регионалка

65. Регіональні аспекти світових економічних процесів Міжнародне регулювання економічних процесів тією чи іншою мірою охоплює всі сфери процесу відтворення. Однак якщо сфе-ра виробництва регулюється переважно в рамках ТНК, то особли-вого розвитку в сфері обігу набуває міжнародне регулювання саме на регіональному рівні як результат тривалого досвіду розроб-ки умов торгівлі на регіональному, а потім і на світовому ринках (ГАТТ-СОТ). Міжнародними формами регулювання економічної політики щодо світових господарських зв'язків є: щорічні зустрічі керівни-ків провідних держав розвиненої ринкової економіки з усе біль-шим залученням останнім часом керівників інших країн; заходи міжнародних економічних організацій; робота "Троїстої комісії"; щорічні ділові зустрічі керівників багатьох держав та провідних фінансистів світу в Давосі; використання структур ТНК та ін. Метою міжнародного регулювання є підвищення ефективності економіки вільного підприємництва, досягнення високих темпів економічного зростання у світовому господарстві. Про втручання у господарську діяльність фірм мова не йде. Економічні інтереси суб'єктів ринку були і залишаються обмежувачем зовнішнього впли-ву на ринкові механізми. Якщо міжнародне регулювання не збіга-ється з економічними інтересами суб'єктів ринкових відносин, то вони (суб'єкти) навряд чи будуть виконувати узгоджені правила гри і мета регулювання стане недосяжною. В рамках міждержав-них регіональних економічних об'єднань не абсолютизується й сама ідея координації дій, оскільки будь-яка країна не поривається до неї, якщо конкурентоспроможність товарів визначається незалеж-но поведінкою суб'єктів ринку. Власне тому на практиці узгоджен-ня позицій досягається на основі поєднання загальних і особливих інтересів і цілей учасників, як правило, методом наполегливого пе-реконання, що спирається на економічні доводи. Взаємозв'язок соціально-економічної та організаційно-економіч-ної структур сучасного світового господарства об'єктивно зумов-лює потребу в розширенні масштабів і функцій міжнародного регулювання, обміну досвідом. Основними напрямами цього регулювання є подальша лібералізація торгівлі, координація дій щодо ТНК, вироблення загальних умов торгівлі сировиною та готовими виробами, розв'язання питань зайнятості, інфляції, валютних курсів і, врешті-решт, гармонізація національних економічних політик, а в перспекти-ві - вирівнювання техніко-економічних показників розвитку дина-мічних економічних систем і підтягування до них інертних систем. Процес економічної інтеграції відбувається тоді, коли дві (або більше) країни об'єднуються разом для створення ширшого економічного простору з метою: - забезпечення кращих умов торгівлі; - збільшення розмірів ринку, використання ефекту масштабу виробництва (для країн з малою ємністю національного ринку); - розширення торгівлі паралельно з поліпшенням інфраструктури; - поширення передових технологій; - стимулювання конкуренції.

64. Технополіси і технопарки як прогресивна форма регіонал розвитку. Найефективнішим напрямком розвитку економіки України на сучасному етапі є інноваційна діяльність. Переваги стратегії інноваційного та інвестиційного відродження, підтримки власного виробництва і розвитку наукомістких конкурентоспроможних вітчизняних технологій є наявними. Зараз найбільш прогресивною формою організації поміж інноваційних структур вважається технополіс, основна мета якого – формування науково-виробничого середовища для ефективного розвитку науково-технічних розробок. Крім того навколо цього середовища утворюється потужна соціально-побутова сфера, яка допомагає людям отримати достатні блага для повноцінного життя у такому полісі. Тобто відбувається повноцінний процес містобудування. Технополіс — самодостатнє міське утворення з науково-дослідними установами, навчальними закладами, високотехнологічними і наукомісткими підприємствами, житловими масивами, об»єктами обслуговування та рекреації, комунікаціями. Створення технополісу дозволяє кардинально вирішити такі проблеми як реконструкція матеріально-технічної бази науки та виробництва, забезпечення комфортабельним житлом, оздоровлення середовища, змістовне дозвілля. У склад технополісів можуть входити: технопарки (науковий, промисловий, екологічний, конверсійний, інноваційний, бізнес-парк тощо); інкубатори (інноваційний центр, інкубатор бізнесу, науковий готель тощо). Регіони науки і технології можуть включати в себе технополіси, технопарки та інкубатори, а також розгалужену інфраструктуру, яка підтримує наукову та виробничу діяльність. Cтворення технополісу передбачає реалізацію нового підходу до регіонального розвитку, який полягає в децентралізації влади та посиленні влади самоврядних громад, в житлових комплексах та промислових зонах великих міст відбувається зняття перенавантаження за рахунок більш активного розвитку виробничої та соціально-побутової інфраструктури передмість. В окремих випадках будівництво технополісу передбачає будівництво повністю нового міста з сучасними дослідницькими центрами, закладами освіти, мережами комунікацій та житловими масивами тощо. На заході компанії, які вкладають кошти в побудову таких міст отримують різноманітні державні дотації та податкові пільги. Дослідницький (науковий парк) – інноваційна структура, до складу якої може входити декілька інкубаторів та зрілих фірм, що займаються промисловим впровадженням наукових розробок. В залежності від місця розміщення (центр міста або передмістя) середні розміри таких парків коливаються від 0,5 до 10 га. Технологічний парк – інноваційна структура, до складу якої входять фірми та лабораторії, що займаються впровадженням нових технологій у виробництво. За класичного випадку у таком парку реалізується повний цикл “дослідження – розробка – серійне виробництво”. Середні розміри території коливаються від 3 до 15 га та більше. Промисловий (грюндерський парк) – інноваційна структура, яка об’єднує фірми, фінансово-комерційні структури для надання допомоги виробництвам, що розвиваються.

63. Міжнародне співробітництво України з питань екології та охорони навколишнього середовища в умовах глобалізації. У міжнародному співробітництві з охорони навколишнього середовища наша держава посідає одне з вагомих місць. Будучи членом ООН, Україна є суверенною стороною 18 міжнародних угод з питань екології, бере участь у 20 міжнародних конвенціях, а також понад 10 двосторонніх угодах, виконує міжнародні зобов’язання з охорони навколишнього середовища. Українська держава з перших днів незалежності активно співпрацює у міжнародних природоохоронних заходах та реалізації екологічних програм і проектів. Так, відповідно до Закону «Про природно-заповідний фонд України» від 26 листопада 1993 року видано Указ Президента України «Про біосферні заповідники», яким затверджено перелік біосферних заповідників в Україні, що внесені Бюро міжнародної координаційної ради з програми ЮНЕСКО «Людина та біосфера» до міжнародної мережі біосферних заповідників. Станом на листопад 1993 р. таких заповідників було три: Асканія-Нова (Херсонська область), Чорноморський (Херсонська, Миколаївська області), Карпатський (Закарпатська область). Міністерству закордонних справ України і Академії наук України доручено підготувати матеріали, необхідні для підписання угоди з Республікою Польща та Словацькою Республікою про створення міжнародного біосферного заповідника «Східні Карпати». Міжнародне співробітництво у галузі охорони навколишнього природного середовища посідає одне з важливих місць у зовнішньополітичному курсі України. Україна підписала 44 двосторонні міжнародні угоди і договори, насамперед із сусідами Білоруссю, Грузією, Молдовою, Росією, Словаччиною та Польщею. Меморандуми про взаємопорозуміння щодо співробітництва в галузі охорони довкілля підписані з Австрією і Фінляндією. Угода про співробітництво в галузі охорони довкілля укладена урядом України з урядом Ізраїлю; про співробітництво в галузі ядерної безпеки і захисту від радіації — з урядами Фінляндії, Австрії та Росії. Динамічно розвивається співробітництво в галузі охорони довкілля, національних парків і біорізноманіття, раціонального використання природних ресурсів, управління водними ресурсами, токсичними відходами, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — з Данією, Нідерландами, США. Міжнародне співробітництво в галузі ядерної та радіаційної безпеки здійснюється Україною з МАГАТЕ і Європейським Союзом у рамках програми ТАСIS, а також на двосторонній основі — з США, ФРН, Канадою, Швецією та Японією. Україна підписала Меморандум про співробітництво урядів України та Канади з питань зміни клімату, а також Протокол про співробітництво з питань зміни клімату з Нідерландами і почала впровадження трьох спільних проектів. Україна є суверенною стороною 26 багатосторонніх міжнародних договорів та 3 протоколів у галузі охорони довкілля. Готується підписання, ратифікації та приєднання ще до 20 міжнародних конвенцій, протоколів і угод. Україна (в особі Міністерства охорони навколишнього природного середовища України) брала активну участь у розробці Орхунської конвенції, Картахенського протоколу про біобезпеку до Конвенції про біологічне різноманіття 1992 р., Протоколу про воду і здоров’я до Конвенції про охорону і використання транскордонних водотоків і міжнародних озер 1992 р., Протоколу про скорочення викидів азоту, легких органічних сполук, Протоколу про важкі метали до Конвенції про транскордонне забруднення повітря на великі відстані. Україна є членом провідних міжнародних організацій, діяльність яких пов’язана із вирішенням глобальних чи регіональних проблем, охорони довкілля (ЮНЕП, ЮНЕСКО, ВООЗ та ін.). Україна бере активну участь у діяльності Європейської Економічної Комісії, насамперед, її Комітету з екологічної політики. Важливою подією, що стимулювала розвиток міжнародного права навколишнього середовища на європейському рівні, стало прийняття Програми дій з охорони навколишнього середовища для Центральної і Східної Європи на Конференції міністрів охорони навколишнього середовища (Люцерна, Швейцарія, 28—30 квітня 1993 р.). Такі конференції стали традиційним.

62. Міжнародні організації та їх значення у здійсненні регіонал еколого-економічної діяльності. Важливим інструментом реалізації національної екологічної політики є розвиток партнерства між секторами та залучення до планування і реалізації політики усіх зацікавлених сторін (органи виконавчої влади, приватний сектор, виробники, науковці, громадські організації, органи місцевого самоврядування). Створення міжвідомчої комісії "Довкілля для України" за аналогією з процесом ЄЕК ООН "Довкілля для Європи" та підтримка її діяльності є механізмом забезпечення такого партнерства. Завданнями зазначеної міжвідомчої комісії є щорічна підготовка і проведення національних конференцій "Довкілля для України" за участю громадськості, науковців, а також партнерів - представників міжнародних організацій та програм, екологічно дружнього бізнесу. В вирішенні загальносвітових проблем все більш активну участь беруть регіональні та субрегіональні організації і перш за все Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), Європейський Союз (ЄС), Північноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА), а також Організація Північних країн, Рада держав Балтійського моря, Дунайська комісія і багато інших. В останні роки держави - учасники цих організацій здійснили цілу серію спільних акцій по відтворенню та охороні навколишнього середовища, консервації та розвитку ресурсів, сертифікації продукції та введення єдиних екологічних стандартів і т.п. Екологічні та демографічні проблеми все частіше стають предметом обговорення і вироблення узгоджених дій в рамках регіональних організацій країн, що розвиваються - Асоціації держав країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), Спільного ринку країн Південного конуса (МЕРКОСУР) та ін.

61. Конкурентоспроможність регіонів України: передумови та фактори формування. Набуття регіональними системами економічної самостійності в умовах ринку зумовлює необхідність переоцінки положення і функцій кожного регіону в системі координат економічного простору, в якому належить приймати рішення, що забезпечують умови його стійкого розвитку. При цьому слід враховувати деякі явища і процеси, які змінюють характер функцій управлінських структур регіону. Замість галузевої спеціалізації, жорстко планових інвестицій та бюджетно-фінансових процесів ринок стимулює прагнення кожного регіонального суб'єкта країни до самоутвердження, до вибору економічної структури, що здатна забезпечити його надійне становище в ринковому просторі країни і світу. Будь-яке рішення, що пов'язане з міжрегіональною взаємодією, оцінюється з позиції економічної вигоди та можливості досягнення бюджетнофінансової стабільності, а також реалізації стратегічних завдань соціально-економічного та екологічного розвитку регіону. Конкурентне середовище у ринковому просторі формують усі регіони — суб'єкти господарства країни, інтереси яких перетинаються. Переваги в ринковому просторі має регіон з найбільш надійними конкурентними позиціями, що забезпечують сприятливі умови для ефективної підприємницької та комерційної діяльності. Це забезпечує регіону умови для найбільш ефективного розвитку продуктивних сил і територіальної організації господарства. Однак поки існують регіональні відмінності в потенційних можливостях розвитку виробництва та ступеня впливу природно-кліматичних і ресурсних чинників на економічну структуру регіональних систем, місце і значення кожного регіону в ринковому просторі визначатимуть спеціалізація і територіальний поділ праці. Перехід до ринку виводить регіональні системи зі стану пасивних виконавців і наділяє їх функціями економічно самостійних суб'єктів ринкових відносин. До найважливіших з них належать такі: узгодження і захист інтересів регіону всередині країни і за кордоном. Регіональна політика має визначити таку систему намірів і дій, яка реалізує не тільки інтереси держави щодо регіонів, а й інтереси самих регіонів. Це означає прийняття владними структурами практичних рішень, які забезпечували б створення умов для того, щоб кожний суб'єкт країни максимальною мірою використовував свій внутрішній потенціал і все менше претендував на постійну державну допомогу; посилення конкурентних позицій регіону завдяки науково обгрунтованій підготовці території з метою залучення інвесторів та удосконалення економічної структури. У цьому разі йдеться про техніко-економічне обґрунтування та інфраструктурне забезпечення нових робочих місць; створення умов, що сприяли б розвитку в регіоні малого і середнього бізнесу, а також стабілізації, розширенню виробничих можливостей державної та муніципальної власності; створення системи регіональних пільг і гарантій для діяльності підприємницьких, комерційних структур та інвесторів; нарощування зовнішньоекономічного потенціалу і розширення торгово-економічних зв'язків регіонів. Виконання перелічених функцій регіональними системами є умовою формування соціально-економічного правового середовища, що гарантує соціальну, економічну й екологічну безпеку. При цьому зміцнюються конкурентні позиції регіонів. Предметом конкурентної боротьби між регіональними суб'єктами можуть стати державні програми і проекти, що пов'язані з розміщенням і регіональним розвитком продуктивних сил, а також з вирішенням соціальних проблем. При постійному дефіциті ресурсів претендувати на участь у реалізації таких програм і проектів зможуть лише ті регіони, у яких найвищий рівень надійності конкурентних позицій. З розвитком ринкових відносин на регіональному рівні, що супроводжуватиметься формуванням відповідної інфраструктури і правових засад, конкуренція стане чинником стимулювання ефективного розміщення і регіонального розвитку продуктивних сил, удосконалення економічних структур регіону, розширення асортименту і поліпшення якості продукції та послуг відповідно до сучасного.

60. Проблеми формування фінансового потенціалу територій, що мають нижчий за середній рівень економічного розвитку. В умовах обмеженості бюджетних та інших фінансових ресурсів у країні саме внутрішній потенціал територій слід вважати головним ресурсом їхнього розвитку. Забезпечення ефективного використання і подальшого нарощення ресурсного потенціалу регіонів має стати одним із головних пріоритетів діяльності місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і територіальних громад. Стратегія зміцнення ресурсного потенціалу таких регіонів та підвищення їх конкурентоспроможності передбачає: · створення економічних, організаційних та нор-мативно-правових передумов для реалізації основних принципів сталого розвитку регіонів; · здійснення реструктуризації економіки регіонів на основі запровадження інвестиційно-інноваційної моделі з урахуванням особливостей їх потенціалу; · широкий розвиток підприємництва, насамперед малого та середнього бізнесу як головного чинника соціально-економічного розвитку регіонів, підвищення зайнятості населення, наповнення місцевих бюджетів; · зміцнення економічної інтеграції регіонів на основі максимально ефективного використання їхніх конкурентних переваг; · сприяння всебічному розвитку людського потен-ціалу на основі стабілізації та поліпшення демографічної ситуації, досягнення продуктивної зайнятості населення, розвитку соціальної інфраструктури; · розбудову та модернізацію інфраструктури регіонального розвитку для підвищення інвестиційної привабливості регіонів, поліпшення умов запровадження передових інноваційних технологій; · вдосконалення системи охорони довкілля та використання природних ресурсів, механізмів та інструментів вироблення та реалізації на регіональному рівні екологічної політики. Головними напрямами діяльності центральних і місцевих органів влади щодо розвитку виробничо-економічного потенціалу регіонів що мають нижчий за середній рівень економічного розвитку мають бути реструктуризація економіки, розширення її галузевої спеціалізації, створення на сучасній технологічній базі переробних галузей промисловості в кожному регіоні, екологізація виробництва, розбудова виробничої, транспортної і ринкової інфраструктури, сприяння розвитку підприємництва, реалізація інноваційної політики в регіонах, забезпечення ефективного управління комунальною власністю. Забезпечення всебічного розвитку людського потенціалу регіонів вимагає вироблення системи заходів для їхнього розвитку. Серед цих заходів мають бути удосконалення порядку розроблення соціальних програм, спрямованих на вирішення найгостріших проблем регіонів, насамперед з питань забезпечення зайнятості населення, створення нових робочих місць; формування державного та місцевих бюджетів у галузях освіти, охорони здоров’я, соціального захисту та культури на основі загальнодержавних соціальних стандартів; формування та реалізація державної політики у сфері регулювання внутрішньорегіональної та міжрегіональної трудової міграції; завершення врегулювання відносин власності щодо об’єктів соціальної інфраструктури та житла; запровадження нових механізмів розвитку регіональної соціальної інфраструктури на основі залучення коштів держави, регіонів і бізнесу; подолання бідності, запобігання розвиткові хронічної та успадкованої бідності на основі зростання доходів та рівня життя всього населення; розвиток системи надання житлових і споживчих кредитів молодим сім’ям; запровадження в повному обсязі реформування системи пенсійного забезпечення; створення системи навчання протягом життя тощо. Залучення додаткових ресурсів місцевого та регіонального розвитку потребує принципової зміни управлінських підходів як на місцевому, так і на державному рівнях, іншого рівня кваліфікації та організованої постійної роботи щодо розширення ресурсної бази для забезпечення стійкого розвитку українських міст і регіонів.

59. Характеристика природно-ресурсного, демографічного та економічного потенціалів розвитку депресивних територій. Депресивний регіон — це такий проблемний регіон, який не в змозі сам (без допомоги з боку держави або зовнішньої допомоги) вирішити свої власні гострі проблеми. Виділення депресивних регіонів є важливою частиною регіональної політики. В її опрацюванні, реалізації, організаційному і правовому забезпеченні провідна роль належить державі. Це зумовлено програмним регулюванням розвитку депресивних регіонів. У просторовій організації суспільства депресивні регіони вирізняються масштабами й особливою кризовістю прояву тієї чи іншої складної проблеми. При цьому комплекс заходів, спрямованих на поетапне їх вирішення, виходить на рівень загальнодержавних завдань. Невирішеність їх становить загрозу соціально-економічному механізму всієї країни, може призвести до різкого загострення політичної нестабільності, погіршення екологічної ситуації тощо. При рангуванні регіонів за ступенем їхньої депресивності слід враховувати не тільки сучасний рівень соціально-економічного розвитку, а й найважливіші ретроспективні характеристики, наприклад стартові умови входження в ринок, що визначають можливості й темпи адаптації до ринкового середовища. Не менш важливе значення мають і об'єктивні регіональні передумови (геополітичне положення, ресурсний потенціал транспортна освоєність тощо), які прискорюють або уповільнюють цей процес. Урахування їх дає можливість визначити дійсно проблемні регіони депресивний стан яких зумовлений недостатнім розвитком продуктивних сил. Крім причин, що пов'язані з низьким розвитком продуктивних сил та недоліками територіальної організації суспільства, є й інша група причин. Це катастрофи — природні, антропогенні та техногенні, а також соціально-політичні (воєнні, конфесійні та етнічні конфлікти), екологічні лиха. Катастрофи нерідко змінюють ситуацію в певному регіоні. Це потребує оперативного здійснення широкомасштабних заходів щодо усунення катастрофічних наслідків. Характерною траєкторією соціально-економічного розвитку, що зумовлює виникнення депресивних регіонів, є загострення тієї чи іншої загальної для країни проблеми, яка в деяких регіонах досягає крайніх значень. Це і робить такі регіони проблемними. Наприклад, в Україні дуже несприятливою є демографічна ситуація. У багатьох областях зменшується чисельність населення. У багатьох регіонах України досить гострою є екологічна проблема. Сформувалися регіони катастрофічної або кризової ситуації, що несе в собі несприятливі наслідки. Державна інвестиційна політика в депресивних регіонах має проводитися у комплексі з іншими антикризовими заходами загальноекономічного значення (загальне оздоровлення економічної ситуації, створення сталих передумов для ефективного функціонування ринкового механізму, забезпечення умов для формування прогресивних територіально-галузевих пропорцій). Це дасть змогу створити передумови для нормального функціонування економіки регіону в майбутньому. Головну увагу слід приділяти вирішенню таких стратегічних завдань: ліквідації глибинних структурних деформацій у більшості депресивних регіонів, що зумовлюють зниження ділової, в тому числі інвестиційної, активності, нівелювання негативних наслідків несприятливих стартових умов входження в ринок; запобіганню руйнації наявного виробничого і науково-технічного потенціалу через різке скорочення інвестування при критичному рівні зносу основних фондів, що істотно обмежує можливості активізації економічної діяльності; удосконаленню механізму державного регулювання інвестицій для стимулювання довгострокових вкладень фінансових ресурсів і створення сприятливого інвестиційного клімату. При розробці заходів державної підтримки депресивних регіонів потрібно детально проаналізувати ситуацію, що склалася, специфічні особливості функціонування їхніх підприємств в умовах ринку, виділити ті з них, які через вагомі, але не пов'язані з переходом до нових економічних відносин, причини об'єктивно не можуть перебудувати свою виробничу діяльність.

58. Структурно-динамічні проблеми розвитку ПС економічних районів із середнім рівнем розвитку. На сьогодні розвиток населених пунктів цих областей характеризується значними розбіжностями в рівнях їх соціально-економічного розвитку. Спостерігається концентрація населення і виробництва у великих містах, уповільнений розвиток більшості середніх та малих міст, селищ і сіл. Це привело до погіршення демографічної ситуації, стану зайнятості, зниження якості життя населення, певною мірою зумовило занепад сільської місцевості, посилило процес депопуляції населення, чисельність якого, починаючи з 1991 року, постійно скорочується. Погіршується стан житлово-комунального господарства, санітарно-гігієнічна та епідеміологічна ситуація, особливо у великих містах. Значна частина інженерних мереж і комунікацій перебуває в незадовільному стані. Ситуація ускладнюється ще й тим, що всі види планово-запобіжного ремонту через відсутність коштів виконуються несвоєчасно і в недостатньому обсязі. Розвиток населених пунктів стримується також певними негативними тенденціями розвитку економіки регіону. Не в повному обсязі вирішено соціальні проблеми. Це стосується, перш за все, погашення заборгованості з виплати заробітної плати та поліпшення ситуації на ринку праці. Складною залишається ситуація і на фіксованому ринку праці. Основними напрямками розвитку продуктивних сил в районах із середнім рівнем розвитку виступають: — нарощування і підвищення ефективності виробничого і науково-технічного потенціалу деяких областей Центрально-поліського, Подільського, Західно-Поліського та Карпатського районів; — посилення інтеграційних зв'язків з країнами-сусідами, на заході — з Польщею, Угорщиною, Чехію, Словаччиною, Румунією, а також дальший розвиток і закріплення зв'язків з сусідніми районами Білорусії та країнами Прибалтики; — раціоналізація використання трудових ресурсів, особливо в сільській місцевості; — обмеження росту промислового потенціалу великих міст, всебічний розвиток виробничих комплексів та їх інфраструктури в середніх і малих містах, підвищення їх еко¬номічної і соціальної ролі в суспільстві; — інтенсифікація виробництва в агропромисловому комплексі, зокрема переведення сільського господарства на індустріальну основу, послідовне освоєння науково обґрунтованих систем веде¬ння господарства, розширення використання ґрунтозахисних методів обробки землі і проведення протиерозійних заходів, збільшення врожаю всіх сільськогосподарських культур;

57. Напрями реструктуризації господ комплексу індустріальних районів Укр. Реструктуризація регіонального промислового комплексу є найважливішим чинником досягнення цілей перехідного періоду, умовою ринкової і цивілізаційної трансформації національної економіки, її входження в глобальні економічні процеси світу. Реструктуризація регіонального промислового комплексу розглядається цілісна система заходів, що передбачає виділення суб’єктів та об’єктів цього процесу, взаємодія яких спрямована на реалізацію визначених цілей зростання конкурентоспроможності, наукоємності регіональних виробництв і соціально-економічного розвитку регіону. З іншого боку, реструктуризацію регіонального промислового комплексу можна розглядати як радикальну трансформацію внутрішнього та зовнішнього середовища, а також як одну із форм динаміки та цілісної інтегрованої соціо-економічної і соціотехнічної системи. Реструктуризація передбачає застосування двох основних напрямів її реалізації: - оперативна реструктуризація у період зниження темпів економічного розвитку, спрямована на подолання або попередження виникнення криз соціально-економічного розвитку промислового комплексу регіону в короткостроковому періоді; - стратегічна реструктуризація у період економічного пожвавлення, направлена на підвищення конкурентоспроможності регіонального промислового комплексу з урахуванням процесів трансформації та глобалізації. Реструктуризація регіонального промислового комплексу передбачає зміну структури управління та організації виробництва промислового комплексу, спрямовану на досягнення конкурентоспроможності в умовах локальних і загальних процесів економічної трансформації. Реструктуризація економічного потенціалу, створення умов для диверсифікації економічної діяльності на новітній технологічній базі, розбудова і модернізація виробничої та соціальної інфраструктури сприятиме ліквідації галузевих і територіальних диспропорцій економіки області, забезпеченню її сталого розвитку на сучасній технологічній основі, підвищенню зайнятості та добробуту населення. Реструктуризація економічного потенціалу передбачає формування високоефективного виробничого комплексу на базі видів економічної діяльності, які визначають стратегічні пріоритети розвитку: агропромислове виробництво та зрошувальне землеробство, суднобудування, судноремонт, високотехнологічне та сільськогосподарське машинобудування, харчова промисловість. Основним фактором економічного розвитку є впровадження результатів науково-дослідних та дослідно-конструкторських досліджень, впровадження, реалізація і розповсюдження інновацій, ресурсо- й енергозберігаючих технологій. Реструктуризації економічного потенціалу та диверсифікації економічної діяльності сприятиме розвиток підприємництва, передусім інноваційної спрямованості, та інфраструктури його підтримки.