31.Особливості стилю Барокко на прикладі місцевої архітектурної пам’ятки

Баро́кко (итал. barocco — «порочный», «распущенный», «склонный к излишествам», порт. perola barroca — «жемчужина неправильной формы» (дословно «жемчужина с пороком»); существуют и другие предположения о происхождении этого слова) — характеристика европейской культуры XVII—XVIII веков, центром которой была Италия. Стиль барокко появился в XVI—XVII веках в итальянских городах: Риме, Мантуе, Венеции, Флоренции. Эпоху барокко принято считать началом триумфального шествия «западной цивилизации». Барокко противостояло классицизму и рационализму.

Серед найпомітніших культових споруд західної школи бароко варто згадати принаймні чотири архітектурні шедеври: собор Святого Юра у Львові, Успенський собор Почаївської лаври, домініканські костьоли у Львові та Тернополі. Собор Святого Юра — один з кращих зразків уніатських церков. Величний ансамбль панує над забудовою, вирізняючись гармонійністю композиції і стильовою єдністю елементів та деталей. Храм має центричну пірамідальну композицію; властива костьолам підкресленість головного фасаду поєднується з всефасадністю українських храмів. Собор стоїть на терасі; барокові парадні сходи розміщені біля самого вхідного порталу. Фасад розчленований пілястрами, що надає споруді особливої чіткості й гармонійності.

Другим своєрідним храмом західної школи бароко є Успенський собор Почаївської лаври. З переходом Лаври до унії у 1721 р. стару церкву 1649 р. було розібрано, а на її місці у 1771—1783 рр. збудовано новий Успенський собор. Загальна композиція комплексу — терасна, будівлі розміщені на схилах з поступовим підвищенням до головного акценту — Успенського собору. Головний фасад за католицькою традицією прикрашають дві вежі під кутом 45° до головної осі, що підкреслює всефасадність собору — характерну рису українських церков. Загалом композиція з однією центральною банею на восьмерику і двома бічними вежами співзвучна кращим зразкам козацького бароко — соборам Троїцького монастиря в Чернігові та Мгарського монастиря біля Лубен на Полтавщині.

У стилі козацького бароко створено справжні шедеври національної архітектури; його зразки не мають аналогів у світі. Пам’ятки цієї школи можна поділити на три основні періоди бароко: 1) раннє, або геометричне бароко найчастіше датоване 1648—1680 рр.; 2) високе, або середнє бароко 1680-х — початку 1740-х рр.; 3) пізнє бароко, перехідне до класицизму — початок 1740-х — кінець 1770-х рр. На перший період припадає будівництво Іллінської церкви в Суботові (1653) та Миколаївського собору в Ніжині (1655—1658). На межі першого і другого періодів були зведені собор Троїцького монастиря в Чернігові (бл. 1679 р.) та Преображенський собор Мгарського монастиря (1684—1692). Перший період нерозривно пов’язаний з іменами зодчих І. Баптиста та М. Томашевського.

Серед пам’яток періоду високого бароко варто насамперед згадати Микільський собор у Києві (1689), Хрестовоздвиженський у Полтаві (1709), Покровський у Харкові (1689), Спасо-Преображенський в Ізюмі (1684), Георгіївський собор Видубецького монастиря (1696—1701), церкву Катерини в Чернігові (1715), Преображенську церкву у Великих Сорочинцях (1732) та ін. У цей же період було збудовано й шедеври західної школи українського бароко — згадані собори Святого Юра у Львові (1746—1762) та Успенський Почаївської лаври (60-ті — 70-ті рр. XVIII ст.) Серед відомих архітекторів того часу назвемо И. Старцева, І. Зарудного, Я. де Вітта, Г. Гофмана, Ф. Кульчицького, П. і М. Полейовських, Д. Аксамитова; на стику високого й пізнього бароко працював А. Квасов.

Саме в період високого бароко церковна архітектура набуває найбільш характерних для цього стилю рис з притаманними йому оригінальною формою бань, плавністю й мальовничістю ліній, пишністю й насиченістю декору. На відміну від високого пізнє бароко відзначається більшою лаконічністю й переходом від вибагливих силуетів до простих геометризованих з використанням чистого класичного ордеру і стінами, позбавленими пишного орнаменту. Помітно змінюється й характерна угнута форма бань, у верхах зникає «перехват» — «ковнір». Період панування пізнього бароко на Україні — це часи О. Розумовського і Малоросійської колегії. Найвідоміший архітектор пізнього бароко — І. Григорович-Барський, найвідоміші храми і дзвіниці — церква Різдва Пречистої в Козельці (1752 — 1764), дзвіниця на Дальніх печерах у Лаврі (1754—1761), дзвіниця на Ближніх печерах (1759-1762) та ін.