1. Роменець В. Історія психології ХХ століття. – Київ: Либідь, 1998. – 989 с.

2. Ждан а. История психологии: от античности к современности. Москва: Академический Проект, 2008. – 578 с.

3. Марцинковская Т. История психологии: Учеб. пособие. – 2001. – 544 с.

4. Шульц Д., Шульц С. История современных психологии. – С.Петербург: Евразия, 1998. – 528 с.

5. Ярошевский м.Г. История психологии. От античности до середины хх века. – м.: Академия, 1997. – 416 с.

Першоджерела:

1. Адлер А. Практика и теория индивидуальной психологии. – Москва, 1995.

2. Адлер А. Индивидуальная психология // История психологии ХХ век / Под ред П.Гальперина, А.Ждан. – Москва: Академический Проект, 2003. – C. 602 – 611.

3. Юнг К. Архетип и символ. - Москва, 1991.

4. Юнг К. Аналитическая психология // История психологии ХХ век / Под ред П.Гальперина, А.Ждан. – Москва: Академический Проект, 2003. – C. 613 – 640.

Найбільш самобутніми учнями З.Фрейда, що створили власні напрями, були Карл Юнг і Альфред Адлер.

К.Юнг назвав свою психологію аналітичною, А.Адлер - індивідуальною.

На початку становлення психоаналізу їхні імена були так тісно зв'язані, що, коли К.Юнга попросив директор Британського музею назвати своє прізвище і він сказав «Юнг», той перепитав: "Фрейд-Юнг-Адлер?" і почув у відповідь: ''Ні, тільки Юнг".

Засновником аналітичної психології став Карл Юнг (1875 - 1961), швейцарський психолог і психіатр, автор праць: «Про конфлікти дитячої душі» (1910), «Психологічні типи» (1921), «Аналітична психологія і виховання» (1924), «Шлюб як психологічні стосунки» (1924), «Відношення між Я і несвідомим» (1928), «Про архетипи колективного несвідомого» (1935), «Символи трансформації» (1952), «Спогади, сновидіння, роздуми» (1961), «Підхід до несвідомого» (1964), «Аналітична психологія» (1968) та ін.

К.Юнг народився на півночі Швейцарії. Дитячі роки, за його власними спогадами, пройшли без взаєморозуміння і щастя.

Батько був священиком, що з віком втратив віру, ставши депресивним із постійними змінами настрою. Мати страждала від емоційних розладів і нестійкою поведінкою.

З раннього дитинства К.Юнг не довіряв ні матері, ні батькові, а згодом перестав довіряти й зовнішньому світові. Замість цього К.Юнг звернувся до внутрішнього світу снів, фантазій і несвідомого.

Сновидіння і несвідоме стали головним його дитинства і всього життя К.Юнга, а не раціональний світ свідомості. В критичні періоди життя К.Юнг завжди дослуховувався не голосу розуму, а до підсвідомості що виражалася в сновидіннях.

На основі трактування своїх снів про те, що він викопує з землі доісторичну тварину, а також сон дитинства, коли він наче опинився в печері, спрямували його підхід до теорії особистості. К.Юнг зрозумів, що має займатися вивченням несвідомих сил, що знаходяться під поверхнею свідомості.

Закінчивши університет і отримавши наукову степінь з медицини К.Юнг зацікавився психіатрією. В 1905 році К.Юнг був запрошений вести курс психіатрії Цюріхського університету, але відмовився від запрошення, щоб повністю присвятити себе дослідженням і приватній практиці.

Під час сеансів К.Юнг розміщував клієнта навпроти себе в зручному кріслі. Сенси він міг проводити в будь-якому місці, навіть на борту яхти. Поведінка під час сенсів була різна, в залежності від стану чи ситуації.

К.Юнг вперше познайомився з З.Фрейдом у 1900 році, прочитавши роботу «Трактування сновидінь». У 1906 році між ним і З.Фрейдом почалась переписка, а через рік К.Юнг приїжджає до З.Фрейда у Відень.

Стосунки К.Юнга і З.Фрейда переросли в дружбу, а згодом стали подібні до взаємин батька і сина. В 1909 році К.Юнг супроводжував З.Фрейда під час поїздки в США.

К.Юнг відбувся як професіонал ще до зустрічі з З.Фрейдом. Саме тому К.Юнг найменше піддавався впливові З.Фрейда, на відміну від інших його послідовників.

У 1911 році за підтримки З.Фрейда К.Юнг стає першим президентом Міжнародної психоаналітичної асоціації. З.Фрейд остерігався, що антисемітизм завадить поширенню психоаналітичного руху, якщо президентом буде єврей.

З 1912 року стосунки між К.Юнгом і З.Фрейдом погіршувалися, а в 1914 році він склав повноваження президента і вийшов з асоціації психоаналітиків.

У віці 38 років К.Юнг зіткнувся з серйозною особистісною кризою, що тривала три роки. Він не міг займатися ніякою інтелектуальною роботою, не міг навіть читати наукову літературу. Однак, навіть у цей період К.Юнг не припинив психотерапевтичні сеанси.

З.Фрейд теж у тому ж віці пережив подібну кризу. К.Юнг справився з кризою тим же способом, яким у свій час і З.Фрейд: зустрівся лицем до лиця з власним несвідомим.

К.Юнг йшов за несвідомими імпульсами, котрі відкривалися в сновидіннях й фантазіях. У цей період, що виявився для нього найбільш продуктивним у творчому плані, К.Юнг сформулював основи теорії особистості.

Під впливом інтересу до міфології в 20-х роках К.Юнг брав участь у експедиціях до Африки, вивчаючи особливості свідомості племен, що не знали писемності.

З 1932 по 1942 рік К.Юнг був працював на посаді професора Федерального політехнічного університету м.Цюріха. К.Юнг залишався активним дослідником до кінця життя, вражаючи кількістю опублікованих робіт.

1. Головна відмінність аналітичної психології К.Юнга від фрейдівського психоаналізу стосується природи лібідо. З.Фрейд характеризує лібідо переважно в термінах сексуально-еротичної сфери, а для К.Юнга це життєва енергія взагалі, в якій секс лише один із компонентів.

Базова життєва енергія лібідо, за К.Юнгом, проявляється в рості, розвиткові й продовжені людського роду, а також у інших видах діяльності, що є найбільш актуальним для конкретної людини.

2. К.Юнг відкидав фрейдівське поняття едіпового комплексу. Пояснює прив’язаність дитини до мами життєвими потребами і здатністю матері їх задовольняти.

Сексуальні потреби появляються в дитини з часом росту і накладаються на попередньо домінуючу потребу в їжі. К.Юнг висунув гіпотезу про те, що енергія лібідо набуває гетеро сексуальних форм лише в період статевого дозрівання.

З точки зору З.Фрейда, людина є продукт свої дитячих переживань, а для К.Юнга людина визначається не лише минулим, але й своїми цілями, очікуваннями і надіями на майбутнє.

На думку К.Юнга, формування особистості не завершується в п’ять років, а може змінюватися протягом всього життя.

3. Ще однією відмінністю позицій З.Фрейда і К.Юнга полягає в тому, що К.Юнг спробував проникнути в несвідоме глибше, ніж це вдалося З.Фрейдові. Він додав ще один вимір у розуміння несвідомого: вроджений досвід людства як виду, що успадковується від предків («колективне несвідоме»).

Першим нововведенням К.Юнга було поняття про "колективне несвідоме". Якщо в несвідому психіку індивіда можуть, за З.Фрейдом, увійти явища, витіснені зі свідомості, то К.Юнг вважав її (несвідому психіку) насиченими формами, що ніколи не можуть бути індивідуально надбаними, але є надбанням далеких предків.

Аналіз дозволяє визначити структуру цього надбання, утвореного декількома архетипами.

Будучи прихованими від свідомості особистого досвіду, архетипи проявляються в сновидіннях, фантазіях, галюцинаціях, а також у творах культури.

Структура психіки (душі) за К.Юнгом включає: свідомість, особисте несвідоме і колективне несвідоме.

К.Юнг виділяє два рівні несвідомого:

• Особисте несвідоме, що знаходиться під рівнем свідомості;

складається з усіх спогадів, імпульсів і бажань, нечіткого сприйняття й іншого особистісного досвіду, витісненого чи забутого. Цей рівень несвідомого може бути відновлений в свідомості.

Особисте несвідоме включає в себе конфлікти і спогади, котрі колись усвідомлювались, але тепер витіснені і забуті, а також чуттєві враження, котрі недостатньо вираженні.

Особисте несвідоме містить у собі комплекси, тобто емоційно зарядженні, об’єднанні навколо однієї теми думки, почуття і спогади.

Зміст особистого несвідомого згрупований у певні тематичні комплекси: емоції, спогади, бажання і т.ін., що проявляються в свідомості у вигляді певних ідей (ідеї сили чи ідеї неповноцінності) й таким чином впливають на поведінку.

• Колективне несвідоме, що лежить нижче особистого

несвідомого на більш глибокому рівні, невідоме індивіду і містить в собі акумульований досвід минулих поколінь. Колективне несвідоме містить в собі універсальний еволюційний досвід і складає основу особистості людини.

Колективне несвідоме – сховище латентних (скритих) слідів пам’яті людства і наших предків. У ньому відображені думки і почуття, спільні для всіх людських істот і є результатом спільного емоційного минулого.

Досвід, що лежить у колективному несвідомому не піддається усвідомленню.

Вроджені тенденції колективного несвідомого, отримали назву архетипів і є внутрішніми детермінантами психічного життя людини.

Архетипи – це складові елементи колективного несвідомого чи первинні моделі, що є вродженими формами, котрі налаштовують людей на сприймати, переживати і реагувати на події певним чином.

Вони (архетипи) пов’язані з такими найважливішими моментами життєвого досвіду, як життя і смерть, основними стадіями життєвого шляху (дитинство, юність), а також з реакцією на небезпеку.

К.Юнг досліджував міфологію і художню творчість древніх цивілізацій, виявляючи архетипічні символи, що лежать в їх основі. Виявилось, що існує значна кількість таких символів, котрі властиві всім архаїчним культурам. Йому також вдалося виявити в сновидіння пацієнтів щось, що він вважав слідами подібних символів.

Серед найбільш головних архетипів – архетип Я, архетип матері, батька, Бога, мудреця та ін., що проявляють себе у вигляді символів.

Наприклад, архетип матері може проявлятися в таких символах, як діва Марія, Мона Ліза та ін. Особливе місце займають такі символи, як хрест, буддійське «колесо життя» та ін.

Чотири таких архетипи зустрічаються найчастіше: персона, аніма, анімус, тінь і Я.

Структура особистості включає такі утворення, як его, персона, аніма (анімус), тінь, самість.

Его – це центр сфери свідомості, основа самосвідомості, гармонізує всі аспекти несвідомого, створює єдність і стабільність особистості, інтегрує різні підсистеми особистості.

К.Юнг порівнював Я з поривом чи прагненням до самоактуалізації, що визначає гармонійність і цілісність, найбільш повно розкриті можливості особистості.

Самоактуалізації можна досягнути, на думку К.Юнга, лише в середньому віці (між 35 і 40 роками), що є критичним періодом для особистісного розвитку – рубіж, на якому з особистістю відбуваються глибокі й благотворні перетворення.

Персона – маска, публічне лице, тобто те, як людина проявляє себе в ставленнях до інших. Вона представляє нас такими, якими ми хочемо, щоб нас сприймало суспільство (аналогічно поняттю рольової поведінки в соціології).

Персона може не співпадати з справжньою особистістю індивіда.

Розрізняють позитивні і негативні персони. Позитивна персона підкреслює індивідуальність, сприяє комунікації, а негативна персона може подавити індивідуальність. Персона при цьому – верхній шар свідомості, а его – більш глибокий.

Тінь – зворотна сторона Я, що представляє собою витіснену частину особистості. Тінь включає бажання, котрі заперечуються особистістю як несумісні з існуючими соціальними стандартами.

К.Юнг вважав її своєрідною спадщиною тваринного минулого людини, нищих форм життя. Тінь є сукупність тваринних, пристрасних і неприйнятних бажань і вчинків.

Тінь, на думку К.Юнга, підштовхує нас на здійснення такого, чого ми б у нормальному стані ніколи собі не дозволили. Коли з нами щось подіне відбувається, то ми схильні пояснити все тим, що на нас щось найшло. Це щось і є тінь, найбільш примітивна частина нашої природи.

Однак тінь має і позитивну сторону. Вона – джерело спонтанності, раптових прозрінь і глибоких емоцій, без чого людське життя неможливе.

Тінь – це також концентрація життєвої енергії, джерело творчості. Тому функція її полягає в тому, щоб спрямовувати у потрібне русло енергію тіні.

Архетипи аніма і анімус відображають гіпотезу К.Юнга про те, що кожна людина несе в собі певні психологічні характеристики протилежної статі.

Аніма відображає жіночі (фемінні) риси в чоловічому характері, внутрішній образ жінки в чоловікові, його несвідома жіноча частина, а анімус – чоловічі (маскулінні) характеристики в жіночому характері, внутрішній образ чоловіка в жінці, її несвіжа чоловіча частина.

Аніма і анімус, як і більшість інших архетипів беруть своє начало у глибинних, примітивних сферах досвіду предків людини, коли чоловік і жінка засвоювали певні емоційні поведінкові тенденції протилежної статі.

К.Юнг вважав, що аніма і анімус мають гармонійно проявлятися в поведінці людини, що буде сприяти розвиткові її багатогранності.

Самість – це архетип цілісної особистості, що об’єднує свідоме і несвідоме. Самість є центром, довкола чого організовуються інші складові. Коли досягнута інтеграція всіх аспектів душі, людина відчуває гармонію.

Розвиток самості – головна ціль людського життя.

Розвиток самості – це динамічний процес, еволюція впродовж всього життя людини.

К.Юнг не поділяв ідею З.Фрейда про вирішальну роль психосексуальних конфліктів дитячого віку в формуванні особистості.

Він надавав значення набуванню особистістю самості, як прояву гармонії. Кінцева життєва ціль – це повна реалізація «Я», тобто становлення єдиного, неповторного і цілісного індивіда (процес індивідуації).

Архетип самості стає центром особистості й врівноважує протилежні якості, що входять у склад особистості. Підсумок індивідуації – самореалізація, перш за все, здібних і освічених людей.

Таким чином, К.Юнг створив унікальну концепцію психіки, особистості і її розвитку. Теоретичні погляди К.Юнга знайшли відображення в аналітичній психотерапії.

Інтраверти і екстраверти

Велику популярність набув поділ К.Юнгом людських типів на екстравертований (спрямований на зовні, на соціальну активність) і інтровертований (звернений усередину, зосереджений на власних потягах). Потяги К.Юнг, вслід за З.Фрейдом, називав "лібідо", однак вважав неправомірним ототожнювати їх тільки із сексуальним інстинктом.

Отже, екстраверти – це люди, котрі спрямовують лібідо (життєву енергію) на зовні, на зовнішні події й інших людей. Люди такого типу піддаються впливові оточення, легко пристосовуються до суспільства, в котрому живуть, впевнені в собі

В інтравертів лібідо спрямоване на внутрішній світ, схильні до споглядальності, інтроспекції. Вони мало піддаються зовнішнім впливам, менш впевнені у взаєминах з іншими людьми та зовнішнім світом, менш соціально адаптовані.

У кожній людині такі полярні типи, як правило, існують разом, але якась з них домінує в залежності від ситуації. Наприклад, інтровертована людина може бути соціально гнучкою в ситуації, що зачіпає її інтереси.

Заглиблення в своє «Я» інтраверта, загрожує втратою контактів із зовнішнім світом, а для екстраверта – втратити вміння аналізувати свої внутрішні психічні процеси і стани.

З точки зору клінічного діагнозу до екстраверсії більше схильні істеричні особистості, а до інтроверсії – астеніки і аутентичні особистості.

На думку К.Юнга, ідеалом є «гнучкість», коли особистість здатна коректувати сферу проявів своєї активності в залежності від ситуації.

Спрямованість інтересів і активності особистості на зовнішній світ характеризує ознаку – екстраверсії, а на внутрішній – інтраверсії

Процес становлення особистості К.Юнг називав індивідуацією, що має за мету досягнення особливої взаємозв’язку (інтеграції) колективного несвідомого, завдяки якій особистість реалізує себе як неподільне ціле в новій якості

Отже, психологічні типи - це типи особистості, що виділяються на основі поєднання психологічних підходів і функцій.

К.Юнг виділяв чотири основних психічних функції: мислення, відчуття, почуття й інтуїція.

Мислення і відчуття – це раціональні функції, так як вони сприяють формуванню суджень про життєвий досвід.

Почуття й інтуїція – ірраціональні функції, так як вони фіксують події у зовнішньому чи внутрішньому світі, не прояснюючи їх значення.

Мислительний тип особистості судить про цінності тих, чи інших речей, використовуючи логіку і аргументи, а чуттєвий тип – використовує емоційну інформацію на зразок добре – погано, красиво – некрасиво.

Інтуїтивний тип спирається на передчуття і здогадки, несвідомо схоплює суть життєвих подій.

Відчуваючий тип спирається на інформацію про зовнішній світ, що йде від органів відчуття.

Екстраверсія – інтроверсія і чотири функції утворюють основу восьми різних типів особистості.

Наприклад, екстравертований мислительний тип приділяє основу увагу об’єктивним фактам оточуючого світу, що має практичне значення.

Основні психологічні здобутки К.Юнга:

• Розвинув методи і прийоми психоаналізу (розробив одну з методик асоціативного експерименту).

• Заперечував сексуальне походження психічних розладів, тлумачив лібідо як психічну енергію.

• На основі вивчення міфів, обрядів, ритуалів, символіки, праць східних, античних і середньовічних філософів та ін., виявив існування і прояви колективного несвідомого.

• Розробив структуру особистості та типологію характерів, яка ґрунтується на переважанні функцій (мислення, почуття, інтуїція) і спрямованість особистості на зовнішні (екстраверсія) чи внутрішній (інтроверсія) світ.

• Основним змістом психічного життя людини вважав процес індивідуації – прагнення людини до повної реалізації своїх можливостей.

Індивідуальна психологія А.Адлера

Засновником індивідуальної психології є Альфред Адлер (1870 - 1937) - австрійський психолог і психіатр, представник соціально-психологічної форми психоаналітичного напряму і один із засновників наукової школи «індивідуальної психології».

Основні праці: «Про невротичний характер» (1912), «Теорія і практика індивідуальної психології» (1920), «Пізнання людини» (1926), «Смисл життя» (1933).

А.Адлер народився в забезпеченій сім'ї в пригороді Відня. Дитячі роки А.Адлера пройшли в постійних хворобах, заздрощів щодо старшого брата і повного неприйняття матері.

Він відчував більшу близькість з батьком, і тому, як і К.Юнг, не прийняв фрейдівської концепції едіпового комплексу, оскільки сам його в дитинстві не відчув.

У дитинстві А.Адлер витрачав багато сил на те, щоб добитися визнання серед однолітків. Ставши старшим зумів домогтися визнання серед оточуючих, чого йому бракувало в сім'ї.

Спочатку А.Адлер був слабким учнем, але завдяки наполегливості зумів стати одним із перших учнів у класі. Він зумів подолати свої недоліки і комплекси, що сам може стати прикладом своєї теорії.

У розвитку особистості суттєву роль відіграє компенсація особистих недоліків. Основою створеної систем А.Адлера лежить відчуття неповноцінності, що є наслідком дитячих років.

А.Адлер отримав медичну освіту і першу наукову степінь у Віденському університеті в 1985 році. Після спеціалізації в офтальмології і проходження практики із загальної медицини А.Адлер займається психіатрією.

У 1902 році А.Адлер приєднується до засідання психоаналітичного дискусійного гуртка на правах одного з чотирьох засновників. Хоча він і був співробітником З.Фрейда, особисті стосунки між ними не склалися.

А.Адлер відкрито критикував З.Фрейда за переоцінку ролі сексуально-еротичних факторів. У 1910 році З.Фрейд запропонував кандидатуру А.Адлера на пост президента Віденського психоаналітичного товариства, мабуть, для того, щоб владнати існуючі між ними розходження. Та вже в 1911 році неминучий розрив між ними стався.

Розрив був досить драматичним. А.Адлер назвав З.Фрейда шахраєм, психоаналіз – «мерзотністю і непристойністю». З.Фрейд охарактеризував А.Адлера як «ненормального», «людину, що звихнулася на ґрунті власних амбіцій».

А.Адлер розвиває свій варіант психоаналізу, що суттєво відрізняється від фрейдівської системи. У двадцятих роках його соціально-психологічна система, котру він сам назвав індивідуальною психологією, привернула багато прихильників.

У 1926 році А.Адлер здійснив декілька візитів до США і через вісім років отримує запрошення зайняти посаду професора медичної психології в медичному коледжі Нью-Йорка. Помер А.Адлер у Шотландія під час одного із напружених лекційних турне.

В своєму вченні А.Адлер відстоював принцип внутрішньої єдності психічного життя особистості, відкидав фрейдистські погляди на акцентуацію ролі і значення несвідомого психічного у житті людей, чітко не розмежовував свідомість й несвідоме у психіці людини. Відмічав відсутність чітких меж і антагонізмів між свідомістю і несвідомістю.

Не вроджені потяги, не вроджені архетипи, а почуття спільності з іншими людьми стимулює соціальні контакти й орієнтацію на інших людей, - ось головна сила, котра визначає поведінку і життя людей, вважав А.Адлер.

Людина має внутрішню, властиву лише їй природу, котра має вплив на формування особистості. А.Адлер підкреслював роль суспільних інтересів, К.Юнг надавав значення первісним типам мислення, а З.Фрейд сексуально-еротичним чинникам.

На переконання А.Адлера, поведінка людини визначається в першу чергу не біологічними, а соціальними чинниками.

А.Адлер ввів поняття соціального інтересу, визначаючи його як вроджений потенціал, що спрямований на кооперацію з іншими людьми і на досягнення особистих і суспільних цілей.

Підкреслював значення особистих цілей на майбутнє, досягаючи поставленні цілі чи очікуючи певних подій в майбутньому, А.Адлер вважав, що ми цим самим впливаємо на свою нинішню поведінку.

Життєва ціль визначає риси характеру людини. Сформувавшись у дитячому віці, життєва ціль повністю не усвідомлюється.

За визначенням А.Адлера, є три конструктивні життєві цілі: робота, дружба і любов.

На противагу З.Фрейду, А.Адлер мінімізував роль сексуально-еротичних сил у формуванні особистості і сконцентрував свої зусилля не на несвідомому, а на свідомих факторах поведінки.

Якщо З.Фрейд поділяв особистість на ід, его і супер-его, то А.Адлер, навпаки, підкреслював єдність і узгодженість особистості.

В основі концепції А.Адлера лежить – уявлення про єдину направляючу силу, що спрямовує всі ресурси на досягнення найголовнішої цілі – це прагнення до переваги чи самоутвердженню.

А.Адлер вважав важливою тенденцією в розвиткові особистості людини прагнення зберегти цілісність своєї індивідуальності, усвідомити і розвинути її. З.Фрейд заперечував ідею унікальності кожної людської особистості, вивчаючи те спільне, що властиве несвідомому.

Теорія особистості А.Адлера – це структурована система і ґрунтується на певних основних положеннях, що пояснюють варіанти і шляхи розвитку особистості: фіктивний фіналізм, прагнення до переваги, почуття неповноцінності, суспільний інтерес, стиль життя, творче «Я».

Думка про цілісність унікальність особистості є неоціненним вкладом А.Адлера в психологію. Не менш важливою є і введена ним ідея про творче «Я».

Концепція творчої сили «Я» складає вершину індивідуальної психології А.Адлера.

Людина народжується не з готовими структурами особистості, а лише з їх праобразами, котрі формуються впродовж життя. Найбільш важливою структурою А.Адлер вважав творення стилю життя.

Формуючи свій життєвий стиль, людина сама є творцем своєї особистості, котра створюється з вродженої спадковості й досвіду. Творче «Я» надає життю людини смисл, творить ціль життя і засоби досягнення.

А.Адлер вважав процеси формування життєвої цілі, стилю життя як акти творчості, котрі придають людській особистості унікальність, свідомість і можливість управляти своєю долею. Люди, на його думку, самостійно і творчо створюють своє життя.

Творча сила складає активний принцип існування людської душі. Людина будує свою поведінку на основі певних здібностей і життєвого досвіду, але саме від неї самої залежить, як сприймати і осмислювати даний досвід, що складає основу вироблення стилю життя.

Людина здатна свідомо впливати на формування своє особистості і своєї долі. А.Адлер вважав, що, скоріше, ми самі визначаємо свою долю, ніж стаємо об’єктом впливу минулого досвіду.

К.Адлер, модифікуючи вихідну доктрину психоаналізу, виділив як фактор розвитку особистості почуття неповноцінності, що породжується й тілесними дефектами. Як реакція на це почуття виникає прагнення до його компенсації і надкомпенсації для того, щоб домогтися переваги над іншими. У "комплексі неповноцінності" скриваються походження неврозів.

Основою психопатологічних відхилень людської поведінки, вважав А.Адлер, є компенсація почуття неповноцінності як результат реакції неусвідомленого прагнення до зверхності. Ідея і принцип компенсації та надкомпенсації стали однією з найважливіших основ його вчення.

У поясненні людської поведінки А.Адлер спирався на розуміння кінцевої мети, до якої прагне людина, підпорядковуючи всі свої психічні прояви.

Згідно А.Адлеру рушійними силами розвитку особистості є сукупність цілеспрямованих прагнень до самоствердження, успіху, зверхності, досконалості і почутті спільності, що виражає готовність співпраці з іншими людьми для досягнення спільних цілей. З недорозвиненістю почуття спільності пов’язані різні форми психопатології і соціальних відхилень.

Подолання «комплексу неповноцінності», цього переживання А.Адлер пов’язував із тенденцією «прагнення до влади» і установкою «прагнення до спільності».

Недостатня або спотворена компенсація неповноцінності спричиняє неврози. А.Адлер не вважав компенсацію і почуття неповноцінності універсальним механізмом і джерелом розвитку особистості дитини.

Вивчаючи форми компенсації, які проявляються у дітей з дефектами органічного розвитку, А.Адлер встановив наявність у них почуття неповноцінності, яке спочатку розглядав як наслідок дефекту, потім – як універсальну рушійну силу розвитку особистості, а згодом – як наслідок фрустрації потреби в подоланні несприятливих обставин.

Однак, якщо в дитячі роки у відповідь на почуття неповноцінності дитина стикається з надто м’яким, чи навпаки, надто жорстким ставленням, у неї може появитися аномальна компенсаторна поведінка.

Нездатність компенсувати дефект і подолати почуття власної неповноцінності призводить до утворення комплексу неповноцінності. Замість реального подолання труднощів, розвитку своїх умінь і здібностей деякі люди (невротики) намагаються уникнути самих переживань почуття неповноцінності.

Люди з комплексом неповноцінності переконують себе і оточуючих у своїй нікчемності і нездатності. Це призводить до хронічної пасивності, апатії, приниженості, що і становить комплекс неповноцінності. За А.Адлером комплекс неповноцінності – це психопатологічний синдром, що характеризується стійким переконанням особистості у власні неповноцінності.

А.Адлер вніс вклад у розробку проблеми життєвого стилю, в теорію сновидінь, в дослідження неврозів. Вивчав питання стосунків між дітьми різного віку в сім’ї, а також вплив різних стилів виховання на формування особистості дитини та ін.

Ідеї А.Адлера пронизують всю вікову і соціальну психологію, вони мали прямий вплив на психоаналітичні течії (К.Хорні, Е.Фромм та ін.) і опосередкований на когнітивну і екзистенціальну психологію.

Основні положення індивідуальної психології:

Природа людини в концепції А.Адлера:

• Людина – це єдиний і самоактуалізуючий організм (individuum –

неділиме). Всі прояви життєвої активності людини слід розглядати лише в співвідношенні з особистістю в цілому, а не в ізоляції.

• Життя людини – це безперервний рух до росту і розвитку в

напрямку особистісно значимих цілей. Життєві цілі людини визначають його долю.

• Поведінка людини – це не лише результат впливу спадковості і

середовища, але і вплив творчих сил, котрі роблять людину архітектором свого життя.

• Індивід не може розглядатися поза суспільством, а його поведінка –

поза соціальним контекстом. У кожної людини є природнє почуття спільності, соціального інтересу, тобто вроджене прагнення вступати у соціальні стосунки співробітництва.

• Поведінка людини визначається уявлення про себе і про

довколишній світ (тобто «схемою апперцепції»), мотивується надвисокими цілями.

Комплекс неповноцінності й прагнення до переваг:

• Кожна людина переживає почуття неповноцінності в дитинстві, коли

вона залежить від батьків. Таке почуття стимулює людину змагатися за переваги над довколишніми, прагнення до досконалості, що є мотиваційною силою (починаю з п’ятилітнього віку).

• Розвиток комплексу неповноцінності в дитинстві також сприяють

неповноцінність органів, надопіка з боку батьків.

• Відчуття неповноцінності призводить до формування в людини

комплексу неповноцінності, тобто перебільшеному почуттю власної слабкості і неспроможності.

• Комплекс неповноцінності породжує прагнення до надкомпенсації і,

як наслідок, породжує комплекс вищості (перебільшення здорового прагнення долати постійне почуття неповноцінності).

• Прагнення до вищості, є загальнолюдською рисою, може мати як

конструктивне (наприклад, громадський лідер), так і деструктивне (наприклад, глава злочинної групи) спрямування.

Стиль життя:

• Форма реалізації прагнення до вищості визначає стиль життя

людини, тобто індивідуальний спосіб досягнення життєвих цілей.

• Життєва ціль має захисний характер і служить мостом між

теперішнім і привабливим майбутнім.

• Стиль життя формується вже 4-5 років і майже не

змінюється, але людина здатна свідомо формувати свій стиль життя –власне Я.

Типи особистості:

• У залежності від степені вираженості орієнтації на соціальний

інтерес і соціальну активність у житті людини виділяються наступні типи особистості:

- Управляючий тип властивий самовпевненим і безгрішним людям з незначним соціальним інтересом, що вирішують свої проблеми в антисоціальній, ворожій манері.

- Беручий тип характеризується паразитичною установкою до зовнішнього світу, якому властивий низький соціальний інтерес і середня активність.

- Уникаючий тип характерний для людей, що більше остерігаються небезпеки, ніж прагнуть успіху (уникають вирішення життєвих задач); соціальний інтерес і активність низькі.

- Соціально-корисний тип характеризується високим соціальним інтересом і активністю, є втіленням зрілості. Люди цього типу проявляють турботу про інших і зацікавлені в спілкуванні з ними.

• Поєднання таких якостей, як високий соціальний інтерес і низька

активність, неможливе.

Соціальний інтерес:

• Соціальний інтерес має вроджений характер, але вимагає розвитку,

що відбувається завдяки соціальному оточенню, і, перш за все, сім'ї.

• Здорова любов матері сприяє розвиткові соціального інтересу.

• Позитивна установка батька щодо дружини, суспільства і дітей

також сприяє розвиткові у дітей соціального інтересу, а емоційна відстороненість і авторитаризм – ні.

• Степінь соціального інтересу в людини є показником його психічного

здоров'я. Люди з низьким соціальним інтересом відрізняються егоцентризмом, заглибленістю в свої інтереси, самозахистом.

Творча сила людини (самість):

• Творча сила людини визначає його стиль життя і життєві цілі, тому

кожна людина вільна і відповідальна за свою долю.

• Творча сила має вроджений характер і розвивається в дитячі роки.

• Творча сила людини – це результат еволюції.

• Творча сила впливає на всі психічні процеси людини (сприйняття,

пам'ять, уяву, фантазію і мрії).

Фікційний фіналізм:

• Фікційний фіналізм – це концепція про те, що поведінка людини

підпорядкована наміченим нею в житті цілям (фікціям).

• В основі цілей лежать переконання, що справедливі для суб’єкта,

але їх об’єктивність і реалізація є для інших людей відносна.

• Фіктивна ціль пояснює смисл вчинків людини й історію її життя.

Порядок народження, вплив позиції дитини і стиль її життя:

• Перша дитина в сім'ї: залишається привілейованого положення в

сім'ї з народженням молодшої дитини, засвоює стратегію виживання в одиночку, не потребуючи чиєїсь прихильності; прагне до влади і лідерства.

• Сучасні дослідження підтверджують, що серед державних діячів –

більшість первістки, вони (первістки) мають хороші інтелектуальні здібності і прагнення до досягнень.

• У єдиної дитини в сім'ї формується залежність і егоцентризм;

ставши дорослим вона буде переживати, що вже не знаходиться в центрі уваги; йому властиві труднощі в спілкуванні з однолітками.

• Сучасні дослідження не підтверджують цю тезу: єдина дитина в сім'ї

така ж контактна, просоціальна, емоційно стійка, як інші діти.

• Друга (середня) дитина також буває амбіційною, непокірною,

змагається з першою, виростає суперником і честолюбним, ставить перед собою надто високі цілі: бо перед нею завжди стоїть завдання не лише не відставати, але і випередити старшого брата чи сестру. Друга дитина, на думку А.Адлера, краще пристосована до життя, ніж старша чи молодша.

• Наймолодша дитина – це улюбленець сім'ї, але вона залежить від

старших дітей, що може стати надмірною; в результаті в дитини може сформуватися прагнення до незалежності, що може привести до внутрішнього конфлікту. Дослідження показують, що алкоголізмом частіше стають ті, хто був наймолодшим у сім'ї.

Індивідуальна психологія А.Адлера значно вплинула на формування гуманістичної психології (А.Маслоу) і створенню нових підходів до вивчення проблем особистості (Г.Олпорта).

Багато ідей А.Адлера випередили свій час і по справжньому можуть бути оцінені лише сучасною психологією.