9. Роменець в. Історія психології: хіх - початок хх століття: Навч. Посібник. – Київ: Либідь, 2007. – 832 с.

10. Ждан А. История психологии: от античности к современности. – Москва: Академпроект, 2008. – 578 с.

11. Ярошевский м.Г. История психологии. От античности до середины хх века. – м.: Академия, 1997. – 416 с.

Першоджерела:

1. Гальтон Ф. Исследование человеческих способностей и их развитие. -

2. Бине А. Развитие интелекта у детей. – Москва, 1911.

3. Клапаред Э. Как определить умственные способности школьников. – Москва, 1927.

4. Лебон Г. Психология народов и масс. – С.- Петербург, 1896.

5. Леві-Строс К. Первобытное мышление. – Москва, 1994.

6. Мид М. Культура и мир детства. – Москва, 1988.

7. Штерн В. Психология раннего детства до шестнандцатилетнего возраста. – Петроград, 1922.

Психологія розвитку (дитяча психологія)

Об’єктивні передумови становлення психології розвитку:

• Вимоги педагогічної практики.

• Розробка ідей розвитку в біології.

• Розробка об’єктивних методів дослідження.

• Розвиток вікової психології.

Вимоги педагогічної практики.

Про важливість зв’язку між педагогікою і психологією писав ще К.Ушинський в роботі «Людина як предмет виховання» (1867).

К.Ушинський писав: «Якщо педагогіка хоче виховати людину у всіх відношеннях, то вона має знати її у всіх відношеннях».

Для того, щоб правильно виховати, треба зрозуміти закономірності психічного розвитку дітей.

В.Джеймс у книзі «Бесіди з учителями про психологію» (1899) писав, що психологія не повинна пояснювати вчителям, як учити дітей, давати конкретні поради, але психологічні знання мають звернути увагу педагогів на необхідність вивчення внутрішнього світу дітей.

Такі підходи початку ХХ ст. не втратили актуальності й у наш час, особливо з розвитком практичної психологічної служби в школах, так як часто педагоги розуміють вікову психологію як практичну.

Розробка ідей розвитку в біології

Завдяки теорії еволюції Ч.Дарвіна в психології виникли два нових положення, що є основними постулатами для вікової психології:

• Адаптація як головна детермінанта, що визначає психічний розвиток.

• Генезис психіки (психічні процеси на появляються в готовому вигляді, а проходять закономірні етапи в своєму розвиткові).

Виділення генетичних етапів у розвитку психіки, привело до

виникнення нового методу дослідження – генетичного, що вивчає закономірності загальної психології, вивчаючи поступове формування певних функцій.

Генетичний метод став основою виникнення генетичної (вікової) психології, предметом якої є дослідження розвитку психіки.

Психіка - закономірний етап еволюції і її функція полягає в забезпеченні адекватно пристосування до середовища (І.Сєченов, Г.Спенсер, Л.Виготський).

Засновником дитячої психології вважається англійський психолог В.Прейєр. У книзі «Душа дитини» (1882) описав психологічний і біологічний розвиток дитини від народження до трьох років.

В.Прейєр зробив спробу прослідкувати психогенезис, виявив і описав послідовність окремих етапів розвитку.

Зробив висновок, що в сфері психічного розвитку проявляється біологічна спадковість, котра є основою індивідуальних відмінностей.

В.Прейєр прагнув вивчити дитячу душу, описати розвиток пізнавальних процесів, емоцій дитини, а також навчити дорослих розуміти дітей з допомогою об’єктивних методів.

Вплив праць В.Прейєра в тому, що після нього у віковій психології почали вивчати:

• кореляції між різними сторонами психічного розвитку дітей (розумового та ін.);

• вольовий розвиток дітей;

• художню діяльність дітей.

Розробка об’єктивних методів дослідження

Єдиним методом дослідження психічного розвитку дітей були щоденникові спостереження. Такі щоденники спостереження за своїми дітьми вели Й.Песталоці, Ч.Дарвін («Біографічний ескіз маленької дитини», 1877) та ін.

Першим, хто планомірно здійснив щоденникові спостереження за дітьми, був Т.Тідеман. Він став авторам першого підручним психології, в якому розглядав питання, що пов’язані з психологією дитини.

Т.Тідеман і в щоденнику, і в підручнику проблеми виховання дітей пов’язав з попереднім аналізом їх фізіологічних і психологічних особливостей.

З розширенням предмету психологічних досліджень появилась можливість розробки нових, експериментальних методів, котрі застосовувалися і для вивчення психічного розвитку дітей.

Таке значення для психології розвитку мала експериментальна психологія В.Вундта, методи дослідження пам’яті, що були розроблені Г.Ебінгаузом, застосування в психології способів статистичного опрацювання результатів Ф.Гальтоном і розробка ним перших тестів, а також використання тестів для вивчення інтелектуального розвитку дітей А.Біне.

Розвиток вікової психології

Найяскравішим представником вікової психології, що безпосередньо пов’язана з проблемами школи став американський психолог Гренвіл Холл (1844 – 1924).

Засновник журналів присвячених проблемам вікової психології («Педагогічний семінар і журнал генетичної психології», 1891; «Журнал педагогічної психології», 1910).

Роботи Г.Холла «Юність» (1904) і «Проблеми виховання» (1911), присвячені віковій психології і поклали початок розвитку цієї галузі психології.

Г.Холл звернув увагу на важливість вивчення становлення психіки окремої дитини, аналіз цього процесу може стати генетичним методом для загальної психології.

Організував лабораторію, в якій досліджував дітей підліткового і юнацького віку, розробив для них спеціальні опитувальники з метою дослідження дитячої психіки.

Досліджуючи психічний розвиток дітей, Г.Холл дійшов до висновку, що в його основі лежить біогенетичний закон (сформульований Е.Геккелем).

Г.Холл переніс дію біогенетичного закону на психіку людини, доказуючи, що онтогенетичний розвиток психіки дитини повторює всі стадії філогенетичного розвитку.

У своїй теорії рекапітуляції Г.Холл стверджував, що послідовність і зміст етапів задані генетично, тому ні відхилитися, ні минути якусь стадію свого розвитку дитина не може.

Учень Г.Холла К.Гетчинсон на основі теорії рекапітуляції створив періодизацію психічного розвитку, критерієм у якій був спосіб добування їжі.

Зміна способу добування їжі, на думку К.Гетчинсона, є провідним не лише для біологічного, але й для психічного розвитку.

К.Гетчинсон виділив у психічному розвиткові дітей п’ять основних фаз:

1. Від народження до 5 років – стадія риття і копання (на цій стадії діти люблять гратися на піску, робити гірки і маніпулювати з відерцем і лопаткою.

2. Від 5 до 11 років – стадія охоти і захоплення (на цій стадії починають боятися чужих, у них з’являється агресивність, жорстокість, бажання відокремитися від дорослих, особливо сторонніх, і прагнення робити багато дечого самому.

3. Від 9 до 12 років – стадія пастуха (у цей період діти прагнуть мати власний куточок, будують свої укриття в дворах, в полі, в лісі, але не вдома, люблять домашніх тварин, щоб було про кого турбуватися, появляється прагнення до ласки).

4. Від 11 до 13 років – землеробська стадія, котра пов’язана з інтересом до погоди, до явищ природи, до садівництва, а в дівчаток до квітів; появляється спостережливість і обережність.

5. Від 14 до 20 років – стадія ремісництва (промисловості) і торгівлі, або стадія сучасної людини; діти починають усвідомлювати роль грошей, а також значення арифметики та інших точних наук; виникає прагнення обмінюватися різними предметами.

К.Гетчинсон вважав, що з 8 років (стадія пастуха), наступає ера цивілізованої людини, і саме з цього віку можна дитину систематично начати.

Навчання має надбудовуватися над певним етапом психічного розвитку, так як дозрівання організму готує основу для навчання.

Проходження кожної стадії обов’язкове для нормального розвитку, а фіксація на якійсь із них веде до психічних відхилень.

Виходячи з необхідності проходження дітьми всіх стадій психічного розвитку людства, Г.Холл розробив механізми, котрі допомагають переходу з однієї стадії на іншу.

Реально людина не може перенестись у ті ж ситуації, котрі пережило людство, перехід від стадії до стадії відбувається у грі, котра і є таким специфічним механізмом.

Г.Холл підкреслював, що важливо не забороняти дитині проявляти свої інстинкти, котрі таким чином зживаються, як і дитячі страхи.

Г.Холл також став засновником педології – комплексної науки про дитину, в основі якої лежить ідея про те, що дитина вивчається психологами, педагогами, біологами, педіатрами, соціологами та іншими спеціалістами.

Педологія об’єднує галузі знань, котрі пов’язані з вивченням дитячого розвитку. В реальній практиці вчителі і вихователі стикаються з комплексом проблем, серед яких здоров’я дітей, їх психічні якості, соціальний статус і освіта батьків.

Г.Холл виразив актуальну для всіх ідею створення експериментальної вікової психології, об’єднавши вимоги педагогічної практики з досягненнями біології і психології.

Комплексне, усестороннє вивчення дитини і висунення проблем розвитку в центр дослідницької роботи були цінним здобутком педології, тому багато провідних психологів працювали в цьому напрямі.

Популярність педології (сhild study) привела до розвиток педологічного руху не лише в Америці, але і в Європі (Е.Мейман, Д.Селлі, В.Штерн т. ін.).

Основні психологічні здобутки Г.Холла:

• Розробив спеціальні опитувальники для дослідження дитячої психіки.

• Створив теорію рекапітуляції згідно якої послідовність і зміст етапів задані генетично, тому відхилитися і минути якусь стадію свого розвитку дитина не може.

• Розробив механізми, котрі допомагають переходу з однієї стадії на іншу; перехід від стадії до стадії відбувається у грі, котра і є таким специфічним механізмом.

• Став засновником педології – комплексної науки про дитину, яка об’єднує всі галузі знань, котрі пов’язані з вивченням дитячого

розвитку.

Німецький психолог і педагог Е.Мейман (1862 – 1915) - один із засновників вікової психології в Німеччині; створив психологічну лабораторію в Гамбургському університеті, в якій проводились дослідження психічного розвитку дітей.

Е.Мейман заснував журнал, присвячений педологічним проблемам – «Журнал з педагогічної психології».

Основну увагу Е.Мейман приділяв прикладному аспекту вікової психології і педології, тому головним завданням педології вважав розробку методологічних основ навчання дітей.

Трьохтомник Е.Меймана «Лекції з експериментальної педагогіки» (1907) став свого роду енциклопедією педагогічної психології, в якій зібрано все, що здобула на той час наука, а також представлені нові підходи до розуміння пізнавального розвитку.

Е.Мейман запропонував свою періодизацію психічного розвитку, критерієм у котрій є етапи інтелектуального розвитку:

1. Від народження до 7 років – стадія фантастичного синтезу (діти узагальнюють окремі відчуття без системи і логіки, тому отримані ними поняття часто далекі від реальності).

2. Від 7 до 12 років – стадія аналізу (провідним процесом стає не інтеграція, а диференціація – розкладання загальних понять, знань, котрі дитина намагається усвідомити на частини і формування адекватного уявлення про ці частини).

3. Від 12 до 16 років – стадія розумового синтезу (у підростків формується операціональне мислення, вони можуть інтегрувати ті окремі поняття, котрі були ними засвоєні на попередньому етапі, і отримувати наукові уявлення про навколишній світ).

Е.Мейман вважав, що вікова психологія має вивчати не лише стадії й вікові особливості психічного розвитку, але й індивідуальні варіанти розвитку:

• питання дитячої обдарованості;

• затримки в розвитку дітей;

• вроджені схильності дітей.

Навчання і виховання мають базуватися як на знаннях загальних закономірностей, так і розумінні особливостей індивідуальної дитячої психіки.

Основні психологічні здобутки Е.Меймана:

• Розробив методологічні основи виховання і навчання дітей.

• Створив періодизацію психічного розвитку дитини на основі етапів інтелектуального розвитку.

• Розробив концепцію вікових й індивідуальних особливостей психічного розвитку дітей.

• Вніс вклад у вивчення дитячої обдарованості, вроджених схильностей дітей, а також затримки в розвитку дітей.

Значну роль у розвитку вікової психології відіграв швейцарський психолог Е.Клапаред (1873 – 1940), який заснував асоціацію прикладної психології і Педагогічного інституту імені Руссо в Женеві, що став міжнародним центром з вікової психології.

Підтримуючи ідею Г.Холла про необхідність створення комплексної науки про дитину – педології, але не приймає його інтерпретації біогенетичного закону.

Фатальної визначеності в розвитку дитини не існує, і зовнішні фактори (в тому числі навчання) можуть прискорити його хід і навіть частково змінити напрям.

Психічний розвиток, на думку Е.Клапареда, не потребує додаткових стимулів прискорення. Розвиває ідею про саморозвиток, саморозгортання тих задатків, котрі закладені в дитині при народженні.

Механізмом саморозвитку є гра і наслідування, завдяки яким розвиток отримує певний напрямок і зміст. Гра, вважає Е.Клапаред, є універсальним механізмом, який спрямований на розвиток різних сторін психіки, як загальних і спеціальних психічних функцій.

Е.Клапаред виділяє ігри, які розвивають індивідуальні особливості дітей, ігри інтелектуальні (розвивають пізнавальні здібності) і афективні ігри (розвивають почуття).

У центрі наукових інтересів Е.Клапареда було вивчення мислення і етапів його розвитку в дітей. Він (як і його учень Ж.Піаже) фактично ототожнював мислення з психічним розвитком, а тому критерієм поділу дитинства на періоди для нього став перехід від одного виду мислення до іншого.

Е.Клапаред виділяв чотири етапи в психічному розвитку:

1. Від народження до 2 років – переважає інтерес до зовнішнього сторони речей, а тому інтелектуальний розвиток пов'язаний головним чином з розвитком сприйняття.

2. Від 2 до 3 років – розвивається мова, і тому пізнавальні інтереси дітей сконцентровані на словах і їх значеннях.

3. Від 3 до 7 років – на цьому етапі починається власне інтелектуальний розвиток, тобто розвиток мислення, переважають загальні розумові інтереси.

4. Від 7 до 12 років – починають проявлятися індивідуальні особливості й схильності дітей, інтелектуальний розвиток пов'язаний з формуванням спеціальних об’єктивних інтересів.

Вивчаючи формування інтелектуальної сфери, Е.Клапаред відкрив одну із основних властивостей дитячого мислення – синкретизм (нероздільність дитячого уявлення про світ).

Е.Клапаред стверджував, що психічний розвиток просувається від схоплювання зовнішнього вигляду до називання предмета (словесна стадія), а далі до розуміння його призначення, що є наслідком розвитку логічного мислення.

Виходячи з того, що розвиток здібностей обумовлений спадковими чинниками, Е.Клапаред виділяє загальну і спеціальну обдарованість.

Загальна обдарованість проявляється, на його думку, в дитячому віці і пов’язана з загальним (високим) рівнем усіх розумових властивостей дитини.

Е.Клапаред заклав основи вікової психології, вплинув на розуміння і вирішення поставлених нею проблем і завдань.

Основні психологічні здобутки Е.Клапаред:

• Розвиває ідею про саморозвиток, саморозгортання тих задатків, котрі закладені в дитині при народженні.

• Механізмами саморозвитку є гра і наслідування, завдяки яким розвиток отримує певний напрямок і зміст.

• Класифікує ігри на ті, які розвивають індивідуальні особливості дітей, ігри інтелектуальні (розвивають пізнавальні здібності) і афективні ігри (розвивають почуття).

• Вивчає мислення і етапи його розвитку в дітей; ототожнює мислення з психічним розвитком.

• Створює періодизацію розвитку дитини на основі переходу від одного виду мислення до іншого.

• Відкрив одну із основних властивостей дитячого мислення – синкретизм (нероздільність дитячого уявлення про світ).

• Виділяє загальну і спеціальну обдарованість; загальна обдарованість проявляється в дитячому віці і пов’язана з загальним (високим) рівнем усіх розумових властивостей дитини.

М.Мід (1901 – 1978) – відомий американський етнопсихолог, етнограф і соціолог, займалася дослідженням соціального розвитку дітей. Ввела в психологію новий термін інкультурація.

Закінчивши Колумбійський університет (1924), вона почала працювати в школі відомого етнографа Ф.Боаса. Захистивши в 1929 році докторську дисертацію, стала співробітником Американського музею природньої історії, професором антропології Колумбійського університету.

Основну увагу М.Мід приділяє проблемам соціалізації дітей в різних культурах. Об’єктом дослідження М.Мід були традиційні суспільства, що збереглися в окремих районах Латинської Америки.

У свої працях «Стать і темперамент у трьох примітивних суспільствах» (1935), «Дослідження національного характеру» (1951) М.Мід досліджувала статеву спадковість, структуру національного характеру, а також причини конфліктів між поколіннями.

М.Мід доказувала провідну роль соціокультурних чинників у психічному розвиткові дітей.

На прикладі різних культур показала, що особливості статевого дозрівання, формування структури свідомості, самооцінки залежать у першу чергу від культурних традицій народу, особливостей виховання і навчання дітей, домінуючого стилю спілкування в сім’ї.

Розвиваючи теорію «модульної особистості», М.Мід показала, що існує обмежений набір типів темпераменту, кожний з яких характеризується певним поєднанням вроджених якостей і способів поведінки (зокрема, вираження емоцій), що схвалюються в даному суспільстві.

Якщо чиїсь темперамент не сумісний з типом соціальних емоцій, що прийнятий в даній культурі, то опиняється у вразливому становищ, і її відчуження від суспільства, вважає М.Мід, є закономірним і прогнозованим.

Вивчаючи механізми передачі культурних цінностей від покоління до покоління М.Мід виявляє динаміку формування національного характеру, етичних і статевих стандартів поведінки, взаємовідносини поколінь.

М.Мід робить висновки про те, що конфлікти між поколіннями пов’язані між темпом суспільного розвитку і типом сімейної організації. Вана виділяє три типи культур у історії людства:

• постфігуративні (діти вчаться в свої предків);

• конфігуративні (діти і дорослі вчаться у своїх ровесників);

• префігуративні (дорослі можуть вчитися і у своїх дітей).

Погляди М.Мід мали вплив не лише на розвиток етнопсихології, але й на концепції психології особистості й вікову психологію, розкривши роль соціального оточення, культури в процесі формування психіки дитини.

Основні психологічні здобутки М.Мід:

• Ввела в психологію новий термін інкультурація.

• Вивчила механізми соціалізації дітей в різних культурах.

• Обґрунтувала провідну роль соціокультурних чинників, культури у психічному розвиткові дітей.

• Особливості статевого дозрівання, формування структури свідомості, самооцінки залежать у першу чергу від культурних традицій народу, особливостей виховання і навчання дітей, домінуючого стилю спілкування в сім’ї.

• Виявляє динаміку формування національного характеру, етичних і статевих стандартів поведінки, взаємовідносини поколінь.

• Конфлікти між поколіннями пов’язані між темпом суспільного розвитку і типом сімейної організації.

• Виділяє три типи культур у історії людства: постфігуративні (діти вчаться в свої предків); конфігуративні (діти і дорослі вчаться у своїх ровесників); префігуративні (дорослі можуть вчитися і у своїх дітей).

Етнічна психологія

Специфіку етнопсихології можна пояснити як вивчення зв’язків між психологічними і культурними перемінними при порівнянні етнічних спільнот.

Термін етнопсихологія не став загальноприйнятим. Багато спеціалістів у цій галузі психології, вважають себе дослідниками «психології народів», «психологічної антропології», «порівняльно-культурної психології».

Етнопсихологія є міждисциплінарна галузь знань, що включає такі наукові дисципліни, як соціологія, лінгвістика, етнографія та ін.

Перші етнопсихологічні знання є вже у працях античних авторів – філософів і істориків: Геродота, Гіппократа, Таціта, Стратона та ін.

Спроби зробити народи предметом психологічних спостережень були в інші епохи. Знову середовище і клімат розглядаються в якості факторів, що лежать в основі відмінностей між народами.

Ідея народного духу проникла в німецьку філософію історії ХVІІІ ст. Душу народу можна вивчати, вважав І.Гердер (1744 – 1803), через його почуття, мову, народну творчість, результати діяльності. Він не розділяв поняття «народний дух», «душа народу» і «народний характер».

Розвиток етнографії, мовознавства і психології, призвело у другі половині ХІХ ст. до виникнення етнопсихології. Засновниками нової галузі вважаються німецькі вчені М.Лацарус (1824 – 1903) і Х.Штейнталь (1823 – 1899), котрі в 1859 році видають «Журнал психології народів і мовознавства».

У програмній статті «Думки про народну психологію» необхідність розвитку «психології народів» – нової науки, що входить у склад психології, - М.Лацарус і Х.Штейнталь пояснювали необхідності досліджувати закони душевного життя не лише окремих індивідів, але і спільнот (народів).

Усі індивіди одного народу мають «подібні почуття, схильності, бажання», всі вони наділені народним духом, котрий німецькі мислителі розуміли як психічну подібність індивідів, що належать до певного народу, і одночасно як їх самосвідомість.

Основними завданнями нової науки М.Лацарус і Х.Штейнталь вважали:

1. Пізнання психологічної сутності народного духу.

2. Відкриття законів, за якими здійснюються внутрішня діяльність народу в житті, мистецтві і науці.

3. Виявлення основних причин виникнення, розвитку і знищення особливостей народу.

Виділення цих завдань свідчить про те, що німецькі мислителі

розглядали психологію народів як науку пояснювальну, яка зводить закони мови, релігії, мистецтва, науки, моралі та інших елементів духовної культури до психологічної сутності.

У Росії виникнення етнопсихології сприяло Російське географічне товариство. Н.Надєждін запропонував термін «психічна етнографія», вважаючи, що психічна етнографія має вивчати духовну сторону людської природи, розумові й моральні схильності, силу волі і характеру, людську гідність і т.ін.

К.Кавєлін (1818 – 1885) висловив думку про можливість «об’єктивного» методу вивчення народної психології за продуктами духовної діяльності – пам’яткам культури, звичаям, фольклорі, віруванням.

На думку К.Кавєліна, завдання психології народів – встановлення законів психічного життя на основі порівняння одних явищ і продуктів духовного життя в різних народів і в одного і того народу в різні епохи його історичного життя.

Перша спроба створити етнопсихологію в Росії закінчилася невдачею, так як І.Сєченов переміг К.Кавєліна у науковій дискусії, що вважав неможливим вивчення психіки за продуктами духовної культури.

На початку ХХ ст. Г.Шпет (1879 – 1940) зробив ще одну спробу створити етнічну психологію в Росії. Найбільш детально він виклав свої погляді в книзі «Вступ до етнічної психології» (1927).

Полемізуючи з В.Вундтом, для якого результати духовної культури є явищами психологічного життя, Г.Шпет вважав, що в культурно-історичному змісті народного життя немає нічого психологічного.

Психологічно інше – ставлення до продуктів культури, до смислу культурних явищ. Мова, міфи, традиції, релігія, наука – викликають у носіїв культури певні переживання: які б не були люди різні, є типово спільне в їхніх переживаннях як «відгуках» на те що відбувається перед очима, розумом, серцем.

Згідно концепції Г.Шпета, аналізуючи твори культури, етнічна психологія має виявляти типові колективні переживання, іншими словами, відповідати на запитання: що народ любить? Чого боїться? Чому поклоняється?

Приналежність людини до народу визначається не біологічною спадковістю, а свідомим приєднанням до культурних цінностей, котрі утворюють зміст історії народу.

На думку Г.Шпета, людина сама духовно визначається, до якого народу себе віднести. Людина може навіть «перемінити» народ, увійти в склад і дух іншого народу, але не «мимовільно», а шляхом довгої й наполегливої праці перетворення детермінуючого її духовного укладу.

Цінність етнопсихології ХІХ - початку ХХ ст. в тому, що її творці спробували співставити світ особистості не з світом природи, а з світом культури.

Вклад Г.Шпета в розвиток етнічної психологічнії:

• Створив концепцію згідно якої, аналізуючи твори культури, етнічна психологія має виявляти типові колективні переживання, іншими словами, відповідати на запитання: що народ любить? Чого боїться? Чому поклоняється?

• Приналежність до народу визначається не біологічною спадковістю, а свідомим приєднанням до культурних цінностей, котрі утворюють зміст історії народу.

• Людина духовно визначається, до якого народу себе віднести, увійти в склад і дух іншого народу, але не «мимовільно», а шляхом довгої й наполегливої праці перетворення детермінуючого її духовного укладу.

На межі ХІХ ст. виникають декілька варіантів цілісних етнопсихологічних концепцій і перші емпіричні дослідження.

Перш за все слід відзначити В.Вундта, творця психології народів як однієї з перших форм соціально-психологічного знання.

Першу етнопсихологічну статтю В.Вундт надрукував у 1886 році, а останні двадцять років свого життя присвятив створенні десятитомної «Психології народів».

У якості змісту душі, В.Вундт розглядав загальні уявлення про почуття і прагнення багатьох індивідів, які проявляються в мові, міфах і звичаях, а інші елементи духовної культури другорядні.

У свої працях В.Вундта дає структуру продуктів творчого духу народів:

• Мова містить загальну форму уявлень, що живуть у душі народу й закони їхнього зв’язку.

• Міфи, що розуміються як архаїчний світогляд, перші уявлення у їхній обумовленості відчуттями і нахилами.

• Звичаї, що включають виникнення з цих уявлень вчинки, характеризуються загальним спрямуванням волі і початками правового порядку.

Соціальна психологія, котра в ХХ ст. отримала розвиток як експериментальна наука, відкинула психологію народів за «спекулятивність» методів і засобів аналізу, ідеї перших етнопсихологів про зв'язок з культури з внутрішнім світом людини були підхоплені іншою наукою – культурною антропологією.

Перші порівняльно-культурні дослідження в експериментальні психології (загальній психології), розпочалися в кінці ХІХ ст.

Засновником порівняльно-культурної психології є англійський дослідник У.Ріверс (1864 – 1922).

На островах Нової Гвінеї і в Індії У.Ріверс перевіряв компенсаторну теорію, згідно якої первісні народи досягнули високого розвитку перцептивних процесів, але за рахунок меншого розвитку розумових здібностей.

У результаті У.Ріверс підтвердив думку, що культура впливає на те, яким чином людина бачить навколишній світ. А отримані дані дозволили йому зробити висновок, що немає підстав стверджувати, наче примітивні народи мають більш розвинутіші сприйняття, ніж європейці.

У ХХ ст. етнопсихологія отримала значний розвиток у світі науки. Навіть виникли дві етнопсихології:

• Етнологічна, котру частіше називають психологічною антропологією.

• Психологічна, для визначення котрої використовують термін порівняльно-культурна (крос культурна) психологія.

Етнопсихологічні дослідження здійснюються з точки зору одного і трьох основних підходів - релятивізму, абсолютивізму чи універсалізму.

Релятивізм полягає в підкресленні відмінностей між культурами, максимілізації міжкультурних відмінностей в змісті і структурі психічних процесів.

Дослідники релятивістського підходу підкреслюють, що всі культури рівні, але різні.

Релятивістський підхід згодом засумнівався в можливості вивчення складних сучасних культур на основі виділення базової особистості (Р.Лінтон).

Відмовившись від глобального, але абстрактного поняття на користь статистичного – модальної особистості (особистість, що зберігає найхарактерніші риси даного суспільства.

Зіткнувшись із труднощами виділення однієї модальної особистості в індустріальному суспільстві, культурантропологи стали розробляти концепцію мультимодальних суспільств (кожен народ представлений не однією модальною особистістю, а декількома, з перехідними формами між ними).

Надалі культурантропологічні дослідження, що мають психологічний аспект, об’єднуються під назвою психологічна антропологія (Ф.Хсю).

Соціальні уявлення, що існують у свідомій і несвідомій формі й управляючі їхніми діями, співпадають у більшості членів тієї чи іншої культури, вважає американський дослідник Ф.Хсю.

Абсолютизм полягає в максимілізації подібностей між культурами:

• Відкидається будь-яка специфіка.

• Ігноруються очевидні відмінності між ними.

Якщо відмінності виявляються, вони інтерпретуються як кількісні (здійснюються оціночні порівняння). У результаті культури розглядаються як однакові, але нерівні.

Приклад абсолютистського підходу – використання тестів інтелекту в міжетнічних дослідженнях.

Французькі дослідники А.Біне і Т.Сімон на початку ХХ ст. створили тести для вимірювання готовності дітей до школи й виявленні тих, кому потрібне спеціальне навчання.

Універсалізм – єдність психіки з можливими суттєвими зовнішніми відмінностями, вважаючи, що базові психологічні процеси є спільними для всіх людей Землі, але на їх прояви впливає культура.

У дослідженнях універсалістів проводяться порівняння, але з великою обережністю, з прагненням уникнути оцінок і переваг своєї культури.

Прикладом універсалістського підходу в етнопсихології можуть бути погляди французького мислителя, творця школи етнічного структуралізму К.Леві-Строса. У народів, котрих він вивчав, його цікавили загальнолюдські риси.

За зовнішніми рисами К.Леві-Строс шукав внутрішні універсальні структури, котрі лежать в основі будь-кого явища культури, в тому числі універсальні структури людського мислення.

Універсальною людською потребою К.Леві-Строс вважає «прагнення об’єктивного пізнання». У будь-якому суспільстві світ є об’єктом осмислення як і засобом задоволення потреб.

К.Леві-Строс виділяє ще одну функцію мислення на будь-яких етапах історії людства, що відображає його спільну властивість – вимога порядку і класифікації світу з допомогою бінарних опозицій: життя – смерть, небо – земля, день – ніч, тварина – людина та ін.

Таким чином, у процесі розвитку етнопсихології домінували різні напрямки, але в цілому спостерігався рух до універсалізму, усвідомлення того, що культури – рівні, зовнішньо різні, але в основі своїй однакові.

.

Диференціальна психологія

Перші дослідження психіки прагнули вивчати загальні закони психічного розвитку, формування когнітивних процесів і психічних станів.

Позитивізм і орієнтація на точні науки посилила цю тенденцію, котра переважала на початковому етапі експериментального вивчення психіки.

Поступово проявляється прагнення вивчати ті ознаки, котрі відрізняють людей один від одного і надають їм неповторну своєрідність.

Інтерес до вивчення індивідуальності людини проявлявся з найдавніших часів. Один з учнів Аристотеля – Теофраст дав живі і влучні описи типів людей в трактаті «Етичні характери».

У працях Гіппократа і Галена робилася спроба створити першу типологію темпераменту на основі переважання тих чи інших рідин в організмі.

Спостереження за проявами різних характерів і моральних установок людей можна знайти і в працях Дж.Локка, М.Монтеня, Д.Дідро.

Найбільше прагнення проаналізувати відмінності людей проявилися в описуванні здібностей. У працях Квінтіліана вже говориться про різницю між здібними і малоздібними дітьми.

Вівес, Уарте, Гельвецій заклали основи наукового підходу до проблем індивідуальності. Однак об’єктивне вивчення індивідуальних відмінностей відбувається на основі експериментальних досліджень

Перші учні В.Вундта – Крепелін, Д.Кеттел та ін. почали переорієнтовували експеримент у напрямку дослідження індивідуальних особливостей.

Так виникла нова галузь психологічної науки – диференціальна психологія. Розвиткові диференціальної психології сприяла практика: педагогічна, медична й індустріальна.

Натхненником і організатором вивчення природи індивідуально-психологічних відмінностей між людьми став англійський психолог і антрополог Френсіс Гальтон (1822 – 1911).

Винахідливий розум Ф.Гальтона породив безліч новаторських ідей у різних сферах – від дактилоскопії до розумових тестів. Його мислення формувалося в загальному руслі експериментально-психологічних напрямків, що складалися тоді.

Ф.Гальтон автор багатьох праць з питань феноменології сприймання, асоціативних здібностей, геніальності та ін.

Вивчення варіативності проявів психічних процесів Ф.Гальтон створив спеціальні методики, котрі й стали основою для виникнення диференціальної психології.

Ф.Гальтон надавав вирішального значення фізичному і психічному розвитку спадковості. Експериментально досліджуючи межі відчуттів, час реакцій, асоціації та інші психічні процеси, він звертав головну увагу не на загальні для всіх індивідів закономірності, а на прояви їхніх особливостей у різних людей.

Головна заслуга Ф.Гальтона полягала у створенні техніки вивчення індивідуальних відмінностей, впровадження в психологію математичних методів, і насамперед статистичних («Все, що можете порахувати, - порахуйте»).

Вперше використав методи біометрії і психометрії при масових дослідженнях.

Ф.Гальтон був переконаний, що вдосконалення природи людського суспільства можливе лише завдяки введенню раси особливо обдарованих, розумово і фізично сильних людей.

Першим сформулював принципи євгеніки – теорії покращення спадкового здоров’я людини. Він вважав, що людський вид можна покращити шляхом відповідного відбору впродовж декількох поколінь.

У книзі «Дослідження людських здібностей і їх розвиток» (1883) висловив ідею про можливість застосування тестів для визначення індивідуальних відмінностей і описав основи психологічного тестування.

Індивідуально-психологічні відмінності Ф.Гальтон розглядав як спадково зумовлені. У книзі “Спадковість таланту” (1869 ) Ф.Гальтон давав статистичний аналіз великої кількості біографічних фактів і описував ряд здогадок щодо розумових здібностей людей.

Під впливом загальнобіологічного підходу Ф.Гальтон висуває положення про те, що індивідуальні розходження психологічного порядку подібно розходженням тілесним можуть бути пояснені тільки в категоріях вчення про спадковість.

Значення цього висновку Ф.Гальтона полягало в тому, що висувалася нова важлива проблема – генетичних передумов розвитку психічних здібностей. Так як людей середнього росту, пише Ф.Гальтон, є найбільше, а високі та низькі зустрічаються тим рідше, чим більше вони відхиляються від норми, так люди відхиляються від середнього і в розумових здібностях.

Відхилення Ф.Гальтон вважав строго визначені фактором спадковості. Вивчивши і статистично опрацювавши біографічний матеріал, що стосується родинних зв'язків видатних особистостей Англії, Ф.Гальтон стверджував, що висока обдарованість визначається ступенем і характером споріднення (родства). З чотирьох дітей, наприклад, шанс стати талановитим, за підрахунками Ф.Гальтона, є тільки в одного. Вивчаючи походження розумових якостей Ф.Гальтон використовував поряд з біографічним методом й анкетний. Він розіслав англійським ученим анкету, за матеріалами якої була написана праця “Англійські люди науки: їхня природа і виховання” (1874). Вирішальна роль приписувалася спадковості, а роль виховання вважалася незначною, а іноді і негативною. До анкетного вивчення індивідуальних розходжень було приєднане експериментальне. В 1884 році Ф.Гальтон організував антропометричну лабораторію, в якій людину досліджували з сімнадцятьма показниками.

Через лабораторію пройшло понад дев’ять тисяч людей, у яких вимірювалися поряд з антропометричними показниками (зріст, вага, об’єм легень, сила м’язів тощо) різні види чутливості та сенсомоторні якості.

Пояснення результатів залишалася незмінним: спадковість визначає психічні якості з такою ж невідворотністю, з якою вона визначає зріст і вагу тіла чи колір очей. Ця ідея проходить через всі праці Ф.Гальтона, що були опубліковані під загальною назвою “Дослідження людських здібностей” (1883).

З метою діагностики психічних якостей людини Ф.Гальтон сконструював оригінальні прилади для лабораторних досліджень індивідуальних особливостей (свисток для дослідження звуковисотності звуку, дактилоскоп, окомірну лінійку ті ін.).

Розробив декілька наукових методик, спрямованих на визначення співвідношення спадкових і зовнішніх впливів на розвиток людини («метод близнюків», метод аналізу образної пам’яті, асоціативний метод та ін.).

Широко використовуючи метод математичного опрацювання результатів, вважаючи, що між різними властивостями індивідів існують кореляції, Ф.Гальтон розробив принцип факторного аналізу.

Ф.Гальтон уперше в історії психології розробляє теоретичні й практичні основи тестування. Він дав визначення тестуванню як методу, в якому застосовуються однакові досліди щодо великої кількості індивідів із статистичною обробкою результатів та визначення еталонів оцінки.

Дослідження проводилися в лабораторії Ф.Гальтона за допомогою розумових тестів (test – іспит). Однак найбільшу популярність цей метод набув після виходу статті Дж.Кеттелла "Розумові тести і виміри", опублікованої в 1890 році з післямовою Ф.Гальтона.

Вклад Ф.Гальтона в розвиток психології:

• Створив спеціальні методики, котрі й стали основою для виникнення диференціальної психології.

• Створив техніки вивчення індивідуальних відмінностей, впровадив у психологію математичні й статистичні методи (розробив принцип факторного аналізу).

• Сформулював принципи євгеніки – теорії покращення спадкового здоров’я людини.

• Висловив ідею про можливість застосування тестів для визначення індивідуальних відмінностей і розробляє теоретичні і практичні основи психологічного тестування.

• Розробив вчення про спадковість, генетичні передумови розвитку психічних здібностей.

• Створив наукові методики, спрямованих на визначення співвідношення спадкових і зовнішніх впливів на розвиток людини («метод близнюків», метод аналізу образної пам’яті, асоціативний метод та ін.).

Д.Кеттел (1860 – 1944) став одним з перших психологів , що розробляв нові методи діагностики індивідуальних відмінностей – тести.

Д.Кеттела не задовольнила робота в лабораторії В.Вундта, котрий

Не цікавився проблемою індивідуальності, він, перейшов до Ф.Гальтона.

Результатом співпраці Д.Кеттела і Ф.Гальтона була серія праць з дослідження індивідуальних відмінностей, а також створення нових психологічних тестів.

У статті "Розумові тести і виміри" Д.Кеттел доводить, що застосування серії тестів до великої кількості піддослідних надасть достовірність отриманим даним і сприятиме становленні психології як точної науки.

Поряд з науковим значенням Д.Кеттел підкреслював і практичність такого підходу, перш за все в діагностичних цілях.

Повернувшись до США, Д.Кеттел відкриває в 1891 році при колумбійському університеті лабораторію, де почав розробляти та використовувати тести.

Д.Кеттел розробив систему тестів, що були спрямовані на вивчення широкого кола психічних функцій (сенсорних, моторних, інтелектуальних).

Провівши класичні дослідження об’єму уваги, Д.Кеттел виявив феномен антиципації при тахіскопічному пред’явленні об’єкту.

Вивчення психофізики й індивідуальних відмінностей наштовхнули Д.Кеттела на думку використовувати метод ранжування, котрий широко застосовувався в психофізиці.

Майже одночасно метод тестування стали застосовувати й інші лабораторії. Виникла необхідність організувати спеціальні координаційні центри. В 1917 році Д.Кеттел став президентом Психологічної корпорації.

Хоч термін «тест» отримав розповсюдження завдяки Д.Кеттелу, сам метод тестування почав набувати популярності завдяки працям А.Біне.

Альфреду Біне (1857 – 1911) - доктор медицини і права Паризького університету. Засновник першої у Франції психологічної лабораторії в Сорбоні (1889), прихильник використання у психології об’єктивних методів дослідження.

Займався дослідженням найрізноманітніших психологічних

проблем (патології особистості, дефектології, розвитку емоцій у дітей, психології мистецтва, педагогічної психології).

Найбільшу увагу А.Біне приділяв проблемі інтелектуального розвитку і діагностиці рівня цього розвитку.

Основні праці: «Психологія умовисновків» (1894), «Методика дослідження розумового розвитку» (1922).

Одним із перших розпочав вивчення вищих психічних функцій у природних умовах. Вивчав індивідуальні відмінності процесів пам’яті, проблеми розумової втоми, патології свідомості, психології малих груп та ін.

Починав А.Біне з експериментальних досліджень етапів розвитку мислення в дітей (піддослідними стали дві його дочки). Однак незабаром на замовлення міністерства освіти Франції А.Біне став шукати психологічні засоби, за допомогою яких удалося б відокремити дітей, котрі повинні навчатися в допоміжних класах.

Досліди з вивчення уваги, пам'яті, мислення були проведені на багатьох піддослідних різного віку. Експериментальні завдання перетворив у тести, встановивши шкалу, кожен поділ якої містив завдання, що були виконані нормальними дітьми певного віку.

На основі проведених дослідів розробив у 1905 році разом із французьким лікарем Т.Сімоном тест для визначення рівня інтелекту (Біне-Сімона тест). Індивідуальний тест для виявлення розумово відсталих дітей віком від 3 до 13 років і направлення їх на навчання у спеціальні школи.

А.Біне створив тести не лише для виділення нормальних і аномальних дітей, але і для загальної діагностики інтелектуального розвитку дітей від 3 до 18 років.

Припущення А.Біне про те, що рівень розумового розвитку детермінований генетичними факторами і є незалежним від навчання, були помилковими, однак ці тести мали широке розповсюдження в країнах світу.

Запровадив поняття розумового віку на відміну від віку паспортного. Це стало основою нового способу вимірювання рівня розумового розвитку – визначення коефіцієнта інтелекту (IQ), запропонованого в 1912 році В.Штерном.

Вільям Штерн (1871 – 1938) – німецький вчений, один із засновників диференціальної психології, психології індивідуальних відмінностей («Диференціальна психологія», 1911).

Закінчив Берлінський університет, навчався у відомого психолога Г.Ебінгауза. Заснував створив у Берліні Інститут прикладної психології (1906). Одночасно почав видавати «Журнал прикладної психології».

Найбільший інтерес В.Штерна викликали дослідження психічного розвитку дітей.

Тому в 1916 році приймає пропозицію стати наступником відомого дитячого психолога Е.Меймана на посаді завідувача лабораторії в Гамбургському університеті і редактором «Журналу з педагогічної психології».

Стає також ініціатором створення Гамбургського психологічного інституту, котрий був відкритий в 1919 році. В 1933 році емігрував у Голландію, а 1934 переїжджає до США.

В.Штерн поставив у центр свої досліджень розвиток особистості дитини, етапів розвитку мислення і мовлення.

Прагнув вивчати не розвиток окремих когнітивних процесів, а формування цілісної структури, персони дитини. Вивчення цілісної особистості, закономірності її формування стало метою розробленої ними теорії персоналізму.

Основи теорії персоналізму викладені В.Штерном у фундаментальній роботі «Особистість і річ» (1906 – 1924).

В.Штерн вважав, що особистість – це самовизначальна, свідомо і цілеспрямовано діюча цілісність, що має певну глибину (свідомі і несвідомі прошарки).

Психічний розвиток, на думку В.Штерна, - це саморозвиток, саморозгортання задатків, котрі спрямовуються і визначають середовище, в якому живе дитина.

Теорія, в якій враховувалася роль двох факторів – спадковість і середовище в психічному розвиткові, отримала назву теорії конвергенції.

Вплив спадковості і середовища В.Штерн аналізував на основі основних видів діяльності дітей, головним чином ігровій. Зміст гри задається середовищем і допомагає дитині зрозуміти, в якій діяльності вона зможе себе реалізувати.

Психічний розвиток, вважав В.Штерн, має тенденцію не лише до саморозвитку, але і до самозбереження, тобто збереженню індивідуальних, вроджених особливосте кожної дитини, перш за все індивідуального темпу розвитку.

В.Штерн почав говорити про індивідуальну нормативність психіки дітей, виділив одну з найважливіших властивостей - індивідуальний темп психічного розвитку, котрий проявляється в швидкості навчання.

Порушення індивідуального темпу може призвести до відхилень у розвитку, в тому числі і до неврозів.

Автор концепції «персоналістської психології», за якою особистістю вважається кожна особа, що є неподільною на фізичне і психічне одиницею, цілісність якої пояснюється її окремими проявами і функціями.

В.Штерн був один із ініціаторів тестування дітей, удосконалював способи вимірювання інтелекту, що розробив А.Біне, запропонував вимірювати не розумовий вік, а коефіцієнт розумового розвитку.

В.Штерн запровадив поняття «коефіцієнт інтелекту» (IQ) як частки від ділення величини розумового віку на хронологічний вік, провів значні експериментальні дослідження розвитку сприймання, мовлення і розумових процесів у дітей.

Досліджуючи етапи психічного розвитку дітей, В.Штерн вперше провів систематичне спостереження за процесом формування мовлення. Результати цієї роботи знайшли відображення в книзі «Мова дітей» (1907).

Виділивши декілька періодів у процесі розвитку мовлення, В.Штерн підкреслював, що найбільш важливим є той, котрий пов'язаний з відкриттям дитиною значення слова, розуміння того, що кожен предмет має назву. Таке розуміння до дітей приходить у півтора роки.

В.Штерн виділив і описав п’ять основних періодів мовлення в дітей, розробив перші нормативи в розвитку мовлення у дітей до п’яти років.

Досліджував генезис дитячого малюнку і проаналізував роль малювання в психічному розвитку дітей. Відкрив роль схеми, що допомагає дітям перейти від уявлень до понять.

Таким чином, праці В.Штерна повпливали на основні сфери вивчення вікової психології – від дослідження когнітивних процесів до вивчення розвитку особистості, емоцій і періодизації дитячого розвитку.

Вклад В.Штерна в розвиток психології:

• Для розв’язання проблеми рушійних сил психічного розвитку дитини запропонував теорію конвергенції (зведення двох основних факторів) спадковості і середовища, що стала основою його теорії особистості.

• Виділив одну з найважливіших властивостей психіки дитини - індивідуальний темп психічного розвитку.

• Автор концепції «персоналістської психології», за якою особистість вважається кожна особа, що є неподільною на фізичне і психічне одиницею.

• Запровадив поняття «коефіцієнт інтелекту» (IQ) як частки від ділення величини розумового віку на хронологічний вік.

Важливе значення для розвитку диференціальної психології мали значення праці Олександра Лазурського (1874 – 1917), який створив характерологію – науку, яка досліджує індивідуальні особливості компонентів психічної організації людей і способи їх поєднання, що обумовлюють різноманітність людських характерів.

Основні праці О.Лазурського: «Нарис науки характерології» (1910), «Загальна і експериментальна психологія» (1912).

Народився на Київщині в Переяславі, закінчив С.- Петербургську військово-медичну академію у 1897 році. Працював науково-дослідних і вищих учбових закладах.

Працював над проблемою методу в психології. Не заперечуючи методу самоспостереження, основними методами психологічного дослідження вважав спостереження і експеримент.

Дотримувався природничо-наукової орієнтації, розробив «характерологію» - психологічну концепцію індивідуальних відмінностей, що розглядалися в тісному зв’язку з діяльністю нервових центрів.

Аналізуючи можливості, переваги і недоліки кожного з методів, у 1910 році О.Лазурський ввів у психологію особливий вид експерименту – «природній експеримент», в якому поєднані спостереження і експеримент з метою дослідження особистості в її реального життєвих ситуаціях.

Основним завданням характерології вважав створення науково обґрунтованого опису індивідуальності.

Психологічні праці О.Лазурського пов’язані з розробкою проблеми природи особистості і характеру людини. У процесі розвитку теорії особистості у 1916 році запровадив поняття «ендопсихіка» і «екзопсихіка».

До ендопсихіки відносив внутрішні механізми особистості, які поєднують характер, розумову обдарованість і темперамент, до екзопсихіки – ставлення особистості до зовнішніх об’єктів і середовища загалом.

Виходячи з цих понять, зробив спробу класифікації особистостей, за основу якої взяв принцип активного пристосування до навколишнього середовища. У структурі особистості виділив дві підструктури:

- ендопсихіку, як вроджену основу особистості що включає темперамент, характер та інші психофізіологічні особливості;

- екзопсихіку, як систему відношень особистості з оточуючим світом.

На основі діагностики яких можна скласти індивідуальний психологічний портрет людини.

Концепція О.Лазурського стала основою для побудови нової евристичної типології і системи класифікації особистості, для вивчення котрих була розгорнута програма емпіричних досліджень людини.

На противагу традиційній ідеї розуміння особистості, як сукупності психічних функцій висунув ідею міжособистісних стосунків як соціальної основи формування особистості, котра згодом розроблялася В.Мясищевим, Б.Ананьєвим, К.Роджерсом.

Український і російський філософ-гуманіст, психолог Василь Зеньковський (1881-1962) – професор психології Київського університету (1915-1919), професор філософії Белградського університету (1920-1923), директор Празького педагогічного інституту (1923-1926), професор Паризького богословського інституту (1927-1961).

Основні праці В.Зеньковського: «Проблеми психічної причинності» (1914), «Соціальне виховання, його завдання та шляхи» (1918), «Психологія дитинства» (1923), «Проблеми виховання в світлі християнської антропології» (1934).

В.Зеньковський розпочав свій шлях із спеціалізації на проблемах детермінізму. До проблеми творчості та особистості приєднав «проблему психічної причинності» (1914). Він ставить питання: чи існує психічна причинність, а якщо так, то в якій формі?

На думку В.Зеньковського існує два види діяльності: «емпірична (причинна) – історичний час, зміна подій і т.ін. та субнаціональна (охоплює цілісний цикл буття).

Особистість не знаходить готових зовнішніх умов, а сама їх створює. В цьому вона й сама себе творить, насамперед у творчому акті вибору. Відкидається фаталістична приреченість людської поведінки.

Людина весь час повинна розв’язувати ситуаційні проблеми, здійснювати вибір, приймаючи рішення, виконуючи їх. Таким чином, детермінізм стає самоствореним і дорівнює активності людини в перетворенні нею світу.

Вивчення особистості і творчості, їхнього взаємозв’язку та єдності що піднімається В.Зеньковським, стимулює вихід з сфери суб’єктивності. Особистість - це те, що проявляється зовні до світу, людей і має зримі обриси. Цей вихід психології через рамки суб’єктивності до творчого, особистісного вираження стимулює по-новому розв’язати проблему психічної причинності.

В.Зеньковський виклав у свої праці («Проблеми психічної причинності») ідею активності і самотворення – психічний детермінізм. У цьому створенні, вказував він, слід враховувати його творчий характер – неповторність ситуаційних відносин, вибору, прийняття рішення. Це було одне з проголошень принципу творчої неповторності психічного, що стосується не тільки створення видатних творів, а й кожного якісного перетворення психічного.

Український психолог, педагог і філософ Павло Блонський (1884 – 1942) вихованець Київського університету. Був прихильником ідеї педології, предметом психології вважав «свідому поведінку» (на відміну від бехівіоризму).

Розглядав поведінку як функцію соціального життя, виступав за перетворення всієї психології на соціальну.

У дослідженнях із педології і дитячої та вікової психології обґрунтував ідею комплексного підходу до вивчення дитини (пізнавальні і вольові процеси дитини пов’язував із конкретною її діяльністю).

Сформулював генетичну теорію пам’яті і відповідно до неї виокремив кілька видів пам’яті: моторну, афективну, образну і вербальну.

Значну увагу приділяв проблемам мислення, вивченню дитячої сексуальності та ін.

У педагогіці П.Блонський був прихильником запровадження нових форм навчання в єдиній трудовій політехнічній школі.

Розвиток психології в країнах Сходу

Важливо також звернути увагу на самобутність психології, філософії, соціології та культури країн Сходу, що спиралася на неповторні умови для свого розвитку. Країни Сходу та їхні вчені внесли вагомий і своєрідний вклад у розвиток світової психології.

Культура країн Сходу, так і психологія, її розвиток відрізняється від Європи і Америки, і ця різниця іноді «звучить дисонансним колоритом», який заповнює «пустоти» людського життя.

Вироблені впродовж століть правила поведінки, спілкування і людського співжиття взагалі складають основу розвитку психіки людей сходу. Схід не став центром інтенсивного розвитку психологічних знань, але це не означає, що не треба брати до уваги розвиток психології на цьому величезному «життєвому і людському просторі».

Теорія і історія психології країн Сходу заслуговує більш глибокого вивчення і очікує свої майбутніх дослідників. Даний матеріал хоча б трохи «відкриває завісу» у поглядах на розвиток та становлення психології країн Сходу.

Розробником оригінальної медитативної форми психотерапії - найкан-терапія, став японський психолог Ішим Йошимото (1811-1888). «Найкан» - саморефлексія, самоспостереження. Її мета викликати екзистенційну свідомість вини і одночасно відчуття того, що людина може одержати любов і піклування, незважаючи на власну недосконалість.

Від пацієнта вимагалося, передусім, розмірковувати про власне минуле та повідомляти свої думки психотерапевту. Прибувши в найкан-центр пацієнт одержує від психотерапевта коротку інформацію про свою участь у психотерапії та прослуховує коротку інструкцію.

Після інструкції, через тридцять хвилин, пацієнт починає використовувати найкан, сидячи в кутку або обличчям до стіни за ширмою. Він має прийняти будь-яка зручне для себе положення, але забороняється лежати, щоб не заснув.

Мета найкан-терапії викликати у пам’яті подробиці про важливі специфічні події та способи поведінки під час яких пацієнт розмірковує вголос, іноді відповідаючи на запитання психотерапевта, переходячи з теми на тему. Найкан-рефлексія триває тиждень з 5 до 21 години.

Автором психологічної концепції де одна з основних ідей – це вчення про добро був японський психолог Кітаро Нісіда (1870-1945). Для К.Нісіда добро – це не високоморальна поведінка людини, а каостинціональний стан буття, єдине з граничною реальністю.

Добро, відповідно до вчення К.Нісіда, є досконалість істинної індивідуальності, єдино можливий фундамент, на якому може будуватися добробут народу, людства, надійність майбутнього.

К.Нісіда з особливою увагою ставиться до етики людського спілкування, до психологічних взаємовідносин, однак він не вирізняв етичні проблеми з усієї сукупності особистих проблем людини.

Основними доброчинними рисами людини вважалося любов до людей та милосердя, моральність та добробут, а також повне взаєморозуміння між людьми, відкритість і ясність у взаємовідносинах. Для японської культури, психології, етики характерні яскраві риси – увага до кожної людини та чемність, глибока повага між людьми.

Під впливом емпіризму У.Джеймса К.Нісіда створив свою теорію «чистого досвіду». Він виключає сприйняття протилежностей, таких як суб’єкт та об’єкт, тіло та душу, час та простір.

К.Нісіда відкриває новий метафізичний шлях до оцінки безпосереднього досвіту, вільного від втручання мислення. «Чистий досвід» для К.Нісіди обернувся ні чим іншим, як реалізацією істинного «Я».

Японський психолог і психотерапевт Сотоорі Моріта (1873-1945) – розробив основні теоретичні положення, які стали основою методу психотерапії Моріта-терапії та були викладені в книзі, що була видана в 1921 році.

В концепції С.Моріти центральним є поняття особистості шийкеншицу. В особистості шийкеншицу знаходить відображення специфіка міжособистісних відносин народу: взаємна залежність людей, яка пронизує життя роду – сім’ю, школу, трудові колективи, тощо. Цей взаємозв’язок формується під впливом географічного положення країни, народ якої часто страждав від катаклізмів природи. Тільки в колективних умовах жителі країни знаходили захист від стихійних лих і відстоювали своє право на життя.

Почуття безпеки будувалося на високій чуттєвості індивіда і обов’язковому врахуванні ним почуттів оточуючих. Зневажаючи почуття інших, індивід ризикував у важку хвилину залишитися без допомоги. Тому умовою доцільної поведінки ставала необхідність справляти хороше враження на людей. Щоби уникнути напруги, яка в таких соціально-культурних умовах може стати для більшості людей джерелом стресу при спілкуванні, були вироблені численні, близькі до ритуалів форми суспільної поведінки.

У таких умовах у людини з певними задатками може виникнути страх міжособистісних відносин. Особливо страждають від цих симптомів індивіди з рисами особистості шийкеншицу. Сам автор обмежував використання своєї системи психотерапії особами тільки цього типу. В сучасній японській психотерапії термін «шийкеншицу» означає лише особливий тип особистості, протилежний істеричному.

Основні характеристики особистості шийкеншицу: велика життєва сила і воля, своєрідне мислення за типом «або-або» (або все, або нічого). У відповідності з розумінням особистості шийкеншицу та механізму паралогічних розладів С.Моріта пов’язував психотерапевтичний ефект зі змінами особистості. Це досягається не за допомогою вербального спілкування, а шляхом використання особистого, безпосереднього досвіду в процесі дій.

На заході поряд з інтересом до психотерапевтичних методів екзистенційно-гуманістичного спрямування зростає також інтерес до Моріта-терапії. Однак тісний зв'язок теорії та практики методу саме з японською культурою, суто національний її характер є певною перешкодою на шляху інтеграції Моріта-терапії в західну терапію.