Роменець В. Історія психології ХХ століття. – Київ: Либідь, 1998. – 989 с.
Ждан а. История психологии: от античности к современности. Москва: Академический Проект, 2008. – 578 с.
Марцинковская Т. История психологии: Учеб. пособие. – 2001. – 544 с.
Шульц Д., Шульц С. История современных психологии. – С.Петербург: Евразия, 1998. – 528 с.
Ярошевский м.Г. История психологии. От античности до середины хх века. – м.: Академия, 1997. – 416 с.
Першоджерела:
Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы. – Москва: Смысл, 1999. – 425 с.
Маслоу А. К психологии бытия. -
Роджерс К. К науке о личности // История психологии ХХ век / Под ред П.Гальперина, А.Ждан. – Москва: Академический Проект, 2003. – C. 685 – 714.
Роджерс К. Взгляд на психотерапию. Становление человека. – Москва: Прогрес, 1994. – 480 с.
Франкл В. Человек в поисках смысла. – Москва, 1990.
Історико-психологічного контекст
виникнення гуманістичної психології
Гуманістична психологія має свої передумови в більш ранніх психологічних концепціях. Серед таких можна назвати деякі ідеї Ф.Брентано, опонента В.Вундта і попередника гештальтпсихології.
Ф.Брентано критикував механістичність і редукціонізм наукового підходу в психології і наполягав на необхідності дослідження свідомості як молярної, а не молекулярної характеристики.
О.Кюльпе в свої працях показав, що не все в свідомості може бути зведене до елементарних форм і пояснено в термінах «стимул-реакція». В.Джеймс теж наполягав на необхідності звернення до сфери свідомості («самого себе», «внутрішнього Я») враховуючи цілісний характер психіки людини.
Гештальтпсихологи підкреслювали необхідність цілісного підходу до вивчення свідомості. Не дивлячись на домінування біхевіоризму, гештальтпсихологам вдалося утвердити можливість вивчення свідомості як важливої для психології сфери.
Передумови гуманістичної психології можна прослідкувати і в психоаналізі. А.Адлер, К.Хорні, Е.Еріксон і Г.Олпорт на противагу позиції З.Фрейда наполягали на тому, що людина – істота перш за все свідома і наділена свободою волі.
Поява гуманістичної психології відображає постійний пошук і розвиток психології, а також незадоволеністю механістичного і матеріалістичного характеру всієї західної культури в цілому.
Гуманістична психологія - напрямок, що відкинув біхевіоризм за ігнорування корінних людських проблем і своєрідність психічної організації людини.
Гуманізм (від лат. "gumanis" - ;людяний) - це загальна орієнтація на ставлення до людини, її прав і волі як вищої цінності - властиві багатьом філософско-психологічним течіям і теоріям.
Філософські основи гуманістичної психології пов’язані з екзистенціалізмом, вченнями А.Камю, Ж.Сартра, М.Хайдегера, К.Ясперса та ін.
З точки зору М.Хайдегера життя осягається не з допомогою мислення (опосередковано), а через особисте буття, тобто екзистенцію. Людина, що усвідомила свою екзистенцію, стає вільною, тобто відповідальною за своє життя.
Гуманізм з психологічної точки зору передбачає вивчення людини як цілісності, а не як сукупності якостей і вчинків.
З етичної точки зору гуманізм – це встановлення таких правил життєдіяльності, котрі базуються на потребах людини, а не на потребах тварин, релігійних догмах чи законах неживої природи.
Гуманістична психологія протиставляє себе психоаналізу і біхевіоризму. Об’єктом гуманістичної психології стали розвиток і реалізація людиною своїх можливостей, вищих цінностей буття, творчість, психічне здоров’я, досвід тощо.
Гуманістична психологія – напрям сучасної психології що вивчає здорову творчу особистість, яка розкриває свої потенційні можливості в процесі самоактуалізації (чи самореалізації).
Суть напрямку, що спонукав його прихильників назвати свою концепцію гуманістичної, можуть бути зрозумілі тільки при звертанні до історико-психологічного контексту, у якому ця концепція створювалася.
Гуманістична психологія виникла в середині XX століття, коли загальний вигляд американської психології (у середовищі якої і набув авторитет зазначений рух) визначався популярністю двох напрямків, про які інколи говорять як про "дві сили" - різних варіантах біхевіоризму і психоаналізу.
Будучи загально психологічними вони впроваджувалися також і в різні сфери практики, особливо психотерапевтичної. У середовищі психотерапевтів і виникли протести проти "двох сил", яким не без підстави інкримінувалися дегуманізація людини, трактування людини як робота, або як невротика.
"Стражденне Я" яке розривають різні комплекси - сексуальні, агресивні, неповноцінності й ін. Ні те, ні інше, як стали усвідомлювати ініціатори створення гуманістичний психології, не дозволяє розкрити позитивне, конструктивне начало цілісної людської особистості, її прагнення до творчості і самостійного прийняття рішень, вибору своєї долі.
Гуманістична психологія, виступивши проти біхевіоризму і психоаналізу, проголосила себе "третьою силою", що сформувалася на початку 60-х років ХХ ст. В 1961 році була створена Асоціація гуманістичної психології і заснований «Журнал гуманістичної психології».
Гуманістична психологія запропонувала своє розуміння предмету психології, методів, завдань і термінології.
Найбільш відомими представниками гуманістичної психології стали: А.Маслоу, К.Роджерс, Г.Олпорт, В.Франкл та ін.
У центр дослідницьких інтересів переміщувалися проблеми переживання людиною особистого досвіду, що зводиться до загальних розумових схем і уявлень. Мова йшла про відновлення автентичності особистості, відповідності її екзистенції (існування) істинної природи особистості.
Передбачалося також (під впливом філософії екзистенціалізму), що істинна природа відкривається в критичній (приграничній) ситуації, коли людина виявляється між буттям і небуттям. Саме в таких умовах людина звільняється від усіх сковуючих його умовностей і досягає свою екзистенцію.
Якщо у всіх попередніх психологічних теоріях вирішальна роль надавалася залежності психіки від минулого і теперішнього, то гуманістична, психологія перемістила вектор часу життя в напрямі майбутнього.
Свобода вибору і відкритість майбутньому - такі ознаки, на які мали орієнтуватися концепції особистості. Тільки тоді вони допоможуть людині позбутися від відчуття "занедбаності у світі" і знайти смисл свого буття.
Зрозуміти будь-яку теорію можна виходячи зі знання не тільки про те, що вона утверджує, але і про те, що заперечує і відкидає.
Гуманістична психологія відкинула конформізм як пристосування до існуючого порядку речей і детермінізм як впевненість у причинній обумовленості поведінки зовнішніми біологічними чи соціальними факторами.
Конформізму були протипоставлені самостійність і відповідальність суб'єкта, детермінізму – самодетермінація. Саме це відрізняє людину від інших живих істот і є якістю, що не набувається, а закладено в її біології.
Біологію людини відрізняє опір рівновазі, потреба підтримати неврівноважений стан, певний рівень напруги (скоріше, ніж усунути його за допомогою пристосувальних реакцій, як це випливало з версії про диктат гомеостазу).
Розвиток "третьої сили" мало соціальне підґрунтя. Воно виражало протест проти деформації людини в сучасній західній культурі, що позбавляє її своєї "особистості", що нав'язує уявлення про поведінку, котра регулюється або в несвідомих потягах, або добре налагодженою роботою "соціальної машини".
Стосовно практики психотерапії було сформульоване нове кредо: пацієнта слід трактувати здатним виробляти власні ціннісні
орієнтації і реалізовувати їх самостійно сконструйований життєвий план.
Основні принципи гуманістичної психології:
Хоча людське буття має межу, людина завжди володіє свободою і необхідною для реалізації цієї свободи незалежністю.
Найважливішим джерелом інформації є екзистенційний стан людини, її суб’єктивно переживаємий досвід.
Природа людини ніколи не може бути визначена до кінця, тобто вона завжди прагне до безперервного розвитку.
Людина єдина і цілісна. В її психіці неможливо розділити органічне і психічне, усвідомлюване і неусвідомлюване, почуття і думку.
Кожна людина унікальна, тому аналіз окремих випадків не менш виправданий, ніж статистичні узагальнення.
Самореалізація – це невід’ємна частина природи людини.
Людина спрямована в майбутнє, - це активна творча істота.
З гуманістичної психології випливають моральні життєві принципи:
Відповідальність людини за свої вчинки. Вона не інструмент несвідомого, не раб звичок.
Відносини між людьми мають базуватися на взаємному визнанні і повазі досвіду переживань один одного.
Кожна людина має відчувати себе в теперішньому, «тут і зараз».
Таким чином, гуманістична психологія сприяла трансформації основних напрямків психології, посилюючи ідею про те, що людина має вільно і свідомо впливати на формування власної особистості.
Перші теорії гуманістичної психології Г.Олпорта і А.Маслоу
Один із представників плеяди засновників гуманістичної психології Гордон Олпорт (1897-1967) розглядав особистість як відкриту систему, що саморозвивається. Створив ряд методик дослідження особистості, написав книгу "Особистість: психологічна інтерпретація" (1937).
Г.Олпорт розглядав особистість як динамічну організацію мотиваційних, психофізичних систем. В основі цих систем лежать звички, установки і особистісні риси.
Особистість за Г.Олпортом – це цілісна система, ядром котрої є людське «Я». Особливості цієї системи – прагнення до реалізації свого життєвого потенціалу.
Людина в своїх проявах у більшій мірі піддається більше соціальним, ніж біологічним мотивам.
Звідси неприйняття Г.Олпортом положення психоаналізу про антагоністичні відношення між особистістю і суспільством.
Г.Олпорт підкреслював, що «особистість – це відкрита система», підкреслюючи значення оточення для її розвитку, відкритість людини для контактів і впливу зовнішнього світу.
Він один із перших підкреслював унікальність кожної людини, носієм унікальних рис.
У системі рис особистості Г.Олпорт виділяє наступні основні групи:
Спільні для більшості людей риси (наприклад, альтруїзм, егоїзм, інтелектуальність, самоконтроль).
Індивідуальні й специфічні для певної людини риси, відрізняють її від інших представників певної соціальної групи (наприклад, нарцисизм, макіавеллізм, садизм, мазохізм та ін.).
З точки зору виявлення рис в житті людини вони поділяються на
кардинальні (сильно виражені), центральні (найбільш характерні для певної людини), другорядні (проявляють не часто).
Окрім того, виділяються риси, що ініціюють адаптацію людини, і риси, що ініціюють самовираження, експресію.
Важливим для Г.Олпорта є і положення про автономність рис. У дитини ще немає автономності, її риси нестійкі і не сформовані.
Лише в дорослої людини, що усвідомлює себе, свої якості і свою індивідуальність, риси стають автономними і не залежать ні від біологічних потреб, ні від тиску суспільства.
Процес формування особистості Г.Олпорт розглядав як утворення більш ускладненої системи. Вершиною синтезу цих систем і є особистість.
Г.Олпорт розробив не тільки свою теоретичну концепцію особистості, але і свої методи системного дослідження психіки людини.
Він виходив з того, що певні риси є в кожної особистості, різниця лише в рівні їх розвитку, степені автономності і місці в структурі.
Орієнтуючись на ці положення, Г.Олпорт розробив багатофакторні опитувальники (ММРІ), за допомогою яких досліджуються особливості розвитку рис особистості конкретної людини.
Г.Олпорт сформулював основні положення гуманістичної школи психології особистості, котра є одна з найбільш значних на сьогоднішній час.
До гуманістичної психології, прийнято відносити і концепцію американського психолога А. Маслоу (1908-1970). Він надав новому напрямку деякі риси академічної респектабельності. Перш за все його цікавила проблема найвищих досягнень людей, що здатні на видатні результати в різних сферах діяльності.
А.Маслоу розробив цілісно-динамічну теорію мотивації, розробив ієрархію потреб людини, "самоактуалізації особистості" Одним з перших А.Маслоу звернув увагу на позитивні сторони особистісного розвитку ("До психології буття", 1968).
В книзі "Мотивація й особистість" (1954) А.Маслоу стверджував, що в кожній людині закладена у вигляді особливого інстинкту потреба в самоактуалізації, вищим вираженням якої служить особливе переживання, подібне до містичного одкровення, екстазу
Не від сексуальних травм (З.Фрейд), а від придушення цієї вітальної потреби виникають неврози, душевні розлади. Відповідно і перетворення ущербної особистості в повноцінну повинно розглядатися з погляду відновлення і розвитку вищих форм мотивації, закладених у природі людини.
А.Маслоу розглядав концепцію людини, як єдину, унікальну, організовану цілісність. Природа людини позитивна чи, принаймні, нейтральна.
Руйнівні сили в людині є результатом фрустрації чи незадоволення основних потреб, а не обумовлені впливом вроджених вад людства.
Природою в людині закладені потенційні можливості для позитивного розвитку і самовдосконалення. Найбільш універсальною характеристикою людей є творчість.
Творчість проявляється в різних формах. Але вроджена здатність людини до творчості може втрачатися в результаті «акультурації» чи підпорядкуванням людини нормам, що панують в суспільстві.
А.Маслоу вважав, що ми не зможемо зрозуміти психічних захворювань, поки не зрозуміємо психічне здоров'я.
Самовдосконалення є основним для життя людини, а вивчення самоактуалізації здорових людей дозволить створити універсальну психологічну науку.
А.Маслоу описав людину як «бажаючу істоту», потреби якої вимагають постійного задоволення. Потреби людини носять вроджений характер і організовані в ієрархічну систему.
В основі ієрархічної піраміди: фізіологічні потреби (в їжі, воді, сні та ін.), вище – потреби безпеки і захисту (відчуття стабільності, , захищеності, порядку), ще вище – потреба в любові і приналежності до певної групи (в сім'ї, дружбі), дальше – потреба в повазі з боку оточення і в самоповазі (повага, визнання), а завершують піраміду потреб самоактуалізації (особисте самовдосконалення).
А.Маслоу вважав, що кожна людина має вроджене прагнення до самоактуалізації. Розкриття своїх здібностей і задатків, розвиткові скритого в людині потенціалу є, за А.Маслоу, найвищою людською потребою.
Задоволення потреб, що розташовані на найнижчому рівні (фізіологічних), робить можливим усвідомлення потреб вищого рівня. Чим вище людина піднімається в цій ієрархії потреб, тим більшу індивідуальність, людські якості і психічне здоров'я вона демонструє.
А.Маслоу визнавав можливість реалізації більш вищих потреб при незадоволеності більш нижчих (творчі люди, герої та ін.).
Степені задоволення потреб розрізняються: фізіологічні – задовольняються на 85 %, безпеки і захисту – на 70 %, любові і приналежності – на 50 %, самоповаги – 40 %, самоактуалізації – 10 %.
Найбільш повно втілюють людську сутність самоактуалізуючі особистості (1 % людства). Самоактуалізуючих мало, тому що люди не усвідомлюють свого творчого потенціалу чи бояться його (страх успіху - комплекс Іони).
Основний недолік теорії А.Маслоу зводиться до того, що їй не вдалося врахувати індивідуальні відмінності людей. Виходячи з минулого досвіду, одна людина може бути найбільше зацікавлена у самовираженні, у той час як поведінка іншої буде в першу чергу визначатися потребою у визнанні, соціальними потребами.
А.Маслоу виділяє дві глобальні категорії мотивів людини: дефіцітарні (мотиви нужди) і росту (мотиви розвитку чи метапотреби).
Метапотреби спрямовані на реалізацію нашого потенціалу, котрий проявляється в досягненні: цілісності, досконалості, активності, доброти, краси, унікальності та ін.
Незадоволення метапотреб веде до метапатології, котра проявляється у відчужені, депресії, цинізмі та ін.
Цим двом глобальним мотивам людини відповідають два образи життя: дефіцітарне і буттєве.
Дефіцітарне життя чи образ життя, орієнтоване на задоволення нужди (дефіциту) і виконання вимог суспільства. Буттєве життя чи образ життя, спрямований на повну реалізацію своїх можливостей.
Вершинним переживанням буттєвості є екстаз, благоговіння, захопленість.
Більшість праць А.Маслоу присвячена дослідженню людей, що досягнули у житті самоактуалізації, тих, хто може вважатися здоровими в психологічному відношенні.
Основні характеристики самоактуалізуючої особистості:
Більш адекватне сприйняття реальності.
Повне прийняття себе, інших і природи.
Безпосередність, простота і природність поведінки.
Центрованість на проблемі (заглибленість у діяльність).
Незалежність, котра проявляється і в потребі усамітнення.
Автономії, відносній незалежності від культури і оточення.
Свіжість сприйняття навколишніх явищ.
Вершинні чи містичні переживання.
Суспільний інтерес, що проявляється у співчутті людям.
Глибокі міжособистісні стосунки.
Демократичний тип особистості.
Розмежування цілей і засобів їх досягнення, котре засноване на прийнятій ієрархій цінностей.
Філософське відчуття гумору.
Творчий підхід до життя, креативність.
Нонконформізм (стійкість до зовнішнього тиску).
Самоактуалізуюча особистість, за А.Маслоу, - це зразок
психічного здоров'я, хоча вона і не без недоліків. А.Маслоу мріяв про острів Еупсихія, на котрому можна було посилити 1000 здорових самоактуалізуючих сімей.
Теоретичні і психотерапевтичні концепції
К.Роджерса і В.Франкла.
Карл Роджерс (1902-1990), американський психолог, один із лідерів
гуманістичної психології. Основні праці: "Терапія, центрована на клієнті" (1951), «Становлячись особистістю» (1961) та ін.
К.Роджерс вважав, що людина за своєю природою – істота добра, конструктивна, прагне жити в гармонії з собою і з іншими. Вся поведінка людини спрямовується об’єднуючим мотивом – тенденцією самоактуалізації.
Вирішальну роль у поведінці людини відіграють його суб’єктивні переживання, внутрішній світ. Завдання психолога – зрозуміти. Людина – це інтегрований, цілісний організм.
Самість чи «Я-концепція» за К.Роджерсом представляють собою гештальт, складений з сприйняття властивостей «Я» і сприйняття відношень «Я» з іншими людьми і різноманітними сторонами життя, а також із цінностей, що пов’язані з цими сприйняттями.
«Я-концепція» доступна усвідомленню, хоча в даний момент може не усвідомлюватися. Вона («Я-концепція») відображає ті характеристики, котрі людина сприймає як частину себе («Я-реальне»), а також ті характеристики, котрими людина хотіла б володіти («Я-ідеальне»).
Фактори, що впливають на формування «Я-концепції»:
Організмічний оцінковий процес (оцінка переживання з позиції
того, сприяє воно чи перешкоджає вродженій тенденції актуалізації).
Потреба в позитивній увазі та її задоволення.
Умови цінності (обставини, за яких задовольняється потреба в
увазі).
Обумовлена позитивна увага може принести шкоду становленню особистості. Вона виражається формулою: «Якщо зробиш це, то отримаєш то».
Безумовна позитивна увага (без обмовок) сприяє розвиткові особистості.
Безумовна позитивна увага не виключає критики, смисл котрої виражається формулою: «Ми поважаємо тебе, але те, що ти робиш, засмучує нас, і тому краще б ти цього не робив».
Безумовна позитивна увага з боку оточуючих і увага людини до самої себе – це умова самоактуалізації.
Поведінка людини узгоджується з її «Я-концепцією». Загроза для «Я-концепції» виникає при невідповідності між її змістом і актуальним переживанням. Звідси, напруженість відчуття провини, тривога.
Таке протиріччя не завжди усвідомлюється, а при усвідомленні може відбутися перебудова «Я-концепції».
Коли немає загроз «Я-концепції» людина відкрита для переживання, при загрозі – виникає захист. Ціль захисту – зберегти цілісність «Я-структури». Серед захисту – спотворення сприйняття переживання або заперечення переживання.
Захист зберігає самоповагу людини. При часткових невідповідностях переживань «Я-концепції» захист слабне і рівень дискомфорту збільшується, що може привести до невротизації особистості.
За великих невідповідностях можуть виникнути серйозні психологічні проблеми, в людини спостерігається ірраціональна і саморуйнівна поведінка.
Гарне життя за К.Роджерсом не проявляється в отриманні задоволень і редукції напруження, а має мати такий напрямок життя, котрий відповідає істинній природі людини («сродна діяльність»).
Повноцінно функціонуюча людина – це людина, що максимально реалізує свої здібності. Їй властиві такі особистісних характеристики:
Відкритість переживанню до будь-якого досвіду.
Екзистенційний спосіб життя (прагнення жити наповненим життям у будь-який момент життя).
Здатність дослухатися до самого себе (орієнтація при виборі поведінки на свої внутрішні відчуття, а не на розум чи думку оточення).
Відчуття свободи в думках і вчинках (здатність жити у відповідності з волею, відповідальність за свої вчинки).
Креативність (творчий спосіб життя).
К.Роджерс описує найбільш повно реалізованої людини як
такої, що знаходиться в процесі актуалізації, ніж вже актуалізованої, підкреслюючи процесуальний характер цієї діяльності.
Він підкреслював постійний розвиток людини, що відображено в найвідомішій книзі К.Роджерса «Становлячись особистістю» (1961).
У книзі К.Роджерса "Терапія, центрована на клієнті" (1951) стверджувалося, що психотерапевт має спілкуватися з людиною, що звернулася до нього, не як з пацієнтом, а як із клієнтом, що прийшов за порадою.
Головна установка психотерапії, яку сформулював К.Роджерс, має
бути зосереджена не на окремих симптомах пацієнта, а на ньому як унікальній особистості.
Психолог має зосередитися не на проблемі, що турбує клієнта, а на ньому самому як особистості для того, щоб розбудити, у ньому первинну потребу в самоактуалізації. При цьому важливо представити, яким бачиться суб'єкту його "феноменальне поле", тобто усвідомлюваний ним внутрішній план власної поведінки (перекручений колишньою інтроспективною психологією, що у своїх експериментальних лабораторіях штучно розщепила це цілісне "поле" на ізольовані елементи свідомості).
Для цього потрібна "тепла емоційна атмосфера", у якій індивід (згодом К.Роджерс переніс акцент на групу індивідів, тобто на групову психотерапію) реінтегрує свою творчу особистість як ціле і тоді вона звільнитися від тривоги, психологічних стресів і т.ін.
Головна задача - не вирішення окремої проблеми, якою людина стурбована, а перетворення її особистості завдяки тому, що вона перебудовує свій феноменальний світ і систему потреб, серед яких найважливішої є потреба в самоактуалізації.
Працюючи з клієнтом, психотерапевт має дотримуватися трьох правил:
1. Терапевт має бути собою, йому не слід пристосовуватися до ситуації спілкування з клієнтом, він не повинен висловлювати ніяких інших думок, окрім своїх особистих як приватної особи.
2. Психотерапевт має ставитися до клієнта з природньою співучастю, терпимістю і доброзичливістю.
3. Психотерапевт має вміти вживатися в ситуацію клієнта і відчувати те, що К.Роджерс назвав емпатією.
Особистісно-орієнтована терапія К.Роджерса мала значний вплив на розвиток психології.
Праці К.Роджерса суттєво вплинули на загальне уявлення про потенціал людської особистості, він вважається одним із засновників руху за гуманізацію психології.
У Європі до прихильників гуманістичної психології, але в особливому, відмінному від американського, варіанті близький Віктор Франкл (1905-1997) – австрійський психіатр і психолог.
Після короткого захоплення психоаналізом В.Франкл почав з кінця 30-х років роботу над власною концепцією. Завершив її в екстремальних умовах концентраційних таборів, в’язнем яких В.Франкл був з 1942-1945 роках.
Критично переосмисливши психоаналіз З.Фрейда та ідеї індивідуальної психології А.Адлера, В.Франкл розробив концепцію логотерапією ("логос" - смисл), у якій рушійною силою людської поведінки вважав прагнення знайти і реалізувати смисл життя.
На відміну від А.Маслоу В.Франкл вважає, що людина має свободу вибору стосовно своїх потреб і здатна "вийти за межі самої себе" у пошуках смислу.
Не принцип задоволення (З.Фрейд) і не прагнення до влади (А.Адлер), а прагнення до смислу - такий, згідно В.Франклу, істинно людське начало поведінки.
Втрата смислу породжує «екзистенційний вакуум» і призводить до різні форми неврозів. Дійсність така, що людина змушена не стільки досягати рівноваги із середовищем, скільки постійно відповідати на виклики життя, протистояти життєвим ударам.
Протистояння створює напруженість, з яким людина може справитися завдяки силі волі, що дозволяє надати смисл безвихідним і критичним ситуаціям. Свобода волі - це здатність змінити смисл ситуації "навіть тоді, коли вона здається безвихідною".
На відміну від інших представників гуманістичної психології В.Франкл трактував самоактуалізацію не як самоціль, а як засіб здійснення смислу. Тому і рекомендовану К.Роджерсом, А.Маслоу й іншими психологами установку на самовираження особистістю автентичних її внутрішній природі мотивацій (чи незалежно від інших людей, чи в інтенсивному спілкуванні один з одним) В.Франкл вважав недостатньо для людини, щоб зрозуміти "навіщо жити?"
Бути людиною - значить бути спрямованим на щось інше, ніж вона сама, бути відкритим світу смислів (логос - це не самоактуалізація, а самотрансценденція (вихід за межі), завдяки чому, знайшовши сенс життя в любові, стражданні, подвигу, роблячи реальні діяння, що поєднуються з відкритими їй цінностями, особистість розвивається.
В.Франкл розробив спеціальну техніку психотерапії (іноді її відносять до третьої - після З.Фрейда й Адлера - віденської школи психоаналізу), що орієнтована на врятування особистості від негативних станів (тривоги, провини, гніву і т. ін.), що виникають при зіткненні з психологічно важкою для особистості ситуацією і навіть відчуття нею нездоланної перешкоди.
Якщо особистість у подібних випадках утрачає прагнення до смислу, у неї виникає стан "екзистенціального вакууму" ("екзистенція" - існування) у вигляді почуття туги, апатії, спустошеності.
Основні психологічні здобутки В.Франкла:
Створив теорію логотерапії, що є складною системою філософських, психологічних і медичних поглядів на природу людини.
Логотерапія охоплює три основних частини: вчення про прагнення до смислу, вчення про смисл життя і вчення про свободу волі.
Роль смислу виконують три класи цінностей, які узагальнюють досвід людства: цінності творчості, цінності переживання і цінності відношення (свідомо вироблена позиція людини в критичних ситуаціях).
Виділив три рівні існування людини: біологічний, психологічний і поетичний (духовний).
Основою логотерапії є усвідомлення людиною відповідальності за знаходження і реалізацію смислу життя за різних обставин.
Видання у 60-х роках творів англійською мовою принесло
В.Франклу широке визнання. Його основні праці: "Зцілення душі" (1946), "І все ж сказати життю "Так" (1946), ''Екзистенціальний аналіз та проблеми часу" (1947), "Час і відповідальність'' (1947), "Підсвідомий бог" (1948), "Безумовна людина" (1949), "Людина ν пошуках смислу” (1969).
Альфрід Ленгле (1951), австрійський психотерапевт, доктор
медицини і психології, учень В.Франкла. Президент товариства Екзистенціального аналізу і логотерапії у Відні.
На основі логотерапії і екзистенціального аналізу В.Франкла,
А.Ленгле розробив оригінальну теорії екзистенціальної мотивації. Створив самостійний вид психотерапії, що названа А.Ленгле екзистенційним аналізом.
Основні праці, що присвячені теорії і практиці екзистенційного аналізу: «Емоції і екзистенція», «З собою і без себе. Практика екзистенційно-аналітичної психотерапії», «Екзистенційно-аналітична теорія особистості», «Життя, наповнена смислом прикладна психотерапія», «Дотягнутися до життя. Екзистенційний аналіз депресії» та ін.
Різні відгалуження гуманістичної психології розвивалися, переборюючи обмеженість теорій, що залишили без уваги своєрідність психічного світу людини як цілісної структури особистості, здатної до самотворення, реалізації свого унікального потенціалу.
Піраміда А.Маслоу
У 1943 р. психолог Абрахам Маслоу висловив припущення, що людська поведінка визначається широким спектром потреб. Він розбив ці потреби на п'ять категорій і розташував їх у визначеній ієрархії. В основі цієї ієрархії лежали найнасущні потреби (їжа, вода, житло), а на вершині - більш високі індивідуальні запити (визнання, самовираження).
За А.Маслоу людина - це "тварина, що постійно чогось хоче". Коли потреби найнижчого рівня задоволені хоча б частково, людина починає рухатися до задоволення потреб іншого і не обов’язково наступного рівня ієрархії.
Усе, що необхідно для підтримки життя, — їжа, одяг, житло — об'єднується в категорію фізіологічних потреб. Перш ніж людина зможе переслідувати якісь інші цілі, їй необхідно задовольнити ці основні потреби.
В даний час більшість людей, що працюють і одержують зарплату, цілком спроможні задовольнити свої фізіологічні потреби, тому запити вищих рівнів стають усе більш сильним мотиваційним чинником. Наприклад, коли людина має достатню кількість предметів першої необхідності, вона ринеться застрахуватися від можливих втрат.
Така потреба в безпеці і подібні їй можуть бути задоволені завдяки достатньо високій заробітній платі, що дозволяла б робити заощадження, а також завдяки системам медичного і соціального страхування і програмам пенсійного забезпечення і гарантій зайнятості.
Над потребою в безпеці розташовується бажання людей спілкуватися один з одним, кохати і бути коханими, відчувати почуття приналежності до колективу. Як показали дослідження Готорна, ці соціальні потреби можуть бути для робітників більш важливі, ніж фінансові потреби.
Люди також мають потребу у визнанні - їм необхідно відчуття цінності своєї особистості як невід'ємної частини єдиного цілого. Крім того, вони потребують поваги, заснованої на досягненнях у змаганні з іншими людьми. Всі ці потреби тісно пов'язані з поняттям статусу, що означає "вагу" або "важливість" людини в очах оточуючих. Можливість задоволення таких потреб може служити потужним мотивуючим чинником у роботі.
А.Маслоу визначив потребу в самовираженні як "бажання стати більшим, ніж ти є, стати усім, на що ти спроможний". Ця потреба — найвищого порядку, і задовольнити її складніше усього. Люди, що "добираються" до цього рівня, працюють не просто через гроші або щоб справити враження на інших, але тому, що усвідомлюють значимість своєї роботи і відчувають задоволення від самого її процесу.
Ієрархія А.Маслоу - дуже зручний засіб класифікації людських потреб, проте було б помилкою сприймати її як якусь жорстку схему. Зовсім не обов'язково, щоб потреби кожного рівня були цілком задоволені (а іноді це і неможливо), перед тим , як у людини з'являться більш "високі" спонукання. Насправді в кожний конкретний момент людиною рухає цілий комплекс потреб.
Піраміда потреб А.Маслоу
А.Маслоу, створюючи свою теорію мотивацій у 40-і рр. намагався пояснити, чому в різний час у людей виникають різні потреби. Він вважав, що потреби людини мають ієрархічну структуру з 5 рівнів.
У кожний конкретний момент часу людина буде прагнути до задоволення тієї потреби, що для нього є більш важливою або сильною.
Фізіологічні потреби (потреби найнижчого рівня) є необхідними для виживання. Вони включають потребу в їжі, воді, захисті, відпочинку, сексуальні потреби.
Потреби в безпеці включають потреби в захисті від фізичних і психологічних небезпек з боку навколишнього світу і впевненість у тому, що фізіологічні потреби будуть задовольнятися в майбутньому (покупка страхового полісу або пошук надійної роботи з гарними видами на пенсію).
Соціальні потреби (потреби в приналежності, дружбі, любові) включають почуття приналежності до чого-небудь або кого-небудь, підтримки.
Потреби в повазі включають потреби в особистих досягненнях, компетентності, повазі з боку оточуючих, визнанні.
Потреби в самовираженні, самореалізації — потреби в реалізації своїх потенційних можливостей і зростанні як особистості.
Спочатку споживачі прагнуть задовольнити потреби більш низького рівня, потім можуть думати про задоволення наступної по значимості потреби.
Основний недолік теорії А.Маслоу зводиться до того, що їй не вдалося врахувати індивідуальні відмінності людей. Виходячи з минулого досвіду, одна людина може бути найбільше зацікавлена у самовираженні, у той час як поведінка іншої буде в першу чергу визначатися потребою у визнанні, соціальними потребами.
Віктор Франкл — сучасний австрійський психіатр і мислитель, що має всесвітню славу. У 1946 р. він обіймає посаду директора Віденської неврологічної лікарні, з 1947 р. починає викладати у Віденському університеті, в 1949 р. здобуває ступінь доктора філософії, у 1950 — очолює австрійське товариство лікарів-психотерапевтів.
Видання у 60-х роках творів англійською мовою принесло В,Франклу широке визнання. Його основні праці: "Зцілення душі" (1946), " .І все ж сказати життю "Так" (1946), ''Екзистенціальний аналіз та проблеми часу" (1947), "Час і відповідальність'' (1947), "Підсвідомий бог" (1948), "Безумовна людина" (1949), "Людина, що страждає" (1950), "Людина ν пошуках смислу” (1969).
Пошук смислу людського існування є предметом логотерапії. Але таким чином у центрі уваги опиняється і рух, динаміка вчинив людини. Прагнення смислу є, на думку В.Франкла, провідним потягом людини і значно переважає навіть принцип задоволення і волю до влади. Потреба у смислі є значущою для людини і у зв'язку з потребою виправдати своє буття. Через те кожна людина вибудовує свою структуру смислу.
Прагнення до структурування смислу може породжувати неврози. Неогенні неврози виникають унаслідок конфлікту між різними цінностями, що можуть протистояти одна одній. Логотерапія спрямована на те, щоб допомогти людині віднайти смисл свого життя. Це може бути прихований, неусвідомлюваний смисл. Людина повинна реалізувати цей смисл, актуалізувати цінності, що існують у нерозгорнутому вигляді. "Немає нічого у світі, що так ефективно допомагало б людині справитися з несприятливими умовами, як впевненість у тому, що смисл життя існує", — пише В.Франкл. Ще Ніцше стверджував, що "той, хто має навіщо жити, зможе знести будь-яке як".
Людині потрібен не стан рівноваги, а скоріше боротьба за якусь мету, гідну її. Йдеться про утвердження смислу, який має бути здійснений людиною. Неодинаміка і є напрямом цього здійснення.
У процесі пізнання людини і світу досить часто вимальовується така картина, в якій людина постає як суб'єкт, який в усіх своїх проектах світу виражає самого себе, і через цей спроектований світ видно щоразу лише його самого. В дійсності проект світу, як стверджує В.Франк, є не суб'єктивним проектом суб'єктивного світу, а фрагментом, хоча й суб'єктивним, але об'єктивного світу.
Логіка пізнання світу для людини постає у такому суттєвому саморозгортанні: "Лише тією мірою, якою я сам відступаю на задній план, забуваю про власне існування, я отримую можливість побачити дещо більше, ніж я сам. Таке самозречення є ціною, яку я повинен сплатити за пізнання світу, ціною, за яку я маю отримати пізнання буття, що є більшим, ніж просто прояв мого власного буття. Одним словом, я повинен ігнорувати самого себе". Якщо людині це не вдається, її пізнавальні можливості втрачають свої перспективи, адже людина сама закриває шлях своєму пізнанню.
Таким чином, рефлексія — це "неповний і вторинний модус вихідної буттєвої спрямованості, подібно до того, як і самоздійснення — похідний модус смислової спрямованості, інтенції до здійснення смислу".
Свобода як власне людський феномен є дещо занадто людське, зазначає В.Франкл. "Людська свобода — це конечна свобода. Людина не вільна від умов. Але вона вільна зайняти позицію щодо них. Умови не володіють нею цілком. Від неї — в рамках її обмежень — залежить, чи уступить вона умовам. Вона може також піднятися над ними і таким чином увійти у людський вимір".
Існуючі традиції та інстинкти у відповідності до історичного розвитку руйнуються. Може виникати екзнстенційний вакуум, який виявляється у стані нудьги: люди не знають, що робити у вільний час, за тих чи інших обставин тощо. Іноді навіть говорять про так звані "недільні неврози" як специфічний вид депресії внаслідок недостатності змісту життя, коли його пустота стає очевидною. Іноді цей вакуум приводить до різних форм асоціальної поведінки, критичних станів, навіть до загибелі.
Психотерапевт не допоможе людині, якщо буде шукати для неї якийсь загальний смисл життя. Потрібно вказати на специфічний смисл життя даної особистості в данин момент часу. "Ми не повинні шукати абстрактного смислу життя. Життя конкретної людини неповторне"
ГУМАНІСТИЧНА ПСИХОЛОГІЯ
1. Історико-психологічного контекст виникнення гуманістичної
психології.
2. Перші теорії гуманістичної психології Г.Олпорта і А.Маслоу.
3. Теоретичні і психотерапевтичні концепції К.Роджерса і
В.Франкла.
Література:
Підручники, посібники, хрестоматії: