27.Творчість Рембранта . Змістова наповненість та художня мова його картин.

Колорит картин Рембрандта зрелого и позднего периода, построенный на сочетании теплых сближенных тонов, переливающихся тончайшими оттенками, свет, трепещущий и концентрированный, как будто излучаемый самими предметами, способствуют необычайной эмоциональности его произведений. Рембрандт писал картины исторические, библейские, мифологические и бытовые, портреты и пейзажи; он был одним из величайших мастеров офорта и рисунка. Своих героев Рембрандт часто находил среди представителей голландской бедноты, в них раскрывал лучшие черты характеров, неисчерпаемое духовное богатство.. Рембрандт Харменс ван Рейн родился в Лейдене, в семье владельца мельницы. Т С 1625 г. Рембрандт начал работать самостоятельно. Вскоре молодой Рембрандт нашел свой путь, ярко обозначившийся в портретах, сделанных главным образом с самого себя и своих близких. В 1632 году Рембрандт переехал в Амстердам и сразу же завоевал известность картиной «Урок анатомии доктора Тульпа» (1632, Гаага, Маурицхейс). По существу, это большой групповой портрет врачей, окруживших доктора Тульпа и внимательно слушавших его объяснения на анатомированном трупе. Такое построение композиции позволило художнику передать индивидуальные черты каждого портретируемого и связать их в свободную группу общим состоянием глубокой заинтересованности, подчеркнуть жизненность ситуации. В картине Рембрандта все персонажи психологически подчинены Тульпу, фигура которого выделена широким силуэтом и свободным жестом рук. Яркий свет выявляет центр композиции, способствует впечатлению собранности группы, повышает экспрессию. Одну за другой пишет Рембрандт большие религиозные композиции, подобные полному динамики и патетики «Жертвоприношение Авраама» (1635, Санкт-Петербург, Эрмитаж), парадные портреты. Рембрандт часто изображает свою жену Саскию и самого себя, молодого, счастливого, полного сил. Таковы «Портрет Саскии» (около 1634, Кассель, Картинная галерея), «Автопортрет» (1634, Париж, Лувр), «Автопортрет с Саскией на коленях» (около 1636, Дрезден, Картинная галерея). Отказавшись от бурной патетики и внешних эффектов, Рембрандт стремился к психологической выразительности. Богаче стала теплая цветовая гамма, еще большую роль приобрел свет, сообщающий особую трепетность и взволнованность произведению. С углублением реалистического мастерства художника нарастали его разногласия с окружающей буржуазно-патрицианской средой. В 1642 году по заказу роты стрелков он написал большую картину (3,87 Х 5,02 м), в связи с потемнением от времени красок получившую позже название «Ночной дозор» (Амстердам, Рейксмузеум). Вместо традиционной пирушки с портретами ее участников, где каждый запечатлен со всею тщательностью индивидуальной характеристики, как это делалось ранее, художник изобразил выступление стрелков в поход. Необычайно яркий луч света, освещая отдельные фигуры, лица участников шествия и маленькую девочку с петухом у пояса, как будто пробирающуюся сквозь ряды стрелков, подчеркивает неожиданность, динамику и взволнованность изображения. Образы мужественных людей, охваченных героическим порывом, сочетаются здесь с обобщенным образом голландского народа, воодушевленного сознанием единства и верой в свои силы. Так, групповой портрет приобретает характер своеобразной исторической картины, в которой художник стремится дать оценку современности. Однако такой замысел был уже в значительной степени чужд его заказчикам. Все это усугубили тяжелые события в его личной жизни, смерть Саскии. Но именно в это время в творчестве Рембрандта наступает пора зрелости. К числу самых проникновенных относятся портрет Брейнинга (1652, Кассель, Галерея), молодого златокудрого человека с подвижным лицом, озаренным внутренним светом, и портрет замкнуто-печального Яна Сикса (1654, Амстердам, собрание Сикса), словно остановившегося в раздумье, натягивая перчатку. К этому типу портретов относятся и поздние автопортреты художника, поражающие многоплановостью психологических характеристик, выражением самых неуловимых движений души. Благородной простоты и величественности исполнен «Автопортрет» Венского музея (около 1652); в «Автопортрете» из Лувра (1660), художник изобразил себя размышляющим, сосредоточенно печальным. Почти все эти портреты не заказные: с каждым годом заказов становилось все меньше. Последнее десятилетие — самая трагическая пора жизни Рембрандта; объявленный несостоятельным должником, он поселяется в беднейшем квартале Амстердама, теряет своих лучших друзей и близких. Влияние искусства Рембрандта было громадным.

28.Фламанська живописна школа. Творчість Рубенса

Фламандська живописна школа ХУІІ ст., перейнявши від італійців барокові риси, в той же час, особливо у творчості Рубенса, з-посеред інших європейських шкіл найбільше зберегла ренесансні традиції. Рубенс був одним з останніх західноєвропейських гуманістів-митців, творчість якого несла радість, вітальність і погідність. Пітер Пауль Рубенс малював у стилі бароко, його персонажам притаманне повнокровна і здорова життєздатність, пишність тілесних форм (141, 143, 146-149, 152). Послідовником Рубенса був Ван Дейк (ІІІ, 150, 151). Автором побутового жанру був фламандець Якоб Йорданс, тверезий реаліст, його живопис соковитий і вільний ((ІІІ,142), тут відчутний вплив Караваджіо.Вплив фламандської школи, зокрема Рубенса, був дуже значним: на портретний жанр в Іспанії і Англії, на релігійні композиції в Голландії, іконопис Італії, колористику Ватто у Франції, сюжети Делакруа. Голландський митець Рембрандт в руслі мистецтва бароко виробив свій оригінальний мистецький стиль, який за значущістю виходить за рамки певних стильових напрямків (Давид і Саул, Христос в Емаусі, Давид і Джонатан). Рембрандт, згідно з Спінозою, виразив у своїх картинах найважливішу для нього ідею, що людина досягає свободи і природності, пізнаючи права світу, і, поборюючи егоїзм, досягає всеохоплюючої любові. В Іспанії працювали в добу бароко знані живописці Ель Греко, Хусеппе Рібера, Естебан Мурільйо і найгеніальніший з-посеред них Дієґо Веласкез, які виробили індивідуальні творчі стилі, що були провісниками наступної добу реалізму в мистецтві. Пишний архітектурний стиль іспанського бароко

Главой фламандской школы живописи, одним из величайших мастеров кисти прошлого был Питер Пауль Рубенс (1577—1640). В его творчестве ярко выражены и мощный реализм и национальный своеобразный вариант стиля барокко. Рубенс — создатель огромных барочных патетических композиций, то запечатлевающих апофеоз героя, то исполненных трагизма. Образование получил в латинской школе Антверпена. Поездка в Италию, где он изучал творчество Микеланджело, Леонардо да Винчи, Тициана, Веронезе, Караваджо, а также памятники античности, способствовала быстрому творческому росту. По возвращении в 1608 году в Антверпен Рубенс стал придворным художником испанской наместницы Нидерландов. Его слава быстро росла. Многочисленные заказы побудили Рубенса организовать живописную мастерскую, в ней работали лучшие художники страны. Своими графическими работами Рубенс формировал национальную школу граверов. Рубенс писал огромные полотна, которых не знали нидерландцы в 16 веке. Особое внимание уделял созданию алтарных композиций для католических храмов. В них перед зрителями разыгрывались сцены страданий и мученической смерти, вместе с тем и нравственной победы гибнущего героя. Так решена композиция «Воздвижение креста» (около 1610—1611, Антверпен, Собор).

Рубенс был большим мастером картин на мифологические и аллегорические темы. В «Похищении дочерей Левкиппа» (1619—1620, Мюнхен, Старая пинакотека) драматизм страстей, захватывающих героев, достигает апогея. Тела молодых женщин, борющихся с похитителями, вздыбленные кони образуют сложный по линейным и цветовым ритмам узор — он подчеркивает структуру композиции. Беспокойный силуэт группы разрывается бурными жестами. Патетика композиции усиливается низким горизонтом, благодаря которому фигуры героев возвышаются над зрителем и четко смотрятся на фоне бурного неба. Рубенс часто обращался к темам борьбы человека с природой, к сценам охоты: «Охота на кабана» (Дрезден, Картинная галерея), «Охота на львов» (около 1615, Мюнхен, Старая пинакотека; эскиз — Санкт-Петербург, Эрмитаж). Живописное дарование Рубенса достигло расцвета в 1620-е годы. Цвет стал основным выразителем эмоций, организующим началом композиций. В 1620-е годы Рубенс много работал как портретист. Он продолжил гуманистическую традицию портрета Высокого Возрождения, но проявил более непосредственное, личное отношение к людям, значительно больше раскрывал чувственную полноту жизни и обаяние модели. «Портрет молодой женщины» (около 1625, Санкт-Петербург, Эрмитаж) чарует трепетом жизни, лиризмом юного образа. Лицо девушки, окруженное жемчужно-белой пеной воротника, выделяется на темном фоне.. В «Автопортрете» (около 1638, Вена, Историко-художественный музей) поворот головы, чуть надменный, но благосклонный взор, широкополая шляпа, непринужденная элегантная осанка — все способствует раскрытию идеала человека широкого кругозора, занимающего видное положение, одаренного, умного, уверенного в своих силах. С 1630-х годов начался поздний период художественной деятельности Рубенса. После смерти Изабеллы Брант художник женился на Елене Фоурмен. Пресыщенный славой и почестями, он отказался от официальных заказов и проводил большую часть жизни в загородном замке Стэн. Рубенс писал картины небольшого формата, несущие отпечаток его личных переживаний. Рубенс обратился к изображению народной жизни, писал пейзажи, портреты своих близких, жену, детей, себя в их окружении,: «Портрет Елены Фоурмен с детьми» (1636, Лувр, Париж), «Шубка», (1638—1639, Вена, Историко-художественный музей). Одна из центральных тем этого периода — сельская природа, то исполненная эпического величия, могучей красоты и изобилия, то подкупающая простотой и лиричностью. Художник строит пейзаж крупными красочными массами, последовательно чередуя планы: «Крестьяне, возвращающиеся с полей» (после 1635, Флоренция, галерея Питти). Народная основа творчества Рубенса ярко проявляется в «Крестьянском танце» (между 1636 и 1640 годами, Мадрид, Прадо), где молодые крестьяне, прекрасные своим здоровьем, бьющей через край жизнерадостностью, даны в органической связи с поэтическим образом плодородной земли. В дальнейшем творчество Рубенса оказало огромное воздействие на развитие европейской живописи.

29.Живопис Іспанії 17 ст. Колористичні особливості творів Д. Веласкеса

Іспанська живопис досягає вершини у творчості Дієго Родрігес де Сільва Веласкеса (1599-1660), одного з найбільших реалістів європейського мистецтва. Іспанська двір і аристократія ожили в його портретах зі своєю гордістю, сумом, своїми вадами, напруженим життям пристрастей. У міфологічних і жанрових картинах Веласкес показав національно-самобутні образи іспанського народу.

Дієго Родрігес де Сільва Веласкес - один з перших майстрів валерной живопису. Сірі тони його картин переливаються безліччю відтінків, чорні легкі і прозорі. Яскраві теплі тони, холодні блакитні, темні майже завжди осяяні рівним світлом і утворюють стримані тонкі гармонії.

Веласкес народився в Севільї, навчався у романіста Франсиско Пачеко, гуманіста, поета, автора трактату з живопису. У сімнадцять років Веласкес отримав звання майстра мистецтв. В ранній період творчості (1617-1621) він був близький до караваджізма, звернувся до поширеної в Іспанії жанрового живопису - «бодегонес», зображуючи невигадливі сцени життя простих людей в повсякденному обстановці бідних темних харчевень, в кухнях, серед скромною начиння і мізерних сніданків, скупо характеризують сувору красу народного побуту.

У 1623 році Веласкес переїхав до Мадриду, де жив близько 40 років, він отримав місце придворного живописця короля Філіпа IV. Кар'єра придворного при самому манірному і консервативному дворі Європи підпорядкувала його життя жорсткого церемоніалу палацового укладу. Разом з тим тут, при дворі, Веласкес звільнявся від необхідності писати на замовлення церкви, що ставило його в особливе положення серед сучасників. Hoвий період шукань Веласкеса в першу чергу позначився в портреті і побутовому жанрі. Зображуючи короля і знати, він виходив з традиції іспанського парадного портрета 16 століття. У портреті Філіпа IV (1628, Мадрид, Прадо) передано анемічне холодне обличчя з байдужим поглядом і важкою щелепою; але дана в ріст струнка фігура подовжених пропорцій з широким розворотом плечей і невеликою головою імпозантна. Вона займає площину майже всього полотна, чорний плащ надає узагальненість і величність строгому силуету, що виділяється темною плямою на сірому фоні. Урочистість і статичність пози, стриманість рухів, замкнутість гордого особи висловлюють незворушність духу, внутрішню зібраність і зарозумілу відчуженість. Веласкес втілив в образі короля поширений в іспанському суспільстві ідеал гідної особистості, сповненої самовладання і почуття честі. Портрет майже суворий за колоритом і побудований на контрасті безкровного обличчя, білого комірця і темного костюма. Червона скатертина столу м'яко вписується в сірий фон, оживляючи його.

Веласкес сміливо розширив межі побутового жанру, насичуючи його змістовністю. У картині «Вакх» («П'яниці», 1628-1629, Мадрид, Прадо) Веласкес звернувся до міфологічної теми, але інтерпретував її в побутовому аспекті. Група веселих бродяг, захмеліла особи яких несуть сліди неспокійною життя, зображена серед просторів полів і гір.

Для формування Веласкеса-живописця велике значення мала поїздка в Італію (1629-1631), знайомство з творами великих майстрів Відродження. Повернувшись з Італії художник написав велику картину на сучасну історичну тему - «Здача Бреди» (1634-1635, Мадрид, Прадо). Вона присвячена взяття у 1625 році голландської фортеці іспанськими військами. Художник відмовився від поширеної в живопису 17 століття парадно-алегоричній трактування батального теми, Веласкес поклав початок реалізму в історичній живопису. Обидва табори - іспанський і нідерландський - охарактеризовано об'єктивно, з виявленням відмінності національних і соціальних особливостей кожного з них. Горді іспанські гранди з витонченими особами, суворої виправкою утворюють компактну групу, над якою переможно височіє ліс копій. Нідерландські солдати - мужні люди з народу. І хоча схилилися перед ворогом їх списи і знамена, у вільних позах і відкритих обличчях домінує вираз незалежності духу.

Побудована на рівновазі груп композиція розгортається на величезному, що минає вглиб просторі рівнини, на тлі Бреди з її могутніми форпостами. Центр композиції - епізод передачі ключів, він же психологічна зав'язка картини, - оточений півкільцем дійових осіб, які як би втягують глядача в подія. Широта задуму підкреслена пейзажем, в якому відблиски полум'я і дим пожежі зливаються з сріблястим туманом літнього ранку. 1630-і і 1640-і роки - час розквіту портретного мистецтва Веласкеса. Живописець створив галерею образів представників іспанського суспільства - аристократів, сановників, полководців, кардиналів, дворян. Веласкес писав портрети-картини з пейзажним тлом, відтворювали повітряну глибину, м'який сріблястий світло, що огортає фігуру, надає позам портретованих велику елегантність, природність («Портрет інфанта Фердинанда», близько 1632, Мадрид, Прадо). Під час другої поїздки в Італію Веласкес написав портрет папи Інокентія X (1650, Рим, галерея Доріа-Памфілі, по блиску живописного втілення це один з кращих реалістичних портретів в світовому мистецтві. Важким поглядом спідлоба недоброзичливо дивиться Інокентій на глядача. Непривабливий зовні образ многопланов - Інокентій хитрий, жорстокий, двоєдушність, але разом з тим розумний, рішучий, проникливий, тобто як особистість монолітний, значний. Колорит портрета побудований на потужному акорді переливчастих темно-червоних, вишневих, пурпурних, полум'яно-рожевих відтінків накидки, скуфії, крісла та фону. Холодні блакитні очі, білосніжний комір і мерехтливі складки мереживного білого стихаря контрастують з червоними тонами.

Портрет Інокентія X відкриває пізній етап творчості Веласкеса, коли він написав і ряд чудових дитячих портретів, («Інфанта Маргарита», близько 1660, Мадрид, Прадо; Київ, Музей західного і східного мистецтва). В умовах наступу католицької реакції в Іспанії він воскрешає античну тему, хвилювала майстрів італійського Відродження. У картині «Венера з дзеркалом» (близько 1657, Лондон, Національна галерея), розвиваючи традиції Тиціана, Веласкес йде далі у зближенні образу богині з реальною жінкою. Повна чарівності молода іспанка відображена на ложе у випадковій невимушеній позі. Несподівана точка зору зі спини, обрана художником, підкреслює гостру красу гнучкого тіла. Дзеркальне відображення особи фіксує самоспоглядання, в яке занурена молода жінка.

У картині «Меніни», або «Фрейліни» (1656, Мадрид, Прадо), художник тонко вловлює внутрішню рухливість і мінливість життя, її контрастні аспекти. Присутні на сеансі інфанта Маргарита, Меніни і карлики в церемоніальних позах готуються вітати царствених осіб.

Жанрові епізоди - расшалівшіхся карлик зі сплячою собакою, розмовляли придворні, фрейліна, підносить келих води інфанті, гофмаршал, відсувають гардину з вікна, - випадковості повсякденного життя, порушують статичність церемоніального палацового укладу.

Економічний і політичний занепад Іспанії у другій половині 17 століття тяжко позначився на всіх сферах життя. Настрій розчарованості змусило шукати відходу від дійсності. До кінця 17 - початку 18 століть в іспанському мистецтві утвердився стиль бароко з властивими йому пишною декоративністю і театральністю.

30.Художне життя франції 2 половини 17 ст Особливості мистецта королівського двору

При дворі стверджувалося офіційне напрям - мистецтво бароко. Його представником і главою став Симон Вуе (1590-1649), на творчість якого вплинуло мистецтво Італії, де він навчався в молодості у майстрів болонської школи. У художній культурі Франції 17 століття в боротьбі з напрямом бароко формувалися такі течії живопису, як класицизм і реалізм. Найбільшим явищем художнього життя Франції був класицизм (представники цього напрямку Нікола Пуссен, Клод Лоррен та інші живописці). Художники класицизму, виявляючи загальні типові особливості-тяжіння до гармонії і рівноваги цілого, опора традицій античності та італійського Відродження. Обов'язковою умовою художнього твору вони вважали симетрію, гармонію, єдність часу і місця дії, особливу піднесеність художньої мови, оскільки змістом картин були сюжети «суворі, важливі та повні мудрості». Ці канонізовані принципи часто забирали художників від правдивого відображення різноманіття життя, сповненого протиріч. Художники-реалісти (Жорж де Латур, брати Луї, Антуан і Матьє Ленен) зверталися переважно до побутової жанрової картини, портрета, пейзажу. У графіку також висунулися самобутні майстри, зачіпали в своїх листах і сатиричні аспекти життя. Більшість з цих художників формувалося і працювало в провінційних містах - Нансі, Лані, Тулузі, де сильна була опозиція центральної влади та придворної культури.

Осередком мистецького життя став двір Людовика XIV з його театралізованим побутом, найсуворішим етикетом, тягою до блиску і пишності. До двору залучалися видатні письменники і художники, у столиці розгорнулося грандіозне будівництво. Центром нової дворянської культури став Версаль. Поряд зі спорудженням Версаля приділялася увага перебудові старих міст, і насамперед Парижа. У створенні громадського центру Парижа велику роль зіграв так званий Будинок інвалідів з собором і великої площею. Зведений Ардуен-Мансаром в наслідування собору святого Петра в Римі, собор Будинку інвалідів з його величним куполом легше і суворіше в своїх пропорціях. Великий стиль епохи яскраво представлений в східному фасаді Лувру (1667-1678), який збудував Клод Перро (1613-1688) на додаток до основних частин будівлі, зведеним в 16 столітті архітекторами Леско і Лемерсье. Твір зрілого французького класицизму, Лувр послужив зразком для багатьох резиденцій правителів і державних установ Європи.

8. Версаль.В 1682-1789 роках Версаль - головна резиденція французьких королів. Апартаменти королівського палацу у Версалі оформлялися за ескізами придворного художника Шарля Лебрена.

Один з найбільших в світі палацово-парковий ансамбль Версаля в стилі французького класицизму виріс із мисливського замку Людовика XIII (1624, перебудований архітектором Ф. Леруа в 1631-34). В результаті декількох будівельних періодів (1661-1668, архітектор Л. Ліво; 1670-1674, архітектор Ф. д'Орбе; 1678-1679, архітектор Ж. Ардуен-Мансар) він був перетворений на великий палац (довжина фасаду 576 м) з пишною обробкою парадних і житлових інтер'єрів (художник Ш. Лебрен, з 1661, і ін.) Регулярний парк (площа понад 6 тис. га) з басейнами, фонтанами і скульптурами.

В основу планування міста Версаля, де селилася знати, лягли три дороги (в Париж і до королівських палацах Сен-Клу і Со), які йшли віялом від палацу. Точка з'єднання цих доріг в курдонер (парадному дворі) відзначена кінної статуєю Людовика XIV (2-я чверть 19 століття, скульптор Л. М. Л. ПТІТ).

Середню дорогу по ін сторону палацу продовжує ефектна головна алея з басейнами і з Великим каналом (довжиною 1520 м) - вісь симетрії чіткої мережі прямих алей величезного регулярного парку (1660-і роки, архітектор А. Ленотр) з ошатними павільйонами, фонтанами, скульптурою (Ф. Жирардон, А. Куазевокс та ін.) На північ від Великого каналу - палаци Великий Тріанон (1687, архітектор Ардуен-Мансар) і Малий Тріанон (1762-1764, архітектор Ж. А. Габриель), до якого прилягає живописний пейзажний парк (1774, архітектор А. Рішар) з «селом »Марії Антуанетти (« хатина », млин, молочна ферма; 1782-1786, скульптор P. Мік і художник Ю. Робер).

Ансамбль Версаля, в якому просторовий розмах бароко поєднується з характерною для класицизму раціональністю побудови, надав визначальний вплив на розвиток містобудування та паркового мистецтва багатьох європейських країн. У 1830 ансамблі Версаля перетворені в національний музей. До цих пір за традицією в Версалі проводяться концерти на воде.В оформленні палацово-паркового ансамблю велику роль грали статуї, скульптурні групи, рельєфи, герми, фонтанні композиції. Фасад Версаля виконаний в стилі класицизму, а інтер'єри в стилі бароко.