11. Роменець В. Історія психології ХХ століття. – Київ: Либідь, 1998. – 989 с.

12. Ждан а. История психологии: от античности к современности. Москва: Академический Проект, 2008. – 578 с.

13. Марцинковская Т. История психологии: Учеб. пособие. – 2001. – 544 с.

14. Шульц Д., Шульц С. История современных психологии. – С.Петербург: Евразия, 1998. – 528 с.

15. Ярошевский м.Г. История психологии. От античности до середины хх века. – м.: Академия, 1997. – 416 с.

Першоджерела:

1. Фрейд З. Введение в психоанализ: Лекции. - Москва, 1991.

2. Фрейд З. О психоанализе. Пять лекций // История психологии ХХ век / Под ред П.Гальперина, А.Ждан. – Москва: Академический Проект, 2003. – C. 266 - 321

3. Фромм Е. Душа человека. - Москва, 1992.

4. Фромм Е. Автоматический конформизм // История психологии ХХ век / Под ред П.Гальперина, А.Ждан. – Москва: Академический Проект, 2003. – C. 643 – 654.

5. Хорни К. Невротическая личность нашего времени. - Москва, 1993.

6. Хорни К. Тревожность // История психологии ХХ век / Под ред П.Гальперина, А.Ждан. – Москва: Академический Проект, 2003. – C. 655 – 668.

7. Эриксон Э. Детство и общество. – С.-Петербург, 1996.

Загальна характеристика глибинної психології.

Психоаналіз показав, що в глибинах свідомості є шари неусвідомлюваних суб'єктом психічних сил, процесів і механізмів.

Сфера психічного є і за межами відчуття суб'єктом явищ, які він здатний усвідомити.

Предметом вивчення психоаналіз зробив сферу несвідомого.

Передумови виникнення психоаналітично напряму

На становлення і розвиток психоаналізу суттєво повпливали філософська концепція несвідомих психічних феноменів (Г.Лейбніц, Й.Гербардт, Г.Фехнер) і праці у сфері психопатології (І.Брейєр, П.Жане, Ж.Шарко).

Г.Лейбніц розробив концепцію, що була названа монадологією. З точки зору Г.Лейбніца, монади мають різну степінь свідомості: від майже повністю несвідомого до ясної свідомості. Нищі рівні свідомості називаються малими перцепціями, а їхня свідома реалізація отримала назву апперцепції.

Німецький філософ і педагог Й.Гербарт розвинув лейбніцівську ідею. Він сформулював концепцію порогу свідомості. За Й.Гербатом, ідеї, що знаходяться нижче певного порогу, несвідомі.

Коли ідея піднімаються до рівня свідомості, вона співставляться з тими ідеями, котрі вже є в сфері свідомості. Несумісні ідеї не можуть знаходитися в свідомості одночасно. Ідеї, що протирічать вже наявним у свідомості, витісняються.

Витіснені ідеї знаходяться нижче порогу свідомості. Згідно поглядів Й.Гербарта різні ідеї конкурують між собою за можливість реалізації в свідомості. Він запропонував математичну формулу, що дозволяє вирахувати механіку руху ідей до сфери свідомості.

Г.Фехнер також мав вплив на розвиток теорії несвідомого. Він також використовував поняття порогу. Йому належить образ психіки як айсберга, більша частина психічної діяльності закрита під поверхнею свідомості.

Праці Г.Фехнера стали значимими не лише для експериментальної психології, але були і в числі передумов психоаналізу.

З.Фрейд часто цитує книгу Г.Фехнера «Елементи психофізики», а деякі важливі моменти класичного психоаналізу (принцип задоволення, поняття психологічної енергії, зацікавленість вивчення агресії) також беруть початок із фехнерівських розробок.

Різного роду уявлення про несвідоме були складовою інтелектуальних дискусій кінця ХІХ ст. Книга Е.Гартмана «Філософія несвідомого» (1869 - 1884) була настільки популярна, що витримала декілька видань.

Відомий історик науки Ф.Салловей вважав, що Ч.Дарвін висловив ряд ідей, котрі були покладені в основу психоаналізу (уявлення про несвідомі психічні процеси і конфлікти, про роль сновидінь і скритому символізмі деяких поведінкових симптомів, про значимість сексуального, а також увага на нераціональні аспекти поведінки і психіки).

Таким чином, З.Фрейд не був перший, хто звертався до несвідомого в людській психіці. Новим, на що претендував він, стосувалося способів дослідження несвідомого та поєднання розрізнених ідей в цілісну теоретичну систему.

Зіґмунд Фрейд (1856 -1939) як і багато інших класиків сучасної психології, займався вивченням центральної нервової системи, набувши репутацію фахівця в цій сфері.

Погляди З.Фрейда можна поділити на три сфери – це метод лікування функціональних істеричних захворювань, теорія особистості й теорія суспільства (стрижнем всієї системи є його погляди на розвиток і структуру особистості людини).

Основні праці: «Дослідження істерії» (1895, спільна з Й.Брейєром), «Трактування сновидінь» (1900), «Психопатологія буденного життя» (1901), «Три есе про сексуальність» (1905), «Гумор і його відношення до несвідомого» (1905), «Леонардо да Вінчі» (1910), «Тотем і табу» (1913), «Лекції з вступу в психоаналіз» (1920), «Психологія натовпу і аналіз людського Я» (1921), «Я і Воно» (1923), «Майбутнє однієї ілюзії» (1927), «Цивілізація і незадоволені нею» (1930) та ін.

Ставши лікарем, зайнявшись лікуванням хворих психічними розладами, він спочатку намагався пояснити їхні симптоми динамікою нервових процесів (використовуючи, зокрема, поняття про гальмування І.Сєченова).

Однак чим більше З.Фрейд заглиблювався в цю сферу, тим гостріше відчував незадоволеність. Ні в нейрофізіології, ні в психології свідомості, що панувала тоді, він не бачив засобів, що дозволяють пояснити причини патологічних змін у психіці своїх пацієнтів.

З часом З.Фрейд зрозумів, що тільки усунувши причини, можна було сподіватися на терапевтичний ефект.

У пошуках методу З.Фрейд звернувся від аналізу свідомості до аналізу прихованих, глибинних шарів психічної активності особистості.

До З.Фрейда вони не були предметом психології, після нього стали його невід'ємною частиною. Перший імпульс до їхнього вивчення дало застосування гіпнозу.

Внушавши загіпнотизованій людині якусь дію для того, щоб вона її виконала після пробудження, можна спостерігати, як вона, хоча і робить його будучи в повній свідомості, але істинної причини не знає і починає придумувати для цього мотиви, щоб виправдати свій вчинок.

Істинні причини від свідомості приховані, але саме вони впливають на поведінку. Аналізом цих сил і зайнялися З.Фрейд і його послідовники.

Використовуючи різні методики тлумачення проявів психіки (вільний асоціативний потік думок у пацієнтів, образи їхніх сновидінь, помилки пам'яті, застереження, перенос пацієнтом своїх почуттів на лікаря й ін.), розробили складну і розгалужену систему понять, оперуючи якою, виявляли глибинні процеси, приховані за усвідомленими явищами самоспостереження.

Важливою серед цих процесів була визнана енергія, що має еротичну природу ("лібідо"). З дитинства в умовах сімейного життя лібідо визначає мотиваційний ресурс особистості. Набуваючи різних трансформацій, воно витісняється, але проривається крізь "цензуру" свідомості обхідними шляхами, розряджаючись у різних симптомах, у тому числі патологічних (у розладі рухів, сприйняття, пам'яті й ін.)

Цей погляд привів до перегляду трактування свідомості, його активна роль у поведінці не відкидалася, але уявлялася іншою, ніж у традиційній психології. Його відношення до несвідомої психіки уявлялося конфліктним. У той же час тільки завдяки усвідомленню причин подавлених потягів і потаємних комплексів удається (за допомогою техніки психоаналізу) позбутися від психічної травми, що нанесена особистості.

З.Фрейд виділив у психічному сфері три рівні:

1) несвідомий (бессознательный);

2) підсвідомий (предсознательный),

3) свідомий (сознательный).

Несвідоме - джерело інстинктивного заряду, насамперед лібідо, і закрито від свідомості в силу заборон, що накладаються суспільством

Підсвідоме - його зміст неусвідомлюваний, але без зусиль може бути усвідомлено людиною.

Свідоме - соціальні норми і заборони, що знаходяться в постійному конфлікті з несвідомим і придушують його потяги.

Однак "лібідо" усе-таки проривається крізь "цензуру" свідомості і проявляється в різних формах сновидіння, помилкових діях, забуванні неприємного, невротичні симптоми та ін.

Тому техніка психоаналізу і зводиться до того, щоб допомогти людині шляхом розшифровки схованого змісту цих форм усвідомити витіснений афективний потяг.

Відповідно З.Фрейду, сексуальний потяг у процесі розвитку людини проходить ряд змін, що пов'язані з фазами цього розвитку: оральна (до 1 року); анальна (1-3 року); фалічна (3-6 років); латентна (6-12/14 років, статевий інстинкт знаходиться в прихованому стані).

Завдання психоаналітика - знайти ці прошарки і витоки сексуальних порушень, що надалі приводять до неврозу.

З початку 20-х років (після закінчення першої Світової війни) З.Фрейд виділяє в структурі психічного й інші інстанції:

а) "Я" (его) - регулює дії організму в інтересах самозбереження;

б) "Воно" (ід) - осередок сліпих інстинктів (агресивних, еротичних), що прагнуть до задоволення;

в) "над-Я" (супер-его) - включає моральні стандарти і заборони, засвоєні особистістю несвідомо як наслідок впливу суспільства (проявляється у вигляді совісті).

Вимога "ід" (Воно), «над-Я»(супер-его) і зовнішньої реальності до «Я» (его) несумісні, то людина постійно знаходиться в стані конфлікту, що створює нестерпну напругу.

Завдання психоаналітика - звільнити "Я" від різних форм тиску на нього.

Таку можливість людина здобуває за допомогою дії "захисних механізмів":

• витіснення - неприємні думки і почуття витісняються в сферу

несвідомого;

• раціоналізації - приховування від свідомості істинних мотивів

дій, думок і почуттів і приписування інших - соціально схвалюваних;

• регресії - відхід (скочування) у своїй поведінці на більш ранній,

примітивний рівень;

• сублімації - трансформація інстинктивної енергії психіки

(агресивної й ін.) у більш прийнятний для індивіда і суспільства вид діяльності (окремий випадок: творчість, прояв дотепності).

Відкривши об'єктивну психодинаміку і психоенергетику мотивів поведінки особистості, сховану "за кулісами" свідомості, З.Фрейд переосмислив колишнє розуміння предмета психології.

Пророблена З.Фрейдом і його послідовниками психотерапевтична робота виявила найважливішу роль мотиваційних факторів як об'єктивних регуляторів поведінки, не залежних від того, що нашіптує "голос самосвідомості".

У більш пізній період творчості З.Фрейд звернувся до дослідження історії людської культури, доводячи, що й у ній знайшли відображення різні комплекси, що властиві окремій людині. Вони знайшли своє втілення в міфах, пам'ятниках літератури, мистецтва й ін.

Основні положення психоаналізу

Психоаналітична теорія базується на уявленні, згідно якої люди є складними енергетичними системами.

У кожної людини є певна кількість енергії, що живить психічну активність.

З.Фрейд був прихильником концепції гомеостазу, згідно якої енергія живого організму має відносну сталість.

Тому ціль поведінки людини полягає в зменшені напруги, яка викликається накопиченням енергії в організмі, обумовленої енергією збудження, що виробляється органічними потребами.

Тілесні потреби, за З.Фрейдом, що виражені у формі бажань, називаються інстинктами.

Поведінка людей спрямовується несвідомою напругою, а ціль поведінки – зменшення такої напруги.

З.Фрейд визнавав наявність двох основних груп інстинктів: інстинкт життя і інстинкт смерті.

Перша група (Ерос) включає всі сили, що служать підтримці життєво важливих процесів і забезпечують продовження людського роду.

Найбільшу значимість має енергія сексуально-еротичних інстинктів – лібідо.

Друга група (Танатос) лежить в основі проявів агресії, жорстокості, вбивств і самовбивств.

З.Фрейд вважав, що інстинкт смерті підпорядковується принципу ентропії, тобто прагненні живих організмів повернутися в стан невпорядкованості (хаосу), з якого вони вийшли.

У людини крім прагнення до життя, існує прагнення до смерті.

Енергія інстинктів може спрямовуватися як на об’єкт, що здатен задовольнити потреби, так і на об’єкти, що їх заміщують (зміщення активності).

Багато соціально-психологічних феноменів З.Фрейд пояснював у контексті зміщенням двох інстинктів: сексуально-еротичного і агресивного.

Згідно З.Фрейда вся структура цивілізації (мистецтво, музика, література) є продуктом зміщення сексуально-еротичної і агресивної енергії. Так, виникають складні релігійні, політичні, економічні й інші інститути.

Не маючи можливості задоволення прямо і негайно, люди навчилися зміщувати інстинктивну енергію на інших людей, інші предмети й іншу діяльність замість тієї, котра дається для прямої розрядки напруженості.

Топографічна модель («психічна карта») організації психіки (виділення трьох рівнів психіки: свідомість, підсвідомість і несвідомість):

• Свідомість складається з відчуттів і переживань, котрі людина усвідомлює (свідомість охоплює незначний процент інформації, що зберігається в мозку).

• Підсвідомість включає в себе інформацію про досвід людини, але може легко повернутися в свідомість спонтанно або за мінімальних зусиль (підсвідомість створює зв’язки між усвідомлюваною і неусвідомлюваною сферою психічного).

• Несвідоме – сховище імпульсів, емоційних переживань і спогадів, що витіснені з свідомості в зв’язку з небезпекою для психіки (несвідоме має опосередкований вплив на поведінку).

Динамічна модель організації психіки

(на початку 20-х років З.Фрейд переглянув концептуальну модель психіки і ввів три структури (id, Ego, Super Ego), які накладаються на топографічну модель):

• Ід (воно) – примітивні, інстинктивні, вроджені механізми

функціонування особистості, що функціонує в несвідомому і тісно пов’язане з біологічними спонуками (сон, їжа, дефекація, копуляція, котрі надають нашій поведінці енергію; хаотичні, мають суттєвий вплив на поведінку людини).

З.Фрейд розглядав ід як посередника між соматичними і психічними процесами в організмі (розрядка психічної енергії, збуджує біологічно обумовлені збудження – принцип задоволення, що виражається в імпульсивній, ірраціональній формі).

Ід формує психічний образ об’єкта, що пов'язаний з задоволенням основних потреб (наприклад, у дитини появляється образ грудей матері) і спрямовує активність людини на задоволення потреб тут і зараз, але це не завжди можливо. Тому дитина поступово вчиться відкладати задоволення потреб, а формуванню цієї здатності допомагає структурний компонент особистості – Его.

• Его (Я) – це компонент особистості, що відповідає за прийняття

рішень, прагне виразити і задовольнити бажання ід у відповідності з обмеженнями зовнішнього світу.

Его допомагає забезпечити безпеку й самозбереження індивіда, воно підпорядковується принципу реальності (збереження цілісності організму шляхом відстрочки задоволення інстинктів до того моменту, коли це буде можливим з врахуванням соціальних обмежень і совісті індивіда).

• Супер-его (над-Я) – компонент особистості, що є сукупністю

засоєних людиною норм і стандартів поведінки. Супер-его формується в процесі взаємодії дитини з батьками, вчителями та іншими значимими для неї людьми.

З.Фрейд виділяв у супер-его дві підсистеми: совість і его – ідеал. Перша – це моральні норми і почуття вини, що виникають у результаті порушень, а друга – вимоги, котрим треба відповідати і до яких треба прагнути.

Супер-его вважається повністю сформованим, коли батьківський

контроль заміняється самоконтролем. Але самоконтроль супер-его не служить принципу реальності, а спонукає людину, його его до досягнення досконалості в думках, словах, вчинках.

Захисні механізми Его

На думку З.Фрейда, его людини використовує спеціальні механізми психіки для захисту особистості від відкритого вираження імпульсів ід і зустрічного тиску з боку супер-его.

Захисні механізми мають такі загальні характеристики:

• Вони діють на несвідомому рівні.

• Блокують вираження імпульсів ід у свідомій поведінці чи зменшують її інтенсивність.

• Змінюють, заперечують чи спотворюють сприйняття реальності, щоб зменшити тривожність індивіда.

У психоаналізі виділяють три типи тривоги:

• Реалістичний – викликається реальними небезпеками (наприклад, з боку ворога, хижих тварин).

• Невротичний – небезпека того, що его не справиться з імпульсами ід (наприклад, із агресивними чи сексуальними бажаннями).

• Моральний – загроза покарання его з боку супер-его (наприклад, коли ід прагне до активного здійснення аморальних дій чи вираження аморальних думок).

Захисні механізми его оберігають людину від перебільшеної

тривоги.

З.Фрейд виділяв такі основні захисні механізми:

• Витіснення (чи «мотивоване забування») – проявляється у

видаленні з свідомості думок і почуттів, що спричиняють страждання. В результаті дії витіснення людина не усвідомлює свої конфліктів, що викликають тривогу, а також не пам’ятає неприємних деталей психотравмуючих подій.

Витісненні спогади, думки й імпульси зберігають свій енергетичний потенціал у несвідомому, і для попередження їхнього прориву у свідомість потрібні постійні затрати психічної енергії. Але витіснений матеріал проривається у формі сновидінь, обмовок, описок, раптового забування інформації та ін. Такі прориви З.Фрейд назвав «психопатологією буденного життя». Витіснене може сприяти виникненню різних захворювань.

• Проекція – проявляється в тому, що індивідуум приписує власні

неприйнятні думки, почуття і поведінку іншим людям чи оточенню. В результаті проекції людина переносить провину за свої недоліки чи промахи на когось чи щось.

• Заміщення – проявляється в переадресуванні інстинктивного

імпульсу (наприклад, агресивного чи сексуального) від більш загрозливого чи забороненого до об’єкту менш загрозливого чи забороненого.

Наприклад, не маючи можливості висловити своє незадоволення керівником, людина неусвідомлено обурюється поведінкою близьких. У деяких випадках заміщення спрямовується людиною на самого себе, що викликає відчуття подавленості чи засудження самого себе.

• Раціоналізація – проявляється в тому, що людина забезпечує

внутрішній психологічний комфорт, почуття власної гідності, самоповаги за рахунок приховування від усвідомлення справжніх мотивів своїх дій, думок і почуттів.

Раціоналізація здійснюється завдяки помилковій аргументації (наприклад, безбілетний пасажир переконує себе в тому, що за такої низької зарплати ще купувати квитки, але його доходи порівняно з іншими можуть бути досить високими).

• Реактивні утворення – проявляється в тому, що людина, яка

захищається від заборонених імпульсів, демонструє в реальності протилежну поведінку. Такий захисний механізм реалізується двома шляхами: перший, неприйнятний імпульс подавлюється; другий, на рівні свідомої поведінки, що є протилежна подавленому імпульсові.

• Регресія – проявляється в тому, що людина в складних ситуаціях

звертається до способів поведінки, що були характерними для більш ранніх періодів її розвитку і сприяли досягненню бажаних у минулому цілей (наприклад, дорослі можуть по-дитячому просити пробачення, що вони більше не будуть, якщо їх спіймали на кражі).

• Сублімація – проявляється в тому, що людина виражає соціально

не прийнятні чи не втілювані в даний момент інстинктивні бажання у формах поведінки, котрі більш прийнятні для суспільства і її самої в даній ситуації (наприклад, людина з сильними садистичними нахилами може стати хірургом).

Саме сублімація, вважав З.Фрейд, сприяла великим досягненням у науці, мистецтві і суспільному житті.

• Заперечення – проявляється в тому, що психотравмуюча для

людини інформація не допускається в свідомість (наприклад, мати не допускає думки про те, що її син загинув на війні, хоча є офіційне повідомлення).

• Інтелектуалізація – проявляється в тому, що людина замість

безпосереднього переживання життєво важливої для неї події холоднокровно аналізує і обговорює те, що відбулося (наприклад, приречений хворий спокійно обговорює ймовірність одужання).

• Ідентифікація – проявляється в тому, що людина ототожнює себе з

більш сильною особистістю (героєм), імітуючи агресивну чи дружню манеру поведінки в залежності від обожнення себе з почуттям страху чи любові (наприклад, діти неусвідомлено ототожнюють себе з успішним героєм мультфільму і наслідують його поведінку в грі).

Існують й інші механізми психологічного захисту (ізоляція, конверсія та ін.).

Описані механізми захисту використовуються психікою для захисту від внутрішніх і зовнішніх загроз.

Психоаналіз один із напрямів психології, що вніс значний вклад у пізнання несвідомих механізмів поведінки людини. У той же час ортодоксальний психоаналіз перебільшує роль біологічних чинників у формуванні і розвиткові психіки людини.

Психоаналітичний рух поширився в багатьох країнам. Виникали нові варіанти пояснення і лікування неврозів динамікою неусвідомлюваних потягів, комплексів, психічних травм. Мінялися і підходи самого З.Фрейда на структуру і динаміку особистості. Її організація виступила у вигляді моделі, компонентами якої є: «Воно» (сліпі ірраціональні потяги), «Я» (его) і «над-Я» (рівень моральних норм і заборон, що виникають у силу того, що в перші роки життя дитина ідентифікує себе з батьками).

Від напруги, під якою опиняється «Я» через тиск на нього, з одного боку, сліпих потягів, з іншого боку - моральних заборон, людини рятують захисні механізми: витіснення (усунення думок і почуттів в сферу несвідомого), сублімації (переключення сексуальної енергії на творчість) і т.ін.

Психоаналіз будувався на постулаті, відповідно до якого людина і його соціальний світ знаходяться в стані таємної, споконвічної ворожнечі.

Загальна тенденція фрейдівської теорії – здійснена спроба універсалізувати окремі психопатологічні прояви і поширити їх на все людство.

У першій половині XX століття почала активно розвиватися соціальна психологія. Могутнім напрямком у сучасній соціальній психології є психоаналітично орієнтована соціальна психологія.

В основу інтерпретації соціальних відносин у ній покладені психологічні відносини в родині як у первинній групі. Первинна група мислиться як сукупність індивідів, що приймають ту саму особистість (лідера) за свій ідеал. Спочатку відбувається вибудовування свого відношення до лідера, а потім - до інших членів групи.

Таким чином, установлюються два ряди емоційних зв'язків:

а) між членами групи;

б) між кожним членом групи і лідером, причому останні детермінують відносини членів групи між собою.

Лідер у групі є свого роду образом батька, і стосунки з ним будуються за моделлю відносин з батьком.

Неофрейдизм

Новий напрямок психоаналізу - неофрейдизм, засвоївши основні схеми й орієнтації ортодоксального психоаналізу, переглянув базову для нього категорію мотивації. Вирішальна роль було надано впливу соціокультурному середовищу і його цінностям.

Вже А.Адлер прагнув пояснити несвідомі комплекси особистості соціальними факторами (відчуття спільності з іншими людьми). Намічений ним підхід був розвинутий групою дослідників, яких прийнято поєднувати під ім'ям неофрейдистів.

Те, що З.Фрейд пояснював на основі біології організму, закладених у ньому потягів, ця група пояснювала вростанням індивіда в історично сформовану культуру. Такі висновки були зроблені на великому антропологічному матеріалі, почерпнутому при вивченні вдач і звичаїв племен, далеких від західної цивілізації.

Неофрейдизм – сукупність вчень, що були створені послідовниками З.Фрейда – К.Хорні, Г.Салліваном, Е.Еріксоном, Е.Фроммом та ін.

Послідовники З.Фрейда виходячи з нових завдань, що виникали перед теорією і практикою розвивали основні положення класичного психоаналізу (наприклад, включення у сферу дослідження соціальних чинників).

Не дивлячись на суттєву модернізацію багатьох положень класичного психоаналізу, деякі методологічні принципи, що були закладені в його теорії, залишилися незмінними:

• Розуміння психічного розвитку як мотиваційного, особистісного.

• Розгляд розвитку як адаптації до середовища; хоча середовище інші психоаналітики не розуміли як повністю вороже, але завжди протистоїть індивіду.

• Спонукальні сили психічного розвитку вроджені і несвідомі, що представляють собою психічну енергію у вигляді прагнень і стремлінь до розрядки (задоволенні).

• Основні механізми розвитку, котрі також є вродженими, закладають основи особистості і її мотивів уже в ранньому дитинстві (звідси інтерес психоаналізу до пригадування раннього дитинства і травмах, що отримані в цьому віці).

Причиною розходження між З.Фрейдом і його учнями стали деякі базові принципи класичного психоаналізу, котрі суперечили і теоретичним, і практичним, клінічним висновкам його послідовників:

• Пансексуалізм З.Фрейда, котрий всі прагнення людини і досягнення культури пояснював лише сексуальними потягами, але факти показували на інші, не менш важливі мотиви.

• Переоцінка З.Фрейдом ролі біологічної детермінації наряду з культурною, а також не враховував ролі соціальних і індивідуальних відмінностей, котрі мали вплив на мотивацію особистості (перетворюючи людину в біологічного індивіда, з соціального суб’єкта, що має власний духовний світ).

• З.Фрейд вважав виявлені ним закономірності універсальним для всіх людей і народів (етапи розвитку особистості, структуру, зміст несвідомих спонукань).

• Дослідження його учнів показали, що, наприклад, едіпів комплекс, що займав центральне місце в концепції З.Фрейда, детермінований скоріше соціальними, ніж біологічними факторами, особливостями виховання, що прийняті в культурі, а також взаєминами між батьками і дітьми в сім'ї.

• А.Адлер дійшов висновку, що крім сексуальних і агресивних існують інші, не менш важливі мотиви, котрі також можуть стати провідними у процесі формування особистості, наприклад прагнення до подолання своєї неповноцінності.

Яскравим представником неофрейдизму є Карен Хорні (1885 -1953). Вона доводила в теорії, на яку спиралася у своїй психоаналітичній практиці, що всі конфлікти, які виникають у дитинстві, породжуються відносинами дитини з батьками.

Через характер цих відносин з батьками у дітей виникає почуття тривоги, що відображає їх безпорадність у потенційно ворожому світі. Невроз не що інше, як реакція на тривожність.

Описані З.Фрейдом перекручення і агресивні тенденції є не причиною неврозу, а його результатом. Невротична мотивація набуває три напрямки:

• рух до людей як потреба в любові;

• рух від людей як потреба в незалежності;

• рух проти людей як потреба у владі (породжує ненависть, протест і агресію).

Пояснюючи неврози, їхній генезис і механізми розвитку конкретним соціальним контекстом, неофрейдисти критикували капіталістичне суспільство як джерело відчуження особистості, утрати нею своєї ідентичності, забуття свого «Я» і т.ін.

Таким чином, К.Хорні головну причину виникнення неврозів пропонувала шукати в соціальному оточенні людини, негативному впливі на нього цивілізації.

Розпад старих цінностей і зародження нових на тлі різноманітних життєвих укладів стають факторами, що гальмують вибір людиною визначених орієнтацій. Це сприяє виникненню внутрішньособистісних конфліктів, що не усвідомлюється особистістю.

З'являється при цьому почуття тривоги ("основне занепокоєння"), що змушує людину прагнути до безпеки і породжує як захист від нього невротичні потреби: а) рух до людей, б) рух проти людей, в) рух від людей.

Нормальний розвиток особистості припускає рівномірне сполучення цих тенденцій. В основі кожної потреби лежить один з елементів "основного занепокоєння": за домінування першої з них головну роль відіграє безсилля людини перед навколишнім світом, другий - ворожість проти людей, третьої - ізоляція від них.

Якщо помітно переважає одна з потреб, то людина стає невротиком. При цьому виділяються наступні типи невротичної особистості:

а) поступливий - особистість прагне бути корисною іншим людям, однак вона піддається їхньому впливу й оцінці, їй часто не вистачає самостійності;

б) відсторонений - намагається уникнути соціальних конфліктів;

в) агресивний - прагне до владарювання (сила, влада, багатство і т.ін.).

Для подолання внутрішніх конфліктів і захисту від негативних зовнішніх впливів людиною задіюються "механізми психічного захисту":

а) ''ідеалізований образ" своєї особистості - маскуючи на якісь час афективну напруженість, а на справді лише збільшує її;

б) раціоналізація - уміння раціональне обґрунтувати конфліктну ситуацію (включає, наприклад, метод самовиправдання);

в) екстерналізація - перенесення внутрішніх процесів у зовнішнє середовище: відповідно відповідальність лягає на зовнішні фактори.

Надію на справжнє вирішення внутрішніх конфліктів К.Хорні покладала на зміну людських відносин шляхом зміни свідомості особистості, її ідеалів і ціннісних орієнтації.

Орієнтація на соціокультурні фактори замість біологічних визначила вигляд неофрейдизму, причому істотну роль у зародженні даного напрямку зіграло звертання його лідерів до філософії людини.

Основні праці: «Невротична особистість нашого часу» (1937), «Самоаналіз» (1942), «Наші внутрішні конфлікти» (1945), «Неврози і розвиток людини» (1950).

Найважливіші положення вчення К.Хорні:

• Вирішальне значення для розвитку дитини мають стосунки між дитиною і батьками.

• Любов і тепло в стосунках батьків і дітей сприяють формуванню повноцінної особистості, а їх відсутність розвиває в дитини базальну (основоположну) ворожість і базальну тривогу (відчуття одинокості і безпорадністю перед світом).

• Вираження базальної тривоги веде до формування неврозу в дорослої людини.

• Людині властиві десять основних потреб (у любові й удобренні; у ведучому партнері; у чітких обмеженнях; у владі; у експлуатації інших; у суспільному визнанні; у захопленні собою; у марнославстві; у самодостатності й незалежності; у бездоганності й незаперечності).

• Здорова особистість задовольняє свої потреби, орієнтуючись на обставини, а невротична особистість фіксується на якійсь одній потребі і прагне її задовольнити, тобто проявляє ригідність.

• Основу мотивації людини складають дві потреби: потреба в задоволенні і потреба в безпеці.

• З метою досягнення безпеки в світі людина використовує одну з трьох основних стратегій взаємодії з іншими людьми: на людей, від людей і проти людей.

• Стратегія на людей характеризується залежністю від інших, нерішучістю і безпорадністю (в основі цієї стратегії лежить переконання: «Якщо я уступлю, мене не чіпатимуть»).

• Стратегія від людей характеризується прагненням до усамітнення, незалежності, самодостатності (в основі цієї стратегії лежить переконання: «Якщо я відсторонюсь, зі мною буде все добре»).

• Стратегія проти людей характеризується прагненням до домінування, ворожості і маніпуляції іншими людьми (в основі цієї стратегії лежить переконання: «У мене є влада, ніхто мене не чіпатиме»).

• Класичний психоаналіз створювався і розвивався чоловіками, тому він спотворено відображає жіночу психологію.

• Жінки почувають себе неповноцінними в порівнянні з чоловіками тому, що залежать від них економічно, політично і психологічно.

• Сучасні жінки часто страждають від рольового конфлікту, що йде від традиційної ролі дружини, матері й роллю професіонала у вибраній діяльності.

• Соціокультурні умови мають сильний вплив на розвиток і функціонування індивіда.

Гаррі Салліван (1892 – 1949) – американський психіатр і психолог.

Основні положення вчення Г.Саллівана:

• Вирішальне значення для формування і розвитку особистості мають міжособистісні стосунки.

• Структура особистості включає систему динамізмів, систему самості, систему персоніфікації і когнітивні процеси.

• Система динамізмів – це способи трансформації життєвої енергії, котрі властиві даній особистості.

• Система самості – це інстанція особистості, що пропонує і забороняє певні зразки поведінки.

• Система персоніфікацій – це сукупність образів себе і оточуючих, котрі формуються в дитинстві і визначаються міжособистісними стосунками дорослої людини.

• Когнітивні процеси – це синтаксичний досвід, що формується в процесі оволодіння дитиною мови (він включає: а) протаксис – хаотичне протікання уявлень, що властиве дитині; б) паратаксис – фіксація причинних зв’язків між подіями, що пов’язані в часі; в) синтаксис – оперування символами, значення яких поділяється соціумом).

• Основна мета психотерапії – вироблення захисних механізмів особистості, що забезпечують її адекватне пристосування до середовища людей.

Мелані Кляйн (1882 – 1960) – австрійський і англійський психоаналітик, дослідниця проблем психоаналізу.

На відміну від класичного психоаналізу основну увагу зосереджувала на соціальному і когнітивному аспектах, а не на психосексуальному аспекті взаємин матері і дитини.

За її уявленням, інстанція Над-Я формується у дворічному віці. Стверджувала, що для цього віку є характерним переважання у дитини агресивної потреби над сексуальною.

Психоаналіз дітей проводила у вигляді ігрової терапії. Після 1930 року почала дослідження психологічних особливостей дорослих дітей.

Роберто Асаджолі (1882 – 1974) - італійський психоаналітик, один із засновників течії психосинтезу, автор фундаментального дослідження «Психосинтез».

Вважав, що між уявленнями про особистість у психоаналізі і психосинтезі існують певні розбіжності.

Аналізуючи несвідоме, поділяв його на три види:

1. Нижче несвідоме (інстинктивні спонукання, пристрасті, примітивні бажання та ін.).

2. Середнє несвідоме (думки, почуття, що легко усвідомлюється, та ін.).

3. Вище несвідоме (вищі почуття і здібності, інтуїція, натхнення та ін.).

Розглядав свідомість як точку чи рівень ясного усвідомлення. На думку Р.Асаджолі, практичне заняття психосинтезом дає людині змогу досягти досконалості.

Еріх Берн (1910 – 1970) - американський психіатр, психолог і психоаналітик, автор трансактного аналізу – теорії і методу групової психотерапії.

Народився в Монреалі, отримав степінь доктора медицини у 1935 році. Мав психіатричну практику, пройшов навчання в Нью-Йорському психоаналітичному інституті.

Після багаторічної психоаналітичної практики і членства в Психоаналітичному інституті Сан-Франциско відійшов від фрейдівського руху і розробив свій підхід, що отримав назву «трансактний аналіз».

Значну увагу приділяв приватній клінічній практиці. В 1961 році видав книгу «Трансактний аналіз і психотерапія», в якій розкрив основи свого методу і своє розуміння структури і функцій особистості.

Е.Берн створив теорію і типологію ігор і сценаріїв, які були описані в книзі «Ігри, в які грають люди» (1964). Книга була написана для професіоналів, а стала бестселером.

Заснував «Журнал трансактного аналізу», котрий видається Міжнародною асоціацією трансактного аналізу.

На відміну від класичних психоаналітиків, які аналізували пережиті проблеми своїх клієнтів до перших років життя, вважав за необхідне доводити аналіз до історії життя їх батьків і інших предків.

Досліджував структуру людських взаємин і модуси поведінки, типові для «Дорослого», «Батька» і «Дитини», які ніби становлять три основні стани Я. Кожен із них активізується від ситуації міжособистісного спілкування і визначає конкретну структуру трансакцій (одиниць спілкування). З допомогою психологічних ігор люди неусвідомлено компенсують особисті проблеми.

Найважливішим видом такої структури є «гра» (система трансакцій із прихованою мотивацією). Цим поняттям позначають лицемірство, нещирість та інші негативні прийоми у людських взаєминах.

З допомогою Его-станів можна проглядати процес міжособистісної взаємодії. Елементарна одиниця спілкування, що складається з транс акційного стимулу і реакції, називається трансакцією. З допомогою своєї концепції Е.Берн вивчає і більш складні форми поведінки людини – «ігри», чи «серія скритих додаткових трансакцій, що йдуть одна за одною, з чітким визначеним і передбачуваним результатом (життєвим сценарієм).

На думку Е.Берна психоаналітик має звільнити людину від цих «ігор» і навчити її правдивих і відкритих форм спілкування.

Е.Берн поглибив ідею про психіку як енергетичну систему.

Ерік Еріксон (1902 – 1994) – американський психолог і психотерапевт, один із провідних представників его-психології психоаналітичної орієнтації, що отримав широку популярність завдяки теорії життєвого циклу людини.

На відміну від основних положень психоаналізу, який протиставляв особистість і суспільство, доводив соціокультурну обумовленість психіки людини, підкреслював біосоціальну природу і адаптативний характер поведінки людини, центральною, інтегративною якістю якої є психосоціальна ідентичність.

Особистість, за Е.Еріксоном, розвивається впродовж життя, проходячи вісім основних етапів свого становлення, на кожному з яких змінюється форма психічної енергії (почуття вини, ідентичні та ін.).

Провідна структура (типологія) Его, прагне до соматичної, особистісної і соціальної ідентичності.

Основні механізми розвитку і захисту - прагнення до цілісності, ідентичності (з собою, своєю культурою, народом та ін.).

Народився і виріс у Німеччині, навчався в художній школі, спеціалізувався на дитячих портретах. Працював у Відні викладачем малювання в дитячій школі А.Фрейд. Захопився психоаналізом і став одним із небагатьох професіональних дитячих психоаналітиків.

Перші наукові статті Е.Еріксона присвячені зв’язку психоаналізу і педагогіки. У 1933 році переїхав у Данію, згодом у США, разом з дружиною, американською художницею, що стала спеціалістом з психогігієни.

Був запрошений в Бостон як викладач з дитячого психоаналізу. Працював у Гарварді, Каліфорнійському університеті. Здійснив дослідження життя індійців племен сіу і юроку. Під час війни Е.Еріксон вивчав психологію підводників, військові неврози, написав працю про образ Гітлера і його роль у формуванні німецької молоді.

Е.Еріксон займався також проблемами соціальної етики, етнології, масовими рухами, вивчав здібності особистості до максимальної співучасті в соціокультурних процесах за мінімальних для неї втрат, створив нові психотерапевтичні методи, зокрема спрямовані на подолання синдрому масової «патології ідентичності».

Запровадив і розкрив поняття психосоціальної ідентичності як основного фактора психологічного здоров’я людини. На думку Е.Еріксона, психосоціальна ідентичність, що суб’єктивно переживається як почуття самототожності, ґрунтується на прийнятті особистістю цілісного образу Я в єдності з усією різноманітністю соціальних зв’язків.

Істотні соціальні зрушення в суспільстві (війни, революції та ін.) зумовлюють втрати особистістю своєї ідентичності і необхідності формування нової. Труднощі, які виникають при цьому можуть призвести до важного неврозу («втрати себе»).

У таких випадках зусилля психотерапевта спрямовуються на відновлення втраченої ідентичності, хоч у нових соціальних умовах воно здебільшого відбувається само по собі.

Розробив теорію стадіального розвитку особистості, в якій виділив вісім стадій, через які має пройти дитина у своєму житті. Збагатив психологічний словник такими широко вживаними термінами, як «ідентичність», «криза ідентичності», «життєвий смисл» та ін.

У 1950 році вийшла основна праця Е.Еріксона «Дитинство і суспільство», в якій вперше описані вісім психологічних криз у житті людини і закладені основи вчення про ідентичності. В 1958 році публікує книгу «Молодий Лютер», перший досвід психоаналітичного історичного дослідження, а також створив психоісторії, продовженої книги «Істина Ганді», за яку отримав Національну премію США.

«Юність: зміни і виклик» (1963), «Інсайт і відповідальність» (1964), «Ідентичність: криза юності» (1968) та ін.

Основні положення вчення Е.Еріксона:

• Людина протягом життя проходить через універсальні стадій, що характерні для всього людства.

• Процес проходження через ці стадії регулюються у відповідності з епігенетичним принципом дозрівання.

• Епігенетичний принцип означає: особистість розвивається, переходячи з однієї ступені до іншої; в процесі цього розвитку розгортається «план особистості», що успадковується генетично.

• Життя людини включає вісім стадій розвитку, проходження через які супроводжується характерними особливостями.

• Перша стадія – стадія немовляти (орально-сенсорна) - триває від народження до року (формується почуття довіри до оточуючих людей, що залежить від материнської турботи; в сприятливих умовах у дитини укріплюється довіра до оточуючих і надія на їхню допомогу, інакше виникає криза «довіра-недовіра»).

• Друга стадія – стадія раннього дитинства (м’язово-анальна) – триває від року до трьох (дитина прагне певної автономії і вчиться контролювати себе; у сприятливих умовах формується самостійність і вольові якості, за несприятливих – невпевненість у собі, виникає криза «автономія – стид і сумнів»).

• Третя стадія – стадія гри (локомоторно-генітальна) – триває від трьох до шести років (все більше проявляється активність у іграх і спілкуванні з однолітками, набуває різноманітні навички, формується почуття відповідальності; у сприятливих умовах доброзичливому ставленні батьків формується ініціативність і цілеспрямованість, інакше посилюється почуття вини і залежність від інших, виникає криза «ініціативність – провина».

• Четверта стадія – стадія шкільного віку (латентна) – триває від шести до дванадцяти років (в цей період дитина оволодіває новими знаннями, навичками і вміннями, опановує нові соціальні ролі активно спілкуючись з однолітками; криза «працелюбність – неповноцінність» може сприяти або формуванню компетентності й успішності, або невпевненості в своїх здібностях і силах).

• П’ята стадія – стадія підлітковості і юності – триває від дванадцяти до двадцяти років (вже не дитина, але ще не дорослий, підліток стикається з новими соціальними вимогами і ролями, інтенсивно формується образ «Я»; за сприятливих умов формується в хлопчиків і дівчаток ідентичність і тотожність з собою, з минулим і майбутнім, формування особистої системи цінностей, за несприятливих умов – відчуження від самих себе, ідентифікація з іншими людьми, тобто втрата себе, відсутність стійких ціннісних орієнтацій, криза «его-ідентичності – рольове зміщення»).

• Шоста стадія – стадія ранньої зрілості – триває від 20 до 25 років (професійне визначення, зрілі міжособистісні стосунки, створюють сім’ї; криза «інтимність – ізоляція» долається або через любов і формування вищих моральних почуттів, або через формування відчуженості, прагнення маніпулювати, егоїзму і нездатність вступати у довірливі стосунки).

• Сьома стадія – стадія середньої зрілості – триває від 26 до 64 роки (появляється параметри особистості від загально людськості до самозаглиблення; криза «продуктивність – інертність» долається через турботу про майбутні покоління, вклад у розвиток суспільства і культури, або через входження в стан самозаглиблення за яким основним предметом турботи є особисті потреби і зручності, що веде до появи почуття безнадії і втрати смислу життя).

• Восьма стадія – стадія пізньої зрілості - триває від 65 років і до кінця життя (час перегляду життя, осмислення досягнень і невдач; криза «его-інтеграції – відчай», що може призвести до відчуття задоволеності прожитим життям, мудрістю, усвідомленні продовження себе в нащадках і справах, а може побачити своє життя через нереалізованість можливостей і помилок; психологічному здоров’ю сприяє виховання внуків, громадська діяльність, оздоровчі фізкультурні програми).

Гуманістичний психоаналіз Е.Фромма

Інший представник психоаналітичного руху - Еріх Фромм (1900- 1980) - американський психолог, відкидав біологічну детермінованість поведінки особистості, стверджуючи, що природа індивіда а етичному плані носить нейтральний характер ("ні добра, ні зла").

Е.Фромм виявився найбільше соціально орієнтованим з усіх,

психоаналітиків. Його перу належать твори "Втеча від свободи" (1941), "Людина яка вона є" (1947), «Здорове суспільство» (1955), «Мистецтво кохання» (1956), «З полону ілюзій» (1962), "Анатомія людської диструктивності", (1973), "Мати чи бути" (1976).

Спрямованість розвитку людини, вважав Е.Фромм, залежить від

конкретних соціальних умов. "Найбільш прекрасні і найпотворніші схильності людини являють собою не компоненти фіксованої і біологічно заданої людської природи, а результати соціального прогресу, що творить людей.

Людина, вважав Е.Фромм, виділившись зі світу природи, попадає під владу протиріч (дихотомій):

- екзистенціальних:

а) між життям і смертю;

б) між наявністю визначених задатків і неможливістю їх реалізувати за життя;

в) між прагненням жити в гармонії з природою і людьми і потребою відстояти свою незалежність і унікальність;

- історичних - у сучасній цивілізації: між високим рівнем технічного прогресу і нездатністю людини до раціонального використання його досягнень на благо людству. "Людина може реагувати на історичні протиріччя, анулюючи їх за допомогою своєї власної діяльності, але вона не може анулювати екзистенціальні дихотомії; незважаючи на те, що може реагувати на них різними способами."

Як можуть бути переборені протиріччя?

Екзистенціальні - лише частково, за умови розкріпачення внутрішніх сил особистості, розвитку почуття любові, віри і здібності до вільного міркування.

Історичні переборюються з побудовою "гуманістичного суспільства", в основі якого лежать принципи гуманістичної етики, нові моральні цінності.

Основні положення вчення Е.Фромма:

• Головне протиріччя людського існування – це протиріччя між прагненням до свободи і незалежності від оточуючого світу, прагненням до безпеки і належності до соціуму.

• Люди змагаються за свободу і автономію, але сама ця боротьба викликає почуття відчуженості від природи і суспільства. Щоб здолати почуття відчуження і самотності людина проявляє у своїй поведінці такі тенденції як: авторитаризм, диструктивність і конформізм.

• Авторитаризм – це тенденція поєднати самого себе з кимось або чимось зовнішнім, щоб набути силу, що втрачена індивідуальним «Я» (авторитарність проявляється як у мазохістських, так і в садистських тенденціях.

• Диструктивність – це тенденція руйнування, знищувати і завойовувати когось чи щось.

• Конформізм – це тенденція максимально підпорядковуватися соціальним нормам, що регулюють поведінку.

• Позитивна свобода – це вид свободи, за котрою людина відчуває себе частиною світу і в той же час не залежить від нього. Досягнення позитивної свободи вимагає від людей спонтанної активності в житті.

• Розвиткові позитивної свободи сприяє любов і праця.

• Існує шість форм любові: материнська любов, батьківська любов, любов до батьків, братська любов, еротична любов і любов до бога (всі вони існують у несвідомості індивіда).

• У людини існують п’ять життєво необхідних (екзистенційних) видів потреб: потреба у спілкуванні; потреба у творчості як способі подолання тваринної природи; потреба в роді, тобто в міцній основі свого життя; потреба в ідентичності, тобто обожнення з самим собою; потреба в пізнанні світу, присвяті себе комусь, у смислі життя.

• Взаємодія екзистенційних потреб людини і соціальних умов життя, формує соціальний тип характеру.

• Існує п’ять соціальних типів характерів: рецептивний, експлуатуючий, накопичуючий, ринковий і продуктивний.

• Рецептивний тип - відрізняється пасивністю, залежністю від інших, довірливістю і сентиментальністю, прагненням бути любимим, ніж любити.

• Експлуатуючий тип – характеризується впевненістю в собі, агресивністю, прагненням переймати в інших те, що не може створити сам.

• Накопичуючий тип – прагне володіти як можна більшою кількістю матеріальних благ, влади і любові, проявляє як ригідність, підозрілість, впертість, так і передбачливість, лояльність і стриманість.

• Ринковий тип – керується правилом: «Я такий, яким ви хочете мене бачити», тобто подає себе як товар і до інших ставиться як до товару, проявляє як нерозбірливість у засобах досягнення цілей, так і відкритість, допитливість.

• Продуктивний тип – є метою розвитку людини; відрізняється незалежністю, чесністю, спокійністю, прихильністю до людей, прагненням до творчості й здійсненні соціально-корисних вчинків.

• Продуктивний тип може стати домінуючим у гуманістичному суспільстві.

• Сила продуктивного типу дає можливість людям любити все живе на Землі, тобто бути біофілом. Біофілу протистоїть некрофіл, котрого тягне до всього неживого, змертвілого, він живе в минулому.

• Людина в сучасному глобалізованому світі відчужена від самого себе, від свого народу, від світу, землі, засобів виробництва, що веде до агресії й руйнуванні, до патологічних змін.

Висновок

Представники неопсихоаналізу зберегли базові положення класичного психоаналізу, показали значення соціальних факторів у психічному житті людини.

Базові положення психоаналізу:

• Мислення, почуття, спонуки і поведінка людини детерміновані несвідомими, внутрішньо психічними силами.

• Ці сили глибоко скриті в людській психіці, недоступні для свідомості, але їм вдається проникнути в свідомість у прихованому cсимволічному вигляді.

• Технічні прийоми, що відкриті психоаналізом (вільні асоціації, трактування сновидінь, аналіз переносів), є не що інше, як ті основні засоби, з допомогою яких вдається схопити матеріал несвідомого і розшифрувати його, в результаті чого стає можливим довести несвідомі сили до свідомості.

• Свідоме «Я» всіма силами чинить опір цим спробам.

• Завдяки тривалому і складному процесові вдається подолати опір і розкрити несвідомі мотиви.

• Лікування неврозів залежать від можливості перетворення несвідомого в свідоме.

Багато положень З.Фрейда сьогодні належать історії, але його

ідеї повпливали на розвиток не лише психології, а й культури, мистецтва, медицини, соціології.

З.Фрейд відкрив особливий світ, що лежить за межами свідомості, у цьому його заслуга перед людством.

Подальший розвиток психоаналізу пов'язаний з іменами найближчих учнів З.Фрейда, перш за все теоретичними пошуками К.Юнга і А.Адлера.

АНАЛІТИЧНА ТА ІНДИВІДУАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ

1. Сучасний психоаналіз від Адлера до Юнга.

2. Аналітичної психології К.Юнга.

3. Індивідуальної психології А.Адлера.

Література:

Підручники, посібники, хрестоматії: