, з яких, за прогнозом В.Вундта, має складатися "матерія" свідомості.

В.Вундт намагався врятувати свою програму жорстким зауваженням, що розумові дії непідвласні експерименту і тому мають вивчатися за пам'ятниками культури - мові, міфу, мистецтву й ін. Так зароджувалася версія про "дві психології": експериментальну що споріднені за своїм методом природничим наукам, і іншої психології, що замість цього методу інтерпретує прояву людського духу.

Ця версія одержала підтримку в прихильника іншого варіанта "двох психологій" філософа Вільгельма Дільтея. Він відокремив вивчення зв'язків психічних явищ з тілесним життям організму від їхніх зв'язків з історією культурних цінностей. Першу психологію він назвав пояснювальної, другу - розуміючої

До кінця XIX століття спав ентузіазм, що пробудила програма В.Вундта Закладене в ній розуміння предмета психології, що досліджувався використовуючи експеримент суб'єктивним методом, втратило кредит довіри. Багато учнів В.Вундта розірвали з ним стосунки і пішли іншим шляхом.

Пророблена школою В.Вундта робота заклала основи експериментальної психології. Наукове знання розвивається шляхом не тільки підтвердження гіпотез і фактів, але і їхнього спростування. Критики В.Вундта змогли одержати нове знання завдяки тому, що переосмислювали ним здобуте.

Другим учнем, який одночасно з В.Вундтом запропонував свою програму розвитку психології як самостійної науки був австрійський філософ Франц Брентано (1838-1917).

Програма Ф.Брентано викладалася в його роботі "Психологія з емпіричної точки зору" (1874). Колишній католицький священик, згодом професор філософії Віденського університету (1873) став також автором творів "Дослідження з психології органів чуттів" (1907), "Про класифікацію психічних феноменів" (1911).

У своїй програму нової психології Ф.Брентано предметом психології розглядав активність психіки людини, його розумові акти, що і являють собою основні одиниці психіки. Тобто не образ, результат, а психічний процес, не зміст свідомості (як у В.Вундта), не його елементи, але акти.

Тому, якщо В.Вундта можна назвати структуралістом, то Ф.Брентано функціоналістом.

Сфера психології, за Ф.Брентано, це не самі по собі окремі відчуття чи уявлення, а ті акти, "дії", що створює суб'єкт (акти уявлення, судження, емоційної оцінки), коли перетворюється щось в об'єкт усвідомлення.

Поза актом об'єкт не існує. Якщо мова йде про феноменальні об'єкти, вони мають буття лише в розумових актах. Реальні об'єкти мають тільки потенційне буття. Це вело до уявлення про суб'єкт як про систему актів, що має основу в самому собі й осягаються за допомогою самоспостереження.

Акт у свою чергу припускає спрямованість на так звану "інтенцію". "Ми можемо визначити психічні явища, сказавши, що це такі явища, що інтенціонально містять у собі об'єкт". Головна характеристика психічних актів - у їхній іманентній предметності, тобто постійної спрямованості на об'єкт. На думку Ф.Брентано, психологія повинна вивчати внутрішній досвід суб'єкта в його реальному і природному складі, включаючи вироблені ним дії (акти).

Психічний процес, за Ф.Брентано, характеризується тим, що в ньому завжди співіснує його об'єкт. Це співіснування виражене в трьох типах актів:

а) ідеація - уявлення об'єкта у формі образа ("спливання об'єкта як чистий акт сприйняття");

б) судження про нього як справжньому чи помилковому;

в) емоційна оцінка його як бажаного чи того що відкидається.

Предметом психології, як і у В.Вундта, вважалася свідомість. Однак його природа мислилася по-іншому.

Згідно Ф.Брентано, сфера психології це не зміст свідомості (відчуття, сприйняття, думки, почуття), а її акти, психічні дії, завдяки яким з'являються ці змісти. Одне - це колір чи образ якогось предмета, інше - акт бачення кольору чи судженні про предмет.

Вивчення актів і є унікальна сфера, що невідома фізіології. Специфіка ж акта - у його інтенції, спрямованості на об'єкт.

На відміну від В.Вундта Ф.Брентано виступає проти:

• вивчення змісту свідомості;

• використання вимірювання в психології як основного методу;

• аналітичної інтроспекції.

Наведемо декілька заперечень Ф.Брентано.

а)«Я розумію під уявленнями не те, що уявляється, писав Ф.Брентано, але акт уявлення».

Тобто, предметом психології є психічні акти – акт бачення, слухання, судження і т.ін., а не безпосередній досвід, як у В.Вундта.

Якщо людина говорить: «Я бачу червоний колір», то за В.Вундтом психолог має вивчати відчуття червоного світла, а за Ф.Брентано – сам акт бачення.

Зміст свідомості (червоне світло) він вважав фізичним феноменом (як Аристотель вважав душу функцією живого тіла), а зміст душі розкривав через описування різних способів реалізації функцій (такий підхід був названий структуралізмом).

б) Ф.Брентано вважав, що необхідно вивчати свідомість неупереджено, цілісно і безпосередньо, а будь-які виміри, що пропонувалися В.Вундтом, спотворюють внутрішнє сприйняття.

б) Як і В.Вундт, Ф.Брентано був прихильником інтроспекції (самоспостереження). Відмінність була лише в тому, що В.Вундт експериментально організовував процес самосприйняття (аналітична інтроспекція) і вивчав змісті свідомості, а Ф.Брентано віддавав перевагу спонтанності і вивчав процеси свідомості (класична інтроспекція, не така ефективна, але виявляє неповторні тонкощі).

Основні ідеї Ф.Брентано,

що впливали на розвиток психології:

• Ф.Брентано, як і Аристотель, визнавав активність свідомості. Вважав, що акти свідомості спрямовані на свій предмет або інтенціональні (погляд, що близький до ідеї Аристотеля про цілеспрямованість душі).

• Всі духовні акти Ф.Брентано поділяв на акти уявлення, акти судження і акти відчуття.

• Модифікацією акту уяви є акти сприйняття, акти уявлення і акти розуміння. В уявленні предмет презентується свідомості.

• Судження дозволяє зробити висновок про істинність предмету.

• Відчуття – це відношення до об’єкту як до добра чи зла; модифікація актів відчуття є бажання чи воля.

• Психічні акти, що виділяв Ф.Брентано, існують безперервно і в єдності.

• Свідомість, за Ф.Брентано, нагадує річку яка весь час змінюється; цю річку утворюють психічні акти, йдучи як хвилі.

• Психологія акту Ф.Брентано отримала розвиток у функціоналізмі (В.Джеймс та ін.).

Концепція Ф.Брентано стала основою декількох напрямків західної психології. Вона дала імпульс розробці поняття про психічну функцію як особливу діяльності свідомості, що не зводилося ні до елементів, ні до процесів, але вважалося первісно активним і предметним.

Австрійський психолог Х.Эренфельс (1859-1932) експериментально установив факт цілісних утворень - гештальтів, що є продуктом діяльності свідомості, підтвердивши цим теоретичні уявлення Ф.Брентано про акти.

Справжній експериментальний розвиток вчення Ф.Брентано про акт одержало в психології функцій Карла Штумпфа (1848-1936), відомого німецького психолога, засновника психологічного інституту при Мюнхенському (1889) і Берлінському (1893) університетах.

Учнями К.Штумпфа були Е.Гуссерль, а також К. Коффка, В. Келер, М. Вертгеймер, К.Левін, які стали згодом засновниками гештальтпсихології.

Центральним поняттям психології К.Штумпфа є поняття функції, що відповідає поняттю акта Ф.Брентано. К.Штумпф розрізняє:

а) явища свідомості ("феномени") - це первинна даність нашого досвіду; сенсорний зміст "моєї" свідомості; вони є предметом феноменології, будучи нейтральними і для фізіології, і для психології;

б) психічні функції - основний предмет психології, що повинна вивчати відносини між психічними функціями і феноменами;

в) відношення - у чистому вигляді предмет вивчення логології;

г) ейдоси як іманентні об'єкти (феноменальні за Ф.Брентано) - предмет ейдології. Вони мають самостійне існування як визначена стадія реальності, що виникає завдяки спрямованій активності суб'єкта.

При цьому саме функції складають саме істотне в душевному житті і задачу дослідження. Явища лише матеріал для роботи душі організму. Саме в залежності від функції ми зауважуємо в цілісному явищі його частини, наприклад, визначений тон в акорді. К.Штумпф робить класифікацію функцій. Їхнє експериментальне дослідження здійснювалося на матеріалі слухових сприйнять, зокрема музики.

Розробка програми психологічних досліджень належить й Івану Сєченову (1829 – 1905) - російському фізіологу.

Основні праці: психофізіологічний трактат «Рефлекси головного мозку» (1863), «Фізіологія органів відчуття» (1867), «Кому і як розробляти психологію?» (1873 ), «Елементи думки» (1878).

У праці «Рефлекси головного мозку» І.Сєченов обґрунтовує рефлекторну концепцію психічної діяльності людини і прагне показати фізіологічну основу психічних явищ.

Схема психічного процесу, за І.Сєченовим, аналогічна схемі рефлексу: зовнішнє – передача – центр – передача впливу на мозок до м’язів і відповідь дії у формі мови чи вчинку.

Психічна діяльність, вважав І.Сєченов, без зовнішніх стимулів неможлива. На його думку пояснення психіки має йти не з психіки: уявлення, пам'ять, мислення – це продукт рефлекторної діяльності нервової системи.

Джерело розвитку психіки людини – її взаємодія з оточуючим світом. Психіка детермінована, за І.Сєченовим, а першопричиною є зовнішній вплив і лише другі, треті причини є «внутрішніми». В якості детермінант виступає і досвід людини.

У роботі «Елементи думки» І.Сєченов визначає думку як систему дій, що будується на зразок «несвідомого висновку» (вплив вчення про несвідомі умовиводи Гельмгольц).

В основі психічної діяльності людини, за І.Сєченовим, лежить «мозкова машина», що має декілька центральним додатків:

• тормозний центр,

• центр посилення,

• центр збереження слідів попередніх впливів (пам'ять).

• центр попередження організму про загрози.

У працях І.Сєченова психіка розглядалася з матеріалістичної теорії, згідно якої людина, навіть найдуховніша, - це проста машина, що позбавлена самопізнання і свободи волі, діюча фаталістично, без моральних обов’язків, позбавляючи наші вчинки заслуг і відповідальності.

Праці І.Сєченова викликали полеміку, а з критикою його ідей виступив К.Кавелін (1818 – 1885) у книзі «Завдання психології» (1872).

К.Кавелін висловив ідеї про підтримку методу інтроспекції, необхідності вивчення етнічної психології. Він вважав, що психологія має виходити з християнської етики і займатися не абстрактними ідеями, а вивченням конкретної індивідуальної душі, її духовного світу.

Відповіддю на критику К.Кавеліна була стаття І.Сєченова «Кому і як розробляти психологію?» (1873), У ній він стверджував, що «наукова психологія з усім своїм змістом не може бути нічим іншим, як вченням про походження психічної діяльності».

На думку І.Сєченова психологія повинна вивчати:

1. Історію розвитку відчуттів, уявлень, думок, почуттів та ін..

2. Способи поєднання всіх цих видів психічної діяльності один з одним з усіма їхніми наслідками.

3. Умови, відтворення психічної діяльності.

Предмет психології – це породження, поєднання і відтворення психічної діяльності (діяльність розумілася за аналогією з серцевою діяльністю чи діяльністю іншого органу, а не в сучасному розумінні).

Пояснити походження психічної діяльності – означало, показати перебіг психічного акту: його початок, центральну фазу і закінчення.

Основні психологічні ідеї І.Сєченова:

• Запропонував відслідкувати історично за ходом розвитку

людини з часу народження, описуючи послідовно головні етапи розвитку в їх взаємозв’язку.

• Основи розвитку дитини бачив у його «реальних

зустрічах» з світом. Висловлював думки про вплив засвоєних знань на психічний розвиток, вказував на активність чуттєвого пізнання.

• Вважає, що необхідно не лише описувати психічні

явища, але й шукати їх причини.

• Концепція І.Сєченова базується на визнанні єдності, але не

тотожності психічних і фізіологічних процесів (монізм).

• Не ототожнював психіку і свідомість.

• В основі поведінки людини І.Сєченов бачив узгодження дій з

відчуттями. При цьому він поширює принцип зворотного зв’язку на саморегуляцію поведінки людини у зовнішньому середовищі. Зворотна інформація, на його думку, йде в мозок не лише із зовні, але і з м’язової системи.

• Психологія має бути природньою наукою, тому пропонував

розробляти її не філософам, а фізіологам.

• Вважається основоположником об’єктивного і генетичного

підходів у вивченні психічних явищ.

І.Сєченов не вважав можливим вивчати психологію народів за культурними пам’ятками. Мріяв про можливість створення в майбутньому людей – «рицарів», котрі будуть здійснювати добро з закономірністю значкового рефлексу на світло.

Петро Лодій (1764-1829) - найбільш відомим український психолог початку ХІХ ст.; професор логіки, метафізики і філософії Львівського університету. В 1815 році П.Лодій видає працю «Логічні настанови».

П.Лодій вважав «рух мозку» за субстрат психічних процесів, свідомість - сила завдяки якій людина отримує знання про навколишній світ, а самосвідомість - це свідомість, предметом якої є сама людина.

Предметом свідомості, на думку П.Лодія, можуть бути: зовнішні речі, суб’єкт який ці речі сприймає і уявляє, самі дії сприймання і уявлення. Завдання психології – відкрити закономірності психічного життя.

Знання законів психології, вважав П.Лодій, дасть педагогам змогу правильно виховувати дітей, удосконалювати їх почуття, уяву, увагу, пам'ять і розум. Психологія вказує також способи, якими можна пізнавати здібності дітей, щоб молоді люди магли вибрати собі науку, мистецтво або спосіб життя з їх природою і схильностями.

Олександер Галич (1783-1848) - педагог, психолог, філософ; вивчав філософію і психологію, слухав лекції з психології П.Лодія.

О.Галич відкидає поширену теорію наперед встановленої гармонії між тілесним і духовним життям Лейбніца і Вольфа, а вважає, що і тілесне, і духовне становлять «одне живе ціле». Висуває гіпотезу про те, що духовність – це тільки субстанція, стоншення нервове, крайній ступінь перетворення ефіру, перетворення матеріальної сутності в духовну, поступове внутрішнє народження найтоншої матерії – нервової, електричної, подібної до повітря.

Людина, вважав О.Галич – це дух, а сила життя бере собі тіло

як посередника при своєму просуванні у зовнішній світ. Почуття, на його думку, є первісним за походженням, є виразом безпосередньої первісної єдності між буттям і пізнанням, є «зародком і початком духовного життя».

О.Галич рекомендує психологам дотримуватись таких методичних правил:

• спостерігати явища у всій їх багатогранності без упередження,

• схоплювати все особливе, характерне, продуктивне,

• спостерігати предмети, явища з різних точок зору, за різних умов і ситуацій, щоб відділити постійне, суттєве від мінливого, випадкового.

Петро Любовський ( ) - у Харкові в 1815 році вийшов перший підручник з психології для гімназій «Краткое руководство к опытному душесловию».

Становлення та розвиток психології в кінці хіх – початку хх ст.

План:

1. Становлення і розвиток нових психологічних шкіл.

2. Структуралізм як підхід у дослідженні свідомості (Е.Тітченер).

3. Вюрцбурська школа психології мислення (О.Кюльпе).

4. Функціоналізм як напрямок розвитку психології (В.Джеймс).

5. Становлення вітчизняної наукової психології (М.Ланге).

Література:

Підручники, посібники, хрестоматії:

1. Роменець в. Історія психології: хіх - початок хх століття: Навч. Посібник. – Київ: Либідь, 2007. – 832 с.

2. Ждан А. История психологии: от античности к современности. – Москва: Академпроект, 2008. – 578 с.

3. Ярошевский м.Г. История психологии. От античности до середины хх века. – м.: Академия, 1997. – 416 с.

Першоджерела:

4. Бехтерев В. Обьективная психология. - Москва, 1991. – 298 с.

5. Джеймс У. Психология. – Москва: Педагогіка, 1991. – 368 с.

6. Сикорский И. Всеобщая психология с физиогномикой в иллюстрированном изложении. – Киев, 1912. – 587 с.

7. Титченер Э. Очерки психологии. – С.-Петербург: Общественнай польза, 1898. -

8. Челпанов Г. Мозг и душа. Критика материализма и очерк современных учений о душе. – Киев, 1906. – 287 с.

Школи, напрямки, течії психології

Мілетська школа – Анаксімандр, Фалес, Анаксімен.

Гілозоїзм – Гераклід, Анаксагор, Демокріт.

Анімізм (поняття про душу) – Платон, Аристотель.

Патристика – Плотин, Августин.

Томізм – Ф. Аквінський.

Номіналізм – Р.Бекон, Д.Скотт, В.Скаллі.

Емпіризм – Ф.Бекон.

Раціоналізм (дуалізм) – Р.Декарт.

Асоціанізм – Т.Гоббс, Б.Спіноза.

Сенсуалізм – Дж.Локк.

Структурна психологія – Е.Тітченер, О.Кюльпе.

Функціональна психологія – В.Джеймс, Д.Енджел, Р.Вудвортс.

Вюрцбургська школа – О.Кюльпе, К.Бюлер, О.Зельц.

Французька психологічна школа – Т.Рібо, П.Жане, Е.Дюркгейм.

Біхевіоризм – Уотсон, Толмен, Скінер, Халл, Бандура.

Гештальтпсихологія – Вертхайлер, Коффка, Левін, Келлер.

Психоаналіз (глибинна психологія) – З.Фрейд, К.Юнг, А.Фрейд.

Гуманістична психологія – Г.Олпорт, А.Маслоу, К.Роджерс.

Когнітивна психологія – Ж.Піаже, Г.Бауер, М.Айзенк, Дж.Келлі.

Становлення і розвиток нових психологічних шкіл

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. став першим проділом психології на рід психологічних шкіл.

Відмова від єдиного підходу до розуміння предмету психології і методів вивчення психіки призвели до виникнення нових шкіл.

Головні протиріччя були пов’язані з визначенням змісту свідомості і меж його експериментального вивчення.

Структуралізм (Е.Тітченер) розвивав теоретичні постулати асоціатизму, вважаючи, що саме елементи є основою структури психіки.

Роботи Вюрцбурської школи вже виходили за межі традиційного асоціатизму, вперше почала експериментальне вивчення мислення.

Праці функціоналістів похитнули основи структурної психології, доводячи, що психіка – це не структура, яка складається з незмінних елементів, а потік свідомості що постійно змінюється.

Вважаючи, що закони психічного життя неможливо вивчити об’єктивно, функціоналісти дійшли висновку про необхідність описувати не закони, а функції психіки, котрі допомагають людині в реальному житті.

Французька психологічна школа в центр уваги поставила дослідження тих факторів, котрі визначають зміст психіки. Вони стали вивчати роль соціального фактору в процесі становлення психіки, а також відхилення від норми.

Вивчення патологічних особливостей психічного розвитку, а також особливості становлення психіки в різних культурах давали матеріал для розуміння об’єктивного розуміння закономірностей психічного життя.

Роботи французьких психологів показали необхідність врахування культури як фактору, що впливає на психіку людини (В.Дільей). Переживання, як усвідомленні, так і несвідомі, пов’язують людину з духовним світом, що втілений в предметах мистецтва.

Структуралізм як підхід у дослідженні свідомості.

Структуралізм як напрямок психології виник у кінці ХІХ на початку ХХ ст. Базується на вченні В.Вундта, але набув статусу окремої школи завдяки американському психологу Е.Тітченеру і його послідовників.

Предметом психології структуралісти вважають елементи свідомості і структурні відношення між ними, що виявляються за допомогою спеціально тренованої інтроспекції (самоспостереження).

У структурі свідомості розрізнялися три категорії елементів: відчуття (як найпростіший процес, що володіє якістю, інтенсивністю, чіткістю і тривалістю), образ і почуття (в його елементарні формі).

Предметний характер сприйняття заперечується і відноситься до «помилки стимулу», тобто підміною піддослідним відчуттів знанням про зовнішній подразник, що викликає їх.

В.Вундт визнавав існування елементів свідомості, але його головним завданням було їхня організація або синтез у пізнавальних процесах (усвідомленого сприйняття). На думку В.Вундта розум володіє силою для вольової організації елементів психіки.

Е.Тітченер сконцентрував свої зусилля на вивченні елементів психіки і їх механічних зв’язків за допомогою асоціації. Відмовився від вундівського вчення про апперцепції і сконцентрував свою увагу на самих елементах.

Основне завдання психології, на думку Е.Тітченера, полягає у відкритті елементів, що складають свідомість, тобто розкладанні свідомості на частини і визначення її структури.

Структурна психологія була піддана критикою гештальтпсихологією за трактовку свідомості й функціональною психологією за ігнорування ролі свідомості в організації реальної діяльності людини, але ця критика нічого не змінила в загальній ідеалістичній трактовці свідомості.

Едвард Тітченер (1867 – 1927) – американський психолог, учень В.Вундта, один із творців структурної психології, в якій свідомість розглядається як сума усвідомлюваних станів.

Е.Тітченер творець найбільшої психологічної школи в Корнельському університеті Нью-Йорка, став одним із найбільших психологів першої чверті XX століття.

Основні праці: «Нариси з психології» (1898), «Експериментальна психологія» (1901–1906), «Підручник психології» (1914), «Систематична психологія» (1924).

Народився в Англії, в Чичестері. Належав до старовинного, але збіднілого роду і звик з дитинства розраховувати лише на свої розумові здібності.

Спочатку навчався в коледжі, а потім у Оксфордському університеті, де вивчав філософію і класичну літературу. Після закінчення університету отримав посаду асистента-дослідника на кафедрі фізіології.

В Оксфорді Е.Тітченер захопився теоріями В.Вундта, що спонукало його до поїздки в Лейпциг. Займаючись науковою діяльність під керівництвом В.Вундта і отримує ступінь доктора в 1892 році.

Повернувшись в Англію Е.Тітченер відчув, що його колеги скептично ставляться до нового підходу вивчення психіки. Пропрацювавши в Оксфорді декілька місяців, Е.Тітченер (маючи лише 25 років) їде в США. Викладає психологію і керує лабораторією в Корнельському університеті.

В період з 1893 по 1900 роки Е.Тітченер займається обладнанням лабораторії, проведенням досліджень і написанням статей. Після того, як його напрямок у психології привернув увагу все більшу кількості студентів Е.Тітченер відходить від участі експериментальній роботі, передаючи завдання проведення досліджень своїм учням.

Завдяки дослідженням своїх учнів (студентів) Е.Тітченер отримав унікальний експериментальний матеріал. За 35 років роботи під його керівництвом було написано 50 докторських дисертацій з психології, більша частина яких розвивала його ідеї.

Е.Тітченер вибирав для студентів теми дисертацій, які представляли для нього особистий інтерес. Такий підхід дозволив йому створити свою систему, що отримала назву структуралізм.

У Е.Тітченера було декілька захоплень. Щонеділі він диригував любительським оркестром і впродовж багатьох років неофіційно вважався «професором музики» Корнельського університету доти, поки там не відкрився музичний факультет.

Інтерес до нумізматики спонукав Е.Тітченера до вивчення китайської і арабської мов, щоб мати змогу читати на монетах. Е.Тітченер переписувався з багатьма колегами, тексти листів друкувалися на машинці.

З віком Е.Тітченер все менше брав участь у науковому і громадському житті університету. Більшу частину своєї наукової роботи він виконував у домашньому кабінеті, проводячи в університеті порівнянно мало часу.

Після 1909 року Е.Тітченер читав лекції раз у тиждень і тільки в другому семестрі. Його зустрічі з колегами і студентами вела дружина, котра оберігала чоловіка від випадкових вторгнень. Навіть його учні могли дзвонити йому додому в особливих випадках.

Турбота Е.Тітченера про своїх студентів не припинялася після закінчення університету, як не закінчувалося його вплив на їхнє життя. Так, наприклад, один із його учнів Деллах після отримання вченого ступені доктора збирався йти працювати в медичну школу, але Е.Тітченер добився для нього місця викладача в Оренгонському університеті.

Ставлення Е.Тітченера до психологів, що не належали до його групи, інколи мали напружений характер. Після входження Е.Тітченера до Американської асоціації психологів він заявив про свій вихід з цієї організації, тому що асоціація відмовилася виключити із своїх рядів одного вченого, звинуваченого ним у плагіаті.

З 1904 року проводилися експертні зустрічі його послідовників, що присвячувалися обговоренню результатів психологічних досліджень. Е.Тітченер сам встановив порядок проведення зустрічей, визначаючи теми дискусій і вирішував, кого слід запросити. Неписане правило забороняло присутність під час обговорень жінок.

Не дивлячись на те, що Е.Тітченер відмовляв жінкам у присутності на зустрічах групи експерименталістів, у питанні статевої рівноправності він дотримувався передових поглядів. На свої університетські курси Е.Тітченер почав приймати аспірантів задовго до того, як це стали робити в Гарвардському і Колумбійському університетах. Із всіх його учнів, що захистили докторські дисертації, більше третини складали жінки.

Е.Тітченер підтримував жінок, що прагнули зайняти викладацькі посади, хоча такі його дії здавалися колегам надто сміливими. Відомий випадок, коли він добився призначення викладачем однієї з свої учениць, не дивлячись на заперечення декана.

У 1900 році Е.Тітченер почав писати книгу, в якій збирався найбільш повно відобразити свої систему поглядів. На жаль він не зміг завершити книгу. Декілька розділів цієї книги були опубліковані в наукових журналах, а також окремим виданням.

З 1918 року Е.Тітченер знімає з свої лекцій тему про психічні елементи. Став висловлювати припущення про те, що психологія має вивчати не базові психічні елементи, а відмінності в процесі сприйняття, оцінки таких характеристик, як якість, інтенсивність, тривалість, виразність і екстенсивність.

На початку 20-років Е.Тітченер почав піддавати сумніву навіть термін «структурна психологія» і став називати свою систему екзистенціальною психологією. Він також переглянув інтроспективний метод і надавав перевагу феноменологічному підходу, вивчаючи переживання як такі, не намагався розбивати їх на складові.

Е.Тітченер став лідером структурної школи, що вважає предметом психології свідомість, досліджувана за допомогою розчленовування на елементи того, що дано суб'єкту в його інтроспекції, для того, щоб згодом з'ясувати загальні закони, за якими складається структура - "матерія свідомості".

Предмет психології для Е.Тітченера - це елементи свідомості, що дані людині в його самоспостереженні. До поняття, умовам, вірогідності самоспостереженню Е.Тітченер неодноразово повертається у своїх працях.

Основні питання науки за Е.Тітченером: що?, як? і чому? У цьому зв'язку основними завданнями психології є:

а) аналізувати конкретно даний душевний стан, розклавши його на найпростіші складові частини;

б) визначити закони, за якими відбувається їх об’єднання (закони, що керують їх комбінацією), яким чином з'єднані ці складові частини;

в) зв'язок елементів свідомості з фізіологічною організацією.

Таким чином, цілі структурної психології співпадали з цілями природничих наук. Описуючи структурну психологію Е.Тітченер розглядав наступні запитання:

1. Відмінність між досвідом, що залежить від суб’єкта дослідження, і досвідом, що не залежить від суб’єкта дослідження, з наведенням прикладів.

2. Смисл самоспостереження чи інтроспекції і її зв'язок з спостереженням, що використовуються в інших науках.

3 Ціль структуралізму і подібність між психологією і природничими науками з точки зору отримання відповідей на основні запитання.

Е.Тітченер вірив у програму В.Вундта, у той час як усі зневірилися й у можливостях інтроспекції, і в можливість знайти "першоелементи свідомості".

Свідомість, за Е.Тітченером, має свій власний лад і матеріал, схований за поверхнею його явищ (як у хіміків за "речовиною" сховані молекули).

Він вважав, що необхідна така мова, яка дозволила б говорити про психічну "матерію" у її безпосередній даності і не вживав би термінів, пов'язаних з інформацією про події і предмети зовнішнього світу (тобто необхідно перебороти нав’язливу "помилку стимулу", очиститися від предметності). Усе це досягається тривалим тренуванням в інтроспекції і звітах про це.

У психічній матерії Е.Тітченер запропонував вважати три основні

елементи структури свідомості:

• відчуття - найпростіший процес, що наділений інтенсивністю,

виразністю і тривалістю;

• образ - слід колишніх відчуттів (елементи уявлень пам'яті й

уяви);

• емоційні стани – почуття, переживання визначеної

інтенсивності, виразності, тривалості.

Відчуття є основним елементом сприйняття і даються нам у

вигляді звуків, образів, запахів та інших переживань, що викликаються фізичними об’єктами довколишнього світу.

Образи є елементами ідей і відображають переживання, котрі не

пов’язані з моментом що відбувається, - наприклад, події в нашій пам’яті.

Емоційний стан є вираженням душевних переживань і проявляються в таких почуттях, як любов, ненависть чи сум.

У «Нарисах психології» (1896) Е.Тітченер дає список

елементарних відчуттів, що були виявлені в процесі досліджень.

Список включає більше 44 000 назв, з яких 32 000 відносяться до зорових і 11 000 до звукових. Кожний елемент розглядався як усвідомлений і такий, що має свої відмінності – крім того він міг бути об’єднаний з іншим більш складним для утворення більш складних відчуттів і ідей.

Не дивлячись на свою простоту, психічні елементи мають характеристики, що дозволяють нам відрізняти їх один від одного. До наданих В.Вундтом властивостей якості й інтенсивності, Е.Тітченер додав властивості тривалості й виразності. Він вважав ці чотири ознаки основними характеристиками всіх відчуттів, що є в кожному з них.

Відповідно до висунутого Е.Тітченером "контекстної теорії значення" уявлення про якийсь об'єкт будується із сукупності чуттєвих елементів, частина яких може залишати свідомість, утворити контекст, а "сенсорна серцевина, що залишилася у свідомості", де велику роль грають м'язові відчуття, достатня для того, щоб відтворити всю сукупність цих елементів.

Е.Тітченер визначає правила дослідження:

• Треба стати в такі умови, щоб вироблений досвід був менш доступний зовнішньому впливу;

• треба спрямувати свою увага на стимул і, видаливши його, знову викликати в душі спогад про відчуття.

• Треба виразити словами процеси, що складають вашу свідомість стимулу.

Таким чином, визначаючи вимоги до самоспостереження, Е.Тітченер указує, що воно не повинно бути безпосереднім.

Е.Тітченер був переконаний в тому, що інтроспективні спостереження в психології теж мають бути експериментальними.

Він дотримувався правил наукового дослідження, відзначаючи, що: експеримент – це спостереження, котре може бути повторене, ізольовано і змінено.

• Чим частіше ви можете повторити спостереження, тим ймовірніше, що ви ясно побачите досліджувані явища і зможете їх детально описати.

• Чим строгіше ви можете ізолювати спостереження від впливів сторонніх факторів, тим простішим стає ваше завдання і тим менша загроза того, що ви зіб’єтесь під впливом випадкових обставин.

• Чим ширші ваші можливості щодо варіантів спостереження тим ясніше буде проявлятися однаковість досвіду і тим більше у вас буде шансів відкрити закономірності.

• Усі лабораторні прибори і інструменти створюються, виходячи з цього завдання: дати експериментатору можливість повторити, ізолювати і провести у найрізноманітніших варіантах спостереження.

Е.Тітченер був під впливом механістичної філософії. Він писав,

відпрацьоване спостереження має стати настільки звичним і машинальним, щоб перетворитися в практично несвідомий процес.

Якщо спостерігачі в лабораторії могли розглядатися в якості машин, то і всіх людей можна також вважати машинами. Використання образу людини-механізму характерне для всієї експериментальної психології першої половини ХХ століття.

За більш детального розгляду дослідження відчуттів методом самоспостереження, Е.Тітченер виділяє й обґрунтовує вимоги до інтроспекції:

1.Неупередженість (інакше спостереження може бути помилковим);

2.Керувати своєю увагою, яка не повинна ні розсіюватися, ні блукати, а для цього потрібна практика;

3.При самоспостереженні тіло і душа повинні бути свіжі. Стомлення, фізична утома заважають зосередженню уваги;

4. Наявність сприятливого загального стану, почувати себе добре, приємно, бути в гарному настрої і з інтересом відноситися до свого предмета.

Крім дотримання цих умов, необхідно використовувати "метод середніх величин". При розгляді афектів необхідне сполучення методу самоспостереження і фізіологічного методу. Під останнім Е.Тітченер розуміє реєстрацію й оцінку чотирьох, "головних тілесних наслідків": зміни в тілі, диханні, пульсі і мускульній силі.

Е.Тітченер формулює свій закон асоціацій. У більш раннім трактуванні він звучить так: "Одна ідея викликає іншу, коли заключає в собі елементи спільні їй і іншій ідеї. Утворені з'єднання прагнуть зберігатися навіть тоді, коли умов їхнього утворення не має в наявності".

Таким чином, у своїх роботах Е.Тітченер у числі важливих структурних елементів психіки виділив і досліджував асоціацію як явище і принцип сполучення уявлень.

Від дослідження особливостей асоціацій Е.Тітченер переходить до їх експериментального дослідження, а від нього - до встановлення зв'язку з психічними явищами.

У сфері доказів психологічних гіпотез і здогадів впродовж своєї наукової діяльності Е.Тітченер залишався прихильником розгляду їх через призму методу самоспостереження.

Своєю науковою діяльністю Е.Тітченер уніс значний вклад у розвиток структурної школи психології. І незважаючи на те, що з ходом наукового прогресу цей напрямок психології став тупиковим, Е.Тітченером і його однодумцями був досліджений, систематизований великий матеріал, що використовується і сучасними напрямками психологічної науки.

Надмірна спрощеність і абстрактність створеної Е.Тітченером моделі свідомості, елементаристський підхід та штучність дослідницьких процедур викликали критику психологів різних напрямків, що не сприяло її поширенню.

Основні психологічні здобутки Е.Тітченера:

• Предмет психології полягає у вивченні свідомого досвіду,

так як саме цей досвід залежить від суб’єкта, що досліджується. Такий вид знань відрізняється від традиційних природничих наук. Фізики досліджують явища з точки зору протікання фізичних процесів, а психологи вивчають, як вони спостерігаються і сприймаються людьми.

• Свідомість досліджувалася розкладанням на окремі

елементи того, що дано суб’єкту в його інтроспекції, яка тлумачилася Е.Тітченером не як звичайне самоспостереження, а як вироблену в процесі тренувань здатність описувати факти свідомості.

• Абстрагуючись від зовнішніх предметів, представлених

свідомістю, Е.Тітченер вважав, що на основі елементів свідомості: сприймання (найпростіший процес, що володіє якістю, інтенсивністю, чіткість, діяльністю), образ і почуття) формується різноманітність структур душевного життя.

• Визначив свідомість як суму наших переживань, що існують у

даний момент, а розум як суму наших переживань, що накопичені впродовж життя. Свідомість і розум майже подібні – за виключенням того, що свідомість включає в себе психічні процеси, що відбуваються в даний момент, а розум містить у собі загальний підсумок цих процесів.

• Відкидаючи висновки Вюрцбургської школи про те, що справжнє

мислення вільне від образів, Е.Тітченер висунув контекстну теорію значення, згідно якої будь-яке знання про об’єкт будується з сукупності чуттєвих елементів.

• У цьому випадку, коли значна частина елементів не

усвідомлюється, вона утворює контекст, у якому є сенсорне ядро (особлива роль надавалася м’язовому відчуттю) бере на себе замінника цілого, його знаку, що набуває значення завдяки цьому контексту.

• Е.Тітченер надавав особливого значення дослідження

окремих частин, прагнучи до відкриття атомів людської психіки. У цьому була суть його системи – не синтез елементів засобом апперцепції, а розкладання складного усвідомленого досвіду на складові. В.Вундт робив упор на вивчення цілого, головну увагу надавав об’єктивним, кількісним показникам.

• Структурна психологія – це чиста наука, яка не має прикладного

значення. У її завдання не входить лікування психіки, зміну людської свідомості чи реформування суспільства. Єдиною ціллю структурної психології є відкриття суті або структури психіки.

Вюрцбурська школа психології мислення

Вюрцбурська школа в психології знаменита перш за все тим, що саме в ній вперше було розпочато експериментальне вивчення мислення. Вона була заснована німецьким ученим Освальдом Кюльпе (1862 - 1915).

О.Кюльпе, як і Е.Тітченер, був учнем В.Вундта. Під його керівництвом він навчався в Лейпцігському університеті, а пізніше писав докторську дисертацію, котру захистив у 1887 році.

Після закінчення університету О.Кюльпе працював у В.Вундта асистентом, згодом екстраординарним професором.

В.Вундту О.Кюльпе присвятив свою першу книгу «Нарис психології, заснованої на експерименті» (1893).

У 1894 році О.Кюльпе отримав запрошення від університету Вюрцбурга, переїжджає в це місто і в 1896 році створює психологічну лабораторію.

Зміни в інструкції, котрі даються піддослідному перед початком експерименту, призвело до того, що головна увага в роботах О.Кюльпе і його співробітників була сконцентрована вже не результатах діяльності (швидкості й точності відповіді тощо), а на процесі.

Поставивши перед піддослідним завдання і спостерігаючи за вирішенням, О.Кюльпе фактично почав експериментальне вивчення процесу мислення. Таким чином було доведено, що експериментальному вивчення доступно не тільки елементарні (сенсорні) процеси.

Експерименти Вюрцбурської школи показали, що піддослідний підчас виконання завдань здійснює розумові операції, котрі він не усвідомлює. З цього випливало:

• по-перше, що поряд з сенсорним «матеріалом» у «тканину» психологічного життя людини включені елементи, які не зводяться до відчуттів,

• по-друге, що ці елементи поєднуються з діями суб’єкту, його розумовою діяльністю,

• по-третє, що неусвідомлюваність цих актів у момент здійснення вимагає внести корективи в метод інтроспекції.

Робота О.Кюльпе над модифікацією методу інтроспекції призвела до його перетворення в метод «систематичної експериментальної інтроспекції».

Творчо використовуючи ідеї В.Вундта, застосував методику експериментальної інтроспекції у дослідженні вищих психічних процесів – мислення і волі.

Досліджував особливості процесуального аспекту мислення. Предметом його досліджень були психічні акти і стани, названі «емпіричним мисленням», що є конкретною реалізацією «чистого мислення», підпорядкованого законам формальної логіки.

О.Кюльпе вважав, що спостереження психічного акту стає можливим лише після його завершення, за допомогою «систематичної інтроспекції».

На основі результатів дослідження Вюрцбурської школи О.Кюльпе робить висновок про те, що мислення є особливий вид діяльності душі, що не зводиться тільки до відчуттів і уявлень. Він вважає, що думки людини – це самостійні утворення.

Використовуючи розроблену методику, О.Кюльпе і його колеги виділили специфічні відмінності мислення від інших психічних процесів: його спрямованість, детермінованість поставленою задачею, цілісність, безобразність та ін.

Праці О.Кюльпе і його учнів (Н.Ах, К.Бюлера та ін.) започаткували експериментально-психологічні дослідження процесу мислення.

Нарцис Ах (1871 – 1946) у 1905 році в роботі «Про вольову діяльність і мислення» обґрунтував положення про те, що в піддослідного існує «налаштування» на виконання задачі, котрі він назвав «детермінуючою тенденцією».

Для визначення змісту свідомості, що не пов’язане з відчуттями, вводить поняття «усвідомленість». Розробив методику вивчення процесу формування штучних понять, котру в зміненому вигляді використав Л.Виготський.

Карл Бюлер (1879 – 1963) у 1907-1909 роках обґрунтовує можливість «безобразного» мислення в людини.

Отто Зельц (1881 – 1944) у 1913 році в роботі «Про закон впорядкованого руху мислення» показує залежність процесу мислення від структури розв’язання задачі.

Більш пізні роботи: «До психології продуктивного мислення і помилки» (1922), «Закон продуктивної і репродуктивної духовної діяльності» (1924).

О.Зельцу належить ідея про «антиципуючу (передбачити) схему», що виникає в процесі мислення; антиципуюча схема містит у собі прогалину, котра заповнюється через вирішення.

З багатьох учнів О.Кюльпе слід згадати і про М.Вертгеймера – одного із творців гештальтпсихології і Дж.Енджела – одного із лідерів американської функціональної психології.

Вклад Вюрцбурської школи в розвито психології:

Дослідження Вюрцбурської школи вплинули на розвиток психології мислення, хоча представники школи і виходили з визнання мислення як особливої духовної активності, що не залежить від впливу зовнішнього світу.

Роботи психологів Вюрцбурської школи поставила ряд важливих проблем, що стосуються якісних відмінностей між мислення й іншими пізнавальними процесами, показали обмеженість асоціативної концепції, її неспроможність пояснити вибірковість і спрямованість актів свідомості.

Модифікація методу інтроспекції призвела до його перетворення в метод «систематичної експериментальної інтроспекції».

Функціоналізм як напрямок розвитку психології

Один з основних напрямів психології кінця XIX - початку XX століття функціоналізм став результатом приведення наукової системи знань у відповідність з об'єктивними потребами розвитку людини і його соціального оточення, тобто результатом взаємодії логіки розвитку науки з реальною соціальною практикою.

Загострена чутливість часу до можливості використовувати досягнення, психології в різних соціокультурних сферах життєдіяльності людини і суспільства послужила істотною передумовою до виділення функціоналізму із системи психологічного знання, що складається.

Парадоксально, але формальному оформленню цього напряму сприяв засновник структуралізму Е.Тітченер. У статті «Постулати структурної психології» (1898) Е.Тітченер вказав на відмінність між структурною і функціональною психологією, мимовільно протиставивши слову «структуралізм» слово «функціоналізм».

Даний напрямок складався на досить суперечливому тлі, в час культу практицизму і підприємництва, що відбився в американському психологічному функціоналізмі.

Біля його витоків стояв Вільям Джеймс (1842-1910) - американський психолог і філософ, популяризатор психології як науки, творець першої в США психологічній лабораторії (1875) в якій працювали Е.Торндайк, Д.Дьюі, Р.Вундвортс.

Основні праці: «Принципи психології» («Основи психології») в двох томах (1890), «Бесіди з учителями про психологію» (1899).

В.Джеймс народився в заможній сім'ї у Нью-Йорку. Батько прагнув, щоб син отримав добру освіту. Будучи переконаним, що американські школи такої освіти не дають, тому вже в юні роки В.Джеймс навчався в Англії, Франції, Німеччині, Італії, Швейцарії.

У Європі він зміг познайомитися з інтелектуальним і культурним надбанням. Хоча батько вважав, що його дітям не прийдеться працювати, він заохочував інтерес В.Джеймса до науки. В сина був спеціальний набір для хімічних дослідів.

Коли В.Джеймсу виповнилося вісімнадцять років, він вирішив стати художником. Півроку навчався в художній майстерні У.Ханта, але переконавшись, що в нього для кар’єри художника недостатньо спеціальних здібностей.

В.Джеймс поступає в наукову школу при Гарвардському університеті. В ці роки ослаблюється не лише його здоров'я, але і впевненість у собі, що перетворило В.Джеймса в людину тривожну і невротичну. Він полишає хімію, можливо, через строгі вимоги до роботі лабораторії, і перейшов у медичну школу.

У медицині В.Джеймс розчаровується, зауважуючи, що «це обман, за виключенням хіба що хірургії», а присутність лікаря має на пацієнта і його сім'ю заспокійливий вплив.

Відійшовши від медицини, В.Джеймс, у якості асистента зоолога Л.Агасі, приєднується до експедиції, метою якої було зібрати колекцію тварин, що знаходяться в басейні Амазонки в Бразілії. Але його не приваблює скрупульозний відбір і описування різноманітних матеріалів.

Згодом він напише, що «я створений скоріше для роздумів, ніж до активної діяльності». Можливо, невдалий досвід у медицині і біології визначив негативне ставлення В.Джеймса до експериментування в психології.

Після експедиції 1865 року В.Джеймс продовжив навчання – просто тому, що ні до чого більше не було інтересу. Він часто хворіє (депресії, порушення зору, болі в спині), але стало зрозуміло, що причина його хвороб – Америка, а єдині ліки – Європа.

В.Джеймс відправляється на води в Німеччину. Багато читає, пише листи друзям, але депресія не відступає. Відвідує декілька лекцій з психології в Берлінському університеті. Це був час коли психологія робить свої перші кроки як наука.

У цей рік В.Джеймс говорив, що якщо одужає і доживе до весни, то, можливо, буде вчитися психології у Гельмгольца і «ще в якогось В.Вундта». В.Джеймс благополучно пережив зиму, але познайомитися йому з В.Вундтом не вдалося.

У 1869 році в Гарварді В.Джеймс отримує доктора медицини, але тривожність і депресія не відступають. До філософії життя, котру в той час виношував В.Джеймс, наштовхнуло його не інтелектуальні інтереси, а відчай.

В.Джеймс читає багато книг з філософії, зокрема есе про свободу волі Шарля Ренув'є. Погляди цього французького філософа мали особливий впливали на В.Джеймса. Він вирішив, що його власним першим актом свободи волі стане віра в її існування. В.Джеймс переконує себе, що віра в силу волі допоможе йому позбавитися депресії.

І це йому в якійсь мірі вдається, тому що в 1872 році він приймає пропозицію викладати фізіологію в Гарварді, зауваживши з цього приводу, що «відповідальна робота облагороджує людину».

Свій перший курс лекцій з психології «Про відношення між фізіологією і психологією», В.Джеймс запропонував в 1875/76 навчальному році. Сам В.Джеймс формально ніколи психології не навчався, а першою лекцією, котру він відвідав, була його власна.

Гарвард стає першим у США університетом, де навчали сучасної експериментальної психології. Університет виділив В.Джеймс кошти для закупівлі необхідного лабораторного обладнання.

1878 рік ознаменувався двома важливими для В.Джеймс подіями: він одружується і підписує договір з видавництвом про видання книги, котра стає однією з класичних психологічних праць. Писати книгу він почав у свій медовий місяць, а закінчив через 12 років.

Робота над книгою затягнулася ще й тому, що В.Джеймс був пристрасним мандрівником. Якщо він не їздив у Європу то перебував у горах Америки.

В.Джеймс продовжує викладати в Гарварді (коли буває в дома) і в 1885 році стає професором філософії, а з 1889 року перший професор психології університету. Розробив перший в історії курс викладання психології як наукової дисципліни.

На той час він був знайомий з багатьма європейськими психологами (В.Вундтом та ін.). В.Джеймс якось зауважив, що В.Вундт – «не геній, а просто професор, чиїм обов’язком є все знати і з кожного питання мати свою думку».

У 1890 році двотомна праця В.Джеймса «Основи психології» була, нарешті, видана і мала великий успіх. До сьогодні ця праця вважається однією з фундаментальних у психології.

Не всі прийняли працю В.Джеймса прихильно. Вона не сподобалась В.Вундту і Е.Тітченеру, чиї погляди В.Джеймс критикував. «Це література, - писав В.Вундт, - це блискуче, але це не психологія». В.Джеймс і сам був не задоволений своєю працею.

Після виходу «Основ психології» В.Джеймс вирішив, що йому більше немає чого сказати в психології, а також втрачає інтерес і до курірування лабораторією. В.Джеймс мав наміри присвятити себе філософським пошукам.

Наступних 20 років В.Джеймс віддав удосконаленню своєї філософської системи. У 1890 році він був визнаним провідним американським філософом. Вийшла його робота «Бесіди з учителями про психологію» (1893), що була присвячена питанням застосування методів психології і стала першим підручником з цього предмету.

У 1902 році появилася книга «Багатоманітність релігійного досвіду», а згодом ще три твори з філософії. В 1910 році, після повернення з Європи, В.Джеймс відходить у вічність.

Основний акцент у концепції феноменів свідомості В.Джеймса переноситься з образа на дію, що обумовило його лідерство в прагматизмі, а також значний вплив на створення і розвиток функціоналізму і біхевіоризму в психології.

Психологія, за В.Джеймсом, - це природна біологічна наука, предметом якої є "психічні (ментальні) явища і їхні умови". При аналізі умов підкреслюється взаємозв'язок психічного і тілесного, важливість звертання дослідника свідомості до висновків фізіології.

Свідомість В.Джеймс розглядав виходячи з еволюційної теорії, як засіб пристосування до середовища. Свідомість "вступає" у гру, коли виникають труднощі адаптації (проблемна ситуація), і регулює поведінку індивіда в новій ситуації (фільтрує і відбирає стимули, регулює дії індивіда в незвичних умовах).

В.Джеймс відкидав розчленування свідомості на елементи. Існує "потік свідомості", членувати який так безглуздо, як "різати ножицями воду".

Таким чином, висувалося положення про цілісність і динаміку свідомості, що реалізує нужди індивіда. В.Джеймс співвідносив свідомість не тільки з тілесними адаптивними діями, але і з природою (структурою) особистості.

У теорії особистості В.Джеймс вичленовує чотири форми "Я":

1) "Я" матеріальне: тіло, одяг, майно;

2) "Я" соціальне: усе, що пов'язане з домаганнями людини на престиж, дружбу, позитивну оцінку з боку інших;

3) "Я" духовне: процеси свідомості, психічні здібності;

4)"Я" чисте: почуття особистої ідентичності, основою якого служать органічні відчуття.

"Я" соціальне, за В.Джеймсом, визначається усвідомлюваними реакціями інших на мою персону і вказує на включеність індивіда в мережу міжособистісних відносин. У кожної людини є трохи соціальних "Я", що займає в позначеній ієрархії середню позицію.

Ставлячи питання про самооцінку особистості, задоволеності (незадоволеності) людини життям, В.Джеймс запропонував формулу: самоповага дорівнює успіху, поділеному на домагання. Це припускало ріст самооцінки особистості як при справжньому успіхові, так і при відмовленні від прагнення до нього.

Виходячи з зазначених установок, джерело справжніх цінностей особистості у духовному: емпіричному соціальному "Я" протиставляється "особливе потенційне соціальне" "Я", що реалізується лише в "соціальному розумі світу ідеального" у спілкуванні з Всеєдиним - Абсолютним розумом.

Таким чином, у В.Джеймс робить крок уперед від чистого гносеологічного "Я" до його системно-психологічного трактування, до його багаторівневому (поуровневому) аналізі.

У своєму аналізі він висунув ряд положень, що передбачили сучасні уявлення про рівень домагань, про мотив досягнення успіху, самооцінці і її динаміці, референтній групі й інші.

У вченні про емоції В.Джеймс запропонував розглядати емоцію не як першопричину фізіологічних змін в організмі, не як джерело фізіологічних змін у різних системах (м'язової, судинної і т.п.), а як результат цих змін.

Зовнішній подразник викликає в організмі (м'язових і внутрішніх органах) переміни, що переживаються суб'єктом у формі емоційних станів: "Ми засмучені, тому що плачемо, перелякані тому, що тремтимо, радіємо тому, що сміємося".

У пошуках тілесного механізму "пристрастей людських" емоції позбавлялися В.Джеймсом здавна визнаної за ними ролі великого прихильника поведінки.

Емоції виводилися з класу явищ, до якого належить мотивація. Замість цьому при створенні цієї гіпотези утверджувалася категорія дії. Емоціям також відмовлялося (у їхньому дарвінівському трактуванні) в адаптивній функції.

Дія зацікавленого суб'єкта - опорна ланка як усієї психологічної системи В.Джеймса, так і його концепції емоцій, що розглянуті у контексті можливості керування внутрішнім через зовнішнє: за небажаних емоційних проявах суб'єкт здатний їх придушити, роблячи зовнішні дії, що мають протилежну спрямованість.

В якості кінцевого причинного фактора в новій фізіологічній схемі, що стверджує зворотний зв'язок між руховим актом і емоцією, виступала "сила волі", що не має основ ні в чому, крім як у самій собі.

Однієї з цілей дослідження емоційних станів було перетворення їх в об'єкт, доступний природно-науковому експерименту й аналізу. Рішення цієї задачі було здійснено шляхом редукції суб'єктивно пережитого до тілесного.

У результаті В.Джеймс розробив одну з найвідоміших теорій емоцій (відому як теорія емоцій Джеймса-Ланге), за якою сприймання зовнішніх впливів (небезпеки та ін.) рефлекторним шляхом зумовлює певні тілесні зміни в організмі людини (зміни у частоті роботи серця, дихання, тиску), які проявляються у вигляді емоційних переживань.

Замість звичної послідовності «стимул – переживання – зовнішнє вираження» теорія емоцій В.Джеймса пропонує послідовність «стимул – тілесні зміни – відчування», в якій поміняно місцями причину і наслідок. Сукупність відчуттів, що пов’язані з цими змінами, і є емоційне переживання.

Такі зміни спрямовані на те, щоб зробити емоції доступними для вивчення. Однак за такого підходу емоції втрачають свою регулюючу роль і адаптативний смисл, переводячи їх в розряд явищ, що не мають відношення до потреб і мотивів.

Багато психологів не погоджуються з теорією емоцій через механічне розуміння емоцій як сукупності процесів, що зумовлені периферичними змінами в організмі. Фізіологи (В.Кентон, Ч.Шерінгтон та ін.) на основі експериментів довели, що одні і ті самі перефиричні зміни можуть відбуватися прирізних емоціях.

Основні психологічні здобутки В.Джеймса:

.

• Динамічна природа теорій і поглядів В.Джеймса була названа

функціоналізмом (розумова й емоційна діяльність має досліджуватися як процеси, а не як статичні елементи свідомості).

• Створив учення про «потік свідомості», його

особливості і функціонування.

• Автор оригінальної трактовки особистості в комплексі її

фізичного, соціального і духовного проявів.

• Поклав початок прикладного розвитку психології на базі

філософської теорії функціоналізму, основу якої складає прагматизм.

• Розробив одну з найвідоміших теорій емоцій, за якою

сприймання зовнішніх впливів (небезпеки та ін.) рефлекторним шляхом зумовлює певні тілесні зміни в організмі людини (зміни у частоті роботи серця, дихання, тиску), які проявляються у вигляді емоційних переживань.

Іншим талановитим представником функціоналізму виступив Джон Дьюї (1859-1952) - відомий на початку XX сторіччя психолог, філософ і педагог. Його книга "Психологія" (1886) - перший американський підручник.

Значний вплив на психологічні погляди зробила стаття Д.Дьюї "Поняття про рефлекторний акт у психології"(1896) у який він виступив проти уявлення про те, що основними одиницями поведінки служать рефлекторні дуги.

Д.Дьюї закликав перейти до нового розуміння предмета психології – вивчення цілісного організму в процесі життєдіяльності, в його невпинній, адаптивній стосовно середовища активності.

Свідомість за Д.Дьюи - один з моментів цієї активності, виникає тоді, коли координація між організмом і середовищем порушується й організм, щоб вижити, прагне пристосуватися до нових обставин.

У 1894 році Д.Дьюї був запрошений до Чикагського університету, де під його впливом сформувалася група психологів, що оголосили себе функціоналістами. Їхній теоретичне кредо висловив Джеймс Енджел (1849-1949).

У підготовленому ним президентській адресі до Американської психологічної асоціації "Галузь функціональної психології" (1906) підкреслювалося:

1. Функціональна психологія - це вчення про психічні (ментальні) операції, що протиставляється психології психічних елементів (структуралізму). Завданням функціоналізму бачив у вивченні законів психічних процесів і умов в яких вони протікають.

2. Функціональна психологія – це вчення про фундаментальну корисність свідомості. З цієї точки зору, свідомість - інструмент, з допомогою котрого організм пристосовується до вимог оточуючого середовища. Функціоналізм має вияснити, в чому полягає роль свідомості і таких психічних процесів, як судження і проявлення волі.

3. Функціональна психологія – це вчення про психофізичні зв’язки (розум/тіло) у загальному контексті взаємовідносин організму з середовищем. Функціоналізм розглядає всі функції розуму/тіла і стверджує, що фактичної різниці між ними немає. Вони належать до феноменів одного порядку і легко переходять один в одного.

Психологія не може обмежитися вченням про свідомість, їй варто вивчати різноманітність зв'язків індивіда з реальним світом у співробітництві і зближенні з неврологією, соціологією, педагогікою, антропологією. Операції виконують роль посередників між потребами організму і середовищем. Призначення свідомості - "акомодація до нового", організм діє як психофізичне ціле.

Чікагська школа, що утворилася на функціоналістичній традиції залучила у свої ряди десятки психологів. Після Д.Енджела її очолив Гарвей Керр (1873-1954), що відобразив свої позиції в книзі "Психологія" (1925).

Психологічна наука визначалася в книзі «Психологія» як вивчення психічної діяльності (ментальної активності): сприйняття, пам'яті, уяви, мислення, почуттів, волі. "Психічна діяльність складається, - писав Г.Керр, - у надбанні, фівксуванні, збереженні, організації й оцінці досвіду і його наступному використанні для управлінні поведінці".

Чикагська школа закріпила вплив об'єктивного методу в психології. Вважалося доцільним застосовувати й інтроспекцію, і об'єктивне спостереження (експеримент трактувався як контрольоване спостереження), і аналіз продуктів діяльності (мова, мистецтво).

До функціонального напрямку відносять і колумбійську школу, що очолив Роберт Вудвортс (1869 -1962). Його головні праці "Динамічна психологія" (1918), "Динаміка поведінки" (1958).

Р.Вудвортс відносив себе до еклектиків. Новизна його психологічних концепцій полягала в тім, у що в популярну в 20-х роках формулу "стимул - реакція" була введена важлива перемінна - організм: S - П - R.

Р.Вудвортс розділяє мотивацію і механізм поведінки. Механізм складається з двох ланок:

1. Підготовчого (налаштування, установка);

2. Завершальної реакції ("консуматорного»), завдяки якій досягається мета).

Мотивація, на думку Р.Вудвортса, активізує механізми і приводить його в дію. Після задоволення потреби застосування механізму може набути мотиваційної сили.

Відображенні підходи перетворювали засоби в мету, що вело від невизначеного трактування дії як функції свідомості до конкретно-наукової розробки цієї категорії.

Таким чином, функціоналізм прагнув розглянути всі психічні процеси під кутом зору їх пристосувального - адаптивного характеру. Це вимагало визначення їхнього відношення до умов середовища і потребам організму. Розуміння психічного життя на зразок біологічної (як сукупності функцій), дії, операції було спрямовано проти механічної схеми структурної психології. Звідси функціональну психологію трактують як теорію "потоку свідомості".

Прихильники напрямку внесли істотний вклад в експериментальну психологію.

Природно-наукове трактування психічних функцій підтримали відомі психологи І.Рібо (Франція), М.Ланге (Україна), Е. Клапаред (Швейцарія), ідеалістичну - К.Шгумпф (Німеччина), представники Вюрцбурської школи.

Детермінація психічного акта, його відношення до нервової системи і здатність регулювати зовнішню поведінку залишилися у функціоналізмі невизначеними. Саме поняття "функція" не було ні теоретично, ні експериментально обґрунтоване і мало тенденцію змикання з древнім теологізмом.

Перший успіх про перетворення поняття про асоціацію принесли досліди над тваринами (головним чином кішками) Едварда Торндайка (1874 - 1949), американського психолога, дослідника проблем научіння і закономірностей адаптації організму. Він використовував так звані проблемні ящики.

Поміщене в ящик тварина могла вийти з нього й одержати підкормку, лише привівши в дію спеціальний пристрій, - натиснувши на пружину, потягнувши за петлю і т.п. Тварини робили багато рухів, кидалися в різний сторони, дряпали ящик і т.ін., поки один з рухів випадково не виявлялося вдалим.

"Спроби, помилки і випадковий успіх" - така була формула, прийнята для всіх типів поведінки як тварин, так і людини. Е.Торндайк пояснював свої досліди декількома законами научіння. Насамперед законом вправи (рухова реакція на ситуацію пов'язується з цією ситуацією пропорційно частоті, силі і тривалості повторення зв'язків). До нього приєднувався закон ефекту, який говорив, що з декількох реакцій найбільше міцно поєднуються із ситуацією ті з них, що супроводжуються відчуттям задоволення.

Е.Торндайк допускав, що зв'язкам між рухом і ситуацією відповідають зв'язки в нервовій системі (тобто фізіологічний механізм), а закріплюються зв'язки завдяки відчуттю (тобто суб'єктивному стану). Але ні фізіологічні, ні психологічні компоненти нічого не додавали до накресленного Е.Торндайком незалежно від них "кривої научіння", де на абсцисі відзначаються повторні проби, а на осі ординат - витрачений час (у хвилинах).

Головна книга Е.Торндайка "Інтелект тварин. Дослідження асоціативних процесів у тварин" (1898).

До Е.Торндайка своєрідність інтелектуальних процесів відносилася за рахунок ідей, думок, розумових операцій (як актів свідомості). У Е.Торндайка вони виступили у вигляді незалежних від свідомості рухових реакцій організму. За попередніх часів ці реакції відносилися до розряду рефлексів - машинальних стандартних відповідей на зовнішні подразники, що визначені будовою нервової системи. За Е.Торндайком вони є інтелектуальними, тому що спрямовані на вирішення задачі, вирішення якої організм неспроможний, використовуючи наявний запас асоціацій. Вирішення полягає у виробленні нових асоціацій, нових рухових реакцій на незвичайну для нього - і тому проблемну - ситуацію.

Зміцнення асоціацій психологія відносила до процесів пам'яті. Коли мова йшла про дії, що стали автоматизованими завдяки повторенню, їх називали навичками.

Відкриття Е.Торндайка були витлумачені як закони утворення навичок. Тим часом він вважав, що досліджує інтелект. На запитання: " чи є розум у тварин?", була дана позитивна відповідь. Але за цим стояло нове розуміння розуму, що не потребує звернення до внутрішніх процесів свідомості. Під інтелектом малося на увазі вироблення організмом "формули" реальних дій, що дозволяють йому успішно справитися з проблемною ситуацією. Успіх досягався випадково.

Такий погляд зафіксував нове розуміння детермінації життєвих явищ, що прийшли в психологію з тріумфом дарвіністського вчення. Воно вводило ймовірний стиль мислення. В органічному світі виживає лише той, кому вдається, "пробуючи і помиляючись", відібрати найбільш вигідний варіант реакції на середовище з багатьох можливих. Цей стиль мислення відкривав широкі перспективи впровадження в психологію статистичних методів.

Вклад функціалізму в розвиток психології:

• Функціалізм змінює акценти з вивчення структури психічних елементів на дослідження їх функцій.

• Функціональний підхід доповнює інтроспективний метод іншими способами отримання наукових даних – психологічні досліди, тести, опитування, об’єктивні спостереження за поведінкою.

• Функціалізм визначає психологію широко, включаючи і вивчення психологічного розвитку дітей всіх вікових періодів, а також людей з психічними розладами.

Становлення вітчизняної наукової психології

Першим в Україні при Одеському університеті створив експериментальну психологічні лабораторію Микола Ланге (1821-1900) - вітчизняний психолог, який став одним із основоположників експериментальної психології. На основі проведених досліджень М.Ланге сформулював концепцію стадіальності (фазовості) процесу сприймання.

На основі цієї концепції був створений «закон перцепції», за допомогою якого у більшості випадків адекватно описується динаміка процесу розпізнання, що передбачає зміну фаз сприймання від більш загального і дифузного уявлення про предмет, котре змінюється на більш визначене і конкретне сприймання.

На основі виділення узагальнених, іноді соціально фіксованих, систем ознак розпізнавання здійснюється за значно більш короткий час (за долі секунд), ніж процеси початкового перцептивного научіння, на котрі можуть йти місяці і роки (наприклад, формування навиків читання).

Будь-яке відчуття, за М.Ланге, починається з «простого поштовху» в свідомості («щось сталося»), потім усвідомлюється вид подразника (звук, колір, поверхня), форма предмету, місце в просторі. Він бачив у цьому основу всіх найпростіших психічних процесів («Психологічні дослідження», 1893).

Розробив моторну теорію уваги, за якою рух розглядав як умову, що не лише супроводжує, а й покращує сприймання. Дія (рух) як компонент, вважав М.Ланге, присутня в процесах мислення поряд з такими компонентами, як пам'ять.

Виходячи з цього воля, це імпульс, що передує будь-якій свідомій діяльності. Цей імпульс не усвідомлюється людиною, усвідомлюється лише сам рух у вигляді супроводжуючих його кількості «зворотних» відчуттів.

Основна функція психіки – «кругова реакція», яка включає центробіжний струм, що повідомляє організм про досягнуте, і центробіжну реакцію (відповідь на це повідомлення). М.Ланге вважав рухові реакції організму первинними по відношенню до внутрішнім психічним актам. Наголошуючи на значенні психіки в біологічній еволюції матерії, виступив проти теорії психофізичного монізму («Психологія», 1914).

Український психіатр, психолог, педагог Іван Сікорський (1842-1919) - один із основоположників дитячої психології і психопатології, створив перший в світі Інститут дитячої психології в Києві (1912). Він був почесним членом багатьох учених товариств на батьківщині і закордоном.

Народився І.Сікорський на Київщині в селі Антонові 26 травні 1842 року в сім’ї священика. В дев’ять років його віддали до духовного училища в Києві, після закінчення якого перейшов до семінарії. Не закінчивши останнього курсу семінарії, І.Сікорський склав екстерном іспити до першої Київської гімназії і вступив до Університету св. Володимира, де прослухав два курси на природничому відділені, а потім перейшов на медичний факультет, який закінчив у 1869 році.

Через три роки І.Сікорський захистив дисертацію на ступінь доктора з медицини. В 1872 році переїхав до С.-Петербурга, де працював ординатором, а згодом приват-доцентом клініки душевних і нервових хвороб при Військово-медичній академії. У 1885 році повернувся до Київського університету, де очолив кафедру душевних і нервових хвороб, на якій викладав впродовж 26 років.

Наукова творчість І.Сікорського багатогранна: праці з загальної, дитячої, педагогічної психології, педагогіці, патопсихології, неврології. Набув популярності як лікар, педагог і громадський діяч.

І.Сікорський став засновником Психіатричного товариства і Лікарсько-педагогічного інституту для дітей з психічними вадами, Інституту дитячої психології, журналу «Питання нервово-психологічної медицини», один із засновників Фребелівського жіночого педагогічного інституту (де методики різних дисциплін, загальна психологія, психологія дитячого віку – викладалися на конкретних прикладах життя і навчання дітей).

Проблема фізіономічного вияву емоційних, вольових, інтелектуальних станів та відповідних анатомо-фізіологічних корелятів стає предметом спеціального інтересу І.Сікорського.

І.Сікорський створив велику кількість наукових праць, з-поміж яких – «Загальна психологія», «Душа дитини», «Психіатрія», «Основи виховання і навчання», «Виховання у віці першого дитинства», «Початки психології» та ін. А його суспільно-педагогічна діяльність стала основою формування сучасної філософії освіти в Україні.

Наприкінці життя І.Сікорський виступив ролі експерта на процесі у справі Бейліса. Ця сумнозвісна експертиза викликала неоднозначні оцінки і завдала шкоди його репутації. Тому в історії вітчизняної науки постать І.Сікорського сприймається неоднозначно.

Серед розмаїтих оцінок його життя і діяльності проглядається щонайменше дві тенденцій. Одні автори намагаються відшукати якомога більше фактів для створення негативного образу І.Сікорського, а інші – відмежуватися від помилок чи недоліків («незручної сторінки біографії») і роблять акцент на позитивних аспектах його діяльності (які проводив дослідження, які праці написав, що заснував).

Психіатр, психолог, історик П.Ковалевський (1849-1923) –навчався в Харківському університеті на медичному факультеті (1869-1873). Ступінь доктора медицини одержав у 1877 році, а звання професора в 1884 році. Працював у психіатричній клініці в Казані (1874-1977).

З 1877 року працював на кафедрі психології і психотерапії Харківського університету. В 1892-1897 роках ректор Варшавського університету. З 1907 по 1920 роки читає курс судової психіатрії на юридичному факультеті Петербурзького університету і одночасно працює головним лікарем Миколаївського військового госпіталю в Петербурзі. Засновник журналу «Архів психіатрії, нейрології та судової психопатології», перекладає праці класиків психіатрії.

У своїх наукових дослідженнях П.Ковалевський, спираючись на анатомо-фізіологічні знання, зокрема на рефлекторну теорію І.Сєченова, розвивав уявлення про суть психічних явищ у нормі та патології. Створив оригінальну концепцію про роль кровообігу та нервової системи, Вважав, що в основі нервового захворювання лежить порушення живлення нервових елементів і що від тривалості цього порушення залежить ступінь їх анатомічного руйнування.

Душевне здоров'я або нездоров'я людей залежить від спадковості та умов життя. Спадковість дає схильність до хвороб, підкреслював П.Ковалевський, а не самі хвороби. В одній і тій самій сім'ї можуть бути діти і душевнохворі, і здорові, і злочинці, і генії. Діти успадковують не ту або іншу хворобу, а хворобливий стан мозку (Ковалевський П. Одаренные безумием. Психиатрические эскизы из истории. – Київ: Україна, 1994. - ).

П.Ковалевський детально описує тип неврастеніка з нестійкою нервовою системою, що може стати основою для виникнення і розвитку первинного порушення психічного захворювання, божевілля, або параної. Найбільше зацікавлення він виявив у дослідженні параної, її виникнення із неврастенії і до повного її розвитку у формі манії переслідування.

Головне спрямування цієї хвороби – розвиток посиленого неспокою, хвилювання, очікування поганих подій. Хворий шукає причини свого неспокою, він знаходить їх у людях, які оточують його, які змінили своє ставлення до нього, уважно за ним спостерігають. З’являються підозри, думки про знущання з нього і в цьому вбачають для себе втіху (П.Ковалевський, С. 24).

У деяких випадках жорстокі думки дістають підтримку в жорстокій натурі людини, і тоді злочини таких людей стають надзвичайно жорстокими. Описуючи загальну картину становлення і поведінки параноїка П.Ковалевський робить висновок: «Таким є параноїк у своїй манії переслідування. Це звір і звір безпощадний. Звір кровожерний, що готовий розтерзати увесь світ».

Однак у цій людині існує й інша людина, людина звичайна, яка живе звичайним життя і здатна на звичні людські вчинки. П.Ковалевський робить крок до налізу особистості, яка посідає в суспільстві керівну роль, має необмежену владу і під впливом маніакальних ідей переслідування відсуває вбік своє звичайне життя і в момент загострення стає руйнівником світу. Він піддав би смерті все живе, що доступне його впливові, впивався б кров’ю своїх ворогів.

Параноїдальний стан триває певний час, а потім параноїк заспокоюється, повертається до звичайного життя, навіть пише художні твори. Через декілька місяців хвороба знову загострюється і звичайна свідомість підпорядковується хворобливій. Розумові і фізичні сили виснажуються, людина опускається до недоумства (П.Ковалевський, С. 26).

Психологічні механізми параноїка П.Ковалевський пов’язує насамперед з надзвичайно багатою фантазією, відсутністю чіткого мислення, який будує повітряні замки, створю неіснуючі історії. Він у центрі світу, а навколо вороги. Параноїк не відрізняє пережитого від вигаданого, звідси безглузді вчинки (П.Ковалевський, С. 27). Особливі відхилення від норми спостерігаються у моральному житті параноїка. Параноїки живуть своєю жорстокістю, насолоджуються нею. В цілому це «виродки» роду людського і можуть бути небезпечними для людського суспільства (П.Ковалевський, С. 37).

На цьому психопатологічному тлі П.Ковалевський викладає факти правління Івана ІV (Івана Грозного). Цар успадкував риси психопатологічні і схильність до захворювання душевними і психічним хворобами. Всі нащадки Івана Грозного мали риси виродження. Згодом – вплив середовища. «Спочатку він був тільки свідком і учнем у цих жахливих справах, а потім – творцем і вершителем цих нелюдських вчинків» (П.Ковалевський). Спираючись на матеріали викладені вже у працях К.Аксакова, М.Карамзіна, В.Ключевського, М.Костомарова, С.Соловйова, П.Ковалевський робить висновки, що підтверджують його психопатологічний екскурс до аналізу діяльності Івана Грозного.

Характер параноїка незвичайно яскраво виражається у створенні опричини. П.Ковалевському бракує середньої ланки між біологічним та соціально-історичним і цією середньою ланкою є психіка, сама особистість, що визначає поведінку, вчинки. Щось аналогічне сталося з біхевіористами, з їхньою формулою біо-соціо, в якій вони втратили психічне.

П.Ковалевський порушив проблему особистості в історії психології і культури своєрідним способом – через шаленство історичних діячів. Так можна було відчути подих особистості у її граничних надто загострених виявах. Це шаленство пояснюється не параноїдальністю, а вседозволеністю нічим не обмеженої влади, яка підтримується, благословляється самим жертвами та історичною традицією такого жертвоприношення. Зворотний бік ренесансного титанізму має всі форми вияву, які знаходимо в працях, що їх створив П.Ковалевський.

Крім праць з психіатрії, П.Ковалевському належать праці з всесвітньої історії (серед них «Історія Малоросії»). Така творча орієнтація дала йому змогу досліджувати життя та діяльність багатьох історичних діячів (Навуходоносора – царя вавилонського, Камбуза – царя перського, Магомета, Жанни д'Арк, Наполеона та ін. Інколи поведінка історичних діячів дуже схожа на поведінку «божевільних» і важливо, вважав він, знайти причину їхніх вчинків.

Український і російський психолог Олександр Лазурський (1874 – 1917) – створив характерологію – науку, яка досліджує індивідуальні особливості компонентів психічної організації людей і способи їх поєднання, що обумовлюють різноманітність людських характерів.

Основні праці О.Лазурського: «Нарис науки характерології (1910), «Загальна і експериментальна психологія» (1912).

Народився на Київщині в Переяславі, закінчив С.-Петербургську військово-медичну академію у 1897 році. Працював науково-дослідних і вищих учбових закладах.

Працював над проблемою методу в психології. Не заперечуючи методу самоспостереження, основними методами психологічного дослідження вважав спостереження і експеримент.

Дотримувався природничо-наукової орієнтації, розробив «характерологію» - психологічну концепцію індивідуальних відмінностей, що розглядалися в тісному зв’язку з діяльністю нервових центрів.

Аналізуючи можливості, переваги і недоліки кожного з методів, у 1910 році О.Лазурський ввів у психологію особливий вид експерименту – «природній експеримент», в якому поєднані спостереження і експеримент з метою дослідження особистості в її реального життєвих ситуаціях.

Основним завданням характерології вважав створення науково обґрунтованого опису індивідуальності.

Психологічні праці О.Лазурського пов’язані з розробкою проблеми природи особистості і характеру людини. У процесі розвитку теорії особистості у 1916 році запровадив поняття «ендопсихіка».

До ендопсихіки відносив внутрішні механізми особистості, які поєднують характер, розумову обдарованість і темперамент, до ?ендопсихіки – ставлення особистості до зовнішніх об’єктів і середовища загалом.

Виходячи з цих понять, зробив спробу класифікації особистостей, за основу якої взяв принцип активного пристосування до навколишнього середовища. У структурі особистості виділив дві підструктури:

- ендопсихіку, як вроджену основу особистості що включає темперамент, характер та інші психофізіологічні особливості;

- ендопсихіку, як систему відношень особистості з оточуючим світом.

Концепція О.Лазурського стала основою для побудови нової евристичної типології і системи класифікації особистості, для вивчення котрих була розгорнута програма емпіричних досліджень людини.

На противагу традиційній ідеї розуміння особистості, як сукупності психічних функцій висунув ідею міжособистісних стосунків як соціальної основи формування особистості, котра згодом розроблялася В.Мясищевим, Б.Ананьєвим.

Російський фізіолог, невропатолог, психіатр і психолог Володимир Бєхтєрєв (1857 – 1927) - основоположник експериментальної психології особистості і патопсихології, автор теорії особистості – «об’єктивної психології», психорефлексології, рефлексології.

Створи першу в Росії експериментально-психологічну лабораторії при клініці Казанського університету (1885), засновник Психоневрологічного інституту в С.-Петербурзі (1908) – центру комплексного вивчення людини.

Основні праці: «Психіка і життя» (1902), «Об’єктивна психологія» (1904), Внушіння і його роль у суспільному житті» (1910), «Гіпноз, внушіння і психотерапія» (1911), «Загальні основи рефлексології людини» (1917), «Рефлексологія» (1918), «Колективна рефлексологія» (1918), «Внушіння і виховання» (1923).

Народився у В’ятській губернії, закінчив гімназію в 1873 році і вступив до Медико-хірургічної академії у С.-Петербурзі. З 1878 року працював на кафедрі нервових і душевних хвороб, в 1881 році захистив дисертацію.

Стажувався в Німеччині з неврології і психіатрії у В.Вундта, у Франції в Ж.Шарко, в Австрії в Т.Мейнера.

Б.Бєхтєрєв став завідувачем кафедри психіатрії Казанського університету у 1885 році, в цьому році створив і очолив експериментальну психологічну лабораторію.

З 1897 – професор Женевського медичного інституту. В 1899 році Б.Бєхтєрєв обраний академіком Воєнно-медичної академії, з 1905 стає директором цієї академії. У 1908 році створює і очолює Психоневрологічний інститут.

Здійснюючи реформацію тодішньої інтроспективної психології свідомості, Б.Бєхтєрєв створив власне вчення, яке назвав об’єктивною психологією (1904), потім психорефлексологією (1910) і рефлексологією (1917).

Розробляв рефлексологію як комплексну науку про людину і суспільство, яка покликана замінити психологію.

В 1918 році організував Державний інституту з вивчення мозку і психічної діяльності, заснував декілька інститутів, клінік, бюро, організував і керував Державною психоневрологічною академією.

Відкрив і дослідив провідні шляхи головного і спинного мозку людини, описав деякі мозкові утворення, вивчав питання статевої поведінки дітей. Критикував психоаналіз З.Фрейда і А.Адлера.

Б.Бєхтєрєв вніс важливий вклад у розвиток експериментальної психології, медичної психології, психотерапії і психології особистості.

Досліджував проблеми гіпнозу і сугестії, роль внушіння в соціальних процесах, розробив об’єктивні методи вивчення нервово-психічного розвитку дітей, ряд методик раціональної психотерапії, оригінальні методики гіпнотерапії і самовнушіння, що широко використовувалися і були названі психотерапевтичною тріадою.

СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ГАЛУЗЕЙ ПСИХОЛОГІЇ

1. Психологія розвитку (дитяча психологія).

2. Етнічна психологія (психологія народів).

3. Диференціальна психологія (Ф.Гальтон).

4. Соціальна психологія.

5. Психологія творчості.

Підручники, посібники, хрестоматії: