Тема 2 мова і мовлення План

1. З історії вивчення проблеми мови і мовлення.

2. Співвідношення мови й мовлення. Визначення мовлення в сучасному мовознавстві.

3. Основні ознаки мови і мовлення.

4. Мовлення як об’єкт вивчення сучасних мовознавчих дисциплін.

Анотований зміст

1. Проблема мови і мовлення виникла в мовознавчій науці досить давно. Розрізнення цих понять сягає далекої давнини. Свідченням цього є досягнення представників давньоіндійської лінгвістичної традиції, які звукові одиниці мови (фонеми) протиставляли звукам мовлення: відмінність між фонемою і звуком відображена у відомій граматиці санскриту Паніні (ІV ст. до н. е.).

Лише в ХІХ ст. до проблеми мови і мовлення звернувся німецький мовознавець Вільгельм фон Гумбольдт (1767–1835). На його думку, “мова як маса всього витвореного мовленням не одне й те ж, що саме мовлення в устах народу… в неупорядкованому хаосі слів і правил, який ми звичайно називаємо мовою, наявні тільки окремі елементи, відтворювані – й до того ж неповно – мовленнєвою діяльністю, щоб можна було пізнати суть живого мовлення і створити адекватну картину живої мови” [Гумбольдт 1960, 68–86].

Розмежування мови і мовлення, хоч і не завжди чітке та послідовне, спостерігається в багатьох працях і інших учених дососсюрівського періоду в лінгвістиці – Геймана Штейнталя, Івана Олександровича Бодуена де Куртене, Ганса фон дер Габеленца, Франца Фінка, Германа Пауля та ін.

Мова як система існує у свідомості людини, а функціонує в мовленні, у висловленнях, у мовленнєвих актах. Теоретичне обґрунтування цього положення було надано в “Курсі загальної лінгвістики” швейцарським лінгвістом Фердінандом де Соссюром (1857–1913), найвизначнішим теоретиком у галузі загального мовознавства, діяльність якого зумовила розвиток світової лінгвістичної науки в ХХ столітті. Учений запропонував розрізняти в мовленнєвій діяльності мову й мовлення. Під мовою Ф. де Соссюр розумів систему знаків, що зберігається в мозку людини; під мовленням – індивідуальне говоріння. Мова й мовлення взаємозалежні й передбачають одне одного, мова необхідна для того, щоб мовлення було зрозумілим і ефективним, а мовлення, у свою чергу, необхідне для того, щоб усталилася мова; історично факт мовлення передує мові. У Ф. де Соссюра мова протистоїть мовленню як явище соціальне явищу індивідуальному, тому вчений закликав розмежувати лінгвістику мови й лінгвістику мовлення.

Слід зазначити, що окремі вчені не визнають соссюрівської дихотомії, серед яких німець Гуго Шухардт (1842-1927), поляк Вітольд Ян Дорошевський (1899-1976), данець Отто Єсперсен (1860-1943), грузин Арнольд Чікобава (1898-1985), англієць Джон Фьорс (1890-1960), американці Леонард Блумфілд (1887–1949), Зелліг Харріс (1909-1992), Кеннет Пайк (1912-2000), росіяни Олександр Георгійович Спіркін (1918-2004), Геннадій Володимирович Колшанський (1922-1985), українець Олександр Савич Мельничук (1921–1997) та ін. Порушене нами питання докладно розглядається також у “Лінгвістичному енциклопедичному словнику”, зокрема у словникових статтях Н.Д. Арутюнової “Речь” [ЛЭС 1990, 414–416] і О.Є. Кібрика “Язык” [ЛЭС 1990, 604–606].

Мова людська – явище загадкове навіть для учених-лінгвістів. Ще наприкінці 60-х років минулого століття російський лінгвіст Олександр Євгенович Кібрик (1939) писав: “Кожна людина є носієм своєї рідної мови. Чимало людей володіє двома або кількома мовами. Дитина у період від року до чотирьох років засвоює більшу частину фонетики й граматики мови, незалежно від того, навчають її цьому цілеспрямовано чи ні. Єдиною умовою, необхідною дитині, що нормально розвивається, для оволодіння мовою, є її присутність у мовному середовищі. За виконання цієї умови дитина за відносно короткий строк і на матеріалі невеликої кількості сприйнятих нею речень набуває здатності створювати й сприймати необмежену кількість нових речень, яких вона раніше не чула” [Кибрик 1967, 35].

Творчий розвиток основних положень теорії Ф. де Соссюра був здійснений відомим російським лінгвістом Левом Володимировичем Щербою (1880–1944). У 1931 році вчений запропонував розмежувати три аспекти мови:

1. мовленнєва діяльність (тобто процес говоріння й розуміння);

2. мовна система (словник і граматика);

3. мовний матеріал (сукупність усього сказаного й сприйнятого) – це, говорячи мовою сучасної лінгвістики, тексти (усні та писемні).

Осмислюючи проблему мови й мовлення, лінгвісти пройшли через етап механічного розмежування цих феноменів. Більшість сучасних учених (Володимир Григорович  Адмоні (1909–1993), Рубен Олександрович Будагов (1910), Луї Єльмслев (1899–1965), Лев Рафаїлович Зіндер (1903–1995), Еухеніо  Косеріу (1921), Тимофій Петрович Ломтєв (1906–1972), Зінаїда Данилівна Попова (1929), Майя Іванівна Черемісіна (1924) та інші) визнають наявність глибокого діалектичного зв’язку між мовою й мовленням.

2. Терміни мова і мовлення, критерії їх розмежування та їхній онтологічний статус донині не отримали однозначного тлумачення. Так, Л.В. Щерба, Е. Косеріу, слідом за Ф. де Соссюром, трактують мову як продукт, що виділяється з мовлення. Іншої думки дотримуються Т.П. Ломтєв та Адам Євгенович Супрун (1928–1999), які вважають, що мовлення є похідним від мови об’єктивним явищем, яке реалізується в мовленні. Отже, на думку українського мовознавця М.П. Кочергана, мова, з одного боку, розглядається як механізм, за допомогою якого породжується й розуміється мовлення, а з іншого, – як система правил і набір одиниць, які становлять узагальнені спеціалістами факти мовлення [Кочерган 2006, 200].

Отже, з історичного погляду мова вторинна, а мовлення первинне (мова склалася з фактів мовлення). Із синхронної (сучасної) точки зору мова первинна, а мовлення вторинне: будь-який мовленнєвий витвір будується з уже наявних у мові елементів.

Під час спілкування ми одночасно маємо справу і з мовою, і з процесом її використання – мовленням. Таким чином, тільки через мовлення мова реалізує своє призначення бути засобом комунікації. Мовлення – це своєрідна матеріальна сировина мови, конкретне втілення її одиниць, їх сполучень, реалізація правил їх використання під час процесу передачі та сприйняття інформації.

Мова – це засіб спілкування, а мовлення – власне процес спілкування й продукт або результат цього процесу.

Мову можна вважати об’єктом психічним, пов’язаним із роботою мозку, а мовлення – явище фізичне й фізіологічне.

Мова стабільна, пасивна та статична, а мовлення варіантне, активне й динамічне.

Одиниці мови організуються ієрархічно, а для одиниць мовлення характерна лінійна організація (послідовність слів, поєднаних у висловленні).

Мова незалежна від ситуації і умов спілкування, а мовлення зумовлене як контекстуально, так і ситуаційно.

Мова є надбанням суспільства, в якому відображається “картина світу” певного народу. Мовлення індивідуальне й відображає досвід індивідуума. Воно має такі суб’єктивні характеристики, як темп, гучність, тривалість, емоційність, логічність, образність. Поняття мова й мовлення співвідносяться як загальне й часткове. Загальне (мова) виражається в частковому (мовленні); часткове (мовлення) – це одна з багатьох конкретних форм загального (мови).

Як зазначає О.Є. Кібрик у “Лінгвістичному енциклопедичному словнику”, шлях пізнання мови через мовлення часто спричиняв ототожнення мови та мовлення, або, навпаки, ігнорування самого мовлення (мовної діяльності) та його фундаментального впливу на власне мову. Натомість розуміння принципового протиріччя між завершеністю мови (як устрою, механізму, системи) та її безмежним використанням у нескінченно різноманітних мовленнєвих ситуаціях має далекосяжні наслідки для вірного розуміння природи мови, оскільки це протиріччя долається насамперед у самій мові, у принципах її будови: всі елементи мовної структури адаптовані до їх застосування в мовленні [Кибрик 1990, 605].

У середині XX століття у вивченні співвідношення мови й мовлення визначився аспект, що висвітлює психофізіологічну основу мовної діяльності. Цей аспект отримав назву “мовна здатність”, яку російський психолінгвіст Олексій Олексійович Леонтьєв (1936–2004) визначає як сукупність психологічних і фізіологічних умов, що забезпечують засвоєння, вироблення, відтворення й адекватне сприйняття мовних знаків членом певного мовного колективу.

Отже, мова – це механізм, що породжує мовленнєвий продукт – текст (усний або письмовий). Тому мову можна порівняти з будь-яким іншим механізмом, наприклад, з годинником, де вісі, гвинтики, пружинки, коліщата, вaжільці і т. ін. в їхній системі і взаємозв’язку, як щось таке, що готове до дії, це “мова”. М.В. Панов надав такі визначення цих двох понять: “Мовлення – це конкретність, у якій реалізуються мовні закономірності, парадигматичні й синтагматичні. Мова – це обмежений набір типових елементарних одиниць і закони їх сполучування та чергування” [Панов 1967, 13]. До мови в такому її розумінні неприйнятні слова “правильна”, “неправильна”, “точна”, “неточна”, “легка” і т. ін.; “мова Шевченка, Пушкіна, Шекспіра” тощо. Усі вищезгадані слова застосовні до мовлення, адже воно індивідуальне. Натомість можна сказати “мова Шекспіра” у значенні “мовлення” цього письменника, його індивідуальна манера писати, добирати художні засоби тощо.

Мовлення, у свою чергу, визначаємо як: - послідовність знакових одиниць спілкування у конкретному мовному матеріалі в їх комунікативному використанні; - конкретність, у якій реалізуються одиниці мови, мовні закономірності; - реальне говоріння, що протікає в часі й одягнене в звукову (включаючи й внутрішнє проговорювання) або письмову форму. Під “мовленням” розуміють як сам процес говоріння (мовленнєву діяльність), так і його результат (мовні твори, що фіксуються пам’яттю або письмом).

3. Основними ознаками мови і мовлення вважаються такі (такі вчені, як В.А. Звегінцев, М.П. Кочерган та ін. називають ці ознаки бінарними, дихотомічними чи опозиційними):

1. Мова – явище потенційне, загальне, абстрактне; мовлення – реальне, актуальне, часткове, конкретне. Конкретність мовлення виявляється в тому, що його можна чути, записати, бачити й прочитати (якщо йдеться про текст). Мову ж безпосередньо спостерігати неможливо.

2. Мова – явище відносно стабільне, загальноприйняте, довговічне, консервативне (статичне й пасивне); мовлення – динамічне (рухливе), випадкове, унікальне. Унікальність мовлення полягає у своєрідному використанні мовних засобів, у вживанні оказіоналізмів тощо. Зауважимо, що в різні періоди розвитку мови у мовній системі можуть спостерігатися зміни, які не руйнують і суттєво не трансформують всю систему (найчастіше вони відбуваються в словниковому складі мови).

3. Мова – відносно незмінна, стала, інваріантна, мовлення – змінне, довільне, варіативне.

4. Мова – сутність, форма, конструкт, а мовлення – явище, субстанція, об’єкт, який можна спостерігати. Мовлення матеріальне і складається з артикульованих знаків, що сприймаються органами чуття (слухом, зором), мова (система мови) складається з абстрактних аналогів одиниць мовлення, що утворюються їхніми розрізнювальними ознаками; інакше кажучи, мовлення – субстанціональне, а мова – формальна.

5. Мова – явище психічне; мовлення – психофізичне. Мовлення можна характеризувати за темпом, тембром, тривалістю, гучністю, акцентом тощо.

6. Мова – нелінійна, мовлення – лінійне. Слова в мовленні вимовляються послідовно одне за одним. Для того, щоб сказати якусь фразу, необхідний певний час. Будь-який текст (навіть величезний роман-епопею Л.М.Толстого “Війна і мир”) можна уявити у вигляді одного (навіть дуже довгого) рядка. Вимовляють звук за звуком, слово за словом. У мовленні, у мовленнєвому ланцюжку (у мовному потоці), кожен його елемент має щонайбільше два найближчих сусіди: зліва – справа у записаному тексті або ж: раніше – пізніше в усному мовленні; у мові ж кількість їх значно більша, бо вона зумовлена даним структурним рівнем. Мова, у свою чергу, становить ієрархічну систему нелінійного (скоріше – стереометричного) характеру, у рамках якої мовні одиниці утворюють рівні (щаблі, стратуми). У системі кожної мови існує рівень елементарних, найпростіших одиниць, з яких утворюються більш складні одиниці, що формують свої рівні.

7. Мова – явище соціальне, адже як механізм належить усім людям, які нею користуються, а мовлення – індивідуальне. Йдеться лише про індивідуальний аспект мовлення, оскільки воно завжди належить конкретним людям. Мова – це певний код, шифр, відомий усім представникам мовного колективу, незалежно від їх віку, статі, тембру голосу або місця проживання. У цілому ж, і мова, і мовлення – явища соціальні, адже основна функція мови – комунікативна, а люди використовують мовлення задля передачі певної інформації.

8. Мова характеризується нехронотопністю, скінченністю, а мовлення – хронотопністю, нескінченністю. Ідеальна система мовних одиниць, як переконує В.А. Звегінцев, існує поза часом і простором, мова (код) абстрагована від цих параметрів світу і є скінченною, адже кожен рівень мови як система складається з обмеженої кількості одиниць; натомість мовлення розгортається в часі та реалізується у просторі й є нескінченним [Звегинцев 1976].

4. Мовлення – об’єкт вивчення багатьох сучасних мовознавчих дисциплін. Передусім слід згадати комунікативну лінгвістику, яка вивчає мовне спілкування, що складається з таких компонентів, як мовець, адресат, повідомлення, контекст, специфіка контакту та код повідомлення [Кочерган 2006, 162]. У рамках комунікативної лінгвістики вивчаються також поняття комунікативної поведінки й мовленнєвого етикету учасників спілкування.

Із комунікативною лінгвістикою безпосередньо пов’язані дискурс (дискурсологія, дискурсивна лінгвістика) та лінгвістика тексту. Російська вчена Ніна Давидівна Арутюнова (1923) в “Лінгвістичному енциклопедичному словнику” подає таке визначення дискурсу: Дискурс (від. франц. discours – мовлення) – зв’язний текст у його сукупності з екстралінгвістичними – прагматичними, соціокультурними, психолінгвістичними та іншими факторами; мовлення, що розглядається як цілеспрямована соціальна дія, як компонент, який бере участь у взаємовідносинах людей та у механізмах їх свідомості (когнітивних процесах). Дискурс – це мовлення “занурене в життя” [ЛЭС, 136–137].

Об’єктом вивчення лінгвістики тексту є правила побудови зв’язного тексту (структура, граматика тексту, засоби когезії (зв’язності) – повтори, синоніми, порядок слів тощо), а також його змістові категорії (автор, адресат (читач) із їхніми психологічними, ментальними, соціальними, культурними, етнічними й іншими властивостями, ситуація (хронотоп, тобто простір і час тексту), пресупозиція – фонові знання як автора при створенні тексту, так і читача при його сприйнятті).

Особливості мовлення досліджуються також і такими мовознавчими дисциплінами, як:

• лінгвістична ґенологія (жанрознавство, генристика) – учення про мовленнєві жанри, започатковане російським ученим Михайлом Михайловичем Бахтіним (1895–1975);

• лінгвоґендерологія (ґендерна лінгвістика), що вивчає характер мовленнєвого спілкування залежно від ґендерного (від англ. gender – рід, стать) статусу учасників комунікації;

• мовленнєзнавство – учення про системну організацію мовлення, характерну для різних сфер спілкування;

• прагмалінгвістика, що вивчає комплекс проблем, які стосуються адресанта й адресата (соціальний статус, соціальні ролі), їхньої взаємодії у комунікації (стратегії і тактики спілкування), а також комунікативної ситуації і мовленнєвих актів (перформативів, директивів, експресивів, промісивів, констативів тощо);

• психолінгвістика – учення про психічні закономірності породження й сприйняття мовлення в їх співвідношенні з системою мови, а також про мовну здатність людини в контексті її психічних і інтелектуальних здібностей.