Индивидуальные и групповые статусные позиции
Статусные позиции бывают индивидуальные и групповые. Как первая, так и вторая позиции занимают в социальном пространстве определенное место, находятся в тех или иных отношениях с другими статусными позициями. При этом групповые позиции бывают разных масштабов и степени сложности. Например, бригада, цех, завод, город, область... Они раскладываются, как русская матрешка: из каждой групповой позиции появляется другая - менее сложная. Социальная группа - это часть социальной структуры того или иного вида. Социальные группы - продукт деятельности людей. “Они существуют в силу того, что люди действуют для удовлетворения своих потребностей и интересов, разделяя при этом функции (роли), объединяясь, кооперируясь... Отношения между людьми в процессе этой деятельности - основа формирования и воспроизводства социальных групп” (Радаев и Шкаратан 1995: 16). В то же время социальная группа, являясь результатом социального конструирования действующими индивидами, приобретает автономное по отношению к ним существование, выступает как внешняя, объективная структура, ограничивающая, направляющая их деятельность.
Стратификационное пространство (структури)
Стратификационное пространство многомерно, объемно и включает в себя огромное количество плоскостей, на которых расположены статусные позиции, занимаемые индивидами и группами индивидов. Поскольку все они расположены примерно в одной плоскости, то поддаются более или менее точному измерению. Статусные позиции в социальном пространстве описываются через их отношение к другим позициям с точки зрения направления расположения (выше, ниже, на том же уровне) и с точки зрения разделяющей их социальной дистанции (равные, близкие, далекие позиции). Статусные позиции не просто составляют огромную сеть, но часто расположены вдоль одной "оси" и в силу этого могут быть иерархически упорядочены. Следовательно, появляется возможность количественного описания социального пространства. Стратификация - это иерархически упорядоченное социальное неравенство. О ней мы можем говорить лишь в тех случаях, когда социальные группы по той или иной оси (власть, престиж, доход и т.п.) расположены в порядке их ранжирования. Любая страта - это социальная группа, но не каждая группа - это страта. Страта - это социальная группа, занимающая то или иное место вдоль стратификационной оси (например, по линии дохода или власти). П.Бурдье следующим образом характеризует этот процесс: "Структура социального пространства... проявляется в самых разнообразных контекстах как пространственные оппозиции обитаемого (или присвоенного) пространства, функционирующего как некая спонтанная метафора социального пространства.
Два измерения социального пространства
Социальное пространство многомерно, но в самом общем виде в нем можно выделить горизонтальное и вертикальное измерения или, как писал П.Сорокин, "вертикальный и горизонтальный параметр социальной вселенной" (Сорокин 1992: 300). П.Сорокин дал определение социального неравенства в вертикальном измерении: "Социальная стратификация - это дифференциация некоей данной совокупности людей (населения) на классы в иерархическом ранге. Она находит выражение в существовании высших и низших слоев. Ее основа и сущность - в неравномерном распределении прав и привилегий, ответственности и обязанности, наличии или отсутствии социальных ценностей, власти и влияния среди членов того или иного сообщества" (Сорокин 1992: 302). в зависимости от распределения власти в социальном пространстве можно выделить два противоположных идеальных типа механизма конструирования социальной иерархии: моноцентрическое и полицентрическое социальные пространства.
Гидденс
считает, что сфера человеческого участия ограничена. Люди создают об-
щество, но не по собственному выбору, а как исторически ограниченные
акторы. Структуры следует концептуализировать не просто как ограни-
чивающие, но и дающие возможность человеческой деятельности. Это Гид-
денс называет "дуальностью структуры". Структуры всегда следует кон-
цептуализировать в терминах структурации как ряд воспроизводимых прак-
тик. Ключевым в теории структурации является положение о "дуальности
структуры", под которой Гидденс понимает взаимозависимость структуры и
действия. "Дуальность структуры" необходимо покоится на рекурсивном
характере человеческой деятельности. "Под дуальностью структуры я имею в
виду, что структурные качества социальных систем являются средством и
вместе с тем результатом практики, которая конституирует эти системы.
Теория структурации, таким образом, отвергает разделение на синхронию и
диахронию или статику и динамику. Структуру нельзя отождествлять с
ограничением: она не только ограничивает, но и дает возможности. Задачей
социальной теории, в частности, является изучение условий, управляющих
взаимодействием этих двух моментов". Дуальность структуры обеспечивает преемственность социального
воспроизводства в пространстве и во времени, что, в свою очередь,
предполагает рефлексивный мониторинг акторов в потоке повседневной
деятельности. Гидденс различает три измерения "дуальности структуры" - сигнификацию
(обозначение), господство и легитимацию. Сигнификация возникает в
результате коммуникативных процессов. Господство - следствие властных
отношений, возникающих из асимметрического доступа к ресурсам. Легити-
мация возникает в результате утверждения определенных форм поведения.
То, что Гидденс называет модальностями структурации, представляет собой
Соціальні позиції в просторі суспільства та їх соціологічне визначення. Соціальна група як теоретичний конструкт та реальне
соціальне явище.(+/-)
СОРОКІН. Автор зауважує, що соціальний простір не можна пов’язівати з геометричним, адже два індивіда одночасно перебуваючи в одному місці (геометричному просторі), можуть знаходитися в різному соціальному просторі, і навпаки. Проте перебуваючи в одному геометричному просторі можна змінювати свій соціальний статус і тим самим рухатися в соціальному просторі – має місце бути соціальна мобільність. І навпаки – залишаючись в одному соціальному просторі, тобто не змінюючи свій статус, можна з легкістю долати відстані, рухаючись в геометричному просторі. Для того, щоб максимально наблизитися до визначення соціального простору, Сорокін широко розкриває поняття геометричного простору. Так геометричний простір завжди ототожнювався з Всесвітом, з неосяжною територією, де розташовуються фізичні тіла. При цьому важливим фактом в теорії Сорокіна є те, що соціальний простір існує лише там, де є як мінімум дві людини, адже одна людина не має певного відношення ні до кого, її соціальний статус не можливо порівняти, а значить і визначити; вона перебуває в геометричному просторі, проте не в соціальному. Значить соціальним простором є певний простір, в якому людські особистості співвідносяться одна до одної і таким чином визначається їх соціальний статус в суспільстві та можливість соціальної мобільності. Чим з більшою кількістю індивідів пов’язати людину в такому співвідношенні, тим грунтовнішим буде місце в соціальному просторі. П.Сорокін наводить наступні пункти більш грунтовного методу визначення місця окремого індивіда в соціальному просторі:
-вказати відношення людини до певних груп;
-вказати відношення цих груп до інших;
-відношення розташування людини.
Систему ж соціальних координат складає сукупність соціальних груп, а також сукупність розташувань в середині кожної з них. Чим більше співпадань в розташуванні різних людей, тим ближче вони один до одного в соціальному просторі. Вирізняють вертикальні та горизонтальні параметри соціального простору – по горизонталі соціальне розташування може бути ідентичним, проте значно різнитися по вертикалі. Розмежування вертикальних та горизонтальних параметрів дає підстави для утворення так званих ієрархій, рангів, домінувань в суспільстві. Соціальна мобільність проявляється в тому, що індивід може рухатися по соціальній драбині, пересуваючись вниз/вгору. Саме таким чином, на думку вченого, проявляється структурація в кожному суспільстві.
БУРДЬЕ. Социальное пространство — термин, введенный П. Бурдьё в работе "Физическое и социальное пространство" для обозначения абстрактного пространства, конституированного ансамблем подпространств или полей, которые обязаны своей структурой неравному распределению отдельных видов капитала. С.П. может также восприниматься в форме структуры распределения различных видов капитала, функционирующей одновременно как инструменты и цели борьбы в различных полях. Реализованное физически С.П. представляет собой распределение в физическом пространстве различных видов благ и услуг, а также индивидуальных агентов и групп, локализованных физически и обладающих возможностями присвоения этих более или менее значительных благ и услуг. Распределения благ и услуг, соответствующих различным полям, накладываются друг на друга, следствием чего является концентрация наиболее дефицитных благ и услуг, а также их владельцев в определенных местах физического пространства, противостоящих во всех отношениях местам, объединяющим наиболее обездоленных. Причем места скопления дефицитных благ не могут рассматриваться иначе, как в соотношении с местами, лишенными этих благ.
С.П. — это не физическое пространство, но оно стремится реализоваться в нем более или менее точно и четко. То пространство, в котором мы обитаем и которое мы познаем, является социально обозначенным и сконструированным. Физическое пространство - это социальная конструкция и проекция социального пространства, социальная структура в объективированном состоянии, объективация прошлых и настоящих социальных отношений. Социальные агенты, а также предметы, обозначенные как собственность агентов, помещены, согласно Бурдье, в некое место С.П., которое может быть охарактеризовано через его позицию по отношению к другим местам и через дистанцию, отделяющую это место от других. С.П. стремится преобразоваться более или менее строгим образом в физическое пространство с помощью искоренения или депортации некоторых людей. С.П. вписано одновременно в объективные пространственные структуры и в субъективные структуры, которые являются отчасти продуктом инкорпорации объективированных структур. Места и площади присвоенного физического пространства обязаны своей дефицитностью тому, что они являются целями борьбы, происходящей в различных полях. Эта борьба может принимать как индивидуальные формы (пространственная мобильность, внутри- и межпоколенная мобильность), так и осуществляться на коллективном уровне.
Поняття статусу та фактори його формування; явище статусної неконсистентністі.
Статус - це позицiя у певнiй соцiальнiй структурi суспiльства з певними правами та обов'язками.
Наприклад - студент, професор, декан, завiдувач кафедрою, ректор - це певнi позицiї у соцiальнiй структурi Унiверситету - певнi статуси.
Статуси вiдрiзняються . правами та обов'язками , які визначаються соцiальними нормами.
Кожна доросла людина у сучасному суспiльствi має кiлька статусiв (наприклад, студент, син, приятель, громадський дiяч i т.iн. - в однiй особi).
Статус визначає, по-перше, де саме - в якiй соцiальнiй позицiї - людина,"включена" до суспiльства, "з'єднана" з ним. По-друге, статус визначає, як саме людина має поводитися з iншими людьми - представниками iнших статусiв.
Наприклад, статус дочки визначає основнi взаємовiдносини тiєї особи, що займає цей статус, з iншими членами родини.
Статус президента фiрми визначає його основнi вiдносини iз службовцями, з акцiонерами, з президентами iнших фiрм.
З усiх статусiв кожної людини соцiологи . видiляють той статус , який справляє найбiльший вплив на взаємодiї та взаємовiдносини людини iз соцiальним середовищем, i тому має найбiльше значення для встановлення соцiальної iдентичностi . Це - головний статус ( master status).
Але iдентифiкацiя тiльки за головним статусом є певним спрощенням . реальної соцiальної позицiї, яка є багатовимiрним . утворенням.
Вирiшення протирiч мiж вимогами рiзних статусiв, приорiтети, якi носiй статуса має надавати рiзним вимогам своїх рiзних статусiв - це дуже мало вивчене поле проблем. Тут поки що не дослiдженнi спiввiдношення рiзних компонентiв статусiв (особливо - рiзних обов'язкiв, якi вони покладають на носiя кожного статусу) у конкретних соцiальних ситуацiях . Це потребує збору та аналізу такого великого обсягу деталiзованої iнформацiї, до якого соцiологи ще не дiйшли.
У багатьох випадках рiзнi статуси людини не протирiчать один одному. Але бувають ситуацiї статусної несумiсностi (inconsistensy), коли рiзнi аспекти одного або кiлькох статусiв однiєї людини суперечать один одному.
I мова йде не тiльки про суперечливiсть обов'язкiв, якi пов'язанi iз статусом. Можуть суперечити один одному і вiдповiднi ставлення iнших людей до рiзних статусiв однiєї й тiєї ж людини.
Наприклад, за даними американських соцiологiв, у ставленнi до чорного професора унiверситету iнодi переважає сприйняття його професiйного статусу , а iнодi - коли спрацьовують расовi упередження - сприйняття його етнiчного статусу .
Iнший приклад, що наводять американськi соцiологи.
Kоли тi чорнi американцi, що досягли високого становища у своїх професiйних справах переїздять до багатого житлового району, вони iнодi зустрiчаються з тим, що комiвояжери, якi приходять в їх дома, щоб щось продати, звертаються до них, не як до хозяїв, а як до прислуги.
Найбiльш суттєвi вiдмiнностi iснують мiж тими статусами, якi суспiльство встановлює людинi незалежно вiд її дiй, i тими статусами, якi людина може набути (або втратити) завдяки своїй дiяльностi.
Першi статуси людина отримує найчастiше вiд народження. Це статуси зумовленi статтю. Наприклад, статус (дiвчини), мiсцем у родинних зв'язках (дочка, онучка, сестра), етнiчною належнiстю (українець, росiянин, білорус, єврей), расовою належнiстю (бiлий, чорний, жовтий), мiсцем народження (громадянин такої-то країни), прiзвищем сiм'ї.
У феодальному суспiльствi таким же чином встановлювався ще I соцiальний стан (пан, холоп, дворянин, мiщанин).
У сучасному суспiльствi дитина отримує вiд народження найчастiше тiльки соцiально-економiчний статус (вищий, середнiй, нижчий; або - з богатої родини, заможньої, бiдної).
Соцiальна позицiя, що надається людинi суспiльством або групою на пiдставах,якi вiд неї не залежать , називається у соцiолгiї приписним статусом (ascribed status - статусом, що приписується).
Крiм статусiв, якi людина отримує вiд народження, приписними є статуси, якi вона отримує, наприклад, за вiком, а також у зв'язку iз змiною статусiв родичей (наприклад, дружина студента стає дружиною президента, а дружина лейтенанта - генеральшою, чи удовицею і таке iнше).
З iншого боку, у суспiльствi є статуси, якi людина отримує через власний вибiр та зусилля, якi вона для цього покладає. Такий статус називають досяжним статусом (achieved status - статусом, що досягається).
Так людина завдяки своїм зусиллям стає студентом, фахiвцем певного профiлю, чоловiком (або дружиною), водiєм автомобiля, спортсменом, членом певної полiтичної партiї, парафiянином певної церкви або атеїстом.
У деяких випадках приписний статус може заважати людинi набути конкретний досяжний статус. Наприклад, стати президентом Сполучених Штатiв, як показують данi американських соцiологiв, набагато важче жiнцi, що є за нацiональнiстю iспанкою, нiж чоловiку англiйського походження. В Українi вiдповiдних дослiджень ми поки що не маємо, але можна припустити, що сьогоднi стати президентом України значно важче, наприклад, жiнцi, що не є за нацiональнiстю українською, нiж чоловiку українського походження.
У бiльшостi суспiльств мiжрiзними статусами є значна нерiвнiсть . Людина, що має статус члена Верховного Суду Сполучених Штатiв, має бiльшi кошти, владу та престиж, нiж, наприклад, швейцар готелю. Складнiше навести такий ж беззаперечний приклад рiзницi статусiв у нашому суспiльствi. Наприклад, я не взяв би на себе вiдповiдальнiсть стверджувати, що член Верховного Суду України сьогоднi має бiльше коштiв, нiж швейцар готелю, де "на чай" дають долари.
Сукупнiсть членiв суспiльства, якi мають приблизно однаковий статус (за ознаками 1багатства, влади, та престижу ) деякi захiднi соцiологи називають соцiальним класом , iншi - соцiальною верствою (стратою).
Члени соцiальної верстви, що не є у суспiльствi найнижчою або найвищою, мають бiльший доступ до суспiльного багатства та iнших ресурсiв суспiльства . нiж люди з нижчими статусами, але менший доступ, нiж люди з вищими статусами. Тобто у суспiльствi iснує iєрархiзованiсть статусiв , але - не одновимiрна , тому що iєрархiя за багатством, ієрархія за владою i ієрархія за престижем можуть не спiвпадати . Цей факт має глибокi соцiальнi наслiдки, про якi ми будемо говорити пiзнiше.
НЕКОНСИСТЕНТНЫСТЬ – н е знаею, не нашла
Територіально-поселенська, релігійно-конфесійна, національно-етнічна, класова структури суспільства: основні поняття, теоретичні підходи, прояви в сучасних, в т.ч. українському суспільствах; соціальні проблеми як наслідки функціонування структур.
ЄТО ЖЕСТЬ. Я не знаю.
Суспільні рухи як агенти соціальних змін.
Суспільні рухи — сукупність колективних дій великої кількості людей, спрямованих на підтримку певних соціальних процесів і змін або на протидію їм.
Спричинюють їх незадоволеність людей життям в цілому або певними його аспектами. Сприяють цьому активізація структурних змін у суспільстві, соціальна дезорганізація, культурні течії. поширюються вони на хвилі усвідомлення людьми корисності свого об'єднання для досягнення цілей, можливості виконувати нові соціальні ролі, підвищувати свій соціальний статус. Суспільні рухи, з одного боку, можуть нагнітати напруження і конфлікти у суспільстві, з іншого — бути засобом та інструментом їх подолання. Вони завжди високодинамічні, але не стійкі. Постають у зв'язку з певними причинами і припиняють своє існування після їх зникнення. Суспільні рухи не мають своєї організації, офіційного членства з фіксованими правами і нормами поведінки, санкціями, закріпленими статусними ролями. Якщо соціальний рух досягає стадії формальної організації, де діють установлені правила та норми поведінки, він перетворюється на організацію.
У своєму розвитку соціальні рухи проходять кілька стадій: виникнення, об'єднання, формалізації, розпаду і зникнення.
Стадія виникнення (стурбованості). На цій стадії домінують соціальна незадоволеність певними аспектами життя, почуття соціальної несправедливості, невпевненості. Криза традиційної ідеології, відчуття страху, нестабільності свого становища в соціальному середовищі, невпевненості в ефективності нововведень формують у людей соціальну стурбованість.
Стадія об'єднання (збудження). Занепокоєність людей певною проблемою настільки фокусується на конкретних соціальних об'єктах, що спонукає їх до активних дій. Вони гуртуються для обговорення проблем. З'являються агітатори, висуваються лідери. Від їх активності, здібностей та популярності залежить подальший розвиток руху. Саме на цій стадії лідери визначають його політику і тактику, прагнуть залучити якомога більше людей. Рух може формувати союзи з іншими близькими рухами та організаціями, популяризувати ідеї, доводити до громадськості результати своїх дій. Ця стадія розвитку суспільного руху охоплює, як правило, незначний проміжок часу, завершуючись або переходом у фазу формалізації, або втратою у людей будь-якої зацікавленості до руху.
Стадія формалізації і бюрократизації. Цієї фази досягають далеко не всі рухи. Формалізація та бюрократизація підвищують ефективність діяльності руху, популярність лідерів. Ідеологія руху стає визначеною та зрозумілою. Формалізація перетворює збуджені маси в дисциплінованих учасників руху, чіткіше кристалізує його мету. На цій стадії формуються традиції підтримки і захисту інтересів його членів, символіка і кодекси.
Стадія розпаду. Рух може припинити своє існування навіть на ранніх стадіях розвитку. Під впливом внутрішніх і зовнішніх умов, після досягнення своїх завдань, або зникнення причин, що зумовили появу руху, він розпадається (припиняє своє існування) або ж перетворюється на соціальний інститут чи організацію. Саме так часто створюються нові політичні партії (НРУ, Партія зелених). Іноді рух розпадається на автономні, часто конфліктуючі між собою утворення, які, втрачаючи вплив і популярність, згодом припиняють існування. У недемократичних суспільствах рух, якщо він стає небезпечним і небажаним для влади, може бути забороненим або знищеним владними органами.
Причини розгортання суспільних рухів в соціології трактуються неоднаково. З точки зору теорії депривації (Дж. Роуз, Д. Моррісон) люди об'єднуються у суспільні рухи внаслідок певних матеріальних втрат, а участь у рухах є засобом пошуку джерел прибутків. Згідно з теорією масового суспільства (У. Корнхаузер) суспільні рухи виникають як результат об'єднання людей, що відчувають дефіцит соціальних зв'язків та спілкування. В теорії мобілізації ресурсів (Л. Кілліан) розвиток суспільних рухів пояснюється прагненням людей реалізувати свої ціннісні орієнтації. Теорія нових соціальних рухів (Дж. Маккарті, X. Крізі) розглядає нові соціальні рухи (екологічні, антивоєнні, феміністичні та ін.) як відповідь на експансію державної влади, засобів масової інформації.
Позаяк суспільні рухи є динамічними, їх непросто класифікувати. Метою суспільних рухів можуть бути соціальні перевороти (революція, контрреволюція), конкретні політичні результати (рух в підтримку політичного лідера), економічні, культурні, соціальні та інші реформи, поліпшення екологічної ситуації, зміна свідомості та поведінки учасників руху (рух анонімних алкоголіків, культові рухи), поліпшення правового, матеріального та соціального становища окремих груп населення (молодіжний, феміністичний, емігрантський рухи) тощо. Одні рухи переслідують обмежені за масштабом цілі (рух за врятування рідкісних тварин), інші відзначаються надзвичайною широтою (рух за заборону ядерної зброї).
Експресивні рухи. Виникають внаслідок перебування людей у рамках обмеженої соціальної системи, яка їх не задовольняє. Реальна дійсність для учасника такого руху не є привабливою, тому він за допомогою ритуалів, танців, ігор, видінь, мрій та інших форм емоційної експресії шукає емоційного полегшення. У наш час ці рухи проявляються в молодіжному середовищі (хіппі, рокери, байкери), коли їх учасники прагнуть створити свою субкультуру, дистанціюватись від офіційного суспільства. Деякі експресивні рухи звертають свій погляд не в майбутнє, а в минуле — ветеранів війни, монархічні рухи, рухи з відродження козацтва, які відроджують забуту символіку, ритуали тощо. Такі рухи найчастіше пов'язані з пасивною поведінкою, але іноді можуть прокладати шлях до реформ, повстань, збуджувати пасивне населення. Тому вони є проміжною ланкою між неполітичними та політичними рухами.
Утопічні рухи. Постають на хвилі прагнень теоретично обґрунтувати досконале людське суспільство. Спершу невеликі групи їх учасників були виключно релігійними (рух перших християн, релігійні секти Сходу). Вони виявилися досить життєздатними, оскільки їх учасники не прагнули до особистого щастя і матеріального добробуту. Натомість ідеологія світських утопічних рухів ґрунтувалась на концепції доброї, альтруїстичної людини. Ігнорування їх лідерами таких природних прагнень людини, як бажання особистого благополуччя, реалізувати свої здібності й одержати винагороду спричиняли згасання таких рухів. Та оскільки утопічні ідеї є життєстійкими, після розпаду одного руху його ідеї відроджуються в інших. В опозиції до сучасних утопічних рухів постійно перебувають законослухняні громадяни, яких лякають нові культурні зразки, ролі та пріоритети майбутнього «найкращого» життєвого укладу.
Реформаторські рухи. Породжують їх намагання змінити суспільство або окремі його структури без повної трансформації самого суспільства. Для їх розгортання необхідно, щоб учасники позитивно ставилися до порядку в суспільстві, зосереджуючись тільки на окремих негативних сторонах суспільного устрою, а також могли висловлювати власні думки та активно діяти на підтримку певної реформи. Тому широкий реформаторський рух можливий тільки в демократичному суспільстві. Реформатори можуть зустрічатися з опором владних структур, особливо за авторитарного режиму. Якщо реформи блокуються, частина реформаторів може перейти на позиції революційних рухів.
Революційні рухи. Розвиваються в атмосфері загального соціального невдоволення, прагнуть зруйнувати існуючу соціальну систему і встановити новий соціальний порядок. Демократія не є живильним середовищем для них. Вона є основою соціальних реформ, а реформи неминуче відсувають революцію. Іноді дуже важко класифікувати соціальний рух як реформаторський або революційний, оскільки в обох можуть брати участь як помірковані реформатори так і радикальні революціонери, схильні до насильницьких дій.
Рухи опору. Виникають серед тих людей, які вважають, що зміни в суспільстві відбуваються надто радикально й швидко. Вони акумулюють зусилля певних груп людей на блокування можливих або викорінення уже здійснених змін, супроводжують як революційні, так і реформаторські рухи. Наприклад, реформи у пострадянських країнах призвели до появи рухів опору реформам. Отже, суспільні рухи спрямовані на стимулювання, розвиток соціальних процесів або на їх стримування чи навіть придушення. Природа і характер, спрямованість їх залежать від змісту світових, регіональних і національних процесів, стану суспільства.
Глобальні тенденції структурної динаміки суспільств наприкінці ХХ ст. - початку ХХІ ст.
Глобальні тенденції в сучасному суспільстві загалом знаходять своє вираження в дилемах суспільного розвитку. Загалом, виділяють такі:
Глобалізація прикордоння – рухливість структур, розмивання кордонів глобальними/регіональними структурами, структурами ідентичностей
Дилема глобалізації: розширення європейської/американської модерності VS зростання впливу азійських суспільств
Дилема соціалізації: індивідуалізм та соціальна фрагментація як ефект структурного тиску VS масове/громадянське суспільства
Дилема свободи: зростання умов індивідуальної свободи VS глобальна взаємозалежність, нова анонімність і новий суперконтроль(ел. мережі)
Дилема суб’єкту: повернення саморефлексуючого актора VS розмиття суб’єкта в ел. мережах соціальних взаємодій
Дилема рівності: егалітарні прагнення людей VS ієрархічні структури
Дилема демократії: зростання демократії VS посилення автократії та агресивності еліт
Дилема безкінечності: безкінечність змін VS суттєві структурні та культурні залежності в розвитку
Тенденції і проблеми структурної динаміки пострадянського українського суспільства.
Розуміння тих змін, що сталися з суспільством в ході його трансформації є неможливим без розуміння особливостей минулої структури. Радянське суспільство представляло собою одну з форм сучасного індустріального суспільства — моністичну форму. Розвинутими були державно-капіталістичні суспільні відносини. Якщо в плюралістичному капіталістичному суспільсті організаційні ресурси як правило знаходяться під контролем власників та менеджерів, то в радянському суспільстві контроль над ресурсом перейшов в прерогативу партії. Цей контроль включав в себе всі важливі сторони життя суспільства, такі як виробничі та розподільчі відносини.
Існує гіпотеза, що в посткомуністичному суспільстві відбувається становлення унікальної соціальної структури, в якій культурний капітал грає особливу роль джерела влади, престижу та привілегій. А економічний капітал має вплив в невеликій спільноті власників в середині соціальної ієрархії. Але ця теорія є категоричною і можливо не відповідає до кінця дійсності щодо українського суспільства.
В українського суспільстві той, хто володіє адміністративною та політичною владою часто може конвертувати її в право володіння та контролю, а також і в культурний капітал.
Якщо припустити, що після розпаду радянського суспільства, українське суспільство трансформувалося в плюралістичне капіталістичне суспільство, то очевидним є і те, що трансформацію пройшла і вся структура соціально значущих ресурсів.
За результатами проведеного Харківськими вченими дослідження, виявилося, що високу значущість мають як соціальний та економічний, так і культурний капітали. Сучасні українці розглядають наявність економічного капіталу як дуже важливий фактор досягнення успіху в житті. В даному комплексі ресурсів найбільшого значення має саме соціальний капітал — наявність потрібних зв”язків та знайомств. Що проводить нас до тему “блату”, як використання особистих контактів для доступу до значущих ресурсів. Блат неможливо відділити від розводілу обмежених ресурсів, і є і зараз присутнім в розподілі бюджетів, дотацій та фондів, а також є необхідним в вирішенні проблем з державними органами контролю.
Отже, інституціональні зміни в структурі суспільства не призвели до витіснення неформальних соціальних практик, що розвинулись в пізньому радянському суспільстві. Підтримка зі сторони мереж соціального оточення, обмін ресурсами та правилами, що проходить за межами формальних структур, вбудовуються та доповнюють систему ринкових відносин, що формується зараз на пострадянському просторі.
Також цікавим є високе значення, яке надають культурному та особистісному капіталу представники різних демографічних груп, а особливо молодь.
Можна навести комплекси ресурсів, які були визначені як найбільш значемі для різних груп людей в українському суспільстві, а також доступ до яких є достатньо різним, тому вони можуть визначати формування об”єктивних класів в Україні.
“Інформаційно-комунікативний” капітал (досяжні ресурси знання та особистісних якостей);
“Соціально-економічний” капітал (спадкові ресурси заможності та соціальних мереж);
Ресурс зайнятості;
Капітал компетентності (є досяжним);
Політико-економічний капітал (посилюється фактором наяності заможних родичів або зайнятості в часному секторі економіки).
Тож ми бачимо, що доступ до цих ресурсів можна розглядати як важливий фактор диференціації соціальних позицій і формування класів.
Важливим є зазначити, що очевидним є зміна форм соціального відчуження і формування в умовах посткомуністичної України некласичного соціально-економічного порогу експлатації (формується на основі “двойного синтезу” ресурсів та організаційно-адміністративного фактору).
