Його історія бере свій початок від 8 листопада 1833 р., коли було підтримано подання міністра освіти С. С. Уварова про заснування Імператорського Університету Св. Володимира на базі перенесеного до Києва польського Кременецького ліцею. 15 липня 1834 р., у день пам'яті святого рівноапостольного князя Володимира, відбулося урочисте відкриття університету.
18 жовтня 1834 р.на посаді першого ректора Університету наказом імператора Миколи І було затверджено 30-річного професора ботаніки, історика, фольклориста, видатного вченого-енциклопедистаМихайла Максимовича.
У 1834-1835 навчальному році в університеті працював лише один філософський факультет із двома відділеннями: історико-філологічним та фізико-математичним. На перший курс було зараховано 62 студенти і 28 серпня 1834 р. в університеті розпочалися заняття.У 1835 р. було відкрито юридичний факультет, а в 1841 р. - медичний, створений на базі медичного факультету ліквідованого Віленського університету (м. Вільнюс).
Значною проблемою для університету була відсутність власного приміщення. Керівництво навчального закладу було змушене протягом перших восьми років орендувати декілька приватних будівель, зовсім не пристосованих до навчального процесу. Будівництво нового приміщення розпочалось 31 липня 1837 р. за проектом професора архітектури Петербурзької академії мистецтв В. Беретті.
Під його безпосереднім керівництвом було зведено будівлю у стилі класицизму, яка і досі використовується як головний корпус університету. Поруч з ним професор Е. Траутфеттер заклав ботанічний сад, який функціонує і сьогодні. Перехід університету до власного великого приміщення і прийняття в 1842 р. університетського статуту уможливили послідовну розбудову кафедральної системи - кількість кафедр зросла з 20 до 37.
Всупереч бажанням імперського уряду перетворити Київський університет на форпост російського самодержавства, у його стінах завжди жили і розвивалися прогресивні ідеї. Упродовж 1830-1860-х рр. університет був одним із центрів польського національно-демократичного руху, а в 1845-1847 рр. тут розгорнуло свою діяльність Кирило-Мефодіївське братство.
Засновник і автор програмних творів братства видатний історик М. Костомаров очолював університетську кафедру російської історії.Ідейним натхненником кирило-мефодіївців був геніальний поет Т. Шевченко, який на той моментпрацював вчителем малювання школи живопису університету, одночасно займаючи посаду в університетській Археографічній комісії (тимчасовій комісії для розгляду давніх актів).
Київський університет у другій половині ХІХ ст.
Пожвавлення науково-педагогічної діяльності в Київському університеті у другій половині ХІХ століття пов'язують із проведенням ліберальних реформ 1860-х рр. і запровадженням у 1863 р. нового університетського статуту. У цей час було розширено автономні права навчального закладу, відкрито 15 нових кафедр (чисельність яких зросла з 37 до 52), збільшилася кількість викладачів та студентів. З російських і європейських університетів на роботу до Києва запросили 90 нових викладачів, на кафедрах почали залишати талановитих студентів для здійснення наукової та педагогічної діяльності.
Завдяки реформам Київський університет кінця ХІХ століття - це потужний навчально-освітній центр загальноєвропейського значення.Чисельність студентів у 1830-1840-х рр. становила 500 осіб (переважно поляків), у1883 р. в університеті навчалися 1700 студентів (в основному українці та росіяни), а вже у 1913 р. ця кількість зросла до 5000. Наукову та викладацьку роботу здійснювали 160 професорів та доцентів. При університеті налічувалося 45 навчально-допоміжних установ: 2 бібліотеки (наукова і студентська), 2 обсерваторії (астрономічна і метеорологічна), ботанічний сад, 4 факультетські клініки, 3 шпитальні та 2 клінічні відділення при міській лікарні, анатомічний театр та 9 лабораторій.
Наукова діяльність професорів університету проводилася в тісному контакті із зарубіжними науковими центрами та видатними вченими світу. Широко практикувалися закордонні наукові відрядження, публікація праць в іноземних журналах тощо. Однією з форм підтримки культурних зв'язків було обрання видатних учених і діячів культури почесними членами університету. Зокрема, це - медик Макс Петтенкофер, історик Леопольд фон Ранке, письменник Іван Тургенєв, хімік Дмитро Мендєлєєв, мікробіолог Ілля Мечніков та ін.
Київський університет у період 1900-1917 рр.
Початок ХХ ст. в історії університету відзначився тим, що українська інтелігенція підняла проблему українізації вищої освіти в регіоні. 20 квітня 1906 р. представники української громади м. Чернігова (Д. Яворський, М. Коцюбинський, М. Федченко, Л.Шрамченко та ін.) порушили питання про відкриття в Київському університеті кафедр: "української мови, літератури, історії, етнографії і права звичаєвого, з викладами тих предметів на українській же мові". 22 травня 1906 р. професори В. Перетц і Г. Павлуцький підписали подання до деканату історико-філологічного факультету, в якому обґрунтували необхідність відкриття українознавчих кафедр.
На їх підтримку у Київському університеті виступили українські громадські та культурні діячі: Іван Липа, Симон Петлюра, Дмитро Дорошенко, Борис Грінченко, Олександр Лотоцький, Михайло Грушевський, Сергій Єфремов та ін. 27 листопада 1906 р. студенти-українці передали до Вченої ради університету заяву з проханням відкрити українознавчі кафедри.
Під заявою поставили свої підписи 1430 студентів. Однак проти цієї ідеї різко виступили ректор університету М. Цитович, реакційно налаштована частина професури й керівництво імперського Міністерства народної освіти. У 1907 р. за власною ініціативою професори А. Лобода й В. Перетц розпочали викладання в університеті української літератури, проте, невдовзі "крамольний експеримент" було заборонено.
Перша світова війна суттєво дезорганізувала освітній процес. Чимало студентів опинилися в діючій армії, медичні клініки університету було перетворено на військові шпиталі, а частину лабораторій через загрозу окупації Києва німецькими та австрійськими військами евакуйовано вглиб імперії, до м. Саратова. Тільки восени 1916 р. університет повернувся до м. Києва. Переїзди завдали серйозних збитків лабораторіям, кабінетам і музейним колекціям університету. У такому стані Київський університет застав добу революцій, які в Україні вилилися в боротьбу за культурне та національне відродження і створення власної незалежної держави.
Після ліквідації самодержавства наполегливі вимоги українських студентів і викладачів, пов'язані з відкриттям українознавчих кафедр і запровадженням української мови викладання, змусили нову владу в Петрограді піти на окремі поступки. 27 червня 1917 р. Міністерство народної освіти розробило положення про відкриття в Університеті Св. Володимира чотирьох українознавчих кафедр: української мови, літератури, історії та історії західно-руського права. 5 вересня 1917 р. відповідне подання Міністерство спрямувало Тимчасовому урядові. 19 вересня 1917 р. уряд прийняв постанову про створення вищезгаданих кафедр у Київському університеті. 30 вересня 1917 р. керівництво університету розпорядилося упродовж трьох місяців провести підготовчу роботу й конкурс на заміщення посад для українознавчих кафедр. Однак у січні 1918 р., коли минув тримісячний термін, політичні події, що розгорнулися в Україні, відтіснили академічні проблеми на задній план.
І. Київський університет за радянських часів (1917-1991)
1. Київський університет у період української революції (1917-1919).
Зі створенням у Києві Центральної Ради у березні 1917 р. десятки викладачів і сотні студентів університету взяли активну участь у боротьбі за незалежність України. Найгероїчнішою сторінкою цих самостійницьких змагань став подвиг студентів Київського університету, здійснений під Крутами. На початку січня 1918 р. на заклик лідерів Української Народної Республіки понад триста київських студентів і гімназистів об'єдналися в студентський курінь. Перша сотня добровольців (130 осіб) під командуванням сотника-студента Андрія Омельченка вела важкі оборонні бої, захищаючи 29 січня 1918 р. важливий залізничний вузол - станцію Крути на Чернігівщині - та стримуючи наступ російських більшовицьких частин на Київ.
У період існування Української держави Гетьмана П. Скоропадського Університет Св. Володимира набув офіційного статусу російського університету Києва. Поряд з ним, у липні 1918 р. було створено Київський український державний університет.
2. Розформування університету на окремі вищі навчальні заклади (1920-1933).
У лютому 1919 р. більшовики зайняли Київ Університет Св. Володимира та Київський український державний університет було об'єднано в одну установу -Київський університет - із головним завданням підготовки радянської інтелігенції. З 1919 р. на території радянської України починає діяти Народний комісаріат освіти, що відповідав за розвиток шкільної, середньої та вищої освіти. В університетах скасовувалися всі так звані "буржуазні пережитки", а самі вони втратили будь-яку автономію: було ліквідоване керівництво університетів (ректори, проректори), замість них вводилась посада комісара вузу, крім цього, відмінялись всі вчені ступені та звання. Радянський уряд ставив за мету повне підпорядкування університетів завданням соціалістичної революції. Проте, навіть у такому вкрай обмеженому вигляді університети, на думку керівників Наркомату освіти УСРР, не мали права на існування. Вони були оголошені "буржуазними" центрами, яким не місце у новому комуністичному суспільстві.
Внаслідок цих реформ у 1920 р. Київський університет (поряд з іншими університетами України) було розформовано. На базі медичного факультету було організовано окремий медичний інститут, юридичний факультет передали Інститутові народного господарства. З історико-філологічного, фізико-математично-природничого факультетів університету, Київського учительського інституту та Київських вищих жіночих курсів було створено Вищий інститут народної освіти ім. М. Драгоманова (з 1926 р. - Київський інститут народної освіти). Кількість студентів-українців у цьому навчальному закладі сягала 65%.
У результаті кардинальної реформи вища освіта УСРР почала суттєво відрізнялася від вищої школи в радянській Росії. Зокрема, у РСФРР університети, хоч і втратили своє значення, ліквідовані не були і працювали у Москві, Ленінграді та інших російських містах. Уніфікація стала одним із найважливіших завдань політики радянської влади в освітній галузі на рубежі 1920-30-х рр. Необхідно було перебудувати всю вищу систему освіти за єдиним російським зразком
Відсутність класичної університетської освіти призвела також до зменшення кількості наукових і професорсько-викладацьких кадрів, втрати університетських освітніх і наукових традицій та падіння загального рівня вищої освіти, адже за весь період після закриття університетів їм не було знайдено рівноцінного замінника. Загалом, стала очевидною неспроможність радянської влади успішно організувати діяльність вищих навчальних закладів, не спираючись на позитивний досвід дореволюційної вищої освіти.