24. Наслідки глобалізації та регіоналізації.

Сучасний стан розвитку ек характеризується наявністю двох прцесів – регіоналізації та глобалізації.

Глобалізація економіки – посилення ресурсної, технологічної, фінансової взаємозалежності національних економік на основі стрімкого зростання обсягів та урізноманітнення світогосподарських зв’язків. Глобалізація прямо впливає на формування та розвиток господарства регіонів через процеси спеціалізації, економічної інтеграції в усіх аспектах економічної діяльності. Регіоналізація в даному випадку виступає як процес суміжний з глобалізацією у векторі розвитку господарства регіону, оскільки розкриває позитивні риси інтенсифікованих інтеграційних процесів.

Глобалізація з’являється завдяки ринку, який стирає межі між країнами. цей процас стимулює зосередження високотехнологічного виробництва в найрозвинутіших країнах, що дає їм змогу розвиватися ще швидще, тим самим збільшуючи розрив з відставшими країнами. А видобувні галузі, вир-во проміжної сировини, галузі, що забруднюють навколишнє середовище та ресурсомістка пром зосередж в слаборозвинутих країнах. Це призводить до посилення ек залежності нац господарств від загальносвітової коньюктури. Тому формуються міжнар об’єднання держав для захисту власних інтересів, в тому числі для захисту ек-к своїх країн від негативних наслідків світової кризи.

А регіоналізація (особливо у межах нац госп комплексів) розвивається завдяки децентралізації господарювання як типу управління ек відносинами. В нац межах регіоналізація виражається в зростанні самоуправління розвитком рег ек-ки (регіони безпосередньо реалізують соц-ек політику держави). На нац рівні регіоналзація прявляється у формуванні міжнародних галузевих чи комплексних інтеграцій (ОПЕК, СІПЕК....)

Т. ч., Глобалізація відкриває безпрецедентні можливості для економічного зростання економіки регіонів, але при цьому породжує диспропорційність і диференціації в розвитку національної економіки.

25.Класифікація країн за рівнем економічного розвитку.

Найбільш універсальними показниками, що характеризують економічну могутність країни, є її валовий внутрішній продукт (ВВП) і валовий національний продукт (ВНП).

Валовий внутрішній продукт держави — це сукупна вартість за ринковими цінами усього обсягу кінцевих товарів і послуг, вироблених і реалізованих у даній країні впродовж одного року (враховуючи надходження від їх експорту). ВВП охоплює результати економічної діяльності всіх підприємств, організацій, закладів і окремих осіб, незалежно від їх державної належності та громадянства, які зайняті підприємництвом на території даної країни.

Валовий національний продукт — відрізняється від ВВП тим, що враховує доходи фірм і громадян даної країни, які отримані за кордоном, проте виключає доходи зарубіжних компаній та осіб, які займаються діяльністю в даній країні.

За обсягами ВВП виділяються 6 країн, сумарна частка яких у світовому виробництві валового продукту сягнула у 1997 р. майже 2/3. До них належать США — 7830 млрд дол, або майже чверть ВВП світу, Японія — 4190 млрд. дол., Німеччина — 2090 млрд дол., Франція — 1390 млрд дол, Великобританія — 1290 млрд дол, Італія — 1145 млрд. дол. Крім цього, до першої десятки економічно найпотужніших держав входять Китай — 900 млрд. дол., Бразилія — 820 млрд. дол., Канада — 610 млрд. дол., Іспанія — 530 млрд. дол.

Водночас близькі за валовими показниками країни можуть мати надзвичайно різний рівень економічного розвитку. Для характеристики останнього використовується насамперед показник середньодушового доходу за рік (ВВП на одного мешканця країни). Так, Китай має суттєву перевагу над Канадою за обсягом ВВП, однак поступається останній за рівнем економічного розвитку в десятки разів, бо чисельність населення в Китаї в 40 разів більша, ніж у Канаді. Ще суттєвішим є відставання Китаю за цим показником від США чи Японії.

За середньодушовим показником ВВП країни світу поділяються на:

1) країни з високим рівнем доходів — понад 10 000 дол. на 1 мешканця (таких країн у другій половині 90-их років XX ст. було 53);

2) країни з рівнем доходів, вищим від середнього — від 3 000 до 10 000 дол. (майже 40 країн);

3) країни з рівнем доходів, нижчим від середнього — від 1000 до 3000 дол. (50 країн);

4) країни з низьким рівнем доходів — менше 1000 дол. на одного мешканця (майже 70 країн).

Найвищі показники належали Люксембургу (45 000 дол.), Швейцарії (43 060 дол.) та Японії (38 160 дол.). Ця трійка країн тривалий час утримувала лідерство у світовому рейтингу. Натомість 45 країн мали надто низькі показники доходів на особу (менше ніж 500 дол.). До цієї групи «найбідніших» країн входять насамперед африканські (30) і азіатські (12) країн. Найменші душові доходи мали Танзанія, Ефіопія, Мозамбік (100 дол. і менше).